Робітничий рух в Україні. Поширення марксизму. Соціал-демократичні партії на початку хх ст.

Тяжке становище робітників спричинило рух на захист їхніх соціальних прав. Найпоширенішою формою боротьби став страйк.

У XIX ст. в Росії переважали страйки, що були реакцією на погіршення економічного становища робітників. Фактично вони вимагали вигідніших умов продажу своєї робочої сили. Типовий приклад — Морозовський страйк 1885 р. У 1897 р. робітники домоглися фабричного законодавства. У цей період виникли перші робітничі організації в Одесі, Петербурзі та в інших містах.

На початку XX ст. робітничий рух вступив у фазу боротьби за політичні права.

Перший організований політичний виступ робітників стався 1 травня 1901 р. Того дня на Обуховському заводі в Петербурзі застрайкували 1200 робітників. Після арешту 26 керівників страйку до нього приєдналися всі 3500 робітників заводу. Вони захопили завод і вчинили опір поліції та військам.

Улітку 1903 р. весь південь Російської імперії від Одеси до Баку був охоплений політичним страйком, в якому взяло участь 200 тис. осіб.

Отже, за короткий час робітничий рух у Росії став впливовою політичною силою.

Передова суспільна думка Росії, в тому числі й України, шукаючи правильну революційну теорію, ще з 40-х років XIX ст. почала ознайомитися з працями Маркса і Енгельса. Особливо велике значення для поширення ідей марксизму мало видання в 1872 р. в Петербурзі першого тому «Капіталу» в російському перекладі, здійсненому Г. Лопатіним і М. Данієльсоном.

Одним з перших економічне вчення Маркса ще в 1870 р. у студентських гуртках, а потім і на лекціях став викладати доцент політичної економії і статистики Київського університету М. Зібер (1844—1888). У своїй магістерській дисертації «Теорія цінності і капіталу Д. Рікардо з деякими з пізніших доповнень і роз'яснень», яка була опублікована в Києві в 1871 р. і про яку схвально відгукнувся Маркс, назвавши її «цінною», в серії статей «Економічна теорія Маркса», в книзі «Давид Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях» Зібер популяризував основні положення першого тому «Капіталу» Маркса.

Студентська молодь знайомилася з економічними ідеями Маркса з лекцій деяких професорів, які викладали їх, причому часто ці професори намагалися їх спростувати. Так, у Харківському університеті професори політичної економії Г. Цехановецький і К. Гаттенберг у своїх лекціях розповідали студентам про теорію вартості та інші положення економічного вчення Маркса. А магістр цього ж університету І. Кауфман написав і опублікував у 1872 р. у журналі «Вестник Европы» рецензію на перший том «Капіталу», виданий у тому ж році в Петербурзі.

Вивчав праці Маркса і Енгельса, зокрема «Капітал», і поширював марксистські ідеї в Україні видатний прогресивний учений і громадський діяч С. Подолинський. За походженням з поміщицької родини, ще студентом Київського університету включився до суспільного руху, в студентському гуртку слухав лекції М. Зібера про економічне вчення Маркса, брав участь у діяльності народників, а з 1871 p., після виїзду за кордон,— в діяльності революційної еміграції. Співробітничав у народницькому журналі «Вперед!», який редагував П. Лавров. У 1872 р. через Лаврова в Лондоні познайомився з Марксом і Енгельсом, у вересні того ж року в Гаазі був на засіданнях V конгресу І Інтернаціоналу, де виступали Маркс і Енгельс. У 1874— 1876 pp. Подолинський, перебуваючи на Україні, діяв разом з народниками і брав участь у роботі Київської громади. Разом з М. Драгомановим і М. Павликом у 1880 р. в Женеві підготував і видав два номери непідцензурного журналу «Громада». За своїм світоглядом Подолинський в цілому залишався соціалістом-утопістом, близьким до народників. Але на його погляди серйозний вплив справив марксизм, особливо економічне вчення Маркса, а також особисте знайомство з Марксом і Енгельсом. Одним з перших, грунтуючись на працях Маркса й Енгельса, Подолинський став вивчати розвиток капіталізму в Україні, формування й життя робітничого класу. Він написав і видав (у Відні) брошури «Про хліборобство» (1874), «Парова машина» (1875), «Про багатство і бідність» (1876) та ін. Але найважливішою була книга «Ремесла і фабрики на Україні», видана в 1880 р. у Женеві. У ній Подолинський популяризував економічні ідеї Маркса і на їх основі зробив одну з найбільш ранніх спроб розглянути процес розвитку капіталістичної промисловості в Україні і перші кроки становлення класу вільнонайманих робітників, з'ясувати їх становище, причини й характер капіталістичної експлуатації.

Щукаючи шляхів до поліпшення життя народу й перебудови суспільства, революційні народники вивчали праці Маркса й Енгельса «Маніфест Комуністичної партії», «Капітал», «Громадянська війна у Франції» та ін., пропагували їх окремі ідеї в гуртках студентів, інтелігенції і робітників. У 1883 р. народовольці навіть перевидали у Харкові «Маніфест Комуністичної партії». Розповсюджували марксистську літературу в Україні народники О. Бутов у працях «Катехізис економічного соціалізму» (1878), «Про гроіііі й скарби» (1883) та деяких інших І. Франко викладав марксистські положення з ряду питань. У 1879 р. Франко перший переклав українською мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу» «Так зване первісне нагромадження» під назвою «Початок і історичний розвиток капіталістичної продукції в Англії» (опубліковано в журналі «Культура» (Львів), 1926, № 9), а також частину праці Енгельса «Анти-Дюрінг» про соціалізм під назвою «Початок і теорія соціалізму». Франко також написав популярну працю про марксизм — «До історії соціалістичного руху» — коментарі до «Маніфесту Комуністичної партії».

Величезне значення в поширенні марксистських ідей і утвердженні марксизму як самостійного напряму в суспільній думці Росії, в тому числі й України, належить першій російській марксистській організації «Визволення праці», заснованій у 1883 р. в Женеві Г. Плехановим. До неї входили: В. Засулич, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Ігнатов.

Протягом 1883—1894 pp. члени групи «Визволення праці» переклали російською мовою й видали понад 20 творів Маркса й Енгельса: «Маніфест Комуністичної партії», «Розвиток соціалізму від утопії до науки», «Наймана праця і капітал», «Злиденність філософії», «Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії» та ін.

Крім того, Плеханов у своїх працях «Соціалізм і політична боротьба», «Наші незгоди», «До питання про розвиток моністичного погляду на історію», «До питання про роль особи в історії» та ін. блискуче пропагував марксистські ідеї, застосовував їх до аналізу російської дійсності і викривав неспроможність народницьких теорій.

Видавані групою «Визволення праці» твори Маркса й Енгельса, а також Плеханова нелегально перевозилися в Росію і розповсюджувалися в багатьох містах, у тому числі й на Україні. Часто вони переписувалися від руки, передруковувалися на гектографі і перевидавалися.

Група мала зв'язок з революційними гуртками різних міст Росії, в тому числі Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, листувалася з ними, діставала від них грошову допомогу. Члени групи листувалися також з прогресивними і революційними діячами західноукраїнських земель, зокрема з І. Франком та М. Павликом, надсилали їм твори Маркса і Енгельса.

Група «Визволення праці» провела велику роботу по поширенню марксизму в Росії і вихованню в дусі ідей соціалізму російських революціонерів. Однак вона діяла у відриві від робітничого руху.

Перші марксистські гуртки і групи. 3 розповсюдженням творів Маркса та Енгельса й поширенням ідей марксизму, під впливом діяльності групи «Визволення праці» й наростання робітничого руху в середині і в другій половині 80-х років у Росії стали виникати перші марксистські гуртки і групи. У Петербурзі в 1883 р. почала діяти марксистська група під керівництвом Д. Благоева, у 1885 р.— гурток П. Точиського, у 1889 p.— група М. Бруснєва, в Казані в 1888 р. були організовані марксистські гуртки М. Федосєєвим.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років виникли марксистські гуртки на Україні — в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі. Вони складалися переважно з інтелігентів, студентів вищих та учнів середніх навчальних закладів, робітників. Члени їх вивчали твори Маркса, Енгельса, Плеханова, історію робітничого руху в Росії й у Західній Європі, писали й обговорювали реферати на політичні теми, розповсюджували нелегальну літературу, намагалися вести пропаганду марксизму на заводах і фабриках.

Марксистські гуртки в Україні мали тісні зв'язки з марксистськими гуртками Петербурга, Москви, Іваново-Вознесенська, Ростова та інших міст Росії. Хоча поліція й жандарми арештовували учасників гуртків, але вони виникали знову й діяльність їх продовжувалася.

У Києві одним з перших у 1889 р. виник соціал-демократичний гурток, до якого входили близько ЗО робітників залізничних майстерень і друкарень.

Але через кілька місяців гурток зазнав провалу. Однак уже в 1890—1891 pp. у Києві працювало кілька марксистських гуртків. Д. Неточаєв, учень 1-ї київської гімназії, виходець з робітничої сім'ї, створив марксистський гурток (близько 15 чол.), в якому вів пропагандистську роботу серед робітників залізничного депо. У гуртку марксистів, що складався з учнів 1-ї київської гімназії, активну участь брав А. Луначарський, що вчився тоді у цій гімназії.

Важливу роль у поширенні пропаганди марксизму в Києві відіграв гурток, який утворився у 1891 р. спочатку переважно з студентів університету, а незабаром до його діяльності були залучені й робітники. Цей гурток дістав назву «Російської групи соціал-демократів». Керували ним Я. Ляховський і Б. Ейдельман. Члени гуртка, ведучи пропаганду марксистських ідей серед студентів, робили спроби встановити зв'язок з робітничим середовищем, намагалися створювати серед робітників гуртки на заводах і фабриках.

Для розгортання дальшої діяльності київських соціал-демократів велике значення мав приїзд до Києва наприкінці 1891 р. Ю. Мельникова (1868—1900), який був переконаним марксистом, до того вже працював у революційних гуртках Харкова, Ростова, Таганрога і мав значний досвід роботи серед робітників. Разом з членами «Російської трупи соціал-демократів» він на Лук'янівці, по вулиці Дорогожицькій (тепер вулиця Мельникова), 15, заснував школу-майстерню, яка стала центром соціал-демократичної роботи в місті і була названа «Лук'янів-ським клубом». У ній робітники, ремісники, інтелігенти навчалися слюсарної або токарної справи і готувалися до пропагандистської роботи. Після закінчення цієї школи її учні йшли на підприємства, де вели революційну роботу, організовували робітничі гуртки, пропагували в них марксистські ідеї.

У соціал-демократичних гуртках Києва активно працювали учень Київського реального училища П. Запорожець та висланий з Тифліса (тепер Тбілісі) семінарист В. Кецховелі (1894—1896) та ін.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років працювали марксистські гуртки і в Катеринославі. Розширенню їх діяльності сприяло прибуття до міста висланих з великих міст соціал-демократів, зокрема приїзд в 1889 р. з Петербурга досвідченого марксиста П. Точиського, а в 1894 р.— московських соціал-демократів О. Винокурова і Г. Мандельштама. Соціал-демократичні гуртки діяли серед ремісничих робітників (з 1893 р.), на Брянському заводі (з 1894 p.). Катеринославські соціал-демократи мали зв'язки з марксистами Москви, Києва, Харкова, Ростова та інших міст.

На початку 90-х років діяли марксистські гуртки в Харкові й Одесі. На 1894 р. в Одесі працювало близько 10 гуртків, у яких об'єдналися понад 200 робітників. У Херсоні марксистські гуртки організовував О. Цюрупа — тоді учень сільськогосподарського училища, в Полтаві — О. Шліхтер, висланий з Києва за соціал-демократичну пропаганду.

Хоч кількість соціал-демократичних гуртків і груп на середину 90-х років збільшилася, але вони ще діяли розрізнено, вели пропаганду серед вузького кола робітників і не були зв'язані з робітничим рухом.

З аналогічних позицій боротьби за повну державну незалежність України виступало також керівництво Української соціалістичної партії (Б. Ярошевський, М. Меленевський та ін.), створеної майже одночасно з РУП. Улітку 1900 року УСП випустила «Нарис української партії соціалістичної», автори якого виходили з того, що, оскільки гніт в Україні «є трикратний — економічний, політичний та національний», то й «визволення мусить бути повне».

Кінцевою метою партії проголошувалася демократична Українська Республіка із суспільною власністю на засоби виробництва й «повною рівноправністю національною з полишенням нації кожній свободи увійти в склад республіки».

Діячі УСП не розраховували на мирну реалізацію своїх програмних вимог в умовах самодержавної Росії, тому покладали великі надії на «братерський союз» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі із самодержавством за самостійну Україну.

Наведені вище положення нарису спричинили критичну реакцію з боку найстарішої української соціал-демократичної організації — групи І. Стешенка та Лесі Українки. У 1901 році ця організація опублікувала у Львові «Оцінку «Нарису програми Української партії соціалістичної»».

Українська соціал-демократична робітнича партія

Ще в січні 1904 року Центральний комітет РУП видав заяву, у якій підтвердив, що партія остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. Одна частина рупівців, що намагалася перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створила Українську соціал-демократичну спілку, яка згодом приєдналася до меншовицького крила РСДРП.

У 1905 році основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України.

Її очолили Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, які намагалися зберегти рівновагу між національними та соціалістичними пріоритетами, досить суперечливо поєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони, зокрема, вважали, що партія має бути виключно національною, складатися виключно з українців.

Це, певна річ, аж ніяк не узгоджувалося з відомим марксистським гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!».

Як бачимо, напружена ідейна боротьба та пов'язані з нею хитання та розколи в РУП наочно засвідчили ціннісні орієнтири представників українського ліворадикального руху, що намагався поєднати в собі як націоналістичні, так і соціалістичні тенденції. Деякі його речники, скажімо, М. Міхновський, рішуче виступали за домінанту національних цінностей, не відмовляючись при цьому від соціалістичного ідеалу. їхні опоненти, такі, як М. Меленевський, навпаки віддавали перевагу соціал-демократичним гаслам, уважаючи розв'язання національного питання вторинним проти першорядних соціально-економічних проблем. Треті, а таких серед українських соціал-демократів була більшість, прагнули органічно поєднати національні й соціальні цінності. Це, без сумніву, було привабливим для багатьох, але саме такий підхід стримував розробку чіткої концепції та вибір конкретної стратегії політичної діяльності, яких так бракувало керівництву УСДРП під час революційних подій 1905-1907 pp.

Українська демократично-радикальна партія

Поряд з національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово став розвиватися ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали почали оформлятися в політичні організації дещо пізніше — практично напередодні Російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 pp.

Так, у середині 1904 року з ініціативи молодих членів українських громад була створена Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадівськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українська радикальна партія, яку очолили Б. Грінченко і С. Ефремов. Обидві партії, нечисленні складом, займали послідовні ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію. Принципових програмних розходжень між ними не існувало, тому 1905року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, як і її попередники, обстоювала лише ідею автономії України в складі Росії.