Політичні партії Західної України

1. Процес політизації українського суспільства та визвольного руху.

Наприкінці XIX — поч. XX ст. в український рух прийшло нове молоде покоління, яке виростало в умовах швидкої модернізації Росії, перетворення її в капіталістичну державу при одночасному збереженні імперської системи влади. Остання все більше перетворювалася в гальмо суспільного розвитку, що приводило до зростання революційного руху та політизації громадського розвитку, в тому числі і українського руху. Українофільство втратило свою національно-мобілізуючу функцію, вже в 90-х роках XIX ст. воно виглядало як відвертий анахронізм, який в молоді викликав лише різку критику, бо життя стрімко оновлювалося.

Заборона легальної політичної діяльності аж ніяк не зменшувала рівень політизації суспільства. З кінця XIX ст. в Росії починають виникати нелегальні політичні партії - загальноросійські та національні.

Під впливом його ідей Михайла Драгоманова у Східній Галичині, у Львові, у жовтні 1890 р. постала Русько-українська радикальна партія. До проводу партії увійшли Северин Данилович, Євген Левицький, Михайло Павлик, Іван Франко та ін. Майже одночасно влітку 1891 р. в Каневі було утворено таємне товариство "Братство тарасівців". Поява братчиків засвідчила неминучість майбутніх змін в українському русі. Тарасівці встановили контакти з групами української студентської молоді Одеси, Полтави, Чернігова. У квітні 1893 р. вони опублікували у львівському часописі "Правда" спеціальну декларацію, в якій віддали належне старому українофільству і розмежувалися з ним. Тарасівці наголошували, що стоять за повну автономію всіх народів, які входять до Російської держави.

Вперше з цілковитою однозначністю проблему політичної незалежності українського народу, державної самостійності України сформулював 1895 р. у брошурі "Україна irredenta" Юліан Бачинський. Ця брошура знайшла гарячу підтримку з боку Івана Франка.

На початку 1896 р. у Києві Іван Стешенко та Леся Українка створили першу українську соціал-демократичну організацію "Українська соціал-демократія". Того ж року тут започаткувалося таємне товариство "Україна молода", до складу якого входило 22 громади з різних міст України. політизацію.

Межею остаточного переходу українського руху до політичного періоду діяльності варто вважати появу двох політичних партій, які виникли майже одночасно на західно- і східноукраїнських землях. 26 грудня 1899 р. у Львові було створено Українську національно-демократичну партію (УНДП). її керівний орган - Тісніший Народний комітет — складався з 13 осіб на чолі з Юліаном Романчуком, членами комітету були М. Грушевський, Кость Левицький, І. Франко та ін. Партія оголосила, що її ідеалом є "незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу". Це була свого роду стратегічна перспектива, ближче завдання полягало в створенні з українських земель Галичини та Буковини "одної національної провінції з окремою адміністрацією і окремим національним сеймом".

2. Революційна українська партія.

29 січня (11 лютого) 1900 року в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля її джерел стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам.

За пропозицією Дмитра Антоновича харківський адвокат Микола Міхновський виробив програму новоствореної партії. Улітку 1900 року вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували в складі Російської імперії.

У «Самостійній Україні» М. Міхновський, спираючись на тисячолітню традицію української державності, обґрунтував історичні права України на самостійне існування та сформулював найближчу вимогу на шляху до цього — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». У державній самостійності України автор убачав головну умову існування української наці ї. У програмі наголошувалося, що «третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної. Вона вірить у свої національні сили, і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів по Кавказ»».

Проте в процесі подальшого організаційного оформлення та практичної діяльності новостворені українські політичні партії почали поступово відходити від проголошених раніше радикальних патріотичних гасел і трансформуватися в партії соціал-демократичного спрямування. З часом з'ясувалося, що керівництво Революційної української партії у своїх ідейних переконаннях усе ж віддавало перевагу марксистському соціалізмові, а гасло самостійності України вважало другорядним політичним завданням. Наприкінці 1902 року програмні документи партії були скоректовані. У друкованому теоретичному органі РУП - місячнику «Гасло» — зазначалося, що кінцева мета боротьби «полягає в ідеалі самостійної Української Республіки робочих мас з усуспільненням засобів продукції, націоналізацією землі і диктатурою пролетаріату...»

На початку 1903 року керівництво РУП офіційно відмовилося від своєї першої програми - «Самостійної України», - посилаючись на «брак соціалістичного світогляду» в обґрунтуванні ідеї державної незалежності України.

Київська вільна громада РУП запропонувала свій власний «Нарис програми Революційної української партії», автором якого був Микола Порш. Цей документ з деякими змінами був затверджений як нова програма партії на другому з'їзді РУП у 1905 році. У ньому наголошувалося на необхідності повної автономії України у внутрішніх справах із забезпеченням рівноправності національностей, що її населяють. Крім того, зазначалося, що в інтересах класової боротьби пролетаріату України та інших частин Російської держави автономія України на цьому етапі важливіша за її самостійність, яка є «ідеалом», тобто справою далекого майбутнього.

Як цілком слушно зауважив американський історик Тарас Гунчак, з появою нової програми закінчився перший період змагань Революційної української партії — період роздоріжжя й пошуку шляхів, і почався другий - період безпосередньої злуки з Українською соціал-демократичною робітничою партією.

3. Самостійна та автономістська течії в українському русі.

Українська соціалістична партія

З позицій боротьби за повну державну незалежність України виступало керівництво Української соціалістичної партії (Богдан Ярошевський, Маркіян Меленевський та ін.), створеної майже одночасно з РУП. Улітку 1900 року УСП випустила «Нарис української партії соціалістичної», автори якого виходили з того, що, оскільки гніт в Україні «є трикратний — економічний, політичний та національний», то й «визволення мусить бути повне».

Кінцевою метою партії проголошувалася демократична Українська Республіка із суспільною власністю на засоби виробництва й «повною рівноправністю національною з полишенням нації кожній свободи увійти в склад республіки».

Діячі УСП не розраховували на мирну реалізацію своїх програмних вимог в умовах самодержавної Росії, тому покладали великі надії на «братерський союз» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі із самодержавством за самостійну Україну.

Українська народна партія

З позицій повної державної самостійності України виступала створена в 1901-1902 pp. під керівництвом Миколи Міхновського та Олександром Макаренка Українська народна партія (УНП). її головний програмний документ отримав назву «Десять заповідей». «... Поки ще не пізно, — зазначалося в програмній заяві УНП, — поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю.... Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну».

У статті «Робітнича справа в програмі Української народної партії» (1902 рік) позицію політичної організації викладено так: «Українська народна партія хоче зорганізувати, приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, до заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу».

Українська соціал-демократична робітнича партія

Ще в січні 1904 року Центральний комітет РУП видав заяву, у якій підтвердив, що партія остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. Одна частина рупівців, що намагалася перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створила Українську соціал-демократичну спілку, яка згодом приєдналася до меншовицького крила РСДРП.

У 1905 році основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України.

Її очолили Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, які намагалися зберегти рівновагу між національними та соціалістичними пріоритетами, досить суперечливо поєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони, зокрема, вважали, що партія має бути виключно національною, складатися виключно з українців.

Це, певна річ, аж ніяк не узгоджувалося з відомим марксистським гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!».

Як бачимо, напружена ідейна боротьба та пов'язані з нею хитання та розколи в РУП наочно засвідчили ціннісні орієнтири представників українського ліворадикального руху, що намагався поєднати в собі як націоналістичні, так і соціалістичні тенденції. Деякі його речники, скажімо, М. Міхновський, рішуче виступали за домінанту національних цінностей, не відмовляючись при цьому від соціалістичного ідеалу. їхні опоненти, такі, як М. Меленевський, навпаки віддавали перевагу соціал-демократичним гаслам, уважаючи розв'язання національного питання вторинним проти першорядних соціально-економічних проблем. Треті, а таких серед українських соціал-демократів була більшість, прагнули органічно поєднати національні й соціальні цінності. Це, без сумніву, було привабливим для багатьох, але саме такий підхід стримував розробку чіткої концепції та вибір конкретної стратегії політичної діяльності, яких так бракувало керівництву УСДРП під час революційних подій 1905-1907 pp.

Українська демократично-радикальна партія

Поряд з національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово став розвиватися ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали почали оформлятися в політичні організації дещо пізніше — практично напередодні Російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 pp.

Так, у середині 1904 року з ініціативи молодих членів українських громад була створена Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадівськими діячами Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком та Українська радикальна партія, яку очолили Борис Грінченко та Сергій Ефремов. Обидві партії, нечисленні складом, займали послідовні ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію. Принципових програмних розходжень між ними не існувало, тому 1905року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, як і її попередники, обстоювала лише ідею автономії України в складі Росії.

4. В. Липинський та український консерватизм.

Яскравим представником українського консерватизму був В'ячеслав Липинський який народився 5(18) квітня 1882 року у селі Затурці на Волині, у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських. Зростав у середовищі католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському. Родинне походження Липинського мало вирішальний вплив на формування його поглядів та на ставлення до життя.

Вчився Липинський у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях. Перебування у Києві, де він був учнем 1-ої Київської гімназії, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії Требінської. Липинський приєднався до цього гуртка наприкінці 1890-х років. Також він долучився до так званих «хлопоманів».

Під час великодніх канікул 1901 року в Києві проходив крайовий з'їзд делегатів середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя. Липинський був одним із делегатів корпорації від 1-ї Київської гімназії. В діловій частині з'їзду попросив слова семикласник Липинський, пропонуючи створити одну спільну корпорацію для римо-католиків та православних на базі української територіальної приналежності. Коли ця пропозиція не пройшла, Липинський залишив з'їзд і зрікся членства корпорації римо-католиків. Натомість, він став членом православної учнівської Громади.

Після закінчення гімназії у 1902 році Липинський відбував військову службу у Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова комісія визнала його «нездатним до війська через легені та серце» (Липинський, фактично, все своє життя хворів на туберкульоз).

Весною 1903 року Липинський вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. У 1906 році, закінчивши навчання, одружився у Кракові з Казимирою Шуміньською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але пробув він там лише рік, бо швейцарський клімат погано впливав на здоров'я, і лікарі порадили йому виїхати.

З 1909 року Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив.

Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього — це всі громадяни держави. Націоналізм Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Поряд з цим важливою складовою його національного консерватизму можна вважати ставлення до ідеології, яку він виводить із народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти, вважаючи її рушійною силою національного відродження України.

Найприйнятнішою для України Липинський вважає «клясократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, "законом обмежена і законом обмежуюча" конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною.

Загалом ідеї Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів

5. Політичні партії Західної України

На межі 20 ст. у Західній Україні також склалася своя партійна система, яка включала близько 100 політичних партій. У цій частині українських земель усі політичні партії функціонували за легальних умов і орієнтувалися на парламентську боротьбу. Гасла місцевих партій були поміркованими і переважно не виходили за конституційні межі. У переважній більшості партії Галичини об’єднувалися за національними ознаками, і їх можна класифікувати на такі групи:

1) партії лівого спрямування (Українська радикальна партія, Українське селянське об’єднання; Комуністична партія Західної України; Партія народної волі, Селянсько-робітнича українська партія);

2) центристські партії (Українська республіканська партія, Партія соціал-революціонерів Волині, Українське соціалістичне об’єднання "Соціалістичний Союз", Українська національна партія);

3) праві партії (Християнсько-суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом — Українська католицька народна партія), Фронт національної єдності та деякі інші).

Отже, є підстави стверджувати, що багатопартійність в Україні на межі 19—20 ст. відіграла як прогресивну, так і негативну роль у політичному процесі державотворення. Прогресивна роль — це залучення широких верств населення України до державотворення, волевиявлення яких було сконцентроване в політичних програмах різних партій. Негативна роль — це розбіжність поглядів, ідей і програм, що призвело до кризової ситуації в Україні, спричинило гетьманський переворот, падіння УНР і встановлення більшовицької влади, безроздільне панування якої тривало понад сім десятиліть.