Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні.

іВажливим складовим елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина, що закріплює основи взаємовідносин між особою і державою, є обов'язки людини і громадянина в УкраїніКонституційні обов'язки людини і громадянина - це визначена нормами Конституції та законів України міра обов'язкової, належної поведінки та діяльності у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) сферах суспільного життя.Обов'язки, як і права та свободи людини і громадянина, е досить різноманітними за своїми юридичними властивостями. За змістом вони поділяються на політичні, економічні та культурні (духовні) обов'язки; за суб'єктами - на обов'язки людини та обов'язки громадян України; за соціальними групами можна виділяти обов'язки батьків, обов'язки дітей тощо.
Стрижневим для всієї системи конституційних обов'язків людини і громадянина є обов'язок неухильно додержуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції України), який поширюється на всіх громадян України, іноземців і осіб без громадянства і в тій чи іншій формі знаходить своє відображення в інших обов'язках, що закріплені у Конституції України.Додержання нормативних положень Основного Закону та інших законів України передбачає їх вивчення, оскільки незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.Важливим і почесним конституційним обов'язком є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України). Цей обов'язок поширюється на всіх громадян України.Шанування державних символів, якими, відповідно до ст. 20 Основного Закону, є Державний прапор України, Державний герб України і Державний гімн України є обов'язком громадян України. Порушення цього обов'язку має своїм наслідком притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 338 ККУ).аступним конституційним обов'язком є обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66).До того ж усі громадяни України (на іноземців і осіб без громадянства цей обов'язок не поширюється) повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Конституційні підстави припинення повноважень Президента України.

У ст. 111 Конституції України встановлено процедуру усунення Президента України з поста Верх. Радою України у разі вчинення ним держ. зради або ін. злочину, яку визначено як імпічмент. Президент України може бути усунений з поста в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Питання про усунення Президента ініціюється більшістю від конституційного складу ВР України. Для проведення розслідування ВР України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію,, до складу якої включаються спец, прокурор і спец, слідчі. Висновки і пропозиції тимчас. слідчої комісії розглядаються на засіданні ВР, вони мають містити перелік фактів і обставин, викладених у заяві про ініціювання імпічменту, що не знайшли підтвердження за наслідками розслідування, а також вмотивований висновок про те, що в діяннях Президента України є ознаки державної зради або іншого злочину, та про наявність підстав для звинувачення Президента України. За наявності таких підстав ВР України не менш як 2/3 від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України. Рішення про його усунення з поста приймає не менш як 3/4 від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного суду про те, що діяння в яких обвинувачується Президент містять ознаки державної зради. Від імпічменту та ін. розглянутих процедур, пов'язаних з конст. відповідальністю, необхідно відрізняти спец, порядок притягнення до крим. відповідальності президентів і членів урядів. У цих випадках засудження відповідних осіб тягне усунення їх з посади (поста), а не навпаки. Тобто послідовність поєднання конст. і крим. відповідальностей тут є зворотною: друга передує першій і водночас зумовлює її.

26. Конституційно-правова відповідальність.

Це невід´ємний елемент соціальної відповідальності особи, асоціацій, різноманітних формальних і неформальних суспільних інституцій, особливим видом юридичної відповідальності. Конституційна відповідальність має як багато спільного з іншими видами юридичної відповідальності (має публічний характер, здійснюється від імені держави, передбачена законодавством, запобігає новим правопорушенням, здійснюється на засадах законності, обґрунтованості, невідворотності та справедливості), так і свої особливості, що виокремлюють її у специфічний вид {політичний характер, оскільки конституційні відносини пов´язані з такими соціальними явищами, як влада, народ, держава, нація; у багатьох випадках вона детально не конкретизується, законодавець лише вказує на можливість такої відповідальності; може втілюватися в життя безпосередньо в межах конституційних правовідносин або через норми інших галузей права; буває двох видів: ретроспективна (за минулі правопорушення), позитивна (як почуття відповідальності за свою поведінку, діяльність, почуття обов´язку). Поміж умов конституційної відповідальності розрізняють нормативні (передбачають тільки можливість юридичної відповідальності) та фактичні (за нaявності юридичних фактів відповідність стає реальною).Підставами позитивної відповідальності є такі критерії: бездіяльність посадової особи, недосягнення поставлених цілей і завдань, неефективна робота певних органів. Підстави ж ретроспективної - наявність нормативної основи (пряма вказівка в законі) та вчинення правопорушення.Об´єктом правопорушення, за конституційним правом, є відносини, що регламентуються його нормами, зокрема у сфері реалізації прав і свобод громадян, видання актів державних органів, виборчих прав громадян тощо.

Конституційно-правова характеристика інших джерел конституційного права України (акти, прийняті на референдумах; політико-правові документи; акти Конституційного Суду України; акти Європейського суду з прав людини; підзаконні нормативно-правові акти).

Підзаконні джерела - це нормативно-правові або індивідуально-владні акти, які приймаються спеціально уповноваженими суб'єктами на основі, в межах і відповідно до Конституції І законів України з метою регулювання відносин, що становлять галузі конституційного права. Підзаконні правові акти поділяються на такі основні групи:

* нормативні - регулюють певну сферу суспільних відносин і є загальнообов'язковими;

* індивідуально-владні (ненормативні) - адресовані конкретним суб'єктам конституційно-правових відносин і є обов'язковими для них;

o інтерпретаційні - це акти-тлумачення норм права, що мають допоміжний характер і, як правило, обслуговують нормативні акти.

Підзаконні джерела конституційного права становлять відповідну ієрархічну систему:

1) укази і розпорядження Президента України:

o укази глави держави займають наступне місце після законів України, вони мають нормативний характер, приймаються з метою заповнення законодавчих прогалин у праві. Завдяки указам глава держави реалізує свої основні повноваження у сфері публічних відносин;

o розпорядження Президента України - це ненормативні, тобто індивідуально-правові акти, що приймаються з поточних питань;

2) постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України згідно зі ст. 117 Конституції України є обов'язковими до виконання:

* постанови уряду - це правові акти нормативного характеру, які встановлюють основи управлінської діяльності в усіх сферах суспільного життя;

o розпорядження - це внутрішньо-організаційні правові акти уряду ненормативного характеру;

3) накази, положення, інструкції міністерств, державних комітетів - підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, які приймаються на виконання вищезазначених правових актів:

* наказ - це нормативно-правовий акт, який видається посадовою особою в межах її компетенції з метою оперативного управління певною сферою суспільних відносин;

* положення (статут) - закріплює правове становище, структуру, функції І компетенцію певної державної організації,

* інструкція - це нормативно-правовий акт, що видається з метою роз'яснення і визначення порядку застосування законодавчого або іншого нормативно-правового акта.

4) рішення і висновки Конституційного Суду України з питань відповідності Конституції України інших нормативно-правових актів. У науці конституційного права триває спір щодо правової природи цих актів. Вітчизняний учений М.І. Козюбра стверджує, що висновки і рішення Конституційного Суду України - це інтерпретаційні, але не нормативні акти, оскільки не створюють нових норм права. Натомість М.М. Костицький і В.М. Шаповал опонують, наголошуючи на тому, що ті рішення і висновки Конституційного Суду України є нормативними, які стосуються тлумачення Конституції України, а також імпічменту Президента України. Разом з тим правові акти Конституційного Суду України є джерелами конституційного права України. На думку Г.О. Христової, рішення і висновки органу конституційної юрисдикції виступають допоміжними джерелами права, оскільки спираються на первинні правила поведінки, однак мають нормативний характер1. Така думка містить раціональне зерно.

Іншим важливим джерелом конституційного права України, що має найвищу юридичну силу, є акти всеукраїнського референдуму. Для актів референдумів як джерел права властиві такі ознаки: за своєю сутністю вони виражають насамперед волю Українського народу та територіальних громад або сприяють її вираженню; за змістом акти референдумів мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів референдумів; за формою акти референдумів є формально визначеними актами правотворчості; акти референдумів об'єктивізують конституційно-правові норми, а також норми інших публічних галузей права - інформаційного, фінансового тощо; акти референдумів, що видаються або санкціонуються під час ініціювання, призначення та проголошення, організації та проведення, об'єктивізації рішень референдумів мають системний характер і утворюють систему актів референдумів.

Конституційно-правова характеристика структури громадянського суспільства. Конституційні засади економічної, політичної діяльності, духовної сфери.

Структура суспільства — це внутрішня його будова, що відтворює багатогранність та взаємодію складових суспільства, забезпечує його цілісність та динамізм розвитку.

Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п'яти систем, які відповідають певним сферам його життєдіяльності: соціальної, економічної, політичної, духовно-культурної, інформаційної.

Соціальна система — певна сукупність об'єктивно сформованих взаємозв'язків між ними, а саме:

а) інститути сім'ї та відносини, що обумовлюють її існування;

б) відносини, які відображають соціальну сутність людини (клуби, об'єднання);

в) відносини, що виникають між соціальними спільнотами (групами, націями, расами тощо).

Економічна система — це сукупність економічних інститутів і відносин, у які вступають люди у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання сукупного продукту, реалізації права власності.

Структурними елементами економічної системи є: приватні господарства; акціонерні товариства; кооперативні господарства; фермерські господарства; індивідуальні, приватні підприємства громадян.

Політична система — це сукупність цілісних саморегулюючих елементів:

а) держава;

б) політичні партії;

в) суспільно-політичні рухи та відносини, що між ними виникають.

Духовно-культурна система — це відносини між людьми, їх об'єднаннями, державою та суспільством у цілому стосовно духовно-культурних благ та різного роду матеріалізованих інституцій, через які реалізуються дані відносини, що пов'язані з освітою, наукою, культурою, релігією.

Інформаційна система — це система, яка складається в результаті спілкування людей та через мас-медіа (підприємства, об'єднання, що здійснюють виробництво та випуск засобів масової інформації).

Структурні елементи громадянського суспільства мають відповідати певним вимогам:

1. Економічна система діє за принципами самоорганізації, саморегулювання та самоуправління;

2. Соціальна система має чітко виражене структурне оформлення;

3. Політична система виступає, з одного боку, в формі механізму узгодження соціальних інтересів у суспільстві, а, з іншого — як найбільш повне вираження загального національного інтересу.

28. Конституційно-правова характеристика судової системи України.

Судова система України становить сукупність усіх судів держави, заснованих на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу. Стаття 125.Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв'язки і відносини між окремими її елементами (судами), а також притаманні такі якості, як ієрархічність, багаторівневість, структурованість. Судова система України, уособлюючи організаційний аспект судової влади — однієї з гілок державної влади, віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі, відповідає рівню соціально-економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, досвіду і певним традиціям. Одночасно Українська держава як член міжнародної спільноти зазнає значного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які також ураховуються у побудові судової системи.\ Принцип територіальності означає розбудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, закріпленої в ст. 133 Конституції України. Цей принцип обумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення. Визначальна вимога принципу територіальності полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. З цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які поширюється юрисдикція судів. Принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи за суттю. Виходячи з цього, Закон України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України» визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевими адміністративними судами — окружні суди, то утворюються в округа:" відповідно до Указу Президента України (частини 1, 2 ст. 21). Конституція України закріпила принцип спеціалізації судів. Змістовне наповнення цього принципу мають здійснити відповідні закони і перш за все Закон «Про судоустрій України». Він закріпив таку побудову судової системи, де мають місце елементи і «зовнішньої», і «внутрішньої» спеціалізації. Критерієм спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Але не тільки. У побудові судової системи України враховано й попередній більш ніж десятирічний досвід існування відокремленої гілки арбітражних (нині господарських) судів, хоча між природою матеріально-правових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою, характерними для цивільного судочинства, значно більше спільного з матеріально-правовими відносинами і процесуальною процедурою господарського судочинства, ніж кримінального. Між тим тільки господарські, а також адміністративні суди, що лише утворюються, побудовані за ознакою «зовнішньої» спеціалізації, тобто утворюють окрему гілку в системі судів загальної юрисдикції. Для загальних судів діє «внутрішня» спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується або розподілом між суддями місцевого суду обов'язків по розгляду цивільних чи кримінальних справ, де це можливо завдяки кількісному складу суддів, або створенням судових палат в апеляційних і Касаційному судах. Крім того, у судах різних судових юрисдикцій (у тому числі спеціалізованих) може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.

29. Конституційно-правове положення міст зі спеціальним статусом.

58. Конституційно-правове положення міст зі спеціальним статусом
Згідно з Конституцією в Україні є два міста зі спеціальним статусом: Київ та Севастополь.

Конституційно-правовий статус Києва: 1.Правосуб’єктність; 2.Його розширені порівняно з іншими містами повноваженнями органів місцевого самоврядування; 3.Гарантії реалізації додаткових функцій і повноважень органів місцевого самоврядування; 4.Нормативно-правові основи про статус столиці; 5.Механізм здійснення функцій і повноважень. Згідно з Конституцією України Місто Київ - столиця України. Згідно із Законом України «Про столицю України - місто-герой Київ» Місто Київ як столиця України є: 1) політичним та адміністративним центром держави; 2) місцем розташування резиденції глави держави - Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, центральних органів державної влади; 3) духовним, культурним, історичним, науково-освітнім центром України; 4)місцем розташування дипломатичних представництв іноземних держав та міжнародних організацій в Україні. Столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади додаткові обов'язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав. Символіка міста Києва, районів у місті: 1. Територіальна громада міста Києва має герб, прапор та іншу символіку. Райони в місті можуть мати власну символіку. 2. Зміст, опис, порядок використання символіки визначаються Положенням про символіку, яке затверджується відповідно Київською міською радою та районними в місті радами.

Законом «Про столицю України - місто-герой Київ» визначено столичні функції міста:1) створення належних умов для діяльності у місті Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, цен-них ОДВ, офіційних представництв іноземних держав і міжнародних організацій, установ і закладів науки, освіти, охорони здоров'я, культури і спорту, місцем розташування яких відповідно до законодавства визначено місто Київ;

2) вирішення питань щодо розміщення центральних органів, які утворюються Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України, а також дипломатичних представництв, консульств іноземних держав та представництв міжнародних організацій в Україні;

3) надання на договірних засадах комунальних, інженерних, соціально-культурних, транспортних, інформаційних та інших послуг державним органам, дипломатичним представництвам іноземних держав, представництвам міжнародних організацій, розміщеним у місті Києві;

4) взаємодія з Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України при розробленні та здійсненні ними заходів, програм та проектів, що зачіпають інтереси столиці;

5) здійснення заходів щодо збереження та відновлення пам'яток історії, культури, релігії, архітектури та містобудування, заповідних та природних зон і ландшафтів, що мають національне значення;

6) виконання інших ф-цій міста Києва, передбачених у законодавстві України, специфічних для функціонування Києва як столиці держави, в межах законодавства України.

Статут територіальної громади міста Києва - з метою врахування особливостей функціонування міста Києва як столиці України, на підставі цього Закону, Київська міська рада затверджує Статут територіальної громади міста Києва, який підлягає реєстрації у Міністерстві юстиції України.

Конституційно-правовий статус Севастополя: Територія міста поділена на 4 райони, два з яких охоплюють здебільшого сільську зону. Територіальна структура: місто Інкерман, 2 селища, 29 сіл, 15 населених пунктів, що втратили статус, зокрема і Балаклава.

30. Конституційно-правове положення міста, району в місті, селища, села.

Місто - це великий населений пункт (від 10 тис. осіб населення), що має власне комунальне господарство, житловий фонд і мережу соціально-культурних закладів; адміністративний, промисловий, торговельний і культурний центр.

За підпорядкованістю міста поділяються на міста районного, обласного та республіканського (Автономної Республіки Крим) підпорядкування та міста зі спеціальним правовим статусом.

У складі міст можуть створюватися райони у містах з метою оптимального вирішення територіальною громадою міста питань місцевого значення та більш ефективного управління містом.

Селище - це, як правило, населений пункт, розташований при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах із переробки сільськогосподарської продукції тощо, що має власну комунальну і соціальну інфраструктуру.

Найдрібнішою адміністративно-територіальною одиницею України є село. Ним вважається населений пункт зі сталим складом жителів, зайнятих здебільшого сільським господарством, рідше - народними промислами або санаторно-курортною справою, в якому місцеве самоврядування здійснюється сільською радою і сільським головою.

Території міст, селищ, сіл можуть поділятися на окремі мікрорайони та інші мікроструктури, які не є адміністративно-територіальними одиницями України: вулиці, квартали, житлові масиви тощо.

Не вважаються адміністративно-територіальними одиницями хутори, двори та інші невеликі поселення, що мають тимчасовий характер, а також поселення службового призначення в системі певної галузі народного господарства.

Порядок встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних одиниць визначається законодавством України.

31. Конституційно-правове положення області та району.

Стаття 133 Конституції України визначає виключний склад адміністративно-територіальних одиниць першого рівня системи адміністративно-територіального устрою України: АРК, Вінницька, Волинська. Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська. Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська. Рівненська, Сумська, Тернопільська. Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Область - це адміністративно-територіальна одиниця, що сформувалася у межах території України під впливом історичних, географічних, економічних та інших чинників і характеризується певною самостійністю під час вирішення соціальних, економічних і культурних питань, а також під час здійснення регіональної політики. За Конституцією в Україні існує 24 області. Зміна системи областей України можливе лише за умови внесення відповідних змін до Конституції України.

Райони як адміністративно-територіальна одиниця України є частиною території області. Район є середнім рівнем системи адміністративно-територіального устрою України, територіально-просторовою межею функціонування територіальних громад. Райони створюються з метою інтеграції економіки, промисловості, транспорту і зв'язку, торгівлі, соціально-культурних закладів територіальних громад сіл, селищ і міст в єдину інтегровану соціально-економічну і культурну систему. Рішення про найменування і перейменування адміністративно-територіальних одиниць здійснюється Верховною Радою України з врахуванням думки територіальних громад.

32. Конституційно-правовий статус біженців в Україні.

Правовий статус біженців визначається ЗУ ‘‘Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту’’ від 08.07.2011
Біженець – ос., яка не є гром. Укр. і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соц. групи або політ. переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Правовий статус біженців1. Особи, яких визнано біженцями, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, крім випадків, установлених КУ та ЗУ, а також між нар. договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ.2. Особи, яких визнано біженцями, вважаються такими, які постійно проживають в Укр., з дня прийняття рішення про визнання їх біженцями.
Права особи, яку визнано біженцем Особа, яку визнано біженцем, має рівні з громадянами України права на:пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення тер. Укр., крім обмежень, встановлених законом;працю;провадження підприємницької діяльності, не забороненої законом; ох. Здор., мед. допомогу та мед. страхування; відпочинок; освіту; свободу світогляду і віросповідання; направлення індивідуальних чи колективних письм. звернень або особисте звернення до орг. держ. влади, орг. місц. самоврядування, посад. і служб. осіб цих органів; володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності орг. держ. влади, орг. місц. самоврядування, посад. і служб. осіб;звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого ВРУ з прав людини;безоплатну правову допомогу в установленому порядку. Має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах. Має право на одержання грош. допомоги, пенсії та інших видів соці. забезпечення в порядку, встановленому ЗУ, та користування житлом, наданим у місці проживання.
Обов'язки особи, яку визнано біженцем зобов'язана:повідомляти протягом 10 робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміну прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття гром-ва Укр. або ін. д-ви, надання притулку або дозволу на постійне проживання в ін. д-ві;знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання у разі зміни місця прож. і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці Укр., на яку поширюється повноваження ін. органу міграційної служби;проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом мігр. служби за місцем прож.. Порядок перереєстрації біженців встановлюється спец. уповноваженим центр. органом викон. влади з пит. міграції.

33. Конституційно-правовий статус громадських організацій.

Право на об’єднання є невід’ємним правом людини і необхідною передумовою його повноцінної участі у громадському житті, формою колективної реалізації і захисту громадянами своїх прав і законних інтересів, засобом підвищення соціальної активності населення. Крім того, об’єднання у політичні організації (партії, рухи, спілки тощо) надає можливість громадянам реалізувати своє конституційне право на участь в управлінні суспільними і державними справами. Розмаїтість і ефективність діяльності громадських формувань свідчить про високий рівень розвитку громадянського суспільства і відображає його спроможність до самоорганізації і самоврядування, тобто до вирішення суспільних проблем без втручання держави. Право на об’єднання традиційно відносять до політичних прав і свобод, що обумовлено історією становлення даного права та його конституційного закріплення. Спочатку право на об’єднання розглядалося насамперед як гарантована законом можливість створювати політичні партії або рухи, а також брати участь у їхній діяльності. Однак у даний час це право є значно більш широким за змістом і містить у собі право вільно утворювати, входити до складу і виходити зі складу будь-яких громадських формувань, діяльність яких спрямована на спільну реалізацію громадянами своїх законних прав і інтересів. З погляду конституційного права найбільший інтерес викликає саме політико-правовий аспект права громадян на об’єднання, що обумовлено специфікою предмета конституційно-правового регулювання. Юридичною основою для розвитку політичної активності громадян слугує Основний Закон України, який проголосив принцип політичної та ідеологічної багатоманітності однією з основ конституційного ладу України і закріпив, що держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ч.1,4 ст.15). Ці вихідні положення розвинуті у ст.36 Конституції, яка проголошує, що громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії й громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки і громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конституційне закріплення принципу рівності перед законом всіх об’єднань громадян, заборона будь-яких обмежень свободи об’єднання і дискримінації за ознакою належності або неналежності до якогось об’єднання громадян, а також закріплення винятково судового порядку заборони діяльності об’єднань.

34. Конституційно-правовий статус закордонних українців.

Закордонний українець – це особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має етнічне походження або є походженням з України (ст.1 Закону України “Про правовий статус закордонних українців”).Закордонні українці – громадяни держав, з якими Україна має візовий режим, мають право на безкоштовне оформлення багаторазової візи для відвідання України без надання відповідного запрошення терміном дії на 5 років на підставі посвідчення закордонного українця. В’їзд в Україну та виїзд з України закордонних українців здійснюється відповідно до Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”.Закордонний українець може іммігрувати в Україну для постійного проживання за умовами отримання в установленому законом порядку дозволу на імміграцію для постійного проживання поза межами квот на імміграцію. Ці положення поширюються також на подружжя закордонного українця та його дітей у разі їх спільного в’їзду та перебування на території України. (ст.8 Закону України “Про правовий статус закордонних українців”).Закордонний українець, який перебуває в Україні на законних підставах, користується такими самими правами і свободами, а також несе такі самі обов’язки, як і громадянин України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України чи міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. (ст.9 Закону України „Про правовий статус закордонних українців” Умови для надання статусу закордонного українцяУмовами, що наділяють особу правом клопотати про отримання статусу закордонного українця, є:- українська самоідентифікація;-українське етнічне походження або походження з України;- письмове звернення щодо бажання набути статус закордонного українця;- досягнення особою 16-річного віку;- відсутність громадянства України (ст.3 Закону України “Про правовий статус закордонних українців”).Особа, яка бажає набути статусу закордонного українця, подає письмову заяву про надання статусу закордонного українця: на території України– до Міністерства закордонних справ України, а за кордоном– до дипломатичних установ України (у нашому випадку Консульського відділу Посольства України в Італії, Генконсульства України в Мілані або Генконсульства України в Неаполі), за формою, встановленою Кабінетом Міністрів УкраїниЯкі документи подаються разом із заявою про надання статусу закордонного українця?До заяви про надання статусу закордонного українця додаються:1) паспортний документ або документ, що його замінює;2) документи чи свідчення, які підтверджують українське етнічне походження або походження з України (свідоцтво про народження, копія паспорта громадянина СРСР, інші документи, що підтверджують факт проживання на території України)..3) дві кольорові фотокартки розміром 30 Х 40 міліметрів;4)квитанцію про оплату послуг, пов’язаних з оформленням і видачею посвідчення.Національна комісія з питань закордонних українців при Кабінеті Міністрів України розглядає заяви на отримання статусу закордонного українця у термін до 90 днів з дня реєстрації заяви у Національній комісії та приймає рішення про надання або відмову у наданні такого статусу. Посвідчення видається на 10 років з подальшою його перереєстрацією в установленому порядку за наявності умов, згідно з якими особі було надано статус закордонного Підстави для відмови у наданні статусу закордонного українця?- дії, вчинені особою, які суперечать інтересам національної безпеки України;- подання завідомо неправдивих даних або підроблених документів для отримання відповідного статусу;- порушення інших вимог, передбачених положенням про надання та оформлення посвідчення закордонного українця.

35. Конституційно-правовий статус іммігрантів в Україні.