ТЕМА 5: ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯН УКРАЇНИ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ТЕМА 5: ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯН УКРАЇНИ



Категорії:правовий статус,громадянство, громадянин, особа без громадянства, іноземець, права людини, обов’язки громадянина, органи державної влади.

Поняття прав і свобод особи, правового статусу людини.Права людини посідають головне місце в юридичній науці. Вони являють собою переважно норми взаємовідносин між людьми і державою.

Права людини - це, по-перше, можливість людини діяти певним чином (або утримуватися від якихось дій), щоб забезпечити своє нормальне існування, свій духовний і фізичний розвиток, реалізувати свої можливості як особистості і задовольнити потреби. Причому якщо ми говоримо про основні права, то це такі можливості, без котрих людина просто не може нормально існувати. Рівень нормальності визначається соціальною обгрунтованістю потреб людини, що обумовлюбються змінами і розвитком суспільства. Колись достатнім правом було право на шматок здобутого, потім на елементарне харчування, а зараз - на честь, гідність, роботу, рівень життя, електрику, газ, гарячу воду і таке інше. По-друге, права є невід'ємною, закономірною приналежністю кожної людини, їхнє виникнення датується моментом його народження і не потребує особливого дозволу або схвалення з боку кого б то не було. Ніхто не може бути позбавлений цих прав, інакше він просто не зможе сформуватися як особистість. І по - третє, права і, особливо, їхнє здійснення залежать від можливостей суспільства, рівня його економіки, політики, соціального, духовного розвитку.

Розуміння прав людини виходить з ідей природного права, що виникнули в сиву давнинуі. Так, ще софісти (Лікофрон, Антифон, Алкідам) у V - IV ст. до нашої ери. стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однакові, обумовлені природні права. Саму ж державу і її закони Лікофрон трактував як результат суспільного договору.

Ідею договірного походження державної влади і рівності усіх людей перед небом відстоював у V сторіччі до нашої ери китайський філософ Мо Цзи. Значний внесок у концепцію природних прав зробив Арістотель. Він захищав властивій людині від народження права, і, насамперед, її право на приватну власність. Це право корениться в самій природі людини і грунтується на його споконвічній любові до самого себе.

Арістотель висловив низку близьких до сучасної концепції прав людини ідей. Так, він не тільки визнає права громадянина держави, але і розрізняє природне й умовне, позитивне право, а також вважає, що природне право повинно слугувати зразком для права умовного, яке, у свою чергу, є більш мінливим і сскладає результат діяльності влади й угод між людьми. Ця ідея верховенства природного права над законами держави одержала свій розвиток у сучасних теоріях прав людини, у тому числі й у концепції правової держави.

Проте в період феодалізму запанувало принципово інше розуміння прав особистості. Ідею рівності від народження природних прав усіх людей або хоча б правової рівності усіх вільних громадян була заперечено, а самі права трактувалися як даровані монархом підданним привілеї. Кожний зі станів мав специфічні права, що скорочувалися в міру зниження по сходинці суспільної ієрархії. Лише в XVII в. відбулося відродження, ліберальне переосмислення і розвиток концепції природного права.

Сучасне розуміння прав людини фактично веде свій початок від лібералізму. Його найвизначніші представники Локк, Гроцій, Монтеск'є, Джефферсон, Сміт, Бентам, Мілль і інші обгрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність, опір гнобленню і деяких інших якприродних, невід'ємних (невідчужуваних) і священних норм людського поводження, що існують незалежно від держави й охороняються нею. При цьому природність прав розглядається як їхня властивість людині від народження; невід'ємність - як їхня іманентність індивіду як живій істоті, без наявності яких створюється загроза втрати нею специфічних людських якостей, що роблять індивіда справжнім соціальним суб'єктом, членом суспільства; священність - як їхня найвища повага і пошана внаслідок вищого ціннісного або навіть дарованогоих людині Богом статусу.

Вчені різноманітної світоглядної орієнтації по-різному оцінюють кінцеве джерело прав людини. Одні бачать його в людській природі, що конститують людський рід в основних потребах: у підтримці життя, безпеки, у свободі від насильства і соціально невиправданих обмежень, поваги людської гідності і т.д. Інші ж будують найбільше високі з людських прав до душі і Бога. «Свобода людської особистості, - писав Н.Бердяєв, - не може бути даною суспільством і не може по своєму початку й ознаці залежати від нього - вона належить людині як духовній істоті... Невід'ємні права людини, що встановлюють межі влади суспільства над людиною, визначаються не природою, а духом. Це духовні права, а не природні права, природа ніяких прав не встановлює » (Бердяев Н. Судьба России. М.,1990.С.254-255).

Вперше ліберальна концепція прав людини знайшла своє систематизоване юридичне вираження в 1776 році у Вірджінскій Декларації, покладеній в основу Білля про права конституції США 1789 р. У цьому ж 1789 році основні права (свобода особи, право на власність, безпеку й опір гнобленню) були конституційно закріплені у французькій Декларації прав людини і громадянина. Ці видатні політико-правові акти не втратили своєї актуальності і сьогодні, хоча, звісно ж, теперішні погляди на права особистості є набагато ширшими.

У сучасній науці мають місце декілька підходів до прав людини. Це, насамперед природно-історичний, юридично-позитивістський, а також марксистський підходи. Перший із них, спадкуючи ліберальну традицію, вважає, що фундаментальні права особистості мають внутрішньодержавне і зовніюридичне походження. Держава може шанувати і гарантувати їх, але відняти в людини властиві йому від народження основні права вона не може. Хоча конкретний зміст і обсяг прав змінюються і розширюються в міру розвитку суспільства, самі фундаментальні права залишаються незмінними, віддзеркалюючи сталість основних якостей людського роду.

Як базові моральні принципи права людини існують незалежно від соціально-класової структури і конкретних етапів розвитку суспільства, від законодавчих норм. Маючи для людства вищий ціннісний статус, вони виступають зовнішнім критерієм, універсальною мірою оцінки будь-якого політичного і суспільного ладу.

Юридичний позитивізм заперечує всіляке недержавне походження прав людини. Він виходить із раціональної самоцінности права, його незалежності від економічних і соціальних передумов. Джерелом і гарантом права вважається держава. Право і закон не мають істотних розходжень. Права особистості не виділяються з загальної системи права і не мають верховенства стосовно прав держави. Самі права громадян змінюються в залежності від державної доцільності і можливостей держави.

Сьогодні у світовій політичній думці явно переважає природничоісторичне розуміння прав людини. Самий термін «права людини» уживається як у широкому, так і у вузькому змістах. У вузькому значенні це тільки ті права, що не рекомендуються, а лише охороняються і гарантуються державою, діють незалежно від їхнього конституційно-правового закріплення і державних меж. До них відносяться рівність усіх людей перед законом, право на життя і тілесну недоторканність, повага людської гідності, свобода від довільного, незаконного арешту або затримки, свобода віри і совісті, право батьків на виховання дітей, право на опір гнобителям і інше. У широкому значенні права людини включають весь великий комплекс прав і свобод особи, їхні різноманітні види.

Сучасна типологія прав людини достатньо різноманітна. Найбільше загальною їхньою класифікацією є розподіл усіх прав на негативні і позитивні. Таке розходження прав засновано на фіксації в них негативного і позитивногоаспектів свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, обмежень стосовно особистості, у позитивному, - як свобода вибору, а головне, спроможність людини до досягнення своїх цілей, прояву спроможностей і індивідуального розвитку в цілому. Відповідно до такого розрізнення свободи негативні права визначають обов'язки держави й людей утримуватися від тих або інших дій стосовно індивіда. Ці права вважаються основними, абсолютними. Їхнє здійснення не залежить від ресурсів держави, від рівня соціально-економічного розвитку країни.

Типовим прикладом юридичної фіксації негативної групи прав і в цілому негативного підходу до прав людини є Білль про права конституції США. Його перша стаття (поправка) говорить: «Конгрес не повинен видавати закони, що встановлюють, яку релігію сповідати або забороняють її вільне сповідання, що обмежують свободу слова або преси або право народу мирно збиратися й звертатися до уряду з петиціями про припинення зловживань». Практично увесь зміст Білля про права спрямовано на огородження особистості від різноманітного роду несправедливих і небажаних зазіхань з боку уряду.

На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують обов'язки держави, осіб і організацій надати громадянину ті або інші блага, здійснювати визначені дії. Це, наприклад, право на соціальну допомогу, охорону здоров'я, гідний життєвий рівень і т.інше. Реалізувати ці права набагато сутужніше, ніж права негативні, тому що нічого не робити набагато легше, ніж щось робити або надавати кожному громадянину.

Більш конкретною класифікацією прав і свобод особи в порівнянні з їхнім розподілом на негативні і позитивні є їхній розподіл у відповідності до сфер реалізації на цивільні (особисті), політичні, економічні, соціальні і культурні. Цивільні права - це природні, основні, невід'ємні права людини, що мають в основному характер негативного права. Вони похідні від природного права на життя і свободу, яким від народження володіє кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особистість від сваволі з боку держави й інших людей. Ці права забезпечують ідентифікацію особистості, дозволяють людині бути самою собою у відношеннях з іншими людьми і з державою.

До цивільних правзазвичай відносять право на життя, свободу й особисту недоторканність, права на захист честі доброго імені, на справедливий, незалежний і привселюдний суд, що припускає захист обвинувачуваного, на таємницю листування і телефонних розмов, свободу пересувань і вибору місця проживання, у тому числі право покидати будь-яку державу, включаючи власну, і повертатися у свою країну й інше.

У конституціях багатьох держав цивільні права об'єднують в одну групу з правами політичними. Підставою для цього слугує переважно негативний характер тих і інших, а також спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах. Політичні права визначають можливості активної участі громадян в управлінні державою і громадському житті. До них відносяться виборчі права, свобода спілок і асоціацій, демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода преси, радіо і телебачення, свобода совісті і деякі інші.

До цивільних і політичних прав безпосередньо примикають права економічні, пов'язані з забезпеченням вільного розпоряджання індивідами предметами споживання й основними чинниками господарської діяльності: право на власність, підприємницьку діяльність.

Соціально-економічні - праця, умови праці, зарплата, соціальне забезпечення, страхування. Культурні права - свобода наукових досліджень, творчість.

Поняття прав і свобод відкривають певні можливості. Але між цими поняттями є і деякі розходження, як-от у засобах їхньої реалізації. Права людини можуть здійснюватися, як правило, при наявності певного механізму, юридичних засобів - право на працю, на творчість, на соціальне забезпечення - потребують юридичної процедури, без котрої їх не можна реалізувати, а свобода в більшості випадків може здійснюватись і без «втручання» держави, місія якої полягає в тому, щоб не порушувати, не перешкоджати її здійсненню, охороняти і захищати свободу слова, думки, пересування, об'єднання в партії і т.інше.

Для здійснення і реалізації прав людини в сучасному світі особливе значення має їхнє юридичне закріплення в конституції або конституційних законах держави. Система прав, свобод і обов'язків людини в суспільстві і державі, закріплена в юридичних нормах, - складає правовий статус людини. У будь-якій державі в залежності від правового статусу мешкають три категорії фізичних осіб - громадяни, іноземці й особи без громадянства. Найбільшими правами й обов'язками володіють громадяни.

Конституція України виходить із концепції природних прав людини. Вона встановлює, що «права і свободи людини невідчужувані і непорушні» (ст.21).Конституційні права не можуть бути скасовані, а при ухваленні нових законів не припускається звуження обсягу існуючих прав і свобод. Конституція встановлює єдине громадянство України, про громадянство Автономної Республіки Крим, що раніше існувало, не згадується. Багато особистих і соціально-економічних прав закріплено в конституції як права всіх осіб, що знаходяться на території України, але більшість політичних прав належить тільки її громадянам (наприклад, членство в політичній партії, у профспілці, свобода зборів, участь в управлінні державними справами).

Конституція містить традиційний перелік соціально-економічних, політичних і особистих прав і свобод. Говорячи про рівноправність громадян, вона не припускає привілеїв або обмежень по ознаках раси, національності, статі, політичних і релігійних переконань, мови і т.інше. Особливо говориться про рівноправність чоловіків і жінок у шлюбі і сім'ї. Державною мовою є українська, російській та іншим мовам національних меншин України гарантується вільний розвиток.

У числі соціально-економічних прав конституція закріплює право власності, у тому числі приватної. Відчуження об,єктів приватної власності може застосовуватись як виняток, на підставі законуа іза умови попередньої іи повної компенсації; наступне відшкодування можливо тільки в умовах військового і надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути здійснена тільки судом. Використання права власності не повинно завдавати шкоди свободі і гідності особистості, інтересам суспільства, погіршувати екологічну обстановку і якість землі. Говориться про право вільно розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, про право підприємницької діяльності (обмеження цього права, пов'язані з депутатським мандатом і деякими видами державної служби, розглянуто нижче); нечесна конкуренція, а також зловживання монопольним положенням на ринку заборонені. Конституція говорить про права споживачів, про право на працю (примусова праця заборонена, але не вважаються примусовою працею військова та альтернативна служба, праця за вироком суду або в умовах надзвичайного чи военного стану), про правое на безпечні умови праці (забороняється праця жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров,я роботах), про право на страйк з метою захисту економічних і соціальных інтересів (політичні страйки заборонені, при страйках повинні враховуватись національні інтереси країни), про право на відпочинок (щотижневий відпочинок і щорічна оплачувана відпустка), на соціальний захист (відповідно до конституції, пенсії й інші соціальні виплати повинні забезпечувати прожитковий мінімум), на охорону здоров'я (при державному фінансуванні мережа державних і муніципальних медичних уствнов не може бути скорочена), про право на інформацію про стан навколишнього середовища і якості харчових продуктів (це формулювання, певно, відбиває, зокрема, наслідки Чорнобильської атомної аварії), про право на рсвіту (дошкільна, середня, професійно-технічна , вища і післядипломна освіта в державних і комунальних навчальних закладах безоплатно на конкурсній основі). Гарантується право на вивчення рідної мови.

Перелік політичних прав відбиває загальні тенденції сучасного конституційного розвитку. Серед них: - свобода выражения своїх взглядів і переконань, право збирати і поширювати інформацію (це право може бути обмежено законом з причин, в основному збіжним із включеними в перелік, що має місце в Міжнародних пактах про права людини, а також у зв'язку з захистом репутації і честі інших людей, для підтримки авторитету і неупередженості правосуддя, для нерозголошення конфіденційної інформації), право збиратися мирно і без зброї, проводити мітинги, ходи, демонстрації за умови заздалегідь зробленого повідомлення відповідним органам (обмеження цього права може бути встановлено законом для запобігання безладь, охорони здоров'я населення, дотримання прав інших осіб). Сюди ж можна віднести: право звернення індивідуально або колективно в державні органи або до посадових осіб, що зобов'язані дати відповідь; право громадян на участь в управлінніі державними справами, у референдумах; виборчі права; право рівного доступу до державної і муніципальної служби; свобода об'єднання (обмеження цього права можливе законом в інтересах охорони суспільного порядку, здоров'я, моральності населення, захисту прав інших осіб).

Закріплюючи особисті свободи, конституція України містить багато процесуальних норм, в основному пов'язаних із судовою діяльністю. Вона говорить про право на життя, право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я інших людей від протиправних зазіхань, право на повагу гідність особистості (зокрема, не можна піддавати людину принижуючим гідність покаранням), про право на свободу й особисту недоторканність (арешт можливий тільки по мотивованому рішенню суду, а затримка - терміном до 72 годинив, причому затриманий управі негайно оскаржити затримку в суді - відома процедура хабес корпус), на недоторканність житла (обшук можливий за рішенням суду, у невідкладних випадках, пов'язаних із порятунком життя людей і майна; можливий і інший порядок проникнення в чуже житло, якщо він передбачений законом).

Конституція передбачає таємницю листування, таємницю особистого і сімейного життя (збір конфіденційних відомостей про особу без його згоди можливий тільки у встановлених законом випадках), право кожного знайомитися в державних органах і органах місцевого самоврядування, у формуваннях і організаціях із відомостями про себе, право спростовувати недостовірну інформацію про себе і членах своєї сім'ї і вимагати вилучення такої інформації. Передбачається свобода пересування, вибору місця проживання, право громадян повертатися в будь-який час на Україну, свобода світогляду і віросповідання (посилання на релігію для відмови від виконання законів не припустимі, але військова служба може бути замінена по релігійних розуміннях альтернативною службою), право оскаржити в суд дії державних органів і органів місцевого самоврядування, право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних органів і посадових осіб, право звертатися до Уповноваженого Верховної ради з прав людини, право знати свої права й обов'язки, право на правову допомогу і т.інше. Окремо говориться про права дітей, права звинувачуваних.

Парламентський контроль за дотриманням основних прав людини здійснює Уповноважений Верховної ради з прав людини, що обирається нею. Якщо громадянин вичерпав усі засоби захисту своїх прав усередині країни, він може звертатися в міжнародні організації.

В умовах військового і надзвичайного станку деякі права (в основному політичні) можуть бути обмежені, але основні права, встановлені 17 перерахованими в тексті статтями конституції (право на життя, повага гідності особистості, особиста недоторканність і ін.), і в цих умовах обмеженням не підлягають.

Конституція України містить достатньо широкий перелік основних обов'язків громадян, а також осіб, що перебувають на території України (деякі обов'язки, наприклад, захист Батьківщини, відносяться тільки до громадян, але більшість обов'язків поширюються і на інших осіб). Окремі обов'язки (наприклад, шанувати державні символи України) мають переважно моральний характер.

Серед конституційних обов'язків також названі: дотримання конституції і законів України, захист Батьківщини, недоторканності і цілісності території, виконання військової служби, плата податків, подача щорічної декларації про майновий стан в податкову інспекцію. Сюди ж віднесений обов'язок не зазіхати на права і свободи, честь і гідність інших осіб, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні збитки.

Основними формами реалізації прав є – звернення до суду, до президента, як гаранта цих прав, до уповноваженого з прав людини.

Конституції і закони передбачають різні засоби здійснення основних прав: явочний порядок, заявковий порядок, дозвільний порядок, режим судових санкцій. У першому випадку для здійснення передбачених конституцією прав не потрібно ніяких додаткових звернень до органів держави, можна безпосередньо проводити збори в закритому помешканні або публікувати статтю з критикою діяльності уряду. Реєстрація в деяких випадках при здійсненні явочного порядку використання конституційних прав носить фактично технічний характер.

Заявковий порядок припускає завчасну, у передбачений законом термін інформацію державних органів, а іноді підприємств, організацій, власників (наприклад, при страйку) про намір здійснити те або інше конституційне право. Недотримання цієї умови спричиняє визнання даної акції незаконною з усіма наслідками, що звідси випливають: поліція вправі розсіяти збори на відкритому повітрі, якщо заздалегідь не було зроблено відповідної заявки; суд може оштрафувати профспілку, якщо роботодавець не попереджений заздалегідь про страйк, що готується. Для деяких конституційних прав встановлено дозвільний порядок. Вони можуть здійснюватися тільки після одержання дозволу від відповідних органів держави або місцевого самоврядування. Подібні приклади вже приводилися в зв'язку з правом на вуличні демонстрації.

Режим судових санкцій застосовується при явочному порядку. Своїм конституційним правом можна скористатися вільно, але при зловживанні ним, при порушенні закону настає судова відповідальність.

Іноді зустрічаються і комбіновані форми здійснення конституційних прав, наприклад, явочно-реєстраційний порядок при створенні політичних партій у низці країн, що розвиваються.

У демократичних державах їхні органи і посадові особи зобов'язані сприяти громадянам у здійсненні ними своїх конституційних прав. Конкретні форми такого сприяння встановлені спеціальними законами. Так, для проведення виборчих кампаній - реалізації конституційного виборчого права громадян - держава безоплатно надає кандидатам час для виступів у державних засобах масової інформації (на радіо, телебаченні, на газетних смугах), виділяє певнуу суму бюджетних коштів у фонд партій і кандидатів, виборчим комісіям безоплатно надаються державні або муніципальні помешкання. Сприяння державних органів виявляється в поліцейській охороні дозволених політичних демонстрацій від ворожих дій із боку інших груп громадян, в організації спеціальних органів для працевлаштування безробітних (здійснення права на працю), у багатьох інших напрямках діяльності держави.

Конституційні права можуть захищатися самими громадянами (наприклад, скарга в адміністративні органи, звернення до засобів масової інформації, необхідна оборона при замаху на недоторканість особи), об'єднаннями громадян, їхніми громадськими організаціями (наприклад, захист профспілками за допомогою страйків конституційного положення про справедливу винагороду праці), а також різноманітними державними органами (наприклад, прокуратурою). Особливе значення має судовий захист конституційних прав громадян.

Положення про права громадян, записані в конституції, є безпосередньо чинним правом. З позовом щодо їхнього порушення можна звертатися прямо до суду. Суд не вправі відмовити у розгляді справи під приводом неясності або відсутності закону. Ми вже згадували про деякі специфічні форми судового захисту прав громадян: про процеси «хабес корпус» і «ампаро», судових наказах (постановах судді), процесі про встановлення даних (якщо в розпорядженні державних органів або громадськості є які-небудь помилкові, на думку громадян, дані про нього). У низці іспаномовних і португаломовних країн є специфічний судовий процес - «народна дія» (позов може подати особа, права якої безпосередньо не порушені).

Захист конституційних прав громадян - спеціальний обов'язок конституційних судів і інших органів конституційного контролю. Громадянин може безпосередньо звертатися в органи конституційного контролю для захисту своїх прав. Нарешті, він може звертатися й у міжнародні органи (наприклад, у Комітет ООН з прав людини) або в міжнародні суди (наприклад, у Європейський суд у Страсбурзі), якщо держава є учасником відповідної міжнародної конвенції і якщо вичерпані всі можливі засоби захисту прав усередині своєї держави.

Інтеграційні процеси, що відбуваються в сучасному суспільстві, змусили Міжнародне співтовариство виробити міжнародні стандарти у сфері прав людини.

Процес створення міжнародних стандартів особливо активно починається після другої світової війни. Цьому сприяла загальна демократизація міжнародних відношень, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інститутів.

Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, у значній мірі сприяло прийняття ряду міжнародних документів які стосувалися закріплення, правової регламентації і розробки механізму міжнародного захисту, прав людини в державах, що підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, із якими цілком узгоджуються положення Конституції України, - Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про цивільні і політичні права (1966 р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з Протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1989 р.) і інші.

Щоб мати уявлення про обсяг міжнародної діяльності, пов'язаної з захистом прав людини, достатньо відзначити, що на початку 90-х років у цій сфері діяло біля 60 різноманітних міжнародних форумів, починаючи з Генеральної Асамблеї ООН і закінчуючи Засіданнями експертів з прав людини і Робочої групи з примусових і недобровільних зникнень.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна з фундаторок ООН проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національного, але й міжнародного захисту прав людини. Цьому сприяють положення Конституції України, відповідно до яких «існуючі міжнародні договори, обов'язковість яких встановлена Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України » (ст.9), а також визначається зовнішньополітична діяльність України, спрямована «на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права» (ст.18).

Розглядаючи в Україні подальшу демократизацію процесу захисту прав і свобод людини, слід згадати, що у ст.55 Конституції записано, що кожний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися для захисту своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасницею яких є Україна. Такими органами є Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини, а також Європейська комісія з прав людини. Склад і порядок діяльності означених судів визначаються в розділах ІІ, ІІІ, ІV Європейської конвенції з захисті прав і фундаментальних свобод людини.

 

Громадянство в Україні.Громадянство - правовий зв'язок особи і держави, що виражається в їхніх взаємних правах і обов'язках по відношенню один до одного.

Протилежністю громадянству є апатриди - (від грецького apatris - той, що не має батьківщини) - особи, що не мають статусу громадянина або підданого жодної держави, тобто особи без громадянства. Якщо особа має громадянство однієї держави, а мешкає на території іншої, то, вона має статус іноземного громадянина. Держава поширює підтримку і захист своїх громадян, як на території даної держави, так і за її межами.

На території України відношення громадянства урегульовані інститутом громадянства в законодавстві країни, тобто системою юридичних норм і принципів, що регулюють відношення і зв'язки держави і її громадян. Перші положення про громадянство України було сформульовано в «Декларації про державний суверенітет» від 1990 р. Тоді в IV розділі вказувалося, що Українська ССР має право на своє громадянство, але так само існувало громадянство СРСР. Після проголошення незалежності нашої країни було ухвалено закон «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 р. Стаття 9 цього закону закріпила, що «усі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України мешкали на території України, є її громадянами». Це ж положення було підтверджено в законі «Про громадянство в Україні» від 8.10.1991 р.

Ухвалена у 1996 р. Конституція України закріпила єдине громадянство, що набувається і втрачається на основі законодавства. Так само ст. 25 Конституції гарантує, що ніхто не може бути вигнаний із країни, позбавлений громадянства і виданий іншій країні без законних на те підстав. Конституція гарантує право на зміну громадянства і захист громадян за межами України.

Після ухвали Конституції 1996 року Верховна Рада України ухвалила нову редакцію закону «Про громадянство України». Цей закон набрав сили із січня 2001 року. Він закріпив такі принципи як:

1. право на громадянство - невід'ємне право людини;

2. усі громадяни України, незалежно від підстав придбання громадянства, мають рівні конституційні права, свободи й обов'язки і так само рівні перед законом;

3. єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянства (підданства) іншої держави або держав, то в правових відношеннях з Україною він визнається тільки громадянином України. Якщо іноземець набув громадянства України, то в правових відношеннях з Україною він визнається тільки громадянином України; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; визнання права громадянина України на зміну громадянства;

4. неможливості автоматичного придбання громадянства України іноземцем або особою без громадянства внаслідок вступу до шлюбу з громадянином України або придбання громадянства України його дружиною (чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України одним із чоловіків внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України іншої людини;

Відповідно до ст.2. цього закону визначається коло осіб, що є громадянами України:

1. усі громадяни колишнього СРСР, що на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно мешкали на території України;

2. особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних і інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак, які на момент вступу в силу Закону України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) мешкали в Україні і не були громадянами інших держав;

3. особи, що прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. И яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», а також діти таких осіб, що прибули разом із батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

4. особи, що набули громадянства України відповідно до законів України і міжнародних договорів України.

Основні документи, що засвідчують приналежність до держави - паспорт після 16 років і свідоцтво про народження. Зразки і порядок видачі паспорта і свідчення встановлені Верховної Радою в положенні про паспорт і свідоцтво про народження.

Закон «Про громадянство» встановлює, що громадянство України набувається на таких підставах:

- по народженню;

- по територіальному походженню;

- внаслідок прийняття в громадянство;

- внаслідок відновлення в громадянстві;

- внаслідок усиновлення;

- внаслідок встановлення над дитиною опіки або піклування;

- внаслідок встановлення над визнаною судом недієздатною особою опіки;

- у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного або обох батьків дитини;

- внаслідок встановлення батьківства;

- на інших передбачених міжнародними договорами України підставах.

Регламентуючи придбання громадянства по народженню, чинне законодавство України встановлює, що особа, батьки якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, що народилася на території України від осіб без громадянства, що на законних підставах мешкають на території України, є громадянином України. Особа, що народилася за межами України від осіб без громадянства, що постійно на законних підставах мешкають на території України, і не придбали по народженню громадянства іншої держави, є громадянином України. Особа, що народилася на території від іноземців, що постійно на законних підставах мешкають на території України, і не придбала по народженню громадянства жодного з батьків, є громадянином України. Особа, що народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, і не придбала по народженню громадянство жодного з батьків або придбала по народженню громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, є громадянином України. Особа, що народилася на території України від іноземця й особи без громадянства, що постійно на законних підставах мешкають на території України, і не придбала при народженні громадянства того з батьків, що є іноземцем, є громадянином України. Новонароджена дитина, знайдена на території України, обидва батьки якого невідомі (найда), є громадянином України. Особа, що має право на придбання громадянства України по народженню, є громадянином України з моменту народження.

- Придбання громадянства України по територіальному походженню, передбачає, що особа, що сама або хоча б один із її батьків, дід або бабуся, рідні брат або сестра народилися або постійно мешкали до 16 липня 1990 р. на території, що стала територією України відповідно до ст.5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, і подала заяву про придбання громадянства України, а також його діти реєструються громадянами України. Дитина, що народилася або мешкала постійно на території УРСР (або хоча б один із його батьків, дід або бабуся народилися або постійно мешкали на вищевказаних територіях) і є особою без громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків, опікуна або піклувальника. Дитина, що народилася на території України від батьків, що є іноземцями, і придбала по народженню громадянство іншої держави або держав, що було припинено, реєструється громадянином України по кл



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.95.131.146 (0.02 с.)