ТЕМА 3: ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ТЕМА 3: ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА



Категорії: зобов’язання, угода, правочин, договір, умови договору, недійсна угода, боржник, кредитор, неустойка, завдаток, гарантія, порука, виконання зобов’язання, забезпечення виконання зобов’язання, застава.

Зобов`язальне право є одним із інститутів такої галузі права як цивільне право і охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються в зв’язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна. Зобов’язальне право поділяється на дві частини: загальні положення про зобов’язання та окремі види зобов’язань.

Згідно Цивільного кодексу України зобов’язання визначається наступним чином:

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона(боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Аналізуючи це визначення можна зробити висновок про наступні особливості зобов’язання:

1. Зобов’язання опосередковує процес переміщення майна або інших матеріальних результатів, які також мають майновий характер. Таким чином вони відображають динаміку або рух цивільно-правових відносин.

2. Оскільки зобов’язання опосередковують процес руху майна, яке передається виключно конкретним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини встановлюються з конкретним суб’єктом, а відтак – мають відносний характер.

3. На відміну від інших цивільних правовідносин, об’єктом яких може бути і пасивна поведінка, у зобов’язаннях боржник покликаний до відповідних активних дій.

4. Крім того, вирішальне значення для юридичного змісту зобов’язання набуває надана управомоченому суб’єкту можливість вимагати виконання свого обов’язку від зобов’язаної особи, на відміну від права власності, де юридичне значення цих правовідносин полягає у можливості здійснення дій самим власником.

 

Підставами виникнення зобов’язань можуть бути наступні юридичні факти:

· Правочини, як передбачені законом, так і не передбачені законом, але такі, що не суперечать йому;

· Адміністративні акти;

· Створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших результатів творчої діяльності;

· Заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання та збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

· Інші дії громадян або організацій;

· Події, з якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків.

 

Найбільш поширеною підставою виникнення зобов’язань є правочин. Щоб засвоїти поняття правочину необхідно мати на увазі, що це поняття є загальним і охоплює також таке поняття як договір. Таким чином, любий договір є правочином, але не любий правочин є договором. Правочин – це юридичний факт, який є підставою виникнення, змінення або припинення цивільних правовідносин. Суттєвою характеристикою правочину є те, що в залежності від кількості суб’єктів вони бувають односторонні та двосторонні. Односторонній правочин – це акт волевиявлення однієї особи. Двусторонній правочин – це акт взаємоузгодженого волевиявлення двох осіб, направленого на досягнення обопільної чи самостійної мети кожної з цих осіб. Договір це завжди двусторонній або багатосторонній правочин, він не може бути одностороннім правочином. Прикладом одностороннього правочину може бути заповіт. Таким чином, можна зробити висновок, що підставою виникнення зобов’язань може бути двусторонній (багатосторонній) правочин або інакше договір.

Серед інших характеристик правочину можна виділити наступні:

1. Правочини можуть бути оплатні та безоплатні. Оплатним є правочин , в якому кожна із сторін зобов’язана надати одна одній певне матеріальне благо. Безоплатними вважаються правочини, в яких майнову вигоду отримує лише одна із сторін (наприклад, договір дарування).

2. Залежно від способу завершення укладення правочинів вони поділяються на консенсуальні і реальні. До консенсуальних належать правочини, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди щодо усіх істотних умов договору, необхідних для того чи іншого конкретного правочину. Для укладення реального правочину необхідно вчинення певної фактичної дії, спрямованої на виконання стороною свого договірного обов’язку (передати річ, сплатити грошову суму).

3. За підставою укладення правочинів вони поділяються на каузальні та абстрактні. Каузальними є правочини, в яких безпосередньо визначена підстава їх укладення, обумовлена наміром досягти конкретного юридичного результату (придбати майно у власність, одержати майно в оренду, одержати грошові кошти в позику, дати підряднику замовлення на виготовлення речі тощо). Абстрактними є правочини, які зберігають свою юридичну силу тоді, коли підстава їх укладення взагалі відсутня.

 

Дуже важливою умовою для ефективного засвоєння цього питання є знання основних умов дійсності правочинів. ЦКУ ст.203 закріпив основні умови дійсності правочинів. До таких умов відносяться:

· Правомірність змісту правочину;

· Дієздатність сторін;

· Волевиявлення сторін;

· Форма правочину;

· Реальність передбачуваних правових наслідків.

 

Порушення умов дійсності правочинів веде до визнання такого правочину недійсним. В залежності від того, які саме умови дійсності правочину порушені, можна виділити нікчемні правочини та оспорювані. Нікчемним є той правочин, недійсність якого прямо передбачено законом. Сторони такого правочину не зобов’язані виконувати його умови навіть тоді, коли такий правочин судом недійсним не визнаний. До нікчемних правочинів відносяться:

· Укладені з недодержанням обов’язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад, правочин щодо забезпечення зобов’язань;

· Укладені з недодержанням обов’язкової нотаріальної форми;

· Укладені малолітньою особою за межами її дієздатності без належного схвалення;

· Укладені недієздатною фізичною особою;

· Вчинені без дозволу органу опіки і піклування;

· Які порушують публічний порядок.

 

Оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними у судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать правочини, вчинені:

· Неповнолітньою особою за межами цивільною правоздатності без згоди батьків, піклувальника;

· Фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника;

· Під впливом помилок;

· Під впливом тяжкої обставини.

 

Правові наслідки недійсності правочину.Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину.Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину.У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору.У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Правові наслідки вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності.Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи. Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.

Правові наслідки вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності.Правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому статтею 221 Кодексу. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи. Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

Правові наслідки вчинення правочину фізичною собою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності.Правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним у порядку, встановленому статтею 221 Кодексу. У разі відсутності такого схвалення правочин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати.

Правові наслідки вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування.Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування, є нікчемним. На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун. Сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину.

Правові наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою.Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку, встановленому статтею 221 Кодексу. У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними. На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування. Опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна. Дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти.Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок.Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки.Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману.Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства.Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини.Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 Цивільного Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правові наслідки фіктивного правочину.Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Правові наслідки удаваного правочину.Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Момент недійсності правочину. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Наслідки недійсності правочину. У разі, коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин лише визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак у разі, якщо хоча б одна зі сторін пра­вочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскільки воно пов'язане з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок його вико­нання. Згідно із законом недійсний правочин не спричиняє юридич­них наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Аналіз норм ЦК України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння рес­титуція і від­шкодування збитків та моральної шкоди. Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відпо­відно з чим у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'яза­на повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконан­ня цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у то­му числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вар­тість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшко­дування. Наприклад, у випадку визнання недійсним договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець — повернути покупцеві отримані за майно кошти.

Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслід­ків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. Прикладом майно­вих наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої рести­туції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад, стат­ті 221, 222, 226 ЦК України), правочини з дефектами форми (стат­ті 218, 219, 220 ЦК України), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст. 227 ЦК України), правочи­ни, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України), правочини, вчинені під впливом тяжких обставин (ст. 233 ЦК України). Для за­стосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у недійсності правочину.

Чинний ЦК України не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціаль­них штрафних санкцій, а саме: односторонньої реституції, яка передбачає повернення тільки однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебу­вала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повин­на була отримати інша сторона, на користь держави; заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійс­ності угод, що були укладені з метою суперечності інтересам держа­ви і суспільства або всупереч цілям юридичної особи за наявності умислу обох сторін, та передбачала у випадку виконання угоди стягнення всього отриманого сторонами за угодою на користь дер­жави, а в разі виконання угоди однією стороною — стягнення на ко­ристь держави всього отриманого нею і всього належного з неї пер­шій стороні на відшкодування одержаного.

Крім двосторонньої реституції, ЦК України передбачає як на­слідок недійсності правочину відшкодування збитків та мораль­ної шкоди. Згідно з пунктом 2 ст. 216 ЦК України у разі, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною, при цьому закон у деяких ви­падках покладає на винну сторону обов'язок відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231 ЦК Украї­ни). Зазначені правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та відшкодування збитків і моральної шкоди застосовуються завжди, якщо положеннями закону щодо окремих видів недійсних правочинів не встановлені інші правові наслідки. Правові наслідки недійсності правочинів, встановлених законом, можуть бути змінені за домовленістю сторін правочину, винятком з цього є нікчемні правочини, правові наслідки недійсності яких не можуть бути змінені.

Елементи зобов'язання. Оскільки будь-яке зобов'язання є цивільними правовідносинами, зобов'язання складаються з тих самих елементів, що формують будь-які інші цивільні правовідносини. Разом з тим ці елементи мають певні особливості, які відображають специфіку самих зобов'язань.

Суб'єкти зобов'язання. Суб'єктами зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи. Правомочна сторона у зобов'язальних правовідносинах дістала назву кредитора, а зобов'язана — боржника. У деяких зобов'язаннях один із суб'єктів виступає виключно як кредитор, інший — виключно як боржник. Наприклад, у зобов'язанні із заподіяння шкоди потерпіла особа завжди є тільки кредитором, а заподіювач шкоди — завжди боржником. Однак здебільшого кожен з учасників зобов'язання є водночас і кредитором, і боржником, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-продажу, замовник і підрядник у договорі підряду, орендар і орендодавець у договорі оренди. Ці положення відображено і в ЦК України. Так, у ч. З ст. 510 ЦК України передбачається, що у разі, коли кожна із сторін зобов'язання має обов'язок на користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і водночас її кредитором у тому, що вона має право від неї вимагати.

Такі зобов'язання мають назву двосторонніх.

Система зобов'язань має такий вигляд:

1) зобов'язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання);

2) зобов'язання з безоплатної передачі майна в користування (майновий найом, найом жилого приміщення);

3) зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, позичка);

4) зобов'язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);

5) зобов'язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експедиція);

6) зобов'язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);

7) зобов'язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

8) зобов'язання зі страхування (майнове та особисте страхування);

9) зобов'язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);

10) зобов'язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічне обіцяння винагороди, ведення чужих справ без доручення);

11) охоронні зобов'язання (зобов'язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна).

 

Виконання, припинення та забезпечення зобов`язань.При виконанні зобов'язання можуть застосовуватися звичаї ділового обороту; виконання зобов'язання має спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Саме ці оціночні категорії набувають у сучасному цивільному праві особливого значення. Вони розглядаються як найважливіші критерії, за допомогою яких може визначатися принцип належного виконання зобов'язання. Не припускається одностороння відмова від виконання зобов'язання або його одностороння зміна, за винятком випадків, передбачених угодою сторін або вказаних безпосередньо в законі.

Суб'єкти виконання зобов'язання.Суб'єктами виконання зобов'язання є кредитор і боржник. Зазвичай вони є тими особами, між якими відбувається виконання зобов'язання. Згідно зі ст. 527 ЦК України зобов'язання має бути виконане боржником кредиторові. Якщо інше не передбачено угодою сторін або не випливає із звичаїв ділового обороту чи суті зобов'язання, кожна із сторін має право вимагати доказів того, що виконання зобов'язання надається самим боржником, приймається самим кредитором або уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків незаявлення такої вимоги. В деяких випадках характер і якість виконання певних зобов'язань залежать від особистих властивостей боржника. Так, з особистістю автора, з яким укладено договір літературного замовлення на художній твір, пов'язується і виконання зобов'язання. Необхідність особистого виконання може випливати не тільки із суті зобов'язання, а й із безпосередньої домовленості сторін або з прямої вказівки закону. Так, відповідно до п. 1 ст. 1005 ЦК України повірений за договором доручення повинен виконати дане йому доручення особисто. Він має право передати виконання доручення іншій особі (замісникові), якщо це передбачено договором або ж якщо повірений примушений до цього обставинами з метою охорони інтересів довірителя. За таких обставин необхідною умовою належного виконання зобов'язання визнається виконання його особисто боржником. Це правило поширюється на випадки, коли це: 1) передбачено законом; 2) встановлено угодою сторін; 3) випливає із суті зобов'язання.

Проте, за загальним правилом, виконання зобов'язання особисто боржником не впливає ні на характер, ні на якість виконання зобов'язання. Для кредитора зазвичай не має значення, чи він отримує гроші або інше майно безпосередньо від боржника або від будь-якої іншої особи, що діє за його дорученням. Сфера застосування переведення боргу обмежується тими самими межами, що встановлені для цесії. Стосовно форми уступка вимоги і переведення боргу підпорядковуються загальним правилам, які встановлені щодо форми угод. Так, п. 1 ст. 513 ЦК України передбачає, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у тій же формі, що і правочин, на підставі якого воно виникло. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом (п. 2 ст. 513 ЦК України). Ці правила поширюються і на правочини щодо заміни боржника у зобов'язанні.

Місце, строк та спосіб виконання зобов'язання.Виявлення з необхідною точністю місця, в якому має бути виконане зобов'язання, істотне саме тому, що від цього нерідко залежить вирішення інших, дуже важливих практичних питань. У деяких випадках місце виконання зобов'язання визначається нормами, які регулюють даний вид зобов'язань, тобто воно встановлюється в самому законі. Іноді місце виконання зобов'язання може випливати із адміністративного акта. В ряді випадків місце виконання визначається виходячи із суті зобов'язання.

Проте, коли жоден з наведених способів не дає змоги встановити, в якому місці має бути виконане зобов'язання, застосовують загальні правила, встановлені у ст. 532 ЦК України. Вони зводяться до такого: місцем виконання зобов'язання визнається місце проживання боржника — громадянина або місцезнаходження боржника — юридичної особи. Якщо внаслідок певних обставин первісне місце проживання або місцезнаходження боржника було змінене, про що кредитор був належним чином повідомлений, виконання зобов'язання має здійснюватися за новим місцем проживання або місцезнаходженням боржника. Якщо інше не передбачено законом або договором, у цьому випадку на боржника мають бути віднесені всі витрати, пов'язані зі зміною проживання або зміною місцезнаходження боржника. Однак з цього загального правила встановлені певні винятки:

1) зобов'язання, які стосуються передачі будівлі або іншої нерухомості (у власність, користування або з іншою правовою метою), виконуються в місцезнаходженні цієї будівлі або іншої нерухомості;

2) грошові зобов'язання (позика, інші грошові зобов'язання, зокрема обов'язок сплатити гроші, який випливає з договору купівлі-продажу або майнового найму) виконуються у місці проживання кредитора на момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор змінив своє місце проживання і повідомив про це боржника, зобов'язання має виконуватися за новим місцем проживання кредитора з віднесенням на його рахунок усіх додаткових витрат, які пов'язані зі зміною місця виконання.

ЦК України (пункти 2 і 3 ст. 532) передбачено ряд нових правил, що стосуються місця виконання зобов'язання. Зокрема, за зобов'язанням про передачу товару або іншого майна, що передбачає перевезення цього майна, виконання здійснюється за місцем здавання товару або іншого майна першому перевізникові для передачі його кредиторові. За іншими зобов'язаннями боржника про передачу товару або іншого майна вони виконуються за місцем виготовлення або зберігання майна, якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання.

Строк виконання зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання може бути визначений календарною датою або закінченням відповідного періоду часу, а також вказівкою на відповідну подію, яка обов'язково має настати. Але досить часто на практиці трапляються зобов'язання, строки виконання яких або взагалі не встановлені, або визначені моментом пред'явлення вимоги виконання кредитором. Однак обов'язок виконати таке зобов'язання покладається на боржника в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, договору або суті зобов'язання. При простроченні боржника кредитор має право або вимагати виконання зобов'язання в натурі, або відмовитися від прийняття виконання. Однак у будь-якому разі боржник зобов'язаний відшкодувати кредиторові збитки, що їх зазнав кредитор у зв'язку із простроченням (ст. 612 ЦК України). Коли предметом виконання є грошова сума, боржник зобов'язаний сплатити за час прострочення 3 відсотки річних від простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір відсотків. За грошовими зобов'язаннями розмір відсотків може встановлюватися угодою сторін і відповідними нормативними актами.

Крім норм щодо прострочення боржника, існують відповідні правила, встановлені на випадок прострочення з боку кредитора. Кредитор визнається таким, що прострочив виконання, якщо він відмовився прийняти надане боржником належне виконання зобов'язання або не вчинив відповідних дій, без яких боржник не може виконати своїх обов'язків. При простроченні прийняття виконання кредитором боржник у свою чергу має право вимагати від кредитора відшкодування заподіяних йому збитків (ст. 613 ЦК України).

У законодавстві регулюється і питання про можливість дострокового виконання зобов'язання. Так, ст. 531 ЦК України передбачають, що боржник має право виконати зобов'язання до строку, встановленого в договорі, якщо інше не випливає із самого договору, не встановлено законом або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Проте існує цілий ряд таких зобов'язань, які за своїм змістом не можуть бути виконані достроково

Спосіб виконання. Спосіб виконання зобов'язання перебуває у прямій залежності від предмета виконання. Якщо предмет зобов'язання пов'язаний з якоюсь єдиною річчю, що за своєю природою неподільна, виконання не може бути виконане частинами.

Способи забезпечення зобов`язань.До способів забезпечення зобов’язань слід віднести неустойку, завдаток, гарантію, поруку, заставу.

Неустойка – це установлена законом або договором сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання зобов'язання. Стаття 550 ЦК України (і це є також новим положенням) передбачає, що неустойка стягується незалежно від наявності у кредитора збитків, спричинених невиконанням зобов'язання боржником. Залежно від джерела встановлення неустойка поділяється на: 1) законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законі або іншому правовому акті; 2) договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору (угоди), укладеного між сторонами.

Ст. 624 ЦК України дають м



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; просмотров: 120; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.165.57.161 (0.012 с.)