Тема 1: особливості цивільних правовідносин

 

Категорії: цивільні правовідносини, фізична особа, юридична особа, господарське товариство, майнові права, особисті немайнові права, позовна давність, цивільна дієздатність, правочин.

 

Цивільне право - галузь права України. Цивільне законодавство - найкрупніша галузь права України, яка регулює майнові і особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Основне джерело цивільного права - Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 року і що складається з 6 книг, 90 глав і що вступив в дію 1 січня 2004 року.

Цивільне право як галузь права є сукупністю правових норм, регулюючих специфічну область суспільних відносин, в першу чергу пов'язаних з майновими відносинами. Особливості правового регулювання нормами цивільного права знаходять своє віддзеркалення в наступних принципах:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

Норми цивільного права, як і інші правові норми, регулюють суспільні відносини за участю фізичних і юридичних осіб. При цьому суспільні відносини, будучи врегульованими нормами цивільного права, стають цивільно-правовими. Отже, цивільно-правові відносини – це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.

Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема. Останні виникають на підставі правових норм, і саме цей момент пояснює регулюючий вплив права на суспільні відносини. Учасники цивільно-правових відносин мають суб`єктивні права та обов`язки. Ознакою правових відносин є те, що здійснення суб`єктивних прав та виконання суб`єктивних обов`язків можуть забезпечуватися засобами державного примусу. Цивільно-правовим відносинам властива ця ознака. Щодо галузевих особливостей цивільно-правових відносин, то вони зумовлені особливостями предмета і методу цивільного права.

Виходячи зі сказаного вище, можна окреслити такі особливості цивільно-правових відносин:

А) це майнові (відносини власності і товарно-грошові) і особисті і немайнові відносини, врегульовані норми цивільного права;

Б) їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю;

В) суб`єктивні права та суб`єктивні обов`язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів.

Такими є загальні галузеві ознаки цивільно-правових відносин.

Таким чином, цивільно-правові відносини – це майнові та особисті немайнові відносини, врегульовані нормами сучасного цивільного права між майново відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб`єктивних цивільних прав та обов`язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

У запропонованому визначенні відображено загальні ознаки правових відносин (виникнення на підставі правових норм, належність учасникам відносин суб`єктивних прав і обов`язків, можливість застосування засобів державного примусу). В ньому також показано особливості цивільно-правових відносин (групи суспільних відносин, які набувають вигляду цивільно-правових, майнова відокремленість і юридична рівність учасників, посилання на юридичні факти як підставу виникнення, зміни та припинення суб`єктивних цивільних прав та обов`язків).

Об`єкти цивільно-правових відносин. Об`єкт цивільно-правових відносин – це те, на що спрямовано суб`єктивне право і суб`єктивний обв`язок з метою задоволення інтересів фізичних і юридичних осіб. Тобто об`єктами цивільних правових відносин є: а) речі; б) дії, у тому числі послуги; в) результати духовної та інтелектуальної творчості; г) особисті немайнові блага.

А. Речі – найпоширеніший об`єкт цивільно-правових відносин, оскільки за їхньою допомогою задовольняються істотні потреби громадян та організацій. Речі є об`єктами речових правовідносин, що виникають з договору застави.

Речі – також об`єкти цивільно-правових відносин, що виникають з договорів купівлі-продажу, обміну, дарування. Тут суб`єктивні обов`язки продавця, дарувальника спрямовані на передачу права власності на річ і самої речі. І хоч при цьому виникають не речові, а забов`язальні відносини, об`єктом останніх поряд з діями боржника (в нашому прикладі - продавця) є речі. Іноді в літературі в наведених прикладах речі називаються об`єктами другого порядку (дії боржника – об`єкт першого порядку).

Б. Дії – об`єкт цивільно-правових відносин, які виникають з договорів. Так, об`єктом цивільно-правових відносин з договору перевезення є діяльність (система дій) перевізника, зобов`язаного здійснювати перевізний процес. Ця діяльність набуває характеру транспортної послуги, тобто не пов`язаної зі створенням матеріальних благ.

Послуги можуть мати юридичний характер. Об`єктом цивільно-правових відносин, що виникають з договору доручення, є певні юридичні дії, оскільки за цим договором повірений укладає угоди, оформляє спадкові права, одержує поштові перекази, кореспонденцію тощо.

Об`єктом цивільно-правових відносин, які виникають з деяких договорів підряду, є дії, спрямовані на досягнення певного результату роботи (ремонт взуття, пошив одягу, хімічна чистка тощо).

В. Результати духовної та інтелектуальної творчості. Факти створення літературних, наукових, драматичних творів, сценаріїв кінофільмів, радіо- і телевізійних передач, тощо є юридичними фактами, що породжують авторські правовідносини. Їх об`єктом будуть визнані й інші твори, на які поширюється авторське право. Аналогічно до цього винахід, раціоналізаторська пропозиція, промисловий зразок є об`єктами винахідницьких відносин, що виникають на підставі фактів створення винаходу, розробки раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка.

Г. Особисті немайнові блага. Одним з видів суспільних відносин, які становлять частину предмета цивільного права, є особисті немайнові відносини, не пов`язані з майновими. Вони регулюються нормами цивільного права і тому це різновид цивільно-правових відносин.

ЦК України не тільки ґрунтовно узаконив інститут особистих немайнових прав фізичних осіб у книзі 2, а й значно розширив особисті немайнові блага фізичних осіб, що охороняються нормами цивільного права. Тут не тільки традиційні особисті нематеріальні блага фізичних осіб: життя, здоров`я, честь і т.п. У книзі 2 передбачаються нові особисті нематеріальні блага: інформація про стан здоров`я, таємниця про стан здоров`я, свобода і особиста недоторканість, безпечне довкілля, індивідуальність, особисті папери та інші, які не є об`єктами цивільно-правових відносин.

В новому кодексі також передбачається відкритий перелік особистих немайнових прав юридичних осіб на недоторканність їх ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права. Зазначені права захищаються так само, як і аналогічні права фізичних осіб.

Наведення поняття об`єкта правовідносин та визначення їхнього кола сприймаються в юридичній науці неоднозначно. Деякі науковці додержуються думки про те, що до об`єктів правовідносин належать тільки реальні блага, на використання або охорону яких спрямовані суб`єктивне право та правовий обов`язок. До них належать:

- матеріальні блага: жилі приміщення, гроші, предмети домашнього вжитку, техніки тощо; предмети духовної творчості (твори літератури, науки, мистецтва), науково-технічної творчості (винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки);

- особисті немайнові блага, особисте життя громадян, честь, гідність і т.п. З об`єктів правовідносин виключено дії. Вони, на думку авторів зазначених міркувань, не можуть бути об`єктами правовідносин, оскільки дії забов`язаної особи – це фактична поведінка, яка формується шляхом виконання юридичного обов`язку. Але останній є частиною змісту правовідносин. Отже, маємо збіг питань про об`єкт і зміст правовідносин. Водночас визначається, що об`єктами правовідносин можуть бути поряд з речами не самі дії, а їхні результати. Аргументи на користь позиції, що розглядається, уявляються не переконливими, оскільки при цьому не окреслюються об`єкти забов`язальних відносин, пов`язаних із здійсненням певної діяльності без створення матеріальних благ (наприклад, діяльність перевізника в зобов`язальних відносинах, що виникають із транспортних договорів; діяльність повіреного в зобов`язальних відносинах, які породжуються договором доручення).

Підставами для виникнення цивільних прав і обов'язків є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі

4) інші юридичні факти.

Цивільні права і обов'язки можуть також виникати з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування; з рішення суду.

Захист цивільних прав здійснюється судом, господарським, третейським судом шляхом:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Реалізація права на захист. Захист суб'єктивних цивільних прав та охоронюваних законом інтересів здійснюється у передбаче­ному законом порядку із застосуванням певних форм, засобів та способів захисту. Розрізняють дві основні форми захисту — юрисдикційну та неюрисдикційну. До юрисдикційної форми захисту відносять діяльність уповноважених державою органів щодо захи­сту порушених або оспорюваних прав. До таких органів ЦК Украї­ни відносить суд, органи державної влади України, Автономної Ре­спубліки Крим, органи місцевого самоврядування та нотаріусів.

Неюрисдикційна форма захисту охоплює дії громадян та орга­нізацій у захисті прав, які здійснюються ними самостійно без звер­нення до компетентних державних органів. У ЦК України вказані дії, об'єднані в поняття самозахисту цивільних прав, який розгля­дається як один із способів захисту цивільних прав. Окремі з них наведені у ЦК України.

Визнання права. Необхідність цього способу захисту виникає у тих випадках, коли існування у певної особи права викликає сум­нів, не підтверджується даними (документами) встановленої форми, а також суб'єктивне право оспорюється. Цей спосіб захисту може бути реалізований лише в юрисдикційному порядку, причому вимо­га позивача звернена не до відповідача, а до суду, який на підставі наданих позивачем доказів офіційно встановлює наявність або від­сутність у нього спірного права.

Визнання правочину недійсним. Цей спосіб можна визнати од­ним з різновидів такого способу, як відновлення положення, що іс­нувало до порушення права. В обох випадках сторони, що виконали недійсну угоду, мають повернутися до первинного стану за правови­ми наслідками.

Припинення дій, які порушують право. Цей спосіб захисту прав може застосовуватися разом з іншими способами — такими як стяг­нення збитків, або існувати як самостійний. Так, наприклад, особа може вимагати припинення поширення про неї певної інформації без компенсації збитків, нанесених таким поширенням.

Відновлення становища, яке існувало до порушення права. Цей спосіб має місце тоді, коли порушене право не припинило своєї дії і може бути відновлене шляхом як припинення самого правопо­рушення, так і усунення його наслідків. Так, наприклад, один із членів подружжя дізнається про намір іншого продати майно, що належить їм на праві спільної власності. Позивач може вимагати припинити дії, спрямовані на відчуження спільного майна, без відш­кодування майнових збитків.

Припинення дій, які порушують суб'єктивне право, полягає в то­му, щоб у майбутньому припинити порушення або усунути загрозу порушення права.

Примусове виконання обов'язку особи в натурі. Такий спосіб захисту прав інколи називають реальним виконанням. Він полягає в тому, що кредитор зобов'язує боржника реально виконати обо­в'язки, взяті ним на себе у силу договору. Як правило, реальному виконанню протиставляють виплату грошової компенсації, але не завжди вона може задовольнити позивача. Так, господар бажає, щоб паркетну підлогу у його квартирі поклав саме майстер N. Треба зазначити, що договори укладаються для того, щоб виконуватись, а не бути заміненими грошовою компенсацією, тому, як правило, має місце примусове виконання в натурі і лише в тих випадках, ко­ли таке виконання вже стало неможливим або для кредитора втра­тила інтерес можлива грошова компенсація.

Зміна або припинення правовідношення — досить поширений спосіб захисту цивільних прав, який реалізується, як правило, в юрисдикційному порядку, хоча можливий і неюрисдикційний спосіб. Так, особа може припинити дію договору (розірвати його до­строково) у випадку, коли зрозуміло, що договір не буде виконаний належним чином і в передбачені терміни. Так, при придбанні за до­говором купівлі-продажу неякісної речі покупець має право за зако­ном (ст. 678 ЦК України) вимагати або безоплатного усунення недо­ліків товару, або відшкодування витрат на його виправлення, або заміни недоброякісного товару на аналогічний товар належної якос­ті, або пропорційного зменшення купівельної ціни, або відмовитися від виконання договору і вимагати повернення сплаченої за товар суми (припинення правовідносин).

Визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого само­врядування. Кожна особа, як фізична, так і юридична, може зверну­тися до суду з позовом про визнання недійсним акта органу держав­ної влади (або органу влади Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування), яким порушено його права або законні інтереси. Це може бути акт, що суперечить чинному законодавству, прийнятий неправомочним органом тощо, і при цьому він має пору­шувати права і законні інтереси громадян чи юридичних осіб. Суд приймає рішення про визнання такого акта недійсним повністю або частково. Недійсним акт визнається з моменту його видання або вве­дення у дію закону чи іншого нормативного акта, якому такий акт суперечить. Суд може визнавати недійсними акти як органів держав­ної влади та місцевого самоврядування, так і органів управління під­приємств та організацій, що порушують права і законні інтереси гро­мадян та юридичних осіб. Так, підлягають розгляду судами позови про визнання недійсними рішення загальних зборів акціонерів, рішення правління, наглядової ради, що порушують права та закон­ні інтереси акціонерів. Треба зазначити, що практика вирішення та­ких видів позовів на сьогоднішній день розвивається повною мірою, оскільки акціонерне законодавство набуло широкого застосування і певні прогалини в регулюванні корпоративних відносин дістають своє вирішення і таким шляхом.

Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Респу­бліки Крим або органами місцевого самоврядування (ст. 17ЦК України). Президент України здійснює захист цивільних прав та ін­тересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який здійснює захист цивіль­них прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встанов­лені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазна­ченими органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є пе­решкодою для звернення за їх захистом до суду.

Захист прав нотаріусами — це нова форма способу захисту, введена до ЦК України, значення якої важко переоцінити в сучас­них умовах. Згідно зі ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі. Порядок вчинення виконавчих написів нотаріусами встановлений ст. 83 Закону України «Про нотаріат» та гл. 12 Інст­рукції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами Украї­ни, затвердженої наказом Мінюсту України № 18/5 від 18 червня 1994 р. Цей спосіб захисту цивільних прав застосовується досить час­то, оскільки дозволяє швидко здійснити захист порушених прав, що позитивно впливає на активність господарського обігу, а таке за­вдання є основним у цивільному законодавстві. Виконавчі написи здійснюються як державними, так і приватними нотаріусами у ви­падках, якщо заборгованість має безспірний характер та термін по­зовної давності за нею ще не сплив на підставі документів, що міс­тяться в переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1172 від 29 червня 1999 р.

Здійснення права захисту. Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Відмова (нездійснення) особи від здійснення права на захист не є підставою для припинення порушеного права, крім ви­падків, передбачених законом (ст. 12 ЦК України).

Закріплення цього положення у тексті ЦК України підкреслює реалізацію українським законодавцем одного з основоположних принципів цивільного права — ініціатива суб'єкта як при здійснен­ні прав, так і при реалізації цивільно-правової відповідальності.

Відшкодування збитків — це найбільш поширений спосіб захис­ту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Він застосову­ється як у договірних, так і в позадоговірних відносинах. Цей спосіб полягає в тому, що боржник відшкодовує кредиторові понесені ним майнові збитки. На відміну від компенсації в натурі, у даному випад­ку йдеться про грошову компенсацію на користь потерпілої особи.

Під збитками законодавець визначає:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошко­дженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зроби­ти для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати, якби її право не
було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК України).

Як сам факт спричинення збитків, так і їх розмір мають бути до­ведені визначеним законом шляхом при примусовому стягненні збитків. Це правило поширюється як на стягнення реальних збит­ків, так і на стягнення упущеної вигоди. Так, якщо збитки спричи­нені пошкодженням приміщення магазину і, відповідно, призу­пиненням його роботи на період відновлення приміщення, то до упущеної вигоди, що підлягає відшкодуванню, можна віднести се­редньомісячний дохід такого магазину, який розраховується на під­ставі даних його бухгалтерського обліку за певний період.

Відшкодування моральної шкоди. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

Ще одним засобом захисту порушених цивільних прав є визначення в законі строків, на протязі яких особа має право подати позов до суду (позовна давність).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Спеціальна позовна давність. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності

4) у зв'язку з недоліками проданого товару;

5) про розірвання договору дарування;

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;

7) про оскарження дій виконавця.

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання. Винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.

Перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

У разі виникнення обставин, встановлених частиною першою цієї статті, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.