Зміст договірних правовідносин

При наданні правової характеристики договорам велике значення мають їх юридичний зміст (суб’єктивні права та обов’язки суб’єктів цивільного права) та фактичний зміст (вольові дії чи взаємодія їх учасників). Пропонуємо для надання характеристики договорам застосовувати не категорію «предмет» чи «об’єкт» для визначення певних дій, а категорію «фактичний зміст договору» або «юридичні факти». Адже на підставі юридичних фактів трансформуються суб’єктивні права та обов’язки сторін договору, завдяки їх діям або певним подіям. Дії є не предметом чи об’єктом договору, дії єфактичним змістом договору, підставою виникнення суб’єктивних цивільних прав сторін договору, поряд з іншими юридичними фактами.

Змістом цивільних правовідносин, у тому числі договірних, є суб’єктивні цивільні права та обов’язки певних осіб, підставою виникнення яких є їх дії та інші юридичні факти. При наданні правової характеристики правовідносин велике значення мають юридичний та фактичний зміст правовідносин. Фактичний зміст правовідносин, у тому числі договірних, складають вольові дії (взаємодія) їх учасників, юридичний зміст – це суб’єктивні права та обов’язки суб’єктів цивільного права. Хоча існує точка зору, що правовідносини мають також вольовий зміст, однак вважаємо, що його визначення має сенс тільки при визнанні правочинів недійсними, оскільки презумпцією вважається те, що правочин укладений на підставі єдності волі та волевиявлення учасників. Так, фактичним змістом правовідносин власності є вольові дії власника, спрямовані на об'єкт права власності, тобто, здійснення правомочностей власника, та вольова бездіяльність всіх інших учасників правовідносин, спрямована на утримання від порушення права власності.

Фактичним змістом договору купівлі-продажу є дії продавця, спрямовані на передання товару, та фактичні дії покупця, спрямовані на передання грошей, предметом договору купівлі-продажу буде товар та гроші.

Фактичним змістом договору про надання послуг є дії виконавця щодо надання послуги, предметом договору послуги є певний результат дій виконавця, який споживається в процесі вчинення певної дії або певної діяльності, цей результат, як правило, не має матеріалізованої форми. У договорі про надання послуг істотною умовою є передбачуваний результат послуги.

Майновий комплекс підприємства як предмет договору

Предметом договорів купівлі-продажу, оренди, доручення тощо може бути підприємство, яке розглядається у праві як об'єкт та суб’єкт цивільних прав.

Підприємство як цілісний майновий комплекс, є особливим об’єктом цивільних прав та одночасно і суб’єктом цивільних прав і обов’язків, який є самостійним учасником цивільного обороту. Підприємство, виступаючи в цивільному обороті як юридична особа, має право від свого імені здійснювати всі види правочинів щодо належного йому майна. Водночас підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

Підприємство як об’єкт включає до свого складу:

1) нерухомість (земельні ділянки, будівлі, споруди);

2) рухоме майно (устаткування, інвентар, сировину, продукцію);

3) зобов’язальні права вимоги (право вимагати оплату за виконану роботу, вимагати відвантаження оплаченого товару тощо);

4) борги (обов’язки повернути кредит, виконати оплачену роботу тощо);

5) деякі виключні права (торговельну марку або інше позначення тощо).

Підприємство, як єдиний майновий комплекс, включає різні види майна, об’єднані спільним призначенням, що використовується для підприємницької діяльності. Підприємство може бути відчужено повністю або частково, однак вчинення правочинів з підприємством не тягне припинення його функціонування за призначенням, кожна частина діє як окреме підприємство та навпаки, при злитті окремі частини діють як одне підприємство, що функціонує. Однак підприємство, як єдиний майновий комплекс, визнається законом нерухомістю, а значить, усі правочини з цим об’єктом повинні бути як з нерухомістю. Не має значення, якщо окремі частини або все підприємство здатні до переміщення, наприклад, автотранспортне підприємство, головне, що все майно у комплексі застосовується для підприємницької діяльності. Підприємство, як об’єкт розглядається, наприклад, при реорганізації, тоді здійснюється універсальне правонаступництво, тобто всі права та обов’язки суб’єкта (суб’єктів) переходять до одного або кількох суб’єктів пропорційно переданому майну (рухомому та нерухомому).

При укладенні договорів, предметом яких є підприємство, треба розглядати підприємство як об'єкт прав, як цілісний майновий комплекс. Наприклад, при купівлі-продажу підприємства продаються не тільки наявні речі, будівлі, наявна сировина на складі, наявна готова продукція тощо, але й все ті наявні речі, як майно, збільшуються на вартість майнових прав – прав вимог до третіх осіб, та зменшуються на вартість майнових зобов’язань – боргів перед третіми особами.

 

Тема 3. Договори як вид правочинів

Поняття правочину

Правочин – це правомірна вольова дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин відрізняється:

- від подій, що відбуваються незалежно від волі людини (наприклад, землетрус, повінь), оскільки правочин є юридичним фактом, що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату;

- від адміністративних актів, які видають органи державної влади та управління, тим що правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи;

- від деліктів, котрі порушують цивільні права, оскільки правочини завжди є правомірними діями;

- від інших правомірних вольових актів - юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад, знахідка, виявлення скарбу), правочин відрізняється тим, що:

1) це дія спрямована на досягнення певних правових результатів,

2) особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоч і не був передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦК України), завдяки чому є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На відміну від цього, юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутності прямої вказівки на це у цивільному законодавстві.

Тлумачення договору може здійснюватися: 1) сторонами, 2) судом. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо це не дає змоги з'ясувати зміст, то він встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, наміром сторін. Також беруться до уваги мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інше.

Види правочинів

За числом сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, правочини поділяються на:

1) односторонні правочини – це є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена однією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, договір купівлі-продажу). З них виникають права, як правило, в інших осіб (наприклад: право представника представляти особу, яка його уповноважила на це довіреністю). Обов'язки виникають лише для особи, яка його вчинила (наприклад, обов'язок особи, яка видала простий вексель). Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До цих правовідносин застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

2) дво- чи багатосторонні правочини або договори, для вчинення яких необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій.

Залежно від наявності строку:

1) строкові – правочини, в яких визначено момент виникнення у його сторін прав та обов’язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо;

2) безстрокові – терміни та строки не застерігаються, такий правочин негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін.

Залежно від характеру правовідносин, що виникають, правочини поділяються на:

1) відплатні – це правочини, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії відповідає обов'язку другої надати першій стороні зустрічне майнове задоволення. Відплатність може виражатися у наданні грошей, речей, послуг, робіт тощо (наприклад: договір купівлі-продажу, міни, страхування, кредитний договір).

2) безвідплатні – це правочини, у якому обов'язок набувається стороною без отримання зустрічного майнового задоволення від іншої сторони (наприклад: договір позички, дарування). Відплатність та безвідплатність правочинів визначається законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як відплатними, так і безвідплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад, договір доручення, зберігання).

У залежності від моменту, з якого правочин вважається вчиненим,

тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на:

1) консенсуальні – це правочини, які вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами (наприклад: договір купівлі-продажу, підряду);

2) реальні – це правочини, для вчинення яких недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов, вони вважаються вчиненими з моменту передачі речі, і тоді за ними виникають права та обов'язки (наприклад: договір зберігання, позики, ренти).

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на:

1) каузальні – це правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави - цілі (наприклад: ціллю договору підряду для підрядника є отримання грошей);

2) абстрактні – це правочини, для дійсності яких підстава - ціль не має значення (наприклад: з векселю не вбачається, на підставі чого його держатель має право вимагати сплати грошових коштів) або гарантія, зобов'язання, яке не залежить від основного зобов'язання). Такі правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.

Залежно від умов правочини поділяються на:

1) умовні – це правочини, в яких виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від обставини (подія або дія осіб), яка може наступити або не наступити в майбутньому та яка не повинна суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.

2) безумовн і – правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов.

Умовні правочини вчиняються:

а) з відкладальною обставиною. На момент вчинення такого правочину права та обов'язки не виникають, а їх настання відбувається при наступі відкладальної обставини, (наприклад: укладення договору найму житла, за яким виникнення прав та обов'язків наступає при вступі наймача у шлюб).

б) із скасувальною обставиною. Права та обов'язки за таким правочином настають при його вчиненні й існують до наступу скасувальної обставини (наприклад, студенти проживають у гуртожитку до закінчення або виключення з університету).

Вимоги до обставин у правочинах:

а) наступ обставин має бути об'єктивно можливим;

б) сторонам не повинно бути відомо, наступить така обставина чи ні;

в) обставина може настати у майбутньому, однак вона може існувати і на час вчинення правочину за умови, що сторони не знали цього.

г) обставина вважається такою, що настала, якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це вигідно. У свою чергу, якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала. Зазначені наслідки не наступають, якщо настання чи ненастання обставин викликано добросовісними діями однієї зі сторін (наприклад: покупець уклав договір купівлі-продажу квартири за умови, що продавець протягом місяця буде проживати у цій квартирі та придбає собі іншу. Покупець допоміг продавцю у пошуках квартири). Оскільки недобросовісності у діях сторони, яка була зацікавлена в цьому, не було, відкладальна обставина в такому випадку вважається такою, що настала).

У залежності від ступеню ризику правочинів є алеаторні правочини, у яких невідомі деякі обставини як умови договору (н: у д-рі довічного утримання невідома дата смерті відчужувача).

У залежності від ступеню довіри правочинів є фідуціарні правочини, які потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні (наприклад: договір доручення). Втрата довіри може призвести до відмови від нього (його розірвання).

Умови дійсності правочинів

При перевірці умов дійсності правочинів діє презумпція правомірності правочину, яка полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Ця презумпція відповідає принципу приватного права: дозволено усе, що прямо не заборонено законом. Спростування презумпції передбачається шляхом визнання неправомірності, недійсності правочину прямим приписом закону або судом.

Правочини є дійсними, якщо дотримані такі вимоги:

· щодо законності змісту правочину – учасники повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, зміст правочину не повинен суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадянського суспільства;

· щодо цивільної дієздатності суб'єктів до вчинення правочину – фізичнаособа, яка його вчиняє, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; юридична особа має загальну правоздатність, може вчиняти правочини, якщо їх вчинення не суперечить її правовому статусу, якщо не треба отримувати спеціальну ліцензію тощо.

· щодо відповідності волі та волевиявлення; тобто формування волевиявлення учасника правочинумає бути вільним від чинників, що могли б викривити уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля) відповідність форми вчинення правочину вимогам закону.

· щодо спрямованості правочину на реальне настання правового результату. Кожний правочин має правову ціль, яка повинна бути законною та досяжною.

· щодо захисту прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх дітей чи непрацездатних осіб. Правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

· щодо дотримання передбаченої законом форми правочину.

Форма правочину – це спосіб фіксування волевиявлення учасників.

Конклюдентна форма – воля учасників правочину не висловлюється, однак їх поведінка засвідчує їх волю до настання певних правових наслідків (н: оплата проїзду у транспорті).

Шляхом мовчання воля може бути виражена тільки у випадках, передбачених у законі або договорі (н: якщо орендатор продовжує користуватися майном після спливу строку договору при відсутності заперечень орендодавця).

Усна форма правочину полягає у тому, що воля учасників висловлюється безпосередньо словами. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, якщо недодержання іншої форми не має наслідком їх недійсність.

Письмова форма – це фіксація змісту в одному чи кількох документах: листах, телеграмах, за допомогою електронного або інших технічних засобів зв'язку, де учасники власноручно вчиняють підпис, скріпляють печаткою. Допускається факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису тощо. Проста письмова форма застосовується у правочинах, щодо яких законодавством вимагається така форма, а також у правочинах між юридичними особами. У випадках, вказаних в законі, або за погодженням сторін, недотримання простої письмової форми тягне недійсність правочину (наприклад: правочин щодо неустойки).

Нотаріальна форма правочину здійснюється нотаріусами лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю сторін (наприклад: правочини щодо нерухомості).

Державна реєстрація правочинів – це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, що здійснюється у випадках, встановлених законом (наприклад: землі, нерухомості). Правочин, який підлягає реєстрації, вважається вчиненим лише з моменту його державної реєстрації.

Недійсність правочину

Недійсні правочини – це такі дії фізичних і юридичних осіб, які ззовні нагадують правочин, хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але за своєю суттю не відповідають вимогам закону, не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак можуть викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад, повернення отриманого майна, виникнення обов'язку відшкодувати збитки, моральну шкоду). Правочин вважається недійсним з моменту його вчинення.

Залежно від порушення вимог щодо дійсності правочину визначаються такі

засади визнання правочину недійсним:

1) дефекти суб'єктного складу (відсутність у сторін правочину дієздатності - у фізичних та правоздатності - у юридичних осіб, а також якщо правочин вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною);

2) дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмової форми правочину (недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка передбачена законом, тягне недійсність правочину лише у випадках, передбачених законом, на відміну від цього недодержання нотаріальної форми правочину спричинює його недійсність);

3) дефекти волі - якщо правочини вчинені без внутрішньої волі на їх вчинення, та внутрішня воля особи сформувалася у правочинах неправильно (н: якщо особа не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, або діяла під впливом обману, насильства, погрози, або правочин вчинений особою під впливом тяжкої обставини та цій правочин був вкрай невигідним для цієї особи);

4) дефекти змісту правочину (незаконність, аморальність) та порядку укладення, якщо існує невідповідність умов правочину вимогам законодавства, (наприклад: фіктивні, удавані правочини, правочини, що порушують публічний порядок, суперечать інтересам держави, суспільства). Наслідком цього правопорушення, за наявності умислу в однієї із сторін, є повернення винною стороною всього одержаного за правочином другій стороні та стягнення одержаного останньою або належного їй на відшкодування виконаного в дохід держави.

За характером порушення закону при вчиненні правочинів

та правових наслідків, правочини поділяються на:

1) нікчемні (абсолютно не дійсні) – цеправочини, недійсність яких встановлена законом (н: правочин, що порушує публічний порядок). У випадках, встановлених законом, нікчемними є правочини, щодо яких недодержана письмова форма, встановлена законом (наприклад: договір банківського вкладу, кредитний договір). Визнання нікчемного правочину недійсним у судовому порядку законом не вимагається.

2) Оспорювані (недійсні у випадку оспорювання) – це правочини, недійсність яких прямо не випливає із закону, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Зазначений правочин породжує права і обов'язки сторін, однак його дійсність перебуває під загрозою оспорювання його у судовому порядку (п: правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника; правочин, який вчинено під впливом помилки).