З дисципліни «Договірне право»

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

 

З дисципліни «Договірне право»

 

 

Розробила: к.ю.н., доцент О.І. Шаповалова

Тема 1. Договори та їх місце в цивільному праві

Поняття договірного права

Договірне право – це комплекснапідгалузь цивільного права, норми якої регулюють переважно динаміку відносин майнового обороту, переходу матеріальних та інших благ від однієї особи до іншої на підставі домовленості, компромісу між рівними учасниками.

Договірні відносини регулюються:

· Конституцією України;

· особливою частиною цивільної галузі,

· загальними положеннями про договір,

· нормами, що входять у склад загальної частини ЦК у цілому, а само загальної частини зобов’язального права (зобов’язання);

· спеціальними нормами Господарського кодексу;

· іншими нормативними актами.

Предметом договірного права є майнові відносини:

1) ринкові відносини при здійсненні підприємницької діяльності,

2) споживчі, при задоволенні фізичними особами власних потреб.

Ці відносини багатоманітні:

· відчуження майна,

· передання майна у користування,

· виконання робіт, надання послуг.

Норми договірного права:

1) регулятивні – регулюють відносини в непорушеному стані,

2) охоронні – охороняють, у тому числі захищають суб'єктивні цивільні права

 

Правова природа договору

Договір є вольовим актом контрагентів, першоджерелом, а закон лиш доповнює або обмежує їх волю. Ще з римського права договір розглядається з трьох точок зору:

· як підстава виникнення правовідношення,

· як само правовідношення, що виникло з цієї підстави,

· як форма, яку приймає відповідне правовідношення.

Договори відносяться до тих різновидів юридичних фактів, що іменуються правочинами, а, значить, представляють собою дії суб’єктів, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

В римському праві уява про договір як підстава виникнення, зміни або припинення правовідносин включало дві його ознаки: угода-консенсус, конвенція, та особлива підстава угоди у вигляді певної мети – каузи. Договір завжди здійснюється з відомою юридичною метою, оскільки змінюються майнові правовідносини. Договір не може мати сили, якщо його підставою є мета, заборонена законом, наприклад, застава без кредитного зобов’язання, мета якої – уникнути стягнення на майно.

Норми договірного права. Кожного разу, коли сторони укладають договір, вони повинні узгоджувати його умови, які визначають права та обов’язки контрагентів. Однак, поряд з цим, в силу укладеного ними договору вони опиняються зв’язаними також правами та обов’язками, які передбачені у законі. Це не тільки норми глави, присвяченої відповідному договору, але й норми загальної частини ЦК, норми загальної частині зобов’язального права.

Договір як правочин породжує певні права та обов’язки сторін. При відсутності інших вказівок в конкретному договорі сторони визнаються такими, що погодилися підкоряти свої відносини нормам диспозитивним, а також квазінормативним регуляторам у вигляді ділових звичаїв, що звичайно застосовуються на практиці у подібних ситуаціях, та узвичаєнь, що склалися між сторонами практики. Угода породжує усі можливі наслідки у договорі, включаючи застосування й нормативних та квазінормативних регуляторів.

 

Місце договору у Цивільному кодексі

Призначення договору полягає у тому, що він слугує самостійною підставою виникнення зобов’язання. Разом з тим договірні відносини іноді діють паралельно з не договірними, захищаючи його або іншим чином забезпечуючи його мету. Прикладом може бути зобов’язання власника, який загубив річ, відшкодувати особі, яка знайшла річ, витрати, пов’язані зі знахідкою, та виплатити їй винагороду. ЦК приділяє договорам певне місце у своєї загальної частині, а також у розділі, присвяченому зобов’язанням та в інших.

Укладаючи договір, сторони повинні керуватися главою про правочини (про відповідність договору умовам дійсності правочинів), главам, присвяченим загальним положенням про зобов’язання (вимоги щодо виконання, забезпечення, відповідальності тощо), нормам, присвяченим умовам договорів, порядку їх укладення. Усі ці норми носять спеціальний характер.

Різногалузеві договори

Поряд з цивільно-правовими існують договори, що використовуються за межами вказаної галузі. Всі вони є угодами, що спрямовані на виникнення набору прав та обов’язків, що складають у сукупності правовідношення, що породжене угодою. Однак до майнових відносин, які ґрунтуються на адміністративному або іншому владному підкоренні одної сторони іншій, у тому числі до податкових та інших фінансових та адміністративних відносин, цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не передбачено законодавством. Наявність між сторонами відносин влади та підкорення взагалі виключає в принципі можливість застосування не тільки цивільного законодавства, але і самої конструкції договору.

Договір може існувати тільки між суб’єктами, які у даному конкретному випадку можуть займати рівне становище, навіть якщо в інших умовах та в інших правовідносинах юридичної рівності між сторонами немає. Прикладом може слугувати передання підприємцю в оренду майна Фондом державного майна або укладення договору підряду на ремонт офісу між замовником – Податковою Адміністрацією та підрядником – приватним підприємством.

Усі договори, що регулюються земельним, водним, лісним кодексами, законодавством про надра та інших природних ресурсах, що відповідають вимогам рівності сторін, слід відносити до числа цивільно-правових. До них повинні застосовуватися загальні норми цивільного права, якщо інше не міститься в присвячених таким договорам законодавчих актах чи кодексах. Такі норми користуються безсумнівним пріоритетом, оскільки вони є хоч і цивільно-правовими, але спеціальними нормами.

Загальна норма про застосування цивільного законодавства до сімейних відносин закріпляє принцип субсидіарності. Так, шлюбний договір можна визнати різновидом цивільних договорів.

Відносини, що регулюються міжнародним правом, складають галузь публічного права, а аналогічні за своєю конструкцією відносини трудового права – галузь права приватного. До міжнародних договорів виключається за загальним правилам можливість навіть субсидіарного застосування норм цивільного права, оскільки міжнародні договори повинні відповідати нормам міжнародного права, хоч там можуть бути присутні цивілістичні конструкції, наприклад, відшкодування збитків.

Трудові контракти, як і трудові договори, є складовою частиною однойменної галузі права. Правомочності роботодавця можна назвати владою. Керівник підприємства, як й іншій робітник, зобов’язується виконувати роботу за певною посадою, виконувати трудову функцію, а не передавати роботодавцю кінцевий результат своєї праці. Він не має майнову самостійність, не здійснює діяльність на свій ризик, він зв’язаний межами правил внутрішнього трудового розпорядку та повинен підкорятися волі роботодавця, що виключає автономію волі, що є характерною для цивільних відносин. Неприпустимо застосування цивільного права до майнових відносин, що ґрунтуються на адміністративному та іншому владному підкоренні однієї сторони іншій.

 

Об’єкти договірних відносин

Об’єкти цивільних прав є потенційними об’єктами цивільних правовідносин, у тому числі договірних, якщо суб’єкти стануть учасниками цих відносин. Об’єктами цих суб’єктивних прав та обов’язків учасників правовідносин є конкретні матеріальні й нематеріальні блага, щодо яких учасники цих відносин здійснили певні дії, або щодо яких трапилися інші юридичні факти, що вплинули на ці права та обов’язки суб’єктів. Дії, поведінку, діяльність або бездіяльність не можна визначати об’єктом чи предметом договорів та інших цивільно-правових відносин, дії є підставою виникнення суб’єктивних цивільних прав, поряд з іншими юридичними фактами, та є фактичним змістом правовідносин.

Об’єкти цивільних правовідносин, у тому числі договірних, складаються з об’єктів суб’єктивних цивільних прав та обов’язків учасників цих правовідносин – це конкретні блага, із приводу яких в учасників цих правовідносин їх абстрактні можливості, потреби та необхідність перетворилися на суб’єктивні цивільні права та обов’язки внаслідок здійснення юридичних фактів (дій та подій).

Предмет договору

Для того, щоб визначити, що є предметом договору, проаналізуємо норми Цивільного кодексу та визначимо, у якому сенсі застосовує ці слова законодавець. Відповідно до ст. 177 ЦК гроші є різновидом речей, у свою чергу речі є об’єктами цивільних прав. Особливим об’єктом вважається майно, що містить у собі окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки (ст. 190 ЦК). За ст. 179 ЦК річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Таким чином, річ та предмет є поняттями тотожними. Поняття «майно» є ширшим, оскільки містить у собі як окрему річ, так й інші поняття. Ст. 551 ЦК установлює, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме й нерухоме майно. Під предметом неустойки розуміється певна річ, сукупність речей тощо. За ст. 718 ЦК предметом договору дарування є речі, майнові права. За договором будівельного підряду підрядник зобов’язується збудувати … об’єкт (ст.. 875 ЦК). Власником об’єкту … результату … робіт … є підрядник (ст. 876 ЦК). Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси (ст. 980 ЦК). Предметом договору управління майном може бути підприємство, ….майнові права та інше майно (ст. 1030 ЦК). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги (ст. 1078 ЦК). Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність … майнового права або речі … (ст. 1238 ЦК). У ст. 591 ЦК предмет застави розглядається як те, що підлягає реалізації. Норму ст. 577 ЦК «якщо предметом застави є нерухоме майно …» слід розуміти як «якщо заставленою річчю є нерухоме майно …». Норму ст. 581 ЦК «у разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика» слід розуміти як те, що предметом застави стає майнове право. Відповідно до ч. 4 ст. 576 ЦК предметом застави не можуть бути певні цінності, які є об’єктами права державної власності. Таким чином, якщо предмет договору – це річ, будь-яке майнове або немайнове благо, щодо якого суб’єкти правовідносин намагаються виникнення у них цивільних прав, то об’єкт цивільних прав – це річ, благо, на яке існує суб’єктивне право, тобто це суб’єктивне право виникло в суб’єктів внаслідок юридичних фактів, зокрема, договору. Вважаємо, що законодавець застосовує термін «предмет» для визначення речі, сукупності речей та інших благ, не пов’язуючи цей термін із майновими правами, які вже є, а тільки з тими правами, які виникнуть внаслідок виконання умов договору; предмет договору ні в якому разі не означає певні дії або діяльність. Так само можна тлумачити й ч. 4 ст. 180 Господарського кодексу України, за якою умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування та кількість продукції, а також вимоги щодо її якості, тобто, категорія «предмет договору» – це певна інформація про благо, що не є об’єктом прав. Як зазначено в ст. 656 ЦК, предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який відсутній у продавця на момент укладення договору, а значить може бути відсутнє й суб’єктивне право на предмет договору. Таким чином, предмет зобов’язання або договору слід відмежовувати від об’єкта зобов’язання чи об’єкта інших цивільно-правових відносин, оскільки щодо предмету може й не бути цивільних прав, але якщо мова йде про об’єкт цивільно-правових відносин, то останній пов'язаний із суб’єктивними цивільними правами учасників цих відносин.

Предмет договору – це істотна умова договору про передбачуване благо, щодо якого існує можливість виникнення речового чи зобов’язального права у сторін договору після виконання зобов’язань. Наприклад, у покупця є гроші, для нього предметом договору буде товар. Як правило, ця категорія в Цивільному кодексі України не пов’язується із суб’єктивними правами осіб на це благо, а існує для встановлення певного правового режиму, це певна інформація про благо, що не є об’єктом цивільних прав, однак на підставі юридичних фактів ці права можуть виникнути у суб’єктів чи трансформуватися.

 

Поняття правочину

Правочин – це правомірна вольова дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин відрізняється:

- від подій, що відбуваються незалежно від волі людини (наприклад, землетрус, повінь), оскільки правочин є юридичним фактом, що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату;

- від адміністративних актів, які видають органи державної влади та управління, тим що правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи;

- від деліктів, котрі порушують цивільні права, оскільки правочини завжди є правомірними діями;

- від інших правомірних вольових актів - юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад, знахідка, виявлення скарбу), правочин відрізняється тим, що:

1) це дія спрямована на досягнення певних правових результатів,

2) особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоч і не був передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦК України), завдяки чому є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На відміну від цього, юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутності прямої вказівки на це у цивільному законодавстві.

Тлумачення договору може здійснюватися: 1) сторонами, 2) судом. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо це не дає змоги з'ясувати зміст, то він встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, наміром сторін. Також беруться до уваги мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інше.

Види правочинів

За числом сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, правочини поділяються на:

1) односторонні правочини – це є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена однією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, договір купівлі-продажу). З них виникають права, як правило, в інших осіб (наприклад: право представника представляти особу, яка його уповноважила на це довіреністю). Обов'язки виникають лише для особи, яка його вчинила (наприклад, обов'язок особи, яка видала простий вексель). Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До цих правовідносин застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

2) дво- чи багатосторонні правочини або договори, для вчинення яких необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій.

Залежно від наявності строку:

1) строкові – правочини, в яких визначено момент виникнення у його сторін прав та обов’язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо;

2) безстрокові – терміни та строки не застерігаються, такий правочин негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін.

Залежно від характеру правовідносин, що виникають, правочини поділяються на:

1) відплатні – це правочини, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії відповідає обов'язку другої надати першій стороні зустрічне майнове задоволення. Відплатність може виражатися у наданні грошей, речей, послуг, робіт тощо (наприклад: договір купівлі-продажу, міни, страхування, кредитний договір).

2) безвідплатні – це правочини, у якому обов'язок набувається стороною без отримання зустрічного майнового задоволення від іншої сторони (наприклад: договір позички, дарування). Відплатність та безвідплатність правочинів визначається законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як відплатними, так і безвідплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад, договір доручення, зберігання).

У залежності від моменту, з якого правочин вважається вчиненим,

тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на:

1) консенсуальні – це правочини, які вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами (наприклад: договір купівлі-продажу, підряду);

2) реальні – це правочини, для вчинення яких недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов, вони вважаються вчиненими з моменту передачі речі, і тоді за ними виникають права та обов'язки (наприклад: договір зберігання, позики, ренти).

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на:

1) каузальні – це правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави - цілі (наприклад: ціллю договору підряду для підрядника є отримання грошей);

2) абстрактні – це правочини, для дійсності яких підстава - ціль не має значення (наприклад: з векселю не вбачається, на підставі чого його держатель має право вимагати сплати грошових коштів) або гарантія, зобов'язання, яке не залежить від основного зобов'язання). Такі правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.

Залежно від умов правочини поділяються на:

1) умовні – це правочини, в яких виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від обставини (подія або дія осіб), яка може наступити або не наступити в майбутньому та яка не повинна суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.

2) безумовн і – правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов.

Умовні правочини вчиняються:

а) з відкладальною обставиною. На момент вчинення такого правочину права та обов'язки не виникають, а їх настання відбувається при наступі відкладальної обставини, (наприклад: укладення договору найму житла, за яким виникнення прав та обов'язків наступає при вступі наймача у шлюб).

б) із скасувальною обставиною. Права та обов'язки за таким правочином настають при його вчиненні й існують до наступу скасувальної обставини (наприклад, студенти проживають у гуртожитку до закінчення або виключення з університету).

Вимоги до обставин у правочинах:

а) наступ обставин має бути об'єктивно можливим;

б) сторонам не повинно бути відомо, наступить така обставина чи ні;

в) обставина може настати у майбутньому, однак вона може існувати і на час вчинення правочину за умови, що сторони не знали цього.

г) обставина вважається такою, що настала, якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це вигідно. У свою чергу, якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала. Зазначені наслідки не наступають, якщо настання чи ненастання обставин викликано добросовісними діями однієї зі сторін (наприклад: покупець уклав договір купівлі-продажу квартири за умови, що продавець протягом місяця буде проживати у цій квартирі та придбає собі іншу. Покупець допоміг продавцю у пошуках квартири). Оскільки недобросовісності у діях сторони, яка була зацікавлена в цьому, не було, відкладальна обставина в такому випадку вважається такою, що настала).

У залежності від ступеню ризику правочинів є алеаторні правочини, у яких невідомі деякі обставини як умови договору (н: у д-рі довічного утримання невідома дата смерті відчужувача).

У залежності від ступеню довіри правочинів є фідуціарні правочини, які потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні (наприклад: договір доручення). Втрата довіри може призвести до відмови від нього (його розірвання).

Умови дійсності правочинів

При перевірці умов дійсності правочинів діє презумпція правомірності правочину, яка полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Ця презумпція відповідає принципу приватного права: дозволено усе, що прямо не заборонено законом. Спростування презумпції передбачається шляхом визнання неправомірності, недійсності правочину прямим приписом закону або судом.

Правочини є дійсними, якщо дотримані такі вимоги:

· щодо законності змісту правочину – учасники повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, зміст правочину не повинен суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадянського суспільства;

· щодо цивільної дієздатності суб'єктів до вчинення правочину – фізичнаособа, яка його вчиняє, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; юридична особа має загальну правоздатність, може вчиняти правочини, якщо їх вчинення не суперечить її правовому статусу, якщо не треба отримувати спеціальну ліцензію тощо.

· щодо відповідності волі та волевиявлення; тобто формування волевиявлення учасника правочинумає бути вільним від чинників, що могли б викривити уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля) відповідність форми вчинення правочину вимогам закону.

· щодо спрямованості правочину на реальне настання правового результату. Кожний правочин має правову ціль, яка повинна бути законною та досяжною.

· щодо захисту прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх дітей чи непрацездатних осіб. Правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

· щодо дотримання передбаченої законом форми правочину.

Форма правочину – це спосіб фіксування волевиявлення учасників.

Конклюдентна форма – воля учасників правочину не висловлюється, однак їх поведінка засвідчує їх волю до настання певних правових наслідків (н: оплата проїзду у транспорті).

Шляхом мовчання воля може бути виражена тільки у випадках, передбачених у законі або договорі (н: якщо орендатор продовжує користуватися майном після спливу строку договору при відсутності заперечень орендодавця).

Усна форма правочину полягає у тому, що воля учасників висловлюється безпосередньо словами. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, якщо недодержання іншої форми не має наслідком їх недійсність.

Письмова форма – це фіксація змісту в одному чи кількох документах: листах, телеграмах, за допомогою електронного або інших технічних засобів зв'язку, де учасники власноручно вчиняють підпис, скріпляють печаткою. Допускається факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису тощо. Проста письмова форма застосовується у правочинах, щодо яких законодавством вимагається така форма, а також у правочинах між юридичними особами. У випадках, вказаних в законі, або за погодженням сторін, недотримання простої письмової форми тягне недійсність правочину (наприклад: правочин щодо неустойки).

Нотаріальна форма правочину здійснюється нотаріусами лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю сторін (наприклад: правочини щодо нерухомості).

Державна реєстрація правочинів – це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, що здійснюється у випадках, встановлених законом (наприклад: землі, нерухомості). Правочин, який підлягає реєстрації, вважається вчиненим лише з моменту його державної реєстрації.

Недійсність правочину

Недійсні правочини – це такі дії фізичних і юридичних осіб, які ззовні нагадують правочин, хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але за своєю суттю не відповідають вимогам закону, не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак можуть викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад, повернення отриманого майна, виникнення обов'язку відшкодувати збитки, моральну шкоду). Правочин вважається недійсним з моменту його вчинення.

Залежно від порушення вимог щодо дійсності правочину визначаються такі

засади визнання правочину недійсним:

1) дефекти суб'єктного складу (відсутність у сторін правочину дієздатності - у фізичних та правоздатності - у юридичних осіб, а також якщо правочин вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною);

2) дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмової форми правочину (недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка передбачена законом, тягне недійсність правочину лише у випадках, передбачених законом, на відміну від цього недодержання нотаріальної форми правочину спричинює його недійсність);

3) дефекти волі - якщо правочини вчинені без внутрішньої волі на їх вчинення, та внутрішня воля особи сформувалася у правочинах неправильно (н: якщо особа не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, або діяла під впливом обману, насильства, погрози, або правочин вчинений особою під впливом тяжкої обставини та цій правочин був вкрай невигідним для цієї особи);

4) дефекти змісту правочину (незаконність, аморальність) та порядку укладення, якщо існує невідповідність умов правочину вимогам законодавства, (наприклад: фіктивні, удавані правочини, правочини, що порушують публічний порядок, суперечать інтересам держави, суспільства). Наслідком цього правопорушення, за наявності умислу в однієї із сторін, є повернення винною стороною всього одержаного за правочином другій стороні та стягнення одержаного останньою або належного їй на відшкодування виконаного в дохід держави.

За характером порушення закону при вчиненні правочинів

та правових наслідків, правочини поділяються на:

1) нікчемні (абсолютно не дійсні) – цеправочини, недійсність яких встановлена законом (н: правочин, що порушує публічний порядок). У випадках, встановлених законом, нікчемними є правочини, щодо яких недодержана письмова форма, встановлена законом (наприклад: договір банківського вкладу, кредитний договір). Визнання нікчемного правочину недійсним у судовому порядку законом не вимагається.

2) Оспорювані (недійсні у випадку оспорювання) – це правочини, недійсність яких прямо не випливає із закону, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Зазначений правочин породжує права і обов'язки сторін, однак його дійсність перебуває під загрозою оспорювання його у судовому порядку (п: правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника; правочин, який вчинено під впливом помилки).

Правочини з дефектами волі

Дефект волі можливий при таких ситуаціях:

1) тимчасовий стан, коли людина не здатна розуміти значення своїх дій або керувати ними;

2) під впливом помилки;

3) під впливом обману;

4) під впливом насильства;Правочин, укладений під впливом насильства, обману, тяжких обставин, є оспорюваним. Окрім двохсторонньої реституції з винній сторони стягуються збитки у подвійному розмірі.

5) під впливом тяжких обставин на вкрай невигідних умовах.

Наслідки: двохстороння реституція, відшкодування моральної шкоди.

Правочин, укладений під впливом помилки, є оспорюваним та окрім двохсторонньої реституції розподіляються збитки між сторонами залежно від їх вини (недбальство постраждалого, необережність іншої сторони).

Договір доручення

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя, оскільки повірений діє в інтересах довірителя. Це є договірними відносинами прямого представництва (дії від імені іншої особи). Опосередкованим представництвом є договори комісії або управління майном (дії від власного імені), а також процесуальне представництво, оскільки адвокат, хоча і діє в інтересах особи, яку він представляє, має в процесі самостійний статус, власні права та обов’язки.

Цей договір є консенсуальним. Якщо він відплатний, то є двохстороннім. Відплатність передбачається, навіть якщо плата не встановлена договором, відповідно цін на такі послуги.

Це фідуціарний правочин, ґрунтується на довірчих відносинах сторін. Повірений виконує договір особисто, договір може припинятися при відмові від нього довірителя або повіреного.

Предмет – надання нематеріальних посередницьких послуг, однак поряд з тим, представник може виконувати додаткові фактичні дії (наприклад, проводити маркетинг). Зміст доручення може бути викладений у довіреності.

Сторони – фізичні та юридичні особи, повністю дієздатні.

Договір доручення може мати як строковий, так і безстроковий характер.

Договір доручення відрізняється від договору комісії та управління майном тим, що повірений діє від імені довірителя, в той час як комісіонер та управитель майна діють від власного імені, хоча і в інтересах іншої особи. Договір доручення відрізняється і від агентського договору, хоч агент теж діє від імені особи, яку він представляє. Однак агент вчиняє не тільки юридичні, а й фактичні дії, послуги. Договір доручення треба відрізняти від договору про надання послуг щодо ведення переговорів про можливі у майбутньому правочини, пошуку потенційних контрагентів.

Повірений не може перебільшувати можливості представника, оскільки одна особа не може передати іншій більше прав, ніж має сама. Повірений не може вчиняти правочин, який може бути вчинений тільки особисто довірителем (н: укласти авторський договір, заповіт).

Договір комісії

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Для третьої особи, з якою комісіонер укладає правочин, комітент не має значення. Комісіонер відрізняється від управителя тим, що управитель зобов’язаний повідомляти осіб, з якими він укладає правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна, а комісіонер виступає з третіми особами як самостійна особа, навіть якщо комітент приймає виконання. Це посередницький договір, але не виникає відносин представництва. Це консенсуальний та двохсторонній, відплатний договір з визначенням строку або без.

Предмет договору комісії – посередницькі послуги. Комісіонер здійснює виключно юридичні дії, це може бути купівля-продаж певного товару, в якому комітент визначає певні параметри, у межах яких належить діяти комісіонерові.

Договір управління майном

За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодо набувача). Н: управління майном у складі спадщини. На підставі цього договору виникають зобов’язальні правовідносини, однак можливе виникнення довірчої власності.

Цей договір є двостороннім, реальним, оплатним, діє тривалий строк.

Предмет – будь-яке майно (в тому числі майнові права, а також майнові права інтелектуальної власності). Для банків можливо здійснення управління грошовими коштами клієнтів.

Стороною у договорі може бути не власник, а інші особи у випадках: коли власник не має обсягу дієздатності; у відсутність власника, у разі смерті власника; коли йдеться про державне та комунальне майно; якщо творець передав виключну ліцензію на майнові права інтелектуальної власності.

Договірні зобов'язання, що виникають між засновниками юридичних осіб та іншими особами щодо управління майном створених юридичних осіб, треба відрізняти від речових правовідносин, зокрема, право господарського відання, право оперативного управління, які ґрунтуються на законі, не обмежені строком. Здійснення чужих правомочностей, отриманих за договором управління, треба відрізняти від правомочностей юридичних осіб публічного права, заснованих державою та закріплених законом. Треба звернути увагу, що в управління за договором передається, як правило, не підприємство, як суб’єкт, а підприємство як об'єкт, єдиний майновий комплекс (гл. 70 ЦК). За договором доручення в управління передаються не державні підприємства, а корпоративні права держави (ч.1 ст. 170 ГК). Предметом зобов’язань не може бути юридична особа, яка завжди є суб’єктом, а не об’єктом. Юридична особа має самостійні органи управління, які не можуть бути передані в управління. За договором доручення на управління корпоративними правами держави передаються певні повноваження держави як засновника своєму представнику.

 

 

Тема 5. Зобов'язання як складова частина договору

1. Поняття договірних зобов'язань

2. Співвідношення зобов’язання, обов’язків та договору

3. Суб'єкти договірних зобов'язань та залежність зобов’язань від суб’єктного складу

4. Види зобов’язань залежно від визначеності предмета

5. Класифікація договірних зобов'язань

6. Співвідношення договірних зобов'язальних правовідносин (ЗП) з правовідносинами власності (ПВ)

Від суб’єктного складу

Суб'єкти договірних зобов'язань:

· кредитор (правомочна сторона),

· боржник (зобов'язана сторона). У договорі кожна сторона може бути і кредитором, і боржником залежно від стадії виконання умов договору.

Зобов’язання бувають:

· залежно від кількості суб'єктів:

- прості – один боржник та кредитор;

- складні – декілька боржників (пасивна множина) та/або кредиторів (активна множина) або змішана множина;

· залежно від характеру розподілу прав та обов'язків між учасниками:

- дольові – кожний боржник зобов'язаний виконати певну частину зобов’язання;

- солідарні – кожний кредитор має право вимоги у повному обсязі, кожний боржник зобов'язаний виконати у повному обсязі (при спричиненні шкоди, неподільності об'єкта);

- субсидіарні – додатковий боржник виконує, якщо не може виконати основний;

- регресні – зворотні вимоги боржника, який виконав зобов'язання за інших боржників, до справжніх боржників, перерозподіл обов'язків між боржниками.

· залежно від можливості заміни учасників зобов'язання:

- зобов'язання особистого характеру – зобов'язання пов'язано з певним суб'єктом-виконавцем, якого н