Воєнне мистецтво козацького війська

 

У першій половині XVII столітті українське козацьке військо досягнуло рівня тогочасних європейських армій.

Завдяки існуванню Запорізької Січі стали відомими такі імена полководців та державних діячів: С. Наливайко, Тарас Федорович (Трясило), П. Павлюк, І. Сулима, Д. Гуня, П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Сірко та інші.

Так, із іменем гетьмана П. Сагайдачного пов’язують розробку козацької наступальної стратегії концентрованого раптового удару, яку він блискуче реалізував у Хотинській війні 1621 року. Увесь світ визнав вирішальну роль українських козаків у Хотинській перемозі над турецькою армією.

Петро Конашевич-Сагайдачний (1614 – 1622 рр.) – справжнє прізвище – Конашевич. Сагайдачний – це прізвисько, що походить від слова сагайдак, яке означає шкіряну сумку або дерев’яний футляр для стріл, а також лук. Сагайдачним Петра Конашевича назвали за винятково майстерну стрільбу з лука. Навіть на єдиному портреті, виконаному сучасником, він зображений із сагайдаком за спиною.

Про дитячі та юнацькі роки Петра Конашевича збереглися надзвичайно скупі відомості. Народився між 1577 – 1578 роками в селі Кульчиці на Львівщині в сім’ї дрібного українського православного шляхтича. Дістав початкову домашню освіту, а згодом навчався в Острозькій академії та Львівській братській школі. Наприкінці XVI століття подався на Запоріжжя, де швидко здобув авторитет. Брав участь у чисельних походах козаків, а незабаром став їх очолювати. Уславився як видатний державний діяч. Під його керівництвом у 1617 році Військо Запорізьке увійшло до Європейської ліги для боротьби проти Порти. Прагнучи створити могутній союз, провідну роль у якому покладав на козацьку республіку, П. Сагайдачний установив дипломатичні зв’язки з Московською державою, Грузією, Іраном. Блискучий полководець, мудрий політик, талановитий дипломат, Петро Конашевич-Сагайдачний здобув заслужену шану сучасників.

Початок гетьманування Петра Сагайдачного припав на 1605 – 1610 роки. На гетьманство його обирали кілька разів. Петро Конашевич-Сагайдачний всіляко прагнув збільшити козацькі сили, розширити реєстр, проте вважав, що за тих обставин збройний протест проти утисків польського уряду приречений на поразку.

Чи не найбільша справа П. Сагайдачного – впорядкування козацького війська. Власне, завдяки діям гетьмана було вперше створено дисципліновану козацьку армію, озброєну до останнього козака вогнепальною зброєю і тогочасною артилерією.

Готуючи козацтво до активної наступальної боротьби проти Османської імперії, П. Сагайдачний домігся зростання кількісного складу запорізьких флотилій, у яких чисельність чайок – головних бойових одиниць – досягла кількох сотень.

Талановитий полководець, П. Сагайдачний розумів, що в політиці велике значення містять мирні дипломатичні заходи.Цим він здобув повагу та прихильність королівського двору – адже вперше поляки мали справу з авторитетним козацьким ватажком, із яким можна було вести переговори і який умів тримати в покорі козацьку стихію.

Під тиском турецького уряду Польща поставила П. Сагайдачному вимогу припинити напади на Туреччину й обмежити кількість реєстрових козаків: виписати «ремісників», війтів, купців, шинкарів, бурмістрів, кравців. Ця вимога вказує на ті прошарки населення, із яких походили козаки.

П. Сагайдачний першим із козацьких гетьманів поєднав інтереси козацтва, міщанства й духовенства, а також поширив свій вплив на Київ, що знову став політичним осередком України.

Почесне місце серед пам’яток козацьких часів посідають запорізькі військові клейноди. Це військові знаки, регалії чи атрибути влади, що використовувалися старшинами відповідно до посади кожного з них.

Булава – це ознака влади гетьмана. Вона мала вигляд срібної позолоченої, часом прикрашеної дорогоцінними каменями кулі, насадженої на металеву чи дерев’яну гладенько обстругану палицю, пофарбовану в темний колір. Перші відомості про булаву у письмових джерелах з’являються у 1591 році.

Пернач, шестопер або жезл – ознака влади полковника. Його носили за поясом. Пернач менший від булави, зі срібною чи залізною кулею на кінці палиці. Кожен з клейнодів належав певній особі із запорізької старшини. Під час військових рад кошовий тримав у правій руці булаву.

Прапором, хоругвою, чи корогвою називалася у козаків шовкова яскраво-червона хустка із зображенням посередині або білого польського орла, коли запорожці були під протекторатом польського короля, або ж двохголового російського, коли вони перейшли до московського царя. По боках хоругви було зображено Спасителя й архангела Михаїла. Очевидець свідчить, що після зняття козаками у 1655 році облоги Львова за Богданом Хмельницьким несли білий прапор з його родовим гербом та червоний – із зображенням архангела Михаїла, який простромлює списом змія, а також 34 прапори з гербами різних земель. Отже, в XVII столітті Гетьманщина користувалася різнокольоровими прапорами. Існували також полкові, сотенні, курінні та інші корогви, знамена та значки. На них були зображені хрести, зірки, місяць, сонце, зброя та елементи народного декоративного мистецтва.

Бунчуком козаки називали просту, пофарбовану начорно палицю, на верхній кінець якої насаджували мідну кулю, а під неї вставляли волосся з кінського хвоста з чотирма чи шістьма сплетеними косами поверх волосся.

Загальновійськові запорізькі печатки були округлої форми та виготовлялися зі срібла. На них було зображення постаті козака в гостроверхій шапці в жупані з ґудзиками на грудях, із шаблею й порохівницею при боці та рушницею, перекинуте через ліве плече, із символічним списом. По краю лицьового боку печатки напис: «Печать славного війська запорізького низового». Відомі й печатки гетьманів С. Кішки, Б. Хмельницького, П. Дорошенка та ін. Паланкові (або курінні) печатки також виготовляли зі срібла. Вони були круглої або чотирикутної форми і мали зображення левів, оленів, коней, місяця зірок, корон, списів, шабель, луків.

Литаврами козаки називали залізні й срібні котли із натягнутою на них шкірою. Ці ударні інструменти широко використовувалися під час урочистостей у військовому побуті козаків.

Запорізькі військові клейноди зберігалися або в січовій Покровській церкві, або у військовій скарбниці. Їх виносили лише за наказом кошового отамана перед загальною чи окремою радою. Після ліквідації козацтва і знищення Запорізької Січі клейноди були зібрані і віддані на зберігання у Ермітаж і Преображенський собор в Петербурзі, Оружейну палату в Москві, а також в ін. сховища. Так, ще в кінці ХІХ ст. у Ермітажі зберігалося 17 запорізьких значків і одна хоругва; а у Преображенському соборі – 20 курінних прапорів, 3 бунчуки, 1 срібна булава, 1 срібний позолочений жезл. Зараз доля цих національних скарбів українського народу невідома. Після Лютневої революції 1917 р. в Росії Тимчасовий Уряд прийняв рішення про їх повернення в Україну, але внаслідок жовтневого перевороту 1917 р. рішення не було виконано. З проголошенням незалежності український уряд ставив перед керівництвом Російської Федерації питання про повернення національних культурних цінностей, однак якихось конкретних домовленостей не було досягнуто.

Зброєю козаків були шаблі та списи, а також гармати, мушкети, пістолі, самопали, рушниці. Проти ворожої кінноти козаки застосовували якірці та рогульки. Зброю та бойові припаси (порох, кулі) запорожці робили самі. Крім того, кожен козак повинен був мати при собі сокиру, косу, лопату, шнури тощо, щоб у разі потреби насипати вали та будувати укріплення, а також – зв’язувати вози в табір.

Піхота у козаків була численнішою за кінноту. Кіннота вела наступ так званою «лавою», шикуючись півколом і атакуючи ворога не тільки з фронту, але й із флангів. Найпоширенішим видом бойового порядку став так званий «козацький табір». У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів скріплених між собою ланцюгами возів, розташовувався військовий загін. Такий табір використовували і в боях, і на переходах. Сучасники називали козацькі табори «рухомими фортецями».

Для спорудження Січі обиралися зручні місця на узбережжі Дніпра, де в затоках і протоках ріки стояв козацький флот. Останній складався з різних типів річкових і морських суден. Найбільш відомими є козацькі дуби та чайки. Вони були 20 м завдовжки і 3–4 м. завширшки, могли вміщувати до 50 – 70 козаків, військове спорядження, запас води і харчів. Чайка за допомогою весел (20–30 пар) або вітрила могла рухатися і вперед, і назад: корми тут не було, стерна прикріплювали на обох її кінцях. Для стійкості на воді вздовж обох бортів прив’язували пучки очерету.

Озброєння чайки, крім особистої зброї кожного козака (двох рушниць пороху, куль), складалося з кількох невеликих гармат-фальконетів. На чайках козаки сміливо вирушали в морські походи, під час яких вступали в бій з турецькими галерами і нерідко виходили переможцями. Час від часу козацькі чайки, перетнувши Чорне море, з’являлися біля турецьких берегів. Робили вони напади і на Крим.

Окрім чайок, запорожці будували ще і вантажні вітрильні судна прибережного плавання, що називалися дубами. Цією назвою козаки підкреслювали міцність своїх судів і навіть деяку їхній вантажність. Називали їх також дубась, дубина, дубки. Місцями їхньої будівлі були Київ, Січ (Запоріжжя), Кодак, Новобогородицьк, а також райони впадання в Дніпро рік Самара й Орель.

Дуб, чи вантажний човен, був плоскодонним із малим осіданням. По краях була палуба, а борти було укріплено брусами. У діаметральній площині встановлювали дві чи три щогли з рейковим вітрильним озброєнням. Деякі дуби мали довжину до 20 м, а ширину – до 7 м і могли приймати до 100 тонн вантажу. Практика будівництва цих судів у подальшому поширилася на інші кораблі, що також призначалися для перевезення вантажів.

Козаки на міжнародній арені

Про активний вихід козаків наприкінці XVI – XVIІ століття на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії, Московської держави та інших країн. Під час цих баталій вони здобувають не лише військовий, а й політичний досвід, розширюють свій світогляд, стають спроможними вирішувати державні проблеми. Незважаючи на те, що козаки були підданими короля Речі Посполитої, вони дуже часто проводили цілком самостійну політику і заслужили репутацію значної сили, яку поважала і з якою рахувалася вся тодішня Європа.

Зокрема, 1577 року після загибелі молдавського господаря Івони, козацький ватажок Іван Підкова оголосив себе братом убитого та розпочав боротьбу за молдавський престол.

Уже у вересні запорожці захопили столицю Молдавії – Ясси, але надовго втримати міста не змогли. Під тиском турків І. Підкова змушений був відступати на Запоріжжя, але в дорозі був схоплегий поляками та страчений на вимогу турецького султана у Львові.

Проте ця невдача не послабила бажання в козаків поборотися за молдавський престол. Вже навесні 1578 року двохтисячне козацьке військо рушило до Молдавії, а в червні сюди прибув ще один козацький загін із новими претендентами на господарський престол – Олександром і Павлом.

Австрійським Габсбургам, які наприкінці XVI століття воювали з турками, вдалося 1594 року домовитися з козаками про їх похід до Молдови та Валахії, що на той період перебували під протекторатом турецького султана. Очолив цей вдалий похід майбутній ватажок козацько-селянського повстання проти поляків Северин Наливайко, який з 12 тисячами козаків завдав молдаванам поразки, після чого місцевий господар тимчасово визнав владу Габсбургів. А козаки відтоді стали популярною мілітарною силою, здатною відіграти суттєву роль у європейських справах.

У XVIІ столітті козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Спочатку протягом 1604–1605 років запорожці беруть участь в поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до загонів другого російського самозванця Лжедмитрія ІІ (1607–1610 рр.). Запорізьке козацтво також брало активну участь у Селянській війні в Росії під приводом І. Болотникова. Є відомості, що він козакував у Базавлуцькій Січі, де й потрапив у турецький полон, а в 1606 році, повернувшись із полону, підняв антифеодальне повстання в Росії.

П. Сагайдачний, підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону Московської держави, на початку літа 1618 року повів 20-тисячне козацьке військо на Москву.Похід був швидким і вдалим. Козаки здобули чисельні міста й фортеці, розбили московські війська, вислані їм на зустріч, підійшли до Москви, безперешкодно оточили її та з’єдналися з силами королевича. На військовій раді було вирішено розпочати облогу Москви в ніч проти свята Покрови. Але про час штурму стало відомо московському командуванню, і козаки припинили облогу. Гетьман відійшов від Москви та продовжував успішні воєнні дії. Це змусило московський уряд погодитись на польські умови та укласти перемир’я. Мирну угоду між Московією та Річчю Посполитою було підписано 1 грудня 1618 році в селі Деуліні.Козаки були ошукані: реєстр скоротився більш ніж утричі, козацьку старшину мав призначати король, до того ж, вкотре почала діяти заборона виходити козакам у Чорне море.

Постійні суперечки з турками змусили козаків створити свою флотилію. Скориставшись ослабленням Туреччини війнами з Австрією та Венецією, козаки на початку XVIІ століття здійснили успішні морські походи, а козацький флот зміцнів організаційно і збільшився кількісно.

1576 року запорізькі козаки на своїх чайках розграбували Сіноп і Трапезунд, а в 1590 році вдруге здійснили напади на ці ж міста. У 1589 році відбувся бій за Очаків, що повторювався декілька разів.У 1606 році козаки напали на Варну, у 1608 році – на Перекоп, у 1609 році – на гирло Дунаю. У 1615 році запорізькими козаками разом із донськими було атаковано Азов. Було знищено кілька турецьких кораблів, а потім на 70 чайках козаи рушили до Кафи (1616 р.) і в березні 1624 року захопили її, завершивши свій похід успішним рейдом уздовж південного берега Чорного моря, тимчасово взявши Трапезунд (Трабзон у 1625 р.). У серпні 1624 року запоріжці зіткнулися з турецьким флотом біля виходу з Дніпровського лиману. Битва тривала кілька днів. Козаки все ж прорвалися у Чорне море, а потім спалили маяк Форос, укріплення Бююкдере, Єнікьой та Істіньє. Кілька разів козаків нападали на м. Стамбул (1615 р., 1620 р. і тричі 1624 р). У 1633 році нападали на турецькі гарнізони в Азову, Ізмаїлі, Килії і на поселення між Дніпром і Дунаєм, а в 1637 році навіть якийсь час володіли Азовом. У 1627 році базавлуцькі козаки здійснили похід у Крим, взяли столицю ханства – Бахчисарай, очистили від турецьких військ увесь Крим. Але лише загибель в одному з боїв кошового М. Дорошенка та свіжі сили, надані Турцією, змусили козаків покинути Січ.

У 1621 році під Хотином (Чернівецька область) об'єднані польсько-литовські і козацькі війська (42 тисячі) перемогли сили султана Османа II і Кримського ханства, що мали кількісні переваги. Керував об'єднаними військовими силами видатний український полководець, гетьман П. Конашевич-Сагайдачний. Хотинська перемога дозволила Сагайдачному встановити на Україні на цей період умови суверенітету, сприяти активному розвитку народної культури та освіти.

У 1618 році в Європі розпочинається тридцятилітня війна (1618–1648 рр.), в якій Австрія, Іспанія, Баварія та католицькі німецькі князівства протистояли блоку протестантських німецьких князів. Блоку протестантів на певних етапах війни допомагали Данія, Швеція, Голландія, Англія, а з 1635 року – ще й католицька Франція. Ці війни потребували постійного залучення професійної військової сили, якої дуже бракувало роздрібненим князівствам та мізерним державам. У Європі склалася назва для таких найманих солдатів (найчастіше – уродженців германських земель) – кнехти (тобто «гвіздки»). Українські козаки-найманці також брали участь у цій війні на боці того, хто залучав їх на службу. Так, у жовтні 1619 року 10 тисяч добровольців під керівництвом полковників Кличковського та Русиновського прибули на Закарпаття на запрошення Фердинанда II Габсбурга. Стан імператорських сил, яких трансильванський (територія сучасної Угорщини) князь Бетлен Габор та чеські загони оточили у Відні, було критичним. Саме перемога козаків над Юрієм Ракоці спонукала Бетлена Габора спішно завершити облогу Відня та повернутися до Трансильванії.

1631 року дві тисячі козаків брали участь у боях зі шведами та саксонцями в Сілезії на боці військ імперського генералісімуса Альбрехта Валленштейна, причому останній вимагав у союзника, польського короля Сигізмунда III, маловідомих у Європі польських гусарів, а саме – козаків, з яких австрійські генерали формували легку кінноту. В 1631 році чотиритисячний полк кінних українських козаків під проводом Тараського, воював у Люксембурзі. Після вступу у війну Франції та її інтервенції до іспанських Нідерландів (Бельгії), австрійський імператор вислав туди великий загін запорожців, які воювали у тилу французів, виснажуючи їхні сили.

Умови служби козаків завжди були окреслені угодами. Так, за угодою від 23 вересня 1635 року з австрійським імператором, полковник отримував щомісяця 200 талярів, а простий козак – 6 талярів. Керував козацьким корпусом полковник П. Носковський.

Його корпус протягом 1636 року здійснив кілька блискавичних бойових рейдів до Пікардії та Ельзасу. Умови договору між козаками та імператором не завжди виконувалися останнім. Так, ще у 1631 році козаки П. Носковського на раді вирішили розірвати контракт. Лише довготривалі переговори, умовляння австрійців та виплата частини боргу вирішили цей конфлікт. Але восени 1636 року козаки П. Носковського залишили службу і театр бойових дій, а згодом повернулися через Сілезію до Речі Посполитої.

Козаки у тридцятилітній війні воювали і на боці Франції. Так, майбутній гетьман Богдан-Зиновій Хмельницький, який на той час обіймав посаду військового писаря, у 1644 році у Варшаві зустрівся з послом Франції у Польщі графом де Брежі. Останній у листі до кардинала Мазаріні (як і його попередник – кардинал Рішельє, він був другою постаттю у Франції) після цього писав: «...Козаки – дуже відважні вояки, непогані вершники, досконалі піхотинці, здатні до захисту фортець... Що стосується служби козаків у його величності, то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі».

Луї XIV запросив на службу 2400 українських козаків. За свідченнями багатьох істориків, саме Б. Хмельницький та І. Сірко були ватажками козаків, які брали найактивнішу участь в облозі іспанської на той час фортеці Дюнкерк. Врешті, 11 жовтня 1646 року гарнізон Дюнкерка капітулював. Однак французький уряд після цього успіху не став дотримуватися угод, як це нерідко траплялося з усіма найманими військами в усі часи, і частина козаків повернулася в Україну. До того ж, є досить достовірні дані, що українські козаки залучалися тим же Луї XIV до участі у так званій деволюційній війні 1662–1663 років. Щодо участі козаків у військових діях французів залишилась цікава згадка сучасників, яка точно віддзеркалює стан козацького духу вояків, змушених «йти в найми» для виконання військових завдань. Одного разу французькі воєначальники не дійшли згоди з козацькими чільниками з приводу платні за їхні «послуги», і французи зневажливо дорікнули їм за «принизливий меркантилізм»: «Ми воюємо за нашу честь, а ви – за гроші». На що козаки відповіли: «Кожен воює за те, чого йому не вистачає».

Навіть після закінчення Тридцятирічної війни у 1648 році, що завершилася підписанням мирного договору в Мюнстері й Оснабрюцці, бойові дії між Францією та Іспанією не припинилися. Є свідчення того, що окремі підрозділи запорізьких козаків воювали з французами на боці іспанців 1655 року у Фландрії.

Участь козаків у різних війнах пізнього середньовіччя мала неабиякий вплив на розвиток військової справи в Україні. Багато козаків, що пройшли чудовий вишкіл у тридцятилітній війні, згодом брали участь у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.

Тяжка, але героїчна боротьба українського народу, збройних сил Січі проти Речі Посполитої була переможною. У 1654 році Україна увійшла до складу Росії.

У 1656–1657 роках запорізьке козацтво продовжувало боротьбу проти польсько-литовських шляхетських військ, визволяючи західно-українські та білоруські землі, захопивши Люблін, а всоюзі із шведськими та трансільванськими військами – Варшаву й Краків. Одночасно козаки Чортомлицької Січі успішно громили війська Кримського ханства.

Після смерті Б. Хмельницького (27 серпня 1657 року) політичне становище України суттєво похитнулося. Наступні гетьмани проводили нестабільну політику, посилився гніт російських феодалів і можновладців. Козацтво мужньо вело боротьбу з гетьманами пропольської орієнтації, але не мого зупинити процеси колоніальної політики російського самодержавства на Україні.

Отже, на межі XVI–XVII століття козацтво стало важливим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Посполитій, а іноді – навіть безпека держави, значною мірою залежала від того, яку політику дій обере козацтво.

Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутності єдності та інших подібних причин козацтво, ставши впливовою політичною силою, не перетворилося на самостійний чинник міжнародного життя: воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи вирішальну роль) тій чи іншій державі її проблеми.

Розділ ІV