Методичні вказівки для самостійного вивчення

Л. В. МАТВІЄНКО

 

ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ ДО ТЕМИ

«Козацтво в історії України»:

Методичні вказівки для самостійного вивчення

Електронне видання

комбінованого використання на DVD-ROM

 

Миколаїв à НУК à 2014

 

УДК 94(477)(076)

ББК 63.3(4Укр)я73

М 33

Укладач:

Л. В. Матвієнко, канд. істор. наук, доцент

Рецензент: Ю. В. Котляр. д. і. наук, професор

Матвієнко Л. В.

М33 Навчальний посібник «Козацтво в історії України» / Л. В. Матвієнко. – Миколаїв: НУК, 2014. – 60c.

 

Методичні вказівки відповідають вимогам, які висуваються до такого роду публікацій. Матеріал дає змогу ознайомитись з основними аспектами теми та перевірити свої знання за допомогою тестових завдань. Методичні вказівки призначені для студентів технічних університетів всіх спеціальностей, денної та заочної форми навчання.

Методичні вказівки допомагають сформувати у студентів навички самостійного пошуку й аналізу даної історичної проблеми. Текст в цілому висвітлює питання етногенезу козацтва, особливостей військово-політичного та адміністративного устрою Запорізької Січі тощо. Вдалим доповненням до методичних вказівок служить тематика рефератів, список гетьманів Запорізької Січі.

 

 

Зміст

 

Вступ 3

Розділ І. Історичні передумови виникнення козацтва 4

1.1. Походження терміну «козак» 4

1.2. Основні теорії генезису козацтва 5

1.3. Визначальні чинники появи козацтва як історичного явища 7

1.4. Козацтво як новий соціальний прошарок (ХVІ–ХVІІ ст.) 9

Розділ ІІ. Запорізькі Січі низового Дніпра 11

2.1. Територіальний устрій центрів козацьких вольностей 11

2.2. Перша козацька фортеця 12

2.3. Козацькі Січі, зведені протягом.ХVІ–ХVІІІ ст. 14

Розділ ІІІ. Політичний устрій Запорізької Січі 21

3.1. Адміністративно-територіальний устрій козацької Січі 21

3.2. Воєнне мистецтво козацького війська 25

3.3. Козаки на міжнародній арені 30

Розділ ІV. Соціально-економічна сфера козацького життя 36

4.1. Релігійні засади життя українського козацтва 36

4.2. Господарське життя козаків 42

4.3. Донські, уральські, кубанські козаки 46

Висновки 49

Теми рефератів 50

Тестові завдання 51

Гетьмани Запорізької Січі 56

Список літератури 58

Карта 1. Розташування Січі у різні періоди її існування 59

Вступ

На попередніх лекціях ви ознайомилися з багатьма аспектами та проблемами історії України. Як вам відомо, в минулому нашої Держави існувала козацька доба. Саме зародженню, розвитку та становленню козаччини як нового соціального стану присвячена ця лекція.

Зрозуміти будь-яке історичне явище глибоко і всебічно можна лише шляхом вивчення його витоків. Важливо окреслити, хоча б наближено, хронологічні межі, в яких вони простежуються. Такі підходи набувають особливої актуальності в процесі аналізу моменту виникнення українського козацтва та утвердження його в суспільному житті. Крім того, необхідно врахувати весь комплекс економічних, політичних та соціальних чинників цього тривалого процесу.

Для XV століття характерною особливістю були безперервні міжусобні феодальні війни, під час яких литовський, польський й російський панівний клас боролися за панування в південних і західних землях Русі. У цей же історичний період польській короні вдалося приєднати до своїх володінь частину Волині й Поділля. У другій половині XV ст. на геополітичну ситуацію в регіоні мають суттєвий вплив Московське князівство, що об'єднало під своєю владою Північно-Східну Русь, і Кримське ханство, що відкололося від Золотої Орди в 1449 році (у 1478 році кримський хан Менглі Гірей визнав себе васалом турецького султана, у результаті чого Південна Україна стала складовою могутньої Османської імперії). У 80-і роки XV століття, остаточно скинувши татарське ярмо, московський князь Іван III (1462–1505 рр.) проголосив себе «государем усея Русі» і в такий спосіб оголосив свої претензії на всі землі колишньої Київської Русі. Цей політичний крок обурив Литву, наслідком якої стала ціла низка воєнних конфліктів із Московською державою, кінцевою метою яких було захоплення частини українських земель. Експансія Москви призвела до того, що на межі XV–XVI століття Іван IIІ розширив свої володіння за рахунок приєднання Чернігово-Сіверської землі.

Розділ І

Історичні передумови виникнення козацтва

Козацтво сформувалося на межі землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами – «змішаним народом». У козацькому побуті органічно вживалися тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарське озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на грунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.

 

Походження терміну «козак»

 

Історики вважають, що слово «козак» – тюркського походження, а означає воно «вільна людина». Деякі дослідники датують появу козацтва ще до часів Київської Русі (ХІ–ХІІ століття), коли князі посилали невеликі загони для охорони своїх кордонів від ворогів. Перебуваючи на «окраїнах» князівських земель, далеко від влади князів, його воїни самостійно влаштовували своє життя, побут, займалися ремеслами, промислами та полюванням, але головне – виконували військові функції. Проте більшість істориків вважає, що козацтво з’явилося в ХV столітті (приблизно в 1490 році), саме в цей історичний період почали з′являтися перші писемні згадки про козаків.

Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240 р.). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI столітті цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303 р.) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» – «розбійник». Перші згадки про козацтво датуються XIII століттям, проте, як нова соціальна верства суспільної ієрархії, воно формується водночас зі шляхтою протягом XV–XVI століття. Фактично, майже до кінця XVI століття термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять.

Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Початковий етап виникнення козацтва є малодослідженим. Перші спроби встановлення істини були зроблені науковцями ще на початку XVII століття, коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка Козака, який вдало боровся з татарами.

 

Розділ ІІ

Запорізькі Січі низового Дніпра

Важливими історико-археологічними пам’ятками українського козацтва є Запорізькі Січі низового Дніпра. Запорізькою Cіччю називають місто-фортецю, столицю козацької держави, у межах її величезних територій. Січ набуває ознак держави протягом XVI-XVIII століття. Вона контролює величезну територію степової України, має свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.

В історичній науці питання про число та порядок запорізьких січей остаточно не з'ясоване. Часто їх нараховують від 8 до 13, але більшість науковців (серед них: Д. Багалій, К. Гуслистий, О. Апанович) дотримуються позиції Д. Яворницького, який відстоював версію про вісім січей.

 

Перша козацька фортеця

Перша козацька фортеця, так званий «городок Вишневецького», була побудована у середині XVI століття на о. Хортиця (нині – територія міста Запоріжжя).

Писемна згадка про Запорізьку Січ з’являється вперше у 1551 році. Польський історик М. Бєльський (1495 – 1575 рр.) у своїй книзі «Всесвітня хроніка» повідомляє, що на початку XVI століття на о. Хортиця збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. На той час дванадцять порогів перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км, а потім ріка розливалася в широку заплаву – Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах.

Складність питання щодо місцезнаходження і часових меж виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували в різних місцях так звані «городці» та засіки або ж «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабо укріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорізької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям козацького ватажка Д. Вишневецького.

Вишневецький Дмитро (Байда, рік народження невідомий (пр. 1516 – 1563 рр.) – український князь, перший з достеменно відомих козацьких гетьманів (близько 1552 – 1563 pp.), нащадок стародавнього волинського роду Гедиміновичів, власник земельних маєтків у Кременецькому повіті. У 1550 – 1553 pp. – староста Черкаського та Канівського повітів. Близько 1552 р. (за іншими даними: у 1554 – 1555 рр.; 1556 p.) побудував на о. Мала Хортиця замок, який став прототипом Запорізької Січі, і згуртував на боротьбу проти татар кілька сотень козаків. У 1554 р. знову був призначеним Сигізмундом II Августом старостою канівським і черкаським. У 1556 р. Д. Вишневецький брав участь у поході московського війська на Крим, а згодом – взагалі перейшов на службу до московського царя Івана Грозного. У 1557 – 1558 pp. він відбивав напади кримських татар на чолі з ханом Девлет-Гіреєм І на Хортицю. У жовтні 1657 р. Д. Вишневецький, очоливши козацьке військо, захопив турецьку фортецю Кермен і вивіз звідти всі гармати на Хортицю. У 1558 – 1559 pp. на чолі московського війська здійснив вдалий похід до Криму, звільнивши кілька тисяч невільників. У червні 1559 р. запорожці під командуванням Д. Вишневецьким напали на турецьку фортецю Азов. У 1561 р. Д. Вишневецький знову повертається на службу до литовського князя. У 1563 р. Д. Вишневецький вступив до боротьби за молдавський престол.

Під час походу в Молдавію чотиритисячний козацький загін, очолюваний Д. Вишневецьким, зазнав нищівної поразки в бою під Сучавою від військ претендента на молдавський престол Стефана IX Томші. Д. Вишневецького було взято у полон і видано турецькому урядові. За повідомленням «Хроніки Мартіна Бєльського», Д. Вишневецький після жорстоких катувань за наказом султана Сулеймана П був скинутий з вежі на залізні гаки, умуровані в стіну, на яких він і помер.

Д. Вишневецький – герой української народної думи про Байду.

Під його керівництвом протягом 1552 – 1556 pp. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й у подальшому стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорізького козацтва.

НОВА СІЧ (ПІДПІЛЬНЕНСЬКА) (1734–775 рр.)

За часи отаманства останнього кошового Кам'янської Січі І. Милашевича козацтво повернулося знову в Базавлуцькі плавні, де й заснувало свою, на цей раз – останню – Запорізьку Січ. Вона розмістилася за сім кілометрів від Чортомлицької, на річці Підпільній, біля сучасного села Покровського (Дніпропетровська область).

Період існування Нової Січі співпало зі значними загостреннями класової боротьби та наступом колоніальної політики царського уряду на Запоріжжя, особливо –після приєднання Причорномор'я до Росії. Ті роки позначені слабким заселенням Запоріжжя, встановленням кріпацтва на козацьких землях, гайдамацькими рухами на Правобережній Україні проти панської Польщі, а також – участю запорізького козацтва в Селянській війні 1773–1775 рр. під проводом колишнього вихідця із запорізького середовища О. Пугачова. Урізуючи територію і права Війська Запорізького, «забувши», що козацтво надало значну допомогу російському урядові, що сприяло успішному завершенню російсько-турецької війни (1773–1775 рр.), царський уряд вирішив скасувати запорізьке козацтво, а Січ – знищити.

16 червня 1776 р. регулярна армія генерала П. Текелія п'ятьма колонами пробралась на територію Січі, оточивши її з усіх боків. 120-тисячна армія без бою вступила в Січ. Молодь Січі пішла за Дунай, а старі козаки залишились у Січі, сподіваючись на благовоління імператриці за довговічну службу і ратні подвиги в турецьких баталіях щойно закінченої війни.

Який мала вигляд Січ перед останнім знищенням, добре свідчать тогочасні джерела. Січ складалася з трьох частин: внутрішнього, зовнішнього кошів і добудованого Нового Січенського ретраншементу, в якому перебувала царська військова залога для спостереження за Січчю. Внутрішній кіш складався з широкого майдану, обведеного валом, посередині стояла церква, а поруч – дерев'яна дзвінниця з чотирма віконцями для гармат. Біля церкви знаходилася «пушкарня», яка функціонувала як вязниця, військова скарбниця, будинки для духовенства і, нарешті, «станок», тобто будинок кошового.

Навколо майдану було збудовано 38 куренів, а біля них – курінні скарбниці та будинки військової старшини. У вал було влаштовано ворота з кам'яними баштами, в яких розташовувалися гармати.

Зовнішній кіш (передмістя) звався Гасан – базар, тут жили ремісники, торговці. Будинків ремісників нараховувалося 500 одиниць, а крамничок і шинків – понад 100. Порядок і торгівлю забезпечував військовий контаржей (хранитель контрольних терезів). Новосіченський ретраншемент був збудований у південно-західному кутку коша. В 30-ті роки ХХ століття тут ще були помітні залишки решток військових укріплень.

Вступивши в Нову Січ, російські війська почали розправу над козаками, які залишилися в Січі. Кошового отамана П. Калнишевського, писаря І. Глобу, суддю П. Головатого було зіслано на Соловки. Там у темниці головної башти Соловецького монастиря, втративши зір, П. Калнишевський після 25-річного ув'язнення був звільнений онуком Катерини II – Олександром II. У монастирі чернець П. Калнишевський прожив ще 12 років і помер там у віці 112 років.

Після ліквідації Січі молодше покоління Нової Січі заснувало в дельті Дунаю Задунайську Січ. Їх нащадки були засновниками Чорноморського (Кубанського) війська, брали участь у формуванні Азовського, Бузького, Терського війська. Кубанське козацтво, створене колишніми запорожцями й переселенцями з України наслідувало та оберігало традиції Січі й свого народу у мові, побуті, звичаях, культурі та мистецтві.

Царизм двічі, у 1709 і 1775 роках, дощенту спалював столицю Запоріжжя – Січ.

За радянських часів залишки Хортицької, Томаківської, Базавлуцької, Підпільненської Січей було затоплено водами Каховського водосховища.

Розділ ІІІ

Козаки на міжнародній арені

Про активний вихід козаків наприкінці XVI – XVIІ століття на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії, Московської держави та інших країн. Під час цих баталій вони здобувають не лише військовий, а й політичний досвід, розширюють свій світогляд, стають спроможними вирішувати державні проблеми. Незважаючи на те, що козаки були підданими короля Речі Посполитої, вони дуже часто проводили цілком самостійну політику і заслужили репутацію значної сили, яку поважала і з якою рахувалася вся тодішня Європа.

Зокрема, 1577 року після загибелі молдавського господаря Івони, козацький ватажок Іван Підкова оголосив себе братом убитого та розпочав боротьбу за молдавський престол.

Уже у вересні запорожці захопили столицю Молдавії – Ясси, але надовго втримати міста не змогли. Під тиском турків І. Підкова змушений був відступати на Запоріжжя, але в дорозі був схоплегий поляками та страчений на вимогу турецького султана у Львові.

Проте ця невдача не послабила бажання в козаків поборотися за молдавський престол. Вже навесні 1578 року двохтисячне козацьке військо рушило до Молдавії, а в червні сюди прибув ще один козацький загін із новими претендентами на господарський престол – Олександром і Павлом.

Австрійським Габсбургам, які наприкінці XVI століття воювали з турками, вдалося 1594 року домовитися з козаками про їх похід до Молдови та Валахії, що на той період перебували під протекторатом турецького султана. Очолив цей вдалий похід майбутній ватажок козацько-селянського повстання проти поляків Северин Наливайко, який з 12 тисячами козаків завдав молдаванам поразки, після чого місцевий господар тимчасово визнав владу Габсбургів. А козаки відтоді стали популярною мілітарною силою, здатною відіграти суттєву роль у європейських справах.

У XVIІ столітті козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Спочатку протягом 1604–1605 років запорожці беруть участь в поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до загонів другого російського самозванця Лжедмитрія ІІ (1607–1610 рр.). Запорізьке козацтво також брало активну участь у Селянській війні в Росії під приводом І. Болотникова. Є відомості, що він козакував у Базавлуцькій Січі, де й потрапив у турецький полон, а в 1606 році, повернувшись із полону, підняв антифеодальне повстання в Росії.

П. Сагайдачний, підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону Московської держави, на початку літа 1618 року повів 20-тисячне козацьке військо на Москву.Похід був швидким і вдалим. Козаки здобули чисельні міста й фортеці, розбили московські війська, вислані їм на зустріч, підійшли до Москви, безперешкодно оточили її та з’єдналися з силами королевича. На військовій раді було вирішено розпочати облогу Москви в ніч проти свята Покрови. Але про час штурму стало відомо московському командуванню, і козаки припинили облогу. Гетьман відійшов від Москви та продовжував успішні воєнні дії. Це змусило московський уряд погодитись на польські умови та укласти перемир’я. Мирну угоду між Московією та Річчю Посполитою було підписано 1 грудня 1618 році в селі Деуліні.Козаки були ошукані: реєстр скоротився більш ніж утричі, козацьку старшину мав призначати король, до того ж, вкотре почала діяти заборона виходити козакам у Чорне море.

Постійні суперечки з турками змусили козаків створити свою флотилію. Скориставшись ослабленням Туреччини війнами з Австрією та Венецією, козаки на початку XVIІ століття здійснили успішні морські походи, а козацький флот зміцнів організаційно і збільшився кількісно.

1576 року запорізькі козаки на своїх чайках розграбували Сіноп і Трапезунд, а в 1590 році вдруге здійснили напади на ці ж міста. У 1589 році відбувся бій за Очаків, що повторювався декілька разів.У 1606 році козаки напали на Варну, у 1608 році – на Перекоп, у 1609 році – на гирло Дунаю. У 1615 році запорізькими козаками разом із донськими було атаковано Азов. Було знищено кілька турецьких кораблів, а потім на 70 чайках козаи рушили до Кафи (1616 р.) і в березні 1624 року захопили її, завершивши свій похід успішним рейдом уздовж південного берега Чорного моря, тимчасово взявши Трапезунд (Трабзон у 1625 р.). У серпні 1624 року запоріжці зіткнулися з турецьким флотом біля виходу з Дніпровського лиману. Битва тривала кілька днів. Козаки все ж прорвалися у Чорне море, а потім спалили маяк Форос, укріплення Бююкдере, Єнікьой та Істіньє. Кілька разів козаків нападали на м. Стамбул (1615 р., 1620 р. і тричі 1624 р). У 1633 році нападали на турецькі гарнізони в Азову, Ізмаїлі, Килії і на поселення між Дніпром і Дунаєм, а в 1637 році навіть якийсь час володіли Азовом. У 1627 році базавлуцькі козаки здійснили похід у Крим, взяли столицю ханства – Бахчисарай, очистили від турецьких військ увесь Крим. Але лише загибель в одному з боїв кошового М. Дорошенка та свіжі сили, надані Турцією, змусили козаків покинути Січ.

У 1621 році під Хотином (Чернівецька область) об'єднані польсько-литовські і козацькі війська (42 тисячі) перемогли сили султана Османа II і Кримського ханства, що мали кількісні переваги. Керував об'єднаними військовими силами видатний український полководець, гетьман П. Конашевич-Сагайдачний. Хотинська перемога дозволила Сагайдачному встановити на Україні на цей період умови суверенітету, сприяти активному розвитку народної культури та освіти.

У 1618 році в Європі розпочинається тридцятилітня війна (1618–1648 рр.), в якій Австрія, Іспанія, Баварія та католицькі німецькі князівства протистояли блоку протестантських німецьких князів. Блоку протестантів на певних етапах війни допомагали Данія, Швеція, Голландія, Англія, а з 1635 року – ще й католицька Франція. Ці війни потребували постійного залучення професійної військової сили, якої дуже бракувало роздрібненим князівствам та мізерним державам. У Європі склалася назва для таких найманих солдатів (найчастіше – уродженців германських земель) – кнехти (тобто «гвіздки»). Українські козаки-найманці також брали участь у цій війні на боці того, хто залучав їх на службу. Так, у жовтні 1619 року 10 тисяч добровольців під керівництвом полковників Кличковського та Русиновського прибули на Закарпаття на запрошення Фердинанда II Габсбурга. Стан імператорських сил, яких трансильванський (територія сучасної Угорщини) князь Бетлен Габор та чеські загони оточили у Відні, було критичним. Саме перемога козаків над Юрієм Ракоці спонукала Бетлена Габора спішно завершити облогу Відня та повернутися до Трансильванії.

1631 року дві тисячі козаків брали участь у боях зі шведами та саксонцями в Сілезії на боці військ імперського генералісімуса Альбрехта Валленштейна, причому останній вимагав у союзника, польського короля Сигізмунда III, маловідомих у Європі польських гусарів, а саме – козаків, з яких австрійські генерали формували легку кінноту. В 1631 році чотиритисячний полк кінних українських козаків під проводом Тараського, воював у Люксембурзі. Після вступу у війну Франції та її інтервенції до іспанських Нідерландів (Бельгії), австрійський імператор вислав туди великий загін запорожців, які воювали у тилу французів, виснажуючи їхні сили.

Умови служби козаків завжди були окреслені угодами. Так, за угодою від 23 вересня 1635 року з австрійським імператором, полковник отримував щомісяця 200 талярів, а простий козак – 6 талярів. Керував козацьким корпусом полковник П. Носковський.

Його корпус протягом 1636 року здійснив кілька блискавичних бойових рейдів до Пікардії та Ельзасу. Умови договору між козаками та імператором не завжди виконувалися останнім. Так, ще у 1631 році козаки П. Носковського на раді вирішили розірвати контракт. Лише довготривалі переговори, умовляння австрійців та виплата частини боргу вирішили цей конфлікт. Але восени 1636 року козаки П. Носковського залишили службу і театр бойових дій, а згодом повернулися через Сілезію до Речі Посполитої.

Козаки у тридцятилітній війні воювали і на боці Франції. Так, майбутній гетьман Богдан-Зиновій Хмельницький, який на той час обіймав посаду військового писаря, у 1644 році у Варшаві зустрівся з послом Франції у Польщі графом де Брежі. Останній у листі до кардинала Мазаріні (як і його попередник – кардинал Рішельє, він був другою постаттю у Франції) після цього писав: «...Козаки – дуже відважні вояки, непогані вершники, досконалі піхотинці, здатні до захисту фортець... Що стосується служби козаків у його величності, то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі».

Луї XIV запросив на службу 2400 українських козаків. За свідченнями багатьох істориків, саме Б. Хмельницький та І. Сірко були ватажками козаків, які брали найактивнішу участь в облозі іспанської на той час фортеці Дюнкерк. Врешті, 11 жовтня 1646 року гарнізон Дюнкерка капітулював. Однак французький уряд після цього успіху не став дотримуватися угод, як це нерідко траплялося з усіма найманими військами в усі часи, і частина козаків повернулася в Україну. До того ж, є досить достовірні дані, що українські козаки залучалися тим же Луї XIV до участі у так званій деволюційній війні 1662–1663 років. Щодо участі козаків у військових діях французів залишилась цікава згадка сучасників, яка точно віддзеркалює стан козацького духу вояків, змушених «йти в найми» для виконання військових завдань. Одного разу французькі воєначальники не дійшли згоди з козацькими чільниками з приводу платні за їхні «послуги», і французи зневажливо дорікнули їм за «принизливий меркантилізм»: «Ми воюємо за нашу честь, а ви – за гроші». На що козаки відповіли: «Кожен воює за те, чого йому не вистачає».

Навіть після закінчення Тридцятирічної війни у 1648 році, що завершилася підписанням мирного договору в Мюнстері й Оснабрюцці, бойові дії між Францією та Іспанією не припинилися. Є свідчення того, що окремі підрозділи запорізьких козаків воювали з французами на боці іспанців 1655 року у Фландрії.

Участь козаків у різних війнах пізнього середньовіччя мала неабиякий вплив на розвиток військової справи в Україні. Багато козаків, що пройшли чудовий вишкіл у тридцятилітній війні, згодом брали участь у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.

Тяжка, але героїчна боротьба українського народу, збройних сил Січі проти Речі Посполитої була переможною. У 1654 році Україна увійшла до складу Росії.

У 1656–1657 роках запорізьке козацтво продовжувало боротьбу проти польсько-литовських шляхетських військ, визволяючи західно-українські та білоруські землі, захопивши Люблін, а всоюзі із шведськими та трансільванськими військами – Варшаву й Краків. Одночасно козаки Чортомлицької Січі успішно громили війська Кримського ханства.

Після смерті Б. Хмельницького (27 серпня 1657 року) політичне становище України суттєво похитнулося. Наступні гетьмани проводили нестабільну політику, посилився гніт російських феодалів і можновладців. Козацтво мужньо вело боротьбу з гетьманами пропольської орієнтації, але не мого зупинити процеси колоніальної політики російського самодержавства на Україні.

Отже, на межі XVI–XVII століття козацтво стало важливим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Посполитій, а іноді – навіть безпека держави, значною мірою залежала від того, яку політику дій обере козацтво.

Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутності єдності та інших подібних причин козацтво, ставши впливовою політичною силою, не перетворилося на самостійний чинник міжнародного життя: воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи вирішальну роль) тій чи іншій державі її проблеми.

Розділ ІV

Господарське життя козаків

 

 

Разом із політичними кардинальними змінами, у другій половині XVI століття на українських землях відбулися ще суттєвіші зміни – економічні у системі господарства.

У І половині XVI століття на українських землях переважало полювання на звірів та рибальство. Найприбутковішими угіддями маєтків були: бджільництво, боброві гони, рибніозера й заповідники, де розводили звірів. Рільництво мало другорядне значення в господарстві й велося вирубним способом у невеликих розмірах, постачало лише продукти для потреб сім′ї господаря та його челяді.

Важливою галуззю запорізького господарства було скотарство. Основою скотарства в запорожців було коневодство. Це пов’язано з устроєм козацького буття. Маючи значну кількість власних коней, козаки також купували їх і в черкесів, турків, а особливо – у татар.

Крім того, запорожці вирощували велику рогату худобу та вівців: скотарство було одним із основних статтей прибутків Запорізького Війська.

Але з усіх промислів у запорізьких козаків, безумовно, найрозвинутішим було рибальство. Воно було провідною галуззю усіх промислів низових козаків і забезпечувало їм необхідний і найуживаніший харчовий продукт. Головними місцями для рибальства на Запоріжжі були Дніпро й Буг.

Важливою галуззю господарсько-економічної діяльності було на Запоріжжі мисливство. За наявності малочисельності населення на величезних просторах запорізькі степи, особливо по берегах річок, озерах, по островах, балках, ярах, косах містили в собі велику кільсть різноманітного звіра та птиці. Проте мисливство у запорожців було менш розвинутим, ніж рибальство, ним займалися лише бідні, які не могли досягти стабільної забезпеченості життя.

У запорожців існував окремий тип людей, що жили переважно в Бугогардівській паланці, мали свій корінний лад, підкорювалися окремому отаманові, обраному із свого середовища. Цих людей звали лисичниками, оскільки вони займалися полюванням на лисиць.

Хутро було предметом торгівлі, мита, подарунків, одягу; його продавали московським, польським, українським, татарським купцям. Ним оплачували мито у військовий скарб і січову церкву, його посилали в дари московським царям і вельможам, особливо великий попит був на лисяче хутро.

Із хутра різних тварин козаки виготовляли різноманітний одяг: із козячих шкір – штани чабанів, із хутра видр – шапки запорожців, ляхів, євреїв.

Птахоловство у запорізьких козаків було менш розвинене, ніж мисливство. Воно не було предметом торгівлі й промислу. Полювали на птахів лише тоді, коли не мали іншої їжі.

Бджолярство також займало певну нішу господарсько-промислової галуззі запорожців.

Городництво у запорізьких козаків розвивалось менш інтенсинсивно. З городини запорожці надавали перевагу таким овочам: капусті, огіркам, кавунам, дині, редьці, бурякам, пшениці, цибулі, часнику, гарбузам.

Запорізькі козаки, укладаючи торгівельні угоди з іноземцями, вели «німу торгівлю». Згодом усі торгівельні угоди козаками укладались за посередництвом окремого соціального прошарку людей, так званих товмачів, котрі знали мови усіх народів. Як і в інших народів, торгівля у запорізьких козаків була міновою, без безпосереднього використання монет. Засобом пересування по воді були чайки й галери, по шляхах – «маж», або «паровиці». Це були великі чумацькі вози, запряжені волами. Ще використовувалися «палубці» – такі самі вози, але вкриті від негоди, запряжені парою волів.

Торгівля запорожців поділялася на основних види – морську і сухопутну.

Морська торгівля запорожців зосереджувалася на Дніпрі, Чорному, Азовському, Білому, Мармуровому морях. Головними її центрами були Січ, Очаків, Царгород.

До Туреччини вивозилися хутро, шкіра, вовна, полотно, коноплі, канат; яловичина, баранина, живі вівці, конопляна олія; риба, ікра, пшениця. Певна частина цих товарів йшла безпосередньо з Січі, інші – через Січ із України, Польщі, Росії. Турецькі купці ввозили зброю, свинець, сіль, сукно, сап′ян, бавовну, шовкові тканини, китайку, шнури, галуни; коси, ножі, бритви, сугачі роги, з яких виготовляли козачі порохівниці; різноманітну бакалію: ізюм, винні ягоди, лимони, каву, горіхи.

Сухопутну торгівлю козаки вели з Кримом, Польщею, Литвою, Великоросією, Новосербією. Головними центрами торгівлі запорожців з татарами були Січ, Перекоп, Кафа (сучасне м. Феодосія), Кезлев (сучасне м. Євпаторія). Засоби пересування були коні і воли. У татар – коні та верблюди.

Головними центрами польсько-запорізької торгівлі були: Умань, Корсунь, Лисянка, Торговиця. Запорожці торгували кіньми, воском, салом, худобою, хутром. Предметом торгівлі між Україною і Великоросією були різні харчові продукти; рибальські сіті, нитки для неводів, полотно, канати, просте сукно.

Спочатку всі товари з України і Великоросії надходили на Запоріжжя безмитно, аде згодом, з 1753 року, коли у Переволочні і Кременчуку були запровадженні російські митниці, з усіх українських і запорізьких купців, що їхали з товаром на продаж, почали збирати мито.

В торгівлі запорожців з іншими народами, особливо – українців і поляків, незамінну роль відігравали так звані чумаки.

У сучасних історичних дослідженнях походження слова «чумак» розглядається по-різному. На думку одних істориків, – від слова «чум» – ківш, яким мандрівники пили воду під час далеких переїздів. На думку інших – від татарського слова «чумак», тобто візник. Треті вважали, що від слова «чума», оскільки українці купці їздили у Крим, часто по дорозі починали хворіти на чуму, що там лютувала, і нерідко її заносили на Запоріжжя і на Україну. Четверті поянювали цю назву тим, що українці, вирушаючи в дорогу, заради профілактики намащували свої сорочки, штани дьогтєм, і тому своїм зовнішнім виглядом нагадували чуму.

Зародившись непомітно для історії, чумацтво як соціальне явище набуло великого значення як на Україні, так і поза її межами. За чумаками закріпився образ здорових, міцних, мужніх і безстрашних промисловців, здатних терпіти літню спеку, нестачу води, відсутність харчів і відбивати напади степових вершників-розбійників.

Ремесла не приносили такої користі, як торгівля та сільське господарство, і були мало розвинуті у козаків. У запорожців, звичайно, були ремісники, але ремісничого цехового стану, який виконував би певні повинності для війська, у них не було. На території самої Січі жили різні майстри: котляри, пушкарі, ковалі, слюсарі, Швеці, кравці, теслярі – всі вони, за козацьким звичаєм, виконували запорожцям роботу лише за певну платню, не безоплатно.

Окрім перелічених вище ремесел на Січі були також лахмітники, які продавали старі сорочки, а також прали білизну. На майданах вони ще вимивали і випарювали з чорнозему селітру, з якої виготовлявся порох.

Отже, Запорізька січ була не лише добре структурованою військовою і адміністративно-територіальною одиницею українського суспільства, але й добре налагодженою господарською і промисловою ланкою розвитку на Україні. Констатуємо, що козаки започаткували новий тип господарювання і відносин.

 

Висновки

Досліджуючи процеси становлення та розвитку Української держави, можна з впевненістю константувати, що українське козацтво відіграло важливу роль у історії нашої країни. Не існує однозначної думки щодо сутності козацтва. Низка вчених вважає його «феноменом українства», інші – «антидержавною руйнівною силою».

Взагалі, виникнення Запорізької Січі – це великий переворот в історії. Запорізькі козаки неодноразово були союзниками могутніх держав, імперії. Часто вони допомагали іншим країнам здобути перемогу у боротьбі. На жаль, власну державу їм зберегти не вдалося.

Кожен із нас має право на власну думку щодо козацтва. Але, як визначив М. Кищенко: «Запорізьке козацтво – явище незвичайне, епохальне, яке при всій своїй складності й протиріччях розвитку було і залишається одним з найцікавіших й найвизначніших в історії України…»

Теми рефератів

1. Виникнення українського козацтва та Запорізької Січі.

2. Українське козацтво у І чверті XVII століття. Гетьман Петро Конашевич – Сагайдачний.

3. Соціально- економічний розвиток Запорізької Січі.

4. Дмитро Вишневецький (Байда) – історична постать.

5. Воєнне мистецтво козаків.

6. Становлення українського козацтва наприкінці XVI століття.

7. Традиції, звичаї та побут українського козацтва.

8. Історія козацьких Січей.

9. Політичний устрій Війська Запорізького.

10. Релігійне життя козаків.

11. Проблема «українського козацтва» в творах іноземних дослідників.

12. Проблема «українського козацтва» в творах вітчизняних науковців.

13. Морські походи запорожців.

14. Військово-адміністративний устрій Запорізької Січі.