Адміністративно-територіальний устрій козацької Січі

Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада, її рішення були обов'язковими до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та інші, похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул та інші. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені. Як соціально-економічна й військово-політична організація Військо Запорізьке Низове має своєрідну структуру.

Війську Запорізькому Низовому були властиві певні риси демократичного об’єднання. Козацьке Запоріжжя не визнавало кріпацтва, традиційно дотримувалося рівності всіх членів громади, керувалось почуттям відповідальності за долю українських земель і народу на основі християнської ідеї. Але щодо майного права, ця рівність була надто формальною.

За свідченням дипломата германського імператора Рудольфа II Е. Лясоти, який був присутній на кількох січових радах, козаки мали рівне право брати участь у військових радах, де вирішувались головні питання, обиралася старшина. Так, у присутності Е. Лясоти на Січі черню (рядовим козацтвом) була скликана рада, яка засудила нерішучість старшини. Нерідко козацькі ради, організовані черню, закінчувалися побиттям старшини. На різдвяних, великодніх радах ділили угіддя між куренями, наділяли землі козакам для влаштування зимівників.

На радах вирішували питання миру і розбрату, ділили ріки, озера, урочища, звірині лови й рибні місця – спочатку між куренями, потім між старшиною, духовенством, нежонатими козаками і, врешті-решт – між жонатими. Обирали на радах і старшину: кошового отамана, суддю, військового писаря, осавула тощо. Вольності Війська Запорізького Низового поділялися на курені, на чолі кожного з них стояв курінний отаман.

Спочатку назва «курінь» поширювалася на козацьке житло, але згодом вона вже вживалася і на позначення військової одиниці. Курені носили власні назви місцевостей, звідки походили їх засновники: Уманський, Корсунський, Канівський, Полтавський, Стеблівський, Батуринський, Калніболоцький та ін.

На відміну від військової організації Війська Запорізького Низового, в другій половині XVI століття було створено реєстрове козацтво, яке поділялося на полки, а ті – на сотні.

У 1620 році реєстрове військо складалося з шести полків: Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, Запорізького. Кожен полк складався з 500 козаків. У часи Визвольної війни, коли реєстр було доведено до 40 тисяч, полки були значно більші. Скажімо, під керівництвом Б. Хмельницького перебувало понад 200 тисяч душ.

Територія України, контрольована козацько-селянськими військами, поділялася на полки та сотні, очолювані полковниками й сотниками.

Крім власних органів управління, на Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки козаки мали на той час порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорізьких козаків, що писані закони призведуть до змін та обмежень їхніх свобод. Козацьке право фіксувало відносини, які склалися на Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5-8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань.

Із часу виникнення і впродовж усього існування козацтво будувало укріплення, освоювало своєрідні, властиві лише йому форми фортифікації – і для оборони січей, і для довколишніх форпостів використовували похідні, рухливі фортеці для бойових дій в умовах відкритого степу. Вже в XVI столітті козацька фортифікація сягала такого високого рівня розвитку, що викликала подив іноземних військових спеціалістів і у ворогів.

У XVI столітті, в умовах постійної боротьби проти турецько-татарської агресії, запорізьке козацтво створює за Дніпровими порогами систему укріплень, яка згодом перетворюється на Запорізьку Січ – бойовий, адміністративний і господарський центр Війська Запорізького Низового.

На Запорізькій Січі утверджувалися принципи найманої праці. За внутрішнім устроєм козацька держава була своєрідним військовим товариством, християнською православною демократичною республікою.

Кожен козак приписувався до куреня – військової та господарської одиниці на Січі. Назву куреню давали здебільшого аналогічну назві місцевості, вихідцями якої були козаки, об’єднані в ньому. Назви куренів – яскраве свідчення того, що Січ приймала вихідців з усієї України. Були там і Полтавський, і Уманський, і Корсунський, і Канівський та інші курені.

Запоріжжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорізького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Миколаївської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей. Територія Запоріжжя постійно змінювалася, кордони переносилися.

Отже, на думку деяких вчених, Запорізька Січ є своєрідною оригінальною формою протодержавного об’єднання, сутність якого становить самоврядна структура народної самооборони та господарська форма самовиживання, які спричинені недостатністю державної влади та постійною воєнною небезпекою. Хоча існували певні особливості цього утворення: вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість.

Таким чином, Запорізька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери і, разом з тим, – примітивний економічний сектор, що характеризувався відсутністю власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури.

Інші науковці вважають Запорізьку Січ суто військовим об’єднанням. Це питання є дискусійним і перебуває в полі зору сучасних дослідників козаччини.

М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», адже Війську Запорізькому Низовому дійсно були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.).

У Січі існувала виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сама традиція обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій – погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав про своє походження, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір'я та вклонятися на чотири сторони. Водночас, присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому та шанобливо до нього ставилися.

Отже, Запорізька Січ, маючи низку базисних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю до справжньої повноцінної держави.