Релігійні засади українського козацтва

Відомий дослідник американської демократії Алексіє де Токвіль влучно зазначив, що американська цивілізація виросла на двох великих протилежних засадах, що органічно поєдналися в одне ціле – духу свободи та духу релігії. Це ж стосується й козацтва. Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не лише в основі світобачення козаків, але й є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, захист православної віри – характерні ознаки духовного життя Запоріжжя. Вона зумовлювалася як причинами загального характеру, так і особливостями існування запорізької вільної спільноти як військового угрупування.

Серед загальних причин, що зумовлювали релігійність запорізького товариства, найголовніша полягала в тому, що в добу феодалізму віруючим був весь світ. Атеїстичні погляди хоча й існували, але не були загальноприйнятними. Навіть богоборча ідеологія мала релігійну оболонку. Запорізька спільнота не була вийнятком із цього загального правила.

Що ж до особистих причин, що впливали на релігійні почуття запорізьких козаків, то необхідно згадати той факт, що їхне життя минало у війнах і пов’язаних з ними небезпеками. Навіть сьогодні велика кількість людей, які брали участь у воєнних діях і не вирізнялися до цього релігійними пориваннями, або ж і взагалі сповідували атеїстичні погляди, несподівано звертаються до релігії. Запорожці ж, життя яких проходило у постійних військових походах, що характеризувалися непередбачуваністю та реальною загрозою раптової, наглої, часто – жахливої смерті, характери, природньо, вірили у «Божий промисел» і «Боже провидіння» як єдиний засіб порятунку у випадках, коли небезпека, здавалося б, була невідворотна, а смерть – неминуча. Тому попри всю патріальхальну простоту й видимість розгульного життя, запорізькі козаки вирізнялися глибокими релігійними почуттями і щирою, далекою від показовості, набожністю.

Ідеологічним підґрунтям існування козацького товариства виступав захист православної віри й церкви. Запорожці нікому й ніколи не прощали сплюндрування православних святинь і так само нетерпимо ставилися до інших віросповідань, як і їхні вороги. Усі війни, що велися запорізькими козаками проти турків, татар чи поляків обов'язково мали релігійне підгрунтя.

Навіть тоді, коли запорізькі козаки мали прихильність властей Речі Посполитої та отримували від них різні привілеї, вони все одно вороже ставилися до поляків тому, що вони були католиками, утискали православне населення, сприяли поширенню унії. Слово «католик» у запорізькому середовищі вважалося лайливим.

Під впливом дійсно релігійних почуттів багато хто з запорізьких козаків, цураючись веселого та голосного життя січового товариства, йшов у непроглядні ліси, берегові печери, річкові плавні й там вів відлюдницький спосіб життя заради «спасіння во Христі».

Постійні відвідування богослужінь та різних молебнів запорізькими козаками, особливо людьми старшого віку, багаті пожертвування монастирям, випаки відписування майна на користь церковних установ та духовенства, а особливо – незліченні пожертви та різноманітні внески, здійснювані запорізькими козаками монастирям, січовим та парафіяльним церквам грошима, книгами, церковним одягом, посудом, іконами, хоругвами, плащаницями, хрестами, прикрасами із дорогоцінних металів та коштовного каміння, а також іншими цінними предметами – свідчить про релігійну налаштованість запорізької військової спільноти.

Відданість запорізьких козаків православній вірі мала виключно емоційне, а не інтелектуальне підгрунтя. Козаки зовсім не заглиблювалися в богословські тонкощі, але відчували глибоку повагу до людей, які зналися на святому письмі і тлумачили його. Великого значення запорожці надавали вірі, що була заснована на почуттях, а не на холодному розумі.

Незважаючи на набожність запорізьких козаків, їхні відносини з церковними установами та духовенством далеко не завжди були ідеалістичними. Часто траплялися випадки пограбування запорожцями православних храмів і недовіри до духовних осіб.

Початок церковного життя на запорізьких землях можна датувати ухваленням указу польського короля Стефана Баторія 1578 року щодо дарування запорізькій спільноті міста Трахтимірова з монастирем та перевозом, містечка Самарь (Стару Самару) з перевозом та землями вгору по Дніпру до річки Орелі. Але у королівському указі не згадувалося, чи була у Старій Самарі в 1578 році церква. Вже тоді це містечко вважалося старим, тож можна припустити, що вона там була, оскільки навряд чи можна уявити собі в ті часи місто, в якому б не було церкви чи собору. Незабаром саме поблизу Старої Самари, за 26 верст вище від міста, на острові між рікою Самарою та її рукавом Самарчиком запорізькі козаки звели першу в своїх вольностях невелику дерев'яну церкву св. Миколи із дзвіницею. Будівельним матеріалом слугував дубовий ліс, що розташовувався поблизу. При церкві було засновано школу та шпиталь. Релігійну споруду забезпечили усіма необхідними церковними предметами, в тому числі – богослужбовими книгами й ризницею, а з Києва запросили ієромонахів. У 1602 році на базі цієї церкви було засновано Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, статут та богослужіння якого були влаштовані за зразком знаменитого Афонського монастиря, розташованого в Греції.

Самарський монастир був найбільшою церковною установою в запорізьких землях. Його історія тісно переплетена з історією всієї січової спільноти протягом усього історичного періоду її існування. Викладена Д. Яворницьким історія Самарського Миколаївського монастиря наочно ілюструє, тісні відносини, що існували у запорізьких козаків з церковними установами. Можна стверджувати, що це була взаємовигідна співпраця і не лише на релігійному терені, але й у соціально-економічній та політичній площині.

За роки свого існування запорізьке козацтво ініціювало зведення близько 60 церков, не рахуючи численних каплиць та скитів. Храмове будівництво запорожцями залежало від театру воєнних дій, а тому було нерівномірним у часі: якщо обставини потребували їхньої великої військової активності, козаки лише епізодично звертали увагу на релігійні справи Так, у ХVІ–ХVП століттях на Запоріжжі було зведено лише 5 церков, а саме: Самарська, три січові церкви за місцем розташування січей (Микитинська, Старокодацька та Чортомлицька) і у запорізькому селі Личковому, на правому березі Орелі. Ще менш сприятливими для церковного будівництва козаками був період 1709–1734 років, коли січова спільнота перебувала у вигнанні під протекторатом кримського хана та турецького султана. Хоча запорожці, тікаючи від гніву російського царя Петра І за їхню підтримку гетьмана І. Мазепи, встигли прихопити із собою чимало предметів релігійного культу, вони втратили своє духовенство. Щоправда, пізніше до них приходили духовні особи з Польської України, Афона, Єрусалима й Константинополя. Особливо часто козаки в цей період контактували з грецьким духовенством: вони кілька разів надсилали грошові пожертвування константинопольському патріарху, у відповідь отримували від нього дорогі подарунки. Зокрема, в цей час козаками було надіслано золототкані ризи і чудово виготовлений аналой, інкрустований, з арабського дерева, який, за переказами, колись належав відомому проповідникові Іоанну Златоусту.

Докорінні зміни у церковному житті запорізької спільноти відбулися у період Нової Січі (1734–1775 роки). За цей час у межах Вольностей запорізьких козаків було побудовано 44 церкви, два скити й одна молільна ікона (різновид каплиці) у 53 селах та урочищах. Причиною цього було те, що російський уряд намагався стримати військову активність запорожців, а тому основним їх заняттям була господарська діяльність. За цих умов виникала можливість краще реалізовувати релігійні прагнення.

Отже, церковне життя на Запоріжжі у часи Нової Січі було дуже насиченим. Повернувшись 1734 році на Батьківщину, запорожці привезли з собою архімандрита Гавриїла, священика Дідушинського та багатьох грецьких ченців та ієреїв, що служили їм у вигнанні. Обравши місце для нової Січі на дніпровському рукаві р. Підпільної, козаки в першу почали будувати січову церкву на честь Покрови Богородиці за сприянням київського митрополита Р. Зборівського та київського військового губернатора графа Вейсбаха. В цей же час на Січ прибув ієромонах П. Маркевич, рекомендований чернігівським єпископом І. Жураховським (колишнім архімандритом Київського Межигірського монастиря, що традиційно мав тісні відносини із Запоріжжям) на посаду начальника запорізьких церков. П. Маркевич був ініціатором інтенсивного будівництва храмів на Запоріжжі: було зведено церкву на Підпільненській Січі, відбудувано численні церковні споруди, зруйновані татарами у Самарському монастирі тощо.

Важлива риса запорізької церкви – її автономність. Запорожці завжди вважали свою церкву незалежною від вищої російської духовної ієрархії. Із середини XVII століття запорізьке духовенство перестає бути підпорядкованим київському митрополиту. Звичайно, запорізькі козаки зверталися до Київської митрополії для вирішення різних церковних питань та призначення священнослужителів, але у церковних справах Запоріжжя ухвали свого Коша ставили вище влади київського митрополита, архімандрита Межигірського монастиря та начальника своїх церков.

Щоправда, запорізькі козаки визнавали свою залежність від Київського Спасо-Преображенського монастиря, але ця залежність мала виключно моральний характер. Проте саме з цією церковною установою у запорожців склалися найбільш тісні відносини після того, як був спустошений Трехтимирівський монастир, парафією якого спочатку вважалася січова церква.

Запорізькі храми вирізнялися багатством внутрішнього оздоблення, що свідчило про відношення козаків до церкви.

Крім стаціонарних храмів, у запорожців, які багато часу воювали, були похідні церкви. Вони зводилися з грубого полотна та церати та нагадували намети. Запорізькі козаки возили їх з собою в походи, встановлювали поблизу сторожових постів – бекетів, а також у місцях, де займалися промислами.

Богослужіння на Січі відбувалося щодня за чернечим чином православної церкви. Під час служби запорожці поводилися дуже статечно. У церкві вони ставали відповідно до чинів: прості козаки стояли посеред церкви шеренгами, старшина і кілька дідів знаходилися в особливих місцях – за різьбленими бокунами, або ж стасидіями, чудової роботи, пофарбованими яскравою зеленою фарбою. Вони стояли з обох боків біля стіни, що розділяла церкву на дві половини. Коли читалося Євангеліє, всі козаки випростовувалися і до половини витягали шаблі. Це був своєрідний знак їхньої готовності до захисту православної віри силою зброї. На єктеніях згадували імена членів імператорської родини, сенаторів та духовних ієрархів, а далі – поіменно кошового отамана, судді, писаря та осавула. Богослужіння на Запоріжжі завжди вирізнялися пишністю та урочистістю, цьому сприяв хор церковних співаків, що жили при церкві. Іноді богослужіння проводили запрошені козацьким товариством високопосадові духовні особи, які у різних справах відвідували Запоріжжя і Січ. За це священнодійство вони отримували багаті подарунки.

Крім повсякденної служби, у січовій та парафіяльних церквах запорожців завжди служилися соборні панахиди та спеціальні сорокоусти за померлими козаками.

Важливим є той факт, що навіть вступ до запорізького товариства починався з питання: «У Бога віруєш?». Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорізьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорізького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо. У 1755 році запорізький кіш придбав срібне панікадило вагою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було величезною сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.). Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у боротьбі проти окатоличення та унійного руху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що містили сенс запорізького способу буття. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорізьку Січ цілком обгрунтовано можна назвати «християнською козацькою республікою».

Поблизу кожної Січі знаходився козацький цвинтар. На цих місцях і до наших днів збереглися окремі кам'яні хрести з написами. Один із таких хрестів стоїть, наприклад, над могилою кошового отамана К. Гордієнка на кладовищі Кам'янської Січі. Збереглася стела з хрестом, що стояла над могилою славного отамана І. Сірка в с. Капулівка Дніпропетровської області. У зв'язку з ерозією берега в районі Чортомлицької Січі останки І. Сірка перенесено у безпечне місце.

Донині збереглися будови тих часів, зокрема церкви: Миколаївська в Глухові, Трьохсвятительська в с. Лемеші на Чернігівщині, Покровська в с. Сулимівка Бориспільського району на Київщині.

 

Господарське життя козаків

 

 

Разом із політичними кардинальними змінами, у другій половині XVI століття на українських землях відбулися ще суттєвіші зміни – економічні у системі господарства.

У І половині XVI століття на українських землях переважало полювання на звірів та рибальство. Найприбутковішими угіддями маєтків були: бджільництво, боброві гони, рибніозера й заповідники, де розводили звірів. Рільництво мало другорядне значення в господарстві й велося вирубним способом у невеликих розмірах, постачало лише продукти для потреб сім′ї господаря та його челяді.

Важливою галуззю запорізького господарства було скотарство. Основою скотарства в запорожців було коневодство. Це пов’язано з устроєм козацького буття. Маючи значну кількість власних коней, козаки також купували їх і в черкесів, турків, а особливо – у татар.

Крім того, запорожці вирощували велику рогату худобу та вівців: скотарство було одним із основних статтей прибутків Запорізького Війська.

Але з усіх промислів у запорізьких козаків, безумовно, найрозвинутішим було рибальство. Воно було провідною галуззю усіх промислів низових козаків і забезпечувало їм необхідний і найуживаніший харчовий продукт. Головними місцями для рибальства на Запоріжжі були Дніпро й Буг.

Важливою галуззю господарсько-економічної діяльності було на Запоріжжі мисливство. За наявності малочисельності населення на величезних просторах запорізькі степи, особливо по берегах річок, озерах, по островах, балках, ярах, косах містили в собі велику кільсть різноманітного звіра та птиці. Проте мисливство у запорожців було менш розвинутим, ніж рибальство, ним займалися лише бідні, які не могли досягти стабільної забезпеченості життя.

У запорожців існував окремий тип людей, що жили переважно в Бугогардівській паланці, мали свій корінний лад, підкорювалися окремому отаманові, обраному із свого середовища. Цих людей звали лисичниками, оскільки вони займалися полюванням на лисиць.

Хутро було предметом торгівлі, мита, подарунків, одягу; його продавали московським, польським, українським, татарським купцям. Ним оплачували мито у військовий скарб і січову церкву, його посилали в дари московським царям і вельможам, особливо великий попит був на лисяче хутро.

Із хутра різних тварин козаки виготовляли різноманітний одяг: із козячих шкір – штани чабанів, із хутра видр – шапки запорожців, ляхів, євреїв.

Птахоловство у запорізьких козаків було менш розвинене, ніж мисливство. Воно не було предметом торгівлі й промислу. Полювали на птахів лише тоді, коли не мали іншої їжі.

Бджолярство також займало певну нішу господарсько-промислової галуззі запорожців.

Городництво у запорізьких козаків розвивалось менш інтенсинсивно. З городини запорожці надавали перевагу таким овочам: капусті, огіркам, кавунам, дині, редьці, бурякам, пшениці, цибулі, часнику, гарбузам.

Запорізькі козаки, укладаючи торгівельні угоди з іноземцями, вели «німу торгівлю». Згодом усі торгівельні угоди козаками укладались за посередництвом окремого соціального прошарку людей, так званих товмачів, котрі знали мови усіх народів. Як і в інших народів, торгівля у запорізьких козаків була міновою, без безпосереднього використання монет. Засобом пересування по воді були чайки й галери, по шляхах – «маж», або «паровиці». Це були великі чумацькі вози, запряжені волами. Ще використовувалися «палубці» – такі самі вози, але вкриті від негоди, запряжені парою волів.

Торгівля запорожців поділялася на основних види – морську і сухопутну.

Морська торгівля запорожців зосереджувалася на Дніпрі, Чорному, Азовському, Білому, Мармуровому морях. Головними її центрами були Січ, Очаків, Царгород.

До Туреччини вивозилися хутро, шкіра, вовна, полотно, коноплі, канат; яловичина, баранина, живі вівці, конопляна олія; риба, ікра, пшениця. Певна частина цих товарів йшла безпосередньо з Січі, інші – через Січ із України, Польщі, Росії. Турецькі купці ввозили зброю, свинець, сіль, сукно, сап′ян, бавовну, шовкові тканини, китайку, шнури, галуни; коси, ножі, бритви, сугачі роги, з яких виготовляли козачі порохівниці; різноманітну бакалію: ізюм, винні ягоди, лимони, каву, горіхи.

Сухопутну торгівлю козаки вели з Кримом, Польщею, Литвою, Великоросією, Новосербією. Головними центрами торгівлі запорожців з татарами були Січ, Перекоп, Кафа (сучасне м. Феодосія), Кезлев (сучасне м. Євпаторія). Засоби пересування були коні і воли. У татар – коні та верблюди.

Головними центрами польсько-запорізької торгівлі були: Умань, Корсунь, Лисянка, Торговиця. Запорожці торгували кіньми, воском, салом, худобою, хутром. Предметом торгівлі між Україною і Великоросією були різні харчові продукти; рибальські сіті, нитки для неводів, полотно, канати, просте сукно.

Спочатку всі товари з України і Великоросії надходили на Запоріжжя безмитно, аде згодом, з 1753 року, коли у Переволочні і Кременчуку були запровадженні російські митниці, з усіх українських і запорізьких купців, що їхали з товаром на продаж, почали збирати мито.

В торгівлі запорожців з іншими народами, особливо – українців і поляків, незамінну роль відігравали так звані чумаки.

У сучасних історичних дослідженнях походження слова «чумак» розглядається по-різному. На думку одних істориків, – від слова «чум» – ківш, яким мандрівники пили воду під час далеких переїздів. На думку інших – від татарського слова «чумак», тобто візник. Треті вважали, що від слова «чума», оскільки українці купці їздили у Крим, часто по дорозі починали хворіти на чуму, що там лютувала, і нерідко її заносили на Запоріжжя і на Україну. Четверті поянювали цю назву тим, що українці, вирушаючи в дорогу, заради профілактики намащували свої сорочки, штани дьогтєм, і тому своїм зовнішнім виглядом нагадували чуму.

Зародившись непомітно для історії, чумацтво як соціальне явище набуло великого значення як на Україні, так і поза її межами. За чумаками закріпився образ здорових, міцних, мужніх і безстрашних промисловців, здатних терпіти літню спеку, нестачу води, відсутність харчів і відбивати напади степових вершників-розбійників.

Ремесла не приносили такої користі, як торгівля та сільське господарство, і були мало розвинуті у козаків. У запорожців, звичайно, були ремісники, але ремісничого цехового стану, який виконував би певні повинності для війська, у них не було. На території самої Січі жили різні майстри: котляри, пушкарі, ковалі, слюсарі, Швеці, кравці, теслярі – всі вони, за козацьким звичаєм, виконували запорожцям роботу лише за певну платню, не безоплатно.

Окрім перелічених вище ремесел на Січі були також лахмітники, які продавали старі сорочки, а також прали білизну. На майданах вони ще вимивали і випарювали з чорнозему селітру, з якої виготовлявся порох.

Отже, Запорізька січ була не лише добре структурованою військовою і адміністративно-територіальною одиницею українського суспільства, але й добре налагодженою господарською і промисловою ланкою розвитку на Україні. Констатуємо, що козаки започаткували новий тип господарювання і відносин.