Козацтво як Новий соціальний прошарок (хvі – хvіі ст. )

1572 року король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча метою цих поступок з боку держави було внесення розколу між козацтвом, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж саме вони спричинили початок двох важливих суспільних процесів: утворенню реєстрових збройних формувань та легітимізації козацького стану – юридичного визнання прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви населення.

Утворений Сигізмундом II Августом козацький загін незабаром був розформований. Лише 1578 року уряд Речі Посполитої, у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва, був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння та отримали військово-адміністративну незалежність від місцевої влади і судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були: охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

Кількість реєстрових козаків постійно зростала: у1590 році їх налічувалося близько 1 тисячі осіб, 1625 року – 6 тисяч, а 1631 року – вже 8 тисяч.

Організаційно реєстрове (городове) козацтво у 1625 році мало шість полків:

Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський.

Відчутним ударом по реєстровцям і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638 р.), яка зменшила кількість реєстрового війська до 6 тисяч осіб та обмежила привілеї та права козацтва.

Це стало причиною того, що на початку XVII століття козацтво як соціальний прошарок стало неоднорідним:

– реєстрове (городове) козацтво – це заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій;

– запорізьке (низове) козацтво – козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорізької Січі;

– нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і, не маючи офіційно визначеного статусу, вело козацький спосіб життя у прикордонних районах.

Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце у становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV–ХVI століття в суспільстві формується новий соціальний прошарок – козацтво, який виник як опозиція, як виклик існуючій системі, що небезпідставно претендував на роль політичного лідера і владу. Грунтом для формування козацтва стали: існування великого масиву вільних земель, прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були: широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV столітті, посилення соціально-економічних протиріч, зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар.

Розділ ІІ

Запорізькі Січі низового Дніпра

Важливими історико-археологічними пам’ятками українського козацтва є Запорізькі Січі низового Дніпра. Запорізькою Cіччю називають місто-фортецю, столицю козацької держави, у межах її величезних територій. Січ набуває ознак держави протягом XVI-XVIII століття. Вона контролює величезну територію степової України, має свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.

В історичній науці питання про число та порядок запорізьких січей остаточно не з'ясоване. Часто їх нараховують від 8 до 13, але більшість науковців (серед них: Д. Багалій, К. Гуслистий, О. Апанович) дотримуються позиції Д. Яворницького, який відстоював версію про вісім січей.

 

Територіальний устрій центрів козацьких вольностей

 

Кожна Січ була укріпленням, обнесеним ровом і валом із частоколом на ньому, та баштами з вікнами для гармат. Висота валів сягала понад 10 м. На центральній площі Січі стояли церква, будівлі старшини, пушкарня, а навколо – понад 30 куренів, в яких мешкали козаки. Курені (назва умовна) – довгі приземкуваті споруди довжиною кілька десятків метрів із двосхилою стріхою і маленькими вікнами. У зимовий час курені опалювали кахляними печами. У такому курені могло мешкати від кількох десятків до 150 чоловік. Інколи всередині Січі високою стіною обносили її найбільш укріплену частину, своєрідний дитинець. Було тут також передмістя, де жили крамарі, ремісники. Деякі з Січей, містили в собі до 12–13 тисяч населення.

На сьогодні, більшість Січей затоплені водами Каховського водосховища. Найкраще до наших часів збереглася Кам'янська Січ біля села Республіканець Бериславського району Херсонської області, але її територія з одного боку підмивається Каховським водосховищем, а з іншого – руйнується приватними садибами.

Січ була центром так званих козацьких вольностей, що охоплювали майже всю степову територію України. Землі цих вольностей поділялись на окремі райони – паланки. Центри паланок також мали земляні укріплення. У межах паланок козаки будували хутори, які звалися зимівниками, поступово виникали села. Вздовж кордону з територіями татарських кочовищ споруджували редути і так звані фігури з землянкою біля них. Кожен редут мав ряд будов – казарму, стайні тощо. Фігури – дерев'яні вежі, на яких цілодобово стояв дозор. Коли наближались татари, дозорці запалювали заготовлені заздалегідь просмолені бочки і клоччя, дим і полум'я від яких було видно далеко, сповіщаючи населення про наближення небезпеки. Такі редути і фігури ланцюжком розташовувалися вздовж Дніпра від Берислава до гирла річки Орель.

Укріплення паланок, редутів і фігур майже не збереглися на сьогодні.

У кількох місцях вдалося виявити і дослідити рештки землянок, що споруджувалися поблизу сигнальних веж (наприклад, біля села Чкалове Запорізької області).

Цікавими пам'ятками козацьких часів є «розриті могили», або майдани. На майдани перетворювали стародавні кургани, у центрі яких споруджували велику лійчасту заглибину з виходом від неї на поле. По обидва боки від цього ходу зводили кільцеподібні невисокі вали-підвищення.

 

 

Перша козацька фортеця

Перша козацька фортеця, так званий «городок Вишневецького», була побудована у середині XVI століття на о. Хортиця (нині – територія міста Запоріжжя).

Писемна згадка про Запорізьку Січ з’являється вперше у 1551 році. Польський історик М. Бєльський (1495 – 1575 рр.) у своїй книзі «Всесвітня хроніка» повідомляє, що на початку XVI століття на о. Хортиця збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. На той час дванадцять порогів перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км, а потім ріка розливалася в широку заплаву – Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах.

Складність питання щодо місцезнаходження і часових меж виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували в різних місцях так звані «городці» та засіки або ж «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабо укріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорізької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям козацького ватажка Д. Вишневецького.

Вишневецький Дмитро (Байда, рік народження невідомий (пр. 1516 – 1563 рр.) – український князь, перший з достеменно відомих козацьких гетьманів (близько 1552 – 1563 pp.), нащадок стародавнього волинського роду Гедиміновичів, власник земельних маєтків у Кременецькому повіті. У 1550 – 1553 pp. – староста Черкаського та Канівського повітів. Близько 1552 р. (за іншими даними: у 1554 – 1555 рр.; 1556 p.) побудував на о. Мала Хортиця замок, який став прототипом Запорізької Січі, і згуртував на боротьбу проти татар кілька сотень козаків. У 1554 р. знову був призначеним Сигізмундом II Августом старостою канівським і черкаським. У 1556 р. Д. Вишневецький брав участь у поході московського війська на Крим, а згодом – взагалі перейшов на службу до московського царя Івана Грозного. У 1557 – 1558 pp. він відбивав напади кримських татар на чолі з ханом Девлет-Гіреєм І на Хортицю. У жовтні 1657 р. Д. Вишневецький, очоливши козацьке військо, захопив турецьку фортецю Кермен і вивіз звідти всі гармати на Хортицю. У 1558 – 1559 pp. на чолі московського війська здійснив вдалий похід до Криму, звільнивши кілька тисяч невільників. У червні 1559 р. запорожці під командуванням Д. Вишневецьким напали на турецьку фортецю Азов. У 1561 р. Д. Вишневецький знову повертається на службу до литовського князя. У 1563 р. Д. Вишневецький вступив до боротьби за молдавський престол.

Під час походу в Молдавію чотиритисячний козацький загін, очолюваний Д. Вишневецьким, зазнав нищівної поразки в бою під Сучавою від військ претендента на молдавський престол Стефана IX Томші. Д. Вишневецького було взято у полон і видано турецькому урядові. За повідомленням «Хроніки Мартіна Бєльського», Д. Вишневецький після жорстоких катувань за наказом султана Сулеймана П був скинутий з вежі на залізні гаки, умуровані в стіну, на яких він і помер.

Д. Вишневецький – герой української народної думи про Байду.

Під його керівництвом протягом 1552 – 1556 pp. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й у подальшому стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорізького козацтва.