Становлення українського козацтва

4.1. Виникнення українського козацтва

Наприкінці XVI ст. центр політичного життя України знову пере-міщується на схід, у Наддніпрянщину, яка тривалий час була малона-селеною. Населення України впродовж кількох століть намагалось освоїти південний степ. Ще за часів Київської Русі для стримання ко човиків на південь від Києва було збудовано ряд укріплень, але їх знищили монголо-татари. За часів правління великих литовських кня-зів південні кордони знову розширилися до берегів Чорного моря. Проте після створення Кримського ханства татари захопили Північ-не Причорномор’я. Вони стали джерелом найбільшої небезпеки для українського населення. Татари руйнували міста, вбивали старих, а молодь брали в полон і продавали в рабство. Тільки протягом 1450-1586 pp. було документально зафіксовано 86 набігів татар на Украї-ну, а протягом 1600-1647 pp. - 70. Тому наприкінці XV - на почат-ку XVI ст. Східна Україна обезлюдніла. Київ став прикордонним містом, а на південь від нього населення майже не було.

Зі вступом України до складу Польщі території на південь від Киє-ва починають знову швидко заселятися.

У Наддніпрянщині великими землевласниками стають спольщені українські династії Вишневецьких, Острозьких, Корецьких і польські магнати Замойські, Калиновські, Потоцькі та ін.

На середину XVI ст. межі заселених українцями земель проходили уздовж північного кордону степу і включали міста Кам’янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів і Київ. На південь від цієї лінії лежали землі, які називалися Диким полем.

Польський король роздавав магнатам землі на сході. Для їх освоєн ня магнати і шляхта переманювали до себе селян, пропонуючи їм право на користування землею без оброку протягом 10-30 років.

У зв’язку з подальшим закріпаченням, посиленням національного і релігійного гніту багато селян, незважаючи на татарську небезпеку, почали тікати у степи Дикого поля, куди не сягала влада польських панів. Переважно тікали селяни - жителі Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних районів Київщини, а також міщани, позбавлені сану священики, збідніла шляхта. Здебільшого переселя-лись українці, а також поляки, молдавани, росіяни, білоруси.

Спочатку люди тікали на літній сезон у степи, де могли вільно об робляти землю, рибалити, розводити бджіл, полювати. Вони збира-лися в гурти, обирали отамана. Щоб запобігти нападам татар, ці люди часто самі нападали на них, іноді грабували купців. На зиму вони поверталися додому під захист замків і платили королівським старостам данину.

Цих людей почали називати козаками.

Термін “козак” уперше згадується в первісній монгольській хро ніці в 1240 р. і в перекладі з тюркської означає “одинокий”, “схиль-ний до розбою і завоювань”. У Криму цей термін був відомий уже з XIV ст. У широкому розумінні “козак” - це вільна, незалежна лю-дина, шукач військових пригод.

Перша згадка про козаків датується 1489 р. Вона пов’язана з по ходом сина польського короля Яна Ольбрахта проти татар. Як за-значав польський хроніст М. Бєльський, польське військо успішно просувалося на південь у подільських степах завдяки провідникам з місцевих козаків.

Поступово козаки почали осідати у степу на постійне проживання. На середину XVI ст. у родючих південно-українських степах виник-ли козацькі села. Козаки займалися хліборобством, скотарством, ри-бальством, бджільництвом, полюванням, ремеслом, торгівлею. Ко зацькі поселення були багатші від сіл кріпосних селян, бо, по-перше, козаки були вільними людьми, а по-друге, вони мали земельні ділян ки, розміри яких перевищували землеволодіння багатьох шляхтичів на заході.

Почав формуватися козацький устрій. Козаки об’єднувались у спільноти - громади. Найважливіші питання вирішувалися на ра-дах. На цих радах обирались отамани, осавули, судді. Козаки мали однакові права на користування землею, на полювання, рибальство.

Козаки, які жили на захоплених магнатами землях, повинні були давати їм мед, хутро, гроші, служити у військових загонах при замках.

Життя козаків у Наддніпрянщині було тяжким і дуже небезпечним. Навіть працюючи на землі, вони змушені були постійно носити зброю, щоб захищатися від турків і татар. З роками козаки вдосконалили свою військову майстерність та організацію, виготовляли прекрасну зброю і порох. Озброєні козаки почали не тільки захищатися від набігів кримчан, а й нападати на татарські улуси. У 1489 р. загони ко заків під час походу билися з татарами поблизу Таванської переправи на Дніпрі. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі на Дніпрі. У 1494, 1496 і 1498 р. українські козаки разом із донськими здійснили кілька вдалих походів проти татар, що змусило Кримське ханство для свого захисту збудувати на Дніпрі та Перекопі кілька фортець. У 1521 р. козацькі загони здійснили похід у Молдавію, у 1523 р. - у Крим, у 1524 р. - під Тавань, у 1528 р. - під Очаків, який захопили в 1545 р. У результаті цих перших походів козаки часто звільняли полонених українців, захоплювали багату військову здобич.

Польський і литовський уряд прагнув використати козацтво у влас-них цілях. Не маючи великої військової сили на півдні України, уряд почав залучати козаків до захисту південних рубежів від татар.

4.2. Запорозька Січ

Втікаючи від польських і литовських панів, королівських старост, багато козаків просувалися далі на південь до Дніпровських по рогів — на Дніпровський Низ. У нижній течії Дніпро тоді перегород-жували дев’ять порогів - ряди кам’яних скель заввишки 4-7 метрів. За останнім порогом Дніпро широко розливався, утворюючи чис-ленні притоки, луки та острови. Саме тут знаходили захист козаки, що й відбито у приказці “Січ - мати, Великий луг - батько, степ і воля - козацька доля”. На численних островах для захисту від татар козаки споруджували укріплення - січі (зроблені зі зрубаних (січе-них) дерев). З невеликими військовими загонами козаки об’єднались у великий козацький союз з центром, який дістав назву Запорозька Січ. Завдяки природним умовам Запоріжжя було неприступним як для литовських і польських військ, так і для татарських й турецьких орд. У систему Запорозької Січі ввійшли всі невеликі містечка - січі.

У переносному розумінні слово “січ” означало столицю запорозь кого козацтва, постійний центр керування військовими справами. Поряд зі словом “січ” вживалося слово “кіш”. Його тлумачили як

правління або місце тимчасового перебування козаків, військового та-бору. Слова “січ” і “кіш” у козаків були синонімами.

Запорозька Січ існувала понад 200 років. За цей час козаки зміни ли вісім січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам’янську та Нову. Це відбувалося з різних причин (стратегічне положення, територія, якість води, зов нішні обставини тощо). Найвідомішою є Січ на острові Хортиця. Ви-никнення Хортицької Січі пов’язане з ім’ям українського князя, чер-каського і канівського старости, одного з перших козацьких ота-манів Дмитра Вишневецького, відомого в народних думах під ім’ям Байди. Він із загоном козаків між 1552 і 1556 р. побудував на Хортиці укріплений замок всупереч волі польського короля і Великого князя литовського Сигізмунда II Августа, який схилявся до угодовської політики стосовно Кримського ханства. Із цього укріплення козаки здійснювали походи проти татар і навіть нападали на турків. Коли Литва відмовилася підтримати хрестовий похід Д. Вишневецького проти мусульман, він поїхав до Москви, сподіваючись з її допомо гою розгромити Кримське ханство. Проте похід Д. Вишневецького на Кафу завершився невдачею, бо російський цар Іван Грозний не надав допомоги, на яку той сподівався. Розчарований, Д. Вишне-вецький повернувся в Україну і організував похід до Молдавії, проте молдавани схопили його і передали туркам, які в 1563 р. стратили його в Константинополі.

Наприкінці 60-х років XVI ст. козаки перенесли Січ на острів Тома-ківка (тепер він затоплений водами Каховського водосховища), який розміщувався на відстані 60 км північніше Хортиці. Томаківська Січ існувала з 60-х до початку 90-х років XVI ст. За цей час запорозькі ко-заки здійснили чимало походів на татарські й турецькі фортеці При-чорномор’я. Вони спускалися на човнах - “чайках” - Дніпром до моря і там розбивали турецькі кораблі. У 1577 р. запорозький гетьман Іван Підкова розгромив військо молдавського господаря Петра Мірчі, захопив його столицю Ясси і став господарем Молдови. Проте в 1578 p., зазнавши поразки від турків і відступивши в Галичину, Підкова був заарештований поляками і страчений у Львові. У на-ступні роки запорожці здійснювали походи у Крим, на Очаків, Акер-ман, Козлів (Євпаторію). Томаківська Січ стала базою першого вели-кого селянсько-козацького повстання в 1591-1593 pp. на чолі з Криш-тофом Косинським - гетьманом реєстрового козацтва.

Під час одного з козацьких походів татари в 1593 р. зруйнували Січ. Запорожці змушені були перенести її на острів в гирлі річки Ба-завлук (нині острів затоплений Каховським морем).

Базавлуцька Січ була добре укріплена. За часів її існування від бувалися великі козацькі повстання проти Речі Посполитої і морські походи козаків проти турецької імперії. Тоді ж військова організація Запорозької Січі досягла високого рівня розвитку.

Після поразки народних повстань у 1633 р. Січ було перенесено на Микитів Ріг - мис на правому березі Дніпра (нині тут місто Ніко поль). У 1647 p., коли почалася визвольна війна проти Речі Посполи-тої, гетьманом Микитинської Січі був обраний Богдан Хмельницький.

У XVI–XVIII ст. Запорозька Січ відіграла велику роль в історії ук-раїнського народу. Запоріжжя стало зародком нового українського (козацького) державництва. Запорозька Січ була своєрідною війсь-ково-адміністративною організацією. Військо Запорозьке мало два поділи - військовий і територіальний. Військо завжди поділялося на 38 куренів (частин війська), а територія - спочатку на п’ять, а потім на вісім паланок (з татарської - “маленька фортеця”).

Соціальний устрій Війська Запорозького був демократичний. Усі запорожці мали однакові права. Вони називали себе “товаришами”, а своє військо - “товариством”, або “лицарством” Війська Запорозь-кого. Жінок на Січ не допускали, там жили виключно чоловіки. Пи-саного кодексу законів не було, в основі життя козацької громади лежали звичаї, традиції.

Верховна влада належала військовій раді - загальній раді запо рожців. Рада збиралась у визначений час, а іноді - на термінову ви-могу козаків. На військових радах вирішувалися найважливіші питання життя Війська Запорозького, зокрема відбувалися вибори адміністративно-судового апарату.

На чолі Війська Запорозького стояла виборна військова старши на— кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і війсь-ковий писар, яких обирали на раді. Кошовому отаманові належала військова, адміністративна, судова і духовна влада, а у воєнний час він був головнокомандувачем і мав необмежену владу. На раді йому вручали булаву як символ влади. Влада кошового обмежувалася трьома умовами - звітом, часом і радою. Щороку 1 січня кошовий під час виборів військової старшини мав звітувати про свої дії щодо війська. Якщо він скоював якісь злочини, його могли навіть стра-тити. Кошового отамана обирали лише на рік. Виняток робили для

дуже популярних отаманів. Наприклад, Іван Сірко був кошовим ота-маном 15 років, а Петро Калнишевський - 10. Проте їх обирали що року. Без скликання загальної ради всього Війська Запорозького ко шовий отаман не міг ухвалювати важливих рішень. Жив він завжди в тому самому курені, що й до обрання кошовим, їв разом з козака-ми. Тільки наприкінці існування Січі військова старшина почала бу-дувати власні будинки й окремо харчуватися.

Другим за значенням у Війську Запорозькому був військовий суд-дя. Писар завідував військовою канцелярією, осавул стежив за по рядком і гідною поведінкою козаків у мирний час на Січі, а у воєн-ний-у таборі.

Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани. їх обирали на курінних радах. Вони виконували роль інтендантів, тоб то зобов’язані були стежити за постачанням продуктів і дров у свій курінь, зберігати гроші та майно в курінній скарбниці.

За військовою старшиною йшли військові службовці. Так, війсь ковий довбиш скликав козаків для воєнних походів, на ради, релі-гійні свята, виконував “поліційні” обов’язки. Військовий гарматник завідував всією запорозькою артилерією і боєприпасами. Військовий тлумач був перекладачем.

Для керування життям паланок обиралися паланкові начальники на чолі з полковником. Полковник був також начальником бойової частини війська - полку - у воєнному поході. Військо Запорозьке мало військові знаки (бунчук - мідна або позолочена куля на дере-в’яному держаку з прикріпленим кінським хвостом), корогви (прапо ри) і печатку-герб із зображенням козака з гвинтівкою на плечі, шаб лею і списом поруч з ним. Січова корогва (прапор) була малинового кольору. З одного боку прапора був зображений Святий архангел Михаїл, з іншого - білий хрест в оточенні небесних світил.

Основною військовою одиницею був полк, який поділявся на сот-ні. Козаки були як пішими, так і кінними. На озброєнні запорожці мали гармати, мушкети, пістолети, шаблі, списи, лук, стріли. Кіль-кість війська не була постійною і коливалася від 6 до 15 тис. добре озброєних козаків. Січ мала свій флот, що складався з 80-150 човнів “чайок”. На кожній “чайці” розміщувалось 20-30 веслярів, 50-70 бо йових козаків, 4-6 гармат.

Запорожці активно захищали український народ від кримських та-тар і турків. Найбільші козацькі походи були здійснені на початку XVII ст. У 1606 р. козаки спустошили Варну - турецький укріпле-

ний пункт на Чорному морі; у 1608 р. захопили Перекоп, у 1609 р. -Юлію, Ізмаїл, Акерман. У 1615 р. козаки на 80 “чайках” на очах у ту-рецького султана і його тридцятитисячної армії проникли у Констан-тинопольську гавань і спалили її, а в 1620 р. вони повторили таку саму акцію. У 1616 р. вони захопили Кафу і звільнили тисячі полоне-них. У відповідь на це турецький султан Осман II зібрав 160-тисячне військо, разом з кримським ханом напав на Річ Посполиту і в 1620 р. розбив під Цецорою польські війська. У 1621 р. під час битви 35-ти-сячного польського війська з турками під Хотином 40 тисяч козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним прийшли на допомогу і врятували польську армію від розгрому. Описуючи дії козаків, турецький істо рик Найма у XVII ст. зазначав: “Можна стверджувати напевне, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боя-лися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сірома-хи завдяки своїй хоробрості й спритності у морських боях не мають собі рівних в усьому світі”.

Уже в XVI ст. Запорозька Січ почала відігравати помітну роль у міжнародних справах. Із Запорозькою Січчю встановлювали відно сини Росія, Туреччина, Кримське ханство, Австрія, Венеція, Ватикан. Січ діяла як суверенна держава і в зовнішніх відносинах, і під час воєн.

З огляду на викладене випливає, що запорізькі козаки мали всі ос-новні характерні для республіки елементи самостійного державного устрою. Він став основою нового українського козацького держав-ництва у період визвольної війни 1648-1654 pp.

Самостійність запорожців непокоїла литовську і польську шляхту. Щоб встановити контроль над козаками, було ухвалено рішення взя-ти на державну службу певну їх кількість і використати в боротьбі проти татар. У 1572 р. король Сигізмунд II видав універсал про фор-мування полку з 300 козаків. Цих козаків вносили до спеціальних списків - реєстрів, тому вони дістали назву реєстрових козаків. Но вий польський король Стефан Баторій у 1578 р. збільшив їх кількість до 600. їм було надано певні привілеї: окремий суд, звільнення від по-датків і повинностей, право власності на землю, дозвіл вільно займа-тися ремеслом і торгівлею, допомогу одягом, зброєю, а також уста-новлено невелику платню. Проте після участі в селянських повстан-нях у 1591-1596 pp. реєстрове козацтво було ліквідоване і відновлене знов у 1599 р. У 1638 р. його кількість збільшено до 6 тис. Полкови-ми містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церк-

ва, Канів. Старшим реєстру в 1637 р. польський уряд призначив І. Ка-раїмовича. Рядове козацтво, незважаючи на привілеї, перебувало у складному становищі, невдоволеність і протест проти польської шлях-ти постійно посилювалися.

4.3. Національно-релігійний рух

і культура України наприкінці XVI -на початку XVII ст.

Друга половина XVI - початок XVII ст. - період пробудження на-ціональної свідомості українського народу, його духовного від-родження. Утверджується відчуття рідної землі, історії, вітчизни. Збе-реження і розвиток духовної культури, культурно-національне від-новлення стають історичною необхідністю.

Культурно-національне відродження в Україні було пов’язане з внутрішніми соціально-економічними процесами, а також з політич-ною, ідеологічною, релігійною боротьбою, з наростанням народно-визвольного руху і тими політичними й культурними процесами в Європі, що дістали назву Відродження (XIV-XVI ст.).

Культурна відбудова України відбувалася в дуже складних умо вах, коли більша її частина перебувала у складі інших держав, а со ціальне пригноблення українського народу посилювалося національ-но-духовним — принижувались і викорінювалися культура, мова, звичаї, православ’я.

Віра тоді була не тільки основою світосприйняття, а й ознакою на-лежності людини до тієї чи іншої культури, складовою культури, оз-накою певного народу. Не зумівши покатоличити українців, прав лячі кола Речі Посполитої почали втілювати в життя ідеї єзуїтів — “церковної єдності”, або унії, Православної та Католицької церков під верховенством Папи Римського. При цьому зберігалися право славні обряди, служба правилася церковнослов’янською мовою, не-змінним залишався й календар. У XVI ст. позбавлена підтримки Польсько-Литовської держави Православна Церква була в занепаді. Безпосередніми причинами прийняття унії були невдоволення право славних єпископів тим, що в церковні справи почало активно втру-чатися міщанство, об’єднане у братства; прагнення єпископів звіль-нитися від підлеглості східним патріархам, які також втручалися у справи єпархій і збирали побори; намагання верхівки українського

православного духівництва добитися рівності з католицькими єписко-пами. Влітку в 1594 р. в Сокалі на з’їзді православних єпископів були вироблені умови об’єднання з Католицькою Церквою, а в грудні 1594 р. було прийнято постанову про бажання ієрархів відокремитися від Східної Церкви і підпорядкуватися Папі. У 1595 р. єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький поїхали до Рима, де Папа Климент VIII офі-ційно проголосив визнання унії. Проти унії рішуче виступили князь К. Острозький та інша православна знать.

Щоб розв’язати конфлікт, у 1596 р. в Бересті (Бресті) Сигізмунд III за дорученням Папи Климента VIII скликав церковний собор для офі-ційного проголошення унії. Собор одразу ж розколовся на два собо ри - православний і уніатський. В уніатському брали участь Київ ський митрополит М. Рогоза, п’ять єпископів, три архімандрити, три католицькі єпископи, магнати й шляхта. 8 жовтня 1596 р. вони підпи-сали угоду про унію і дали присягу на вірність Папі Римському. На православному соборі були присутні два єпископи - Балабан і Ко-пистенський, Білгородський митрополит Лука, дев’ять архімандри-тів, два представники східних патріархів, понад 200 представників православного духівництва. Вони підписали протест проти унії, а всіх, хто її прийняв, позбавили духовної влади. Проте Сигізмунд III затвердив рішення уніатського собору. Згідно з цим рішенням уніат-ське духівництво, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію, мала право одержувати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католиками. Унія вважалась обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Таким чином, Православна Церква стала, по суті, незаконною. І тільки важке зовнішньополітичне становище Польщі на початку XVII ст. змусило уряд у 1603-1607 pp. піти на де-які поступки православним (зокрема, сейм оголосив про припинення їх переслідування). Унаслідок виступів козацтва на початку 80-х ро ків XVII ст. польський уряд видав “Статті для заспокоєння руського народу”, якими узаконив існування Православної Церкви.

В історичній літературі Берестейська унія оцінюється неоднознач-но. Дореволюційні російські історики ставилися до унії вкрай не гативно. Багато хто із сучасних закордонних українських істориків вважає, що унія була визначною і позитивною подією в історії украї-нського народу. Радянські історики донедавна сприймали Берестей-ську унію однозначно негативно, і тільки останніми роками з’явили-ся дослідження, де її оцінюють позитивно.

Після прийняття унії до неї приєдналося багато феодалів, шлях-тичів і міщан. Проте більшість селян, козаків, міщан, дрібної шляхти і духівництва залишилися православними і почали об’єднуватися на захист своїх національних прав та інтересів.

Експансія католицизму, що її здійснювала римська курія, намаган ня правлячих кіл Речі Посполитої колонізувати український народ викликали широкий суспільно-політичний рух, опір православного населення. У містах виникають братства, які мали на меті об’єднати широкі маси міщанства і які, виступаючи проти засилля католициз му, були проявом реформістського руху в Україні.

Культурне піднесення в Україні значно посилюється з появою братств — громадських православних організацій міського населен-ня, які рішуче виступали за розвиток вітчизняної культури. Одним із перших у 1439 р. було створено Львівське братство, яке мало школу, шпиталь, бібліотеку, друкарню. На початку XVII ст. виникають Ро-гатинське, Острозьке, Галицьке, Кам’янець-Подільське, Самбірське, Київське, Вінницьке та інші братства. Вони створювали друкарні, шпиталі, школи, забезпечували їх підручниками, утримували вчите лів і бідних учнів, надавали найкращим учням допомогу для продов ження навчання за кордоном. Навколо братств об’єднувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі.

Важливим напрямком діяльності братств стало книгодрукування. Одну з перших друкарень було створено в 1561 р. у Заблудові, в маєт-ку українського та білоруського магната Г. Ходкевича. Заснували її Іван Федоров і Петро Мстиславець. У 1569 р. вони видали “Учитель-ське Євангеліє”, а пізніше - “Псалтир” і “Часослов”. А власне пер-шою на українських землях стала друкарня, яку заснував у Львові в 1573 р. І. Федоров. У цій друкарні в 1574 р. було видано “Апостол”. У 1576 р. І. Федорова запросив до себе князь К. Острозький. У його друкарні було створено 28 видань, серед них відома “Острозька Біб лія” (1581) - перше повне видання Біблії слов’янською мовою.

Братські друкарні існували також у Новгороді-Сіверському, Киє-ві, Чернігові, Луцьку. Були також приватні друкарні.

У 80-ті роки XVI ст. почала видаватися полемічна література, що мало особливе значення в боротьбі з унією, проти соціальних та ідей-них засад католицизму. Представляли цю літературу Герасим Смот-рицький, Василь Суразький, Христофор Філалет та ін. У полеміці з церковними магнатами визрівали гуманістично-демократична ідея суспільної рівності, ідея свободи віросповідання. Полемісти розкри-

ли причини, що сприяли переходу магнатів до уніатсько-католицького табору. В їхніх працях тема патріотизму посідала чільне місце.

Розвиток книгодрукування сприяв розвиткові освіти, збільшенню кількості шкіл. І. Федоров видав у Львові та Острозі “Букварі” - по сібники для вивчення слов’янських і грецької мов. Були видані також “Граматика” Лаврентія Зизанія і “Граматика” Мелетія Смотриць-кого.

Наприкінці XVI ст. школи діяли вже у Львові, Стрию, Кременці, Києві, Володимирі-Волинському та інших містах. Серед них були дяківські школи, міські, церковні, монастирські, домові, протестант-ські, уніатські, католицькі. У 1578 р. в Острозі було засновано шко лу, яка дала початок новому етапу в розвитку шкільної освіти в Ук-раїні. Викладання в ній було побудовано з урахуванням досвіду сучасної європейської школи. У ній вивчали слов’янську, грецьку і латинську мови, так звані сім вільних наук — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Отже, ця програма передбачала початкову і середню освіту з елементами ви-щої. Першим ректором цієї школи був Г. Смотрицький, а з-поміж вихованців — М. Смотрицький, Г. Дорофеєвич, П. Сагайдачний та ін.

На початку XVII ст. в Україні відкрилося 30 братських шкіл, які були народними і вирізнялися передусім демократичністю. До про грам цих шкіл входили ті самі науки, що вивчалися в західноєвро пейських школах. Та вже у 20-ті роки XVII ст. Львівська школа, не витримавши боротьби з католицьким духівництвом, почала занепа-дати. Луцька школа двічі (у 1627 і 1634 р.) була розгромлена і перей шла до рук уніатів. Острозьку школу після смерті князя його онука Анна-Алоїза Ходкевич перетворила на єзуїтську колегію.

На початку XVII ст. Київ стає одним з найбільших міст Наддніп рянщини (з чисельністю населення 15 тис). Починають відроджу-ватися духовні традиції Києва як всеукраїнського центру. Істотно вплинуло на політичний статус Києва запорозьке козацтво. У 1620 р. гетьман Сагайдачний за підтримки козацтва та православних вірних і за участю єрусалимського патріарха Феофана відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку 25 років тому після Бе-рестейської унії було ліквідовано і замінено на уніатську. Це була найвидатніша заслуга П. Сагайдачного. Основними культурними центрами Києва були Київське братство і Києво-Печерська лавра на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. У 1615 р. при мо настирі було відкрито друкарню. Першою книгою, що вийшла тут

у 1616 p., був “Часослов”. У 1615 р. Київське братство заснувало школу, яка стала родоначальницею першої вищої школи у країні -Києво-Могилянської академії. У 1631 р. у Києві було створено ще одну школу - Лаврську, яку заснував архімандрит Києво-Печерсь-кої лаври Петро Могила. Вона створювалася на зразок шкіл вищого типу, у ній навчалося близько 100 учнів. Та проіснував цей навчаль-ний заклад недовго. У 1632 р. він об’єднався з братською школою і дістав назву колегії (так на Заході називалися навчальні установи ви-щого типу).

Отже, в Україні було зроблено перший крок на шляху становлен ня вищої школи. Велику роль у цьому відіграв П. Могила - видат-ний просвітник, який усі свої знання, організаторські здібності, а та-кож матеріальні кошти віддав колегії. На його честь її було названо Києво-Могилянською і під цією назвою вона ввійшла в історію вітчизняної науки і культури як перший вищий навчальний заклад України, Росії та Білорусії. За змістом і організацією навчання коле-гія була ідентичною Краківській і Віденській вищим школам. У ній вивчали граматику, мови, риторику, поетику, діалектику, арифмети-ку, геометрію, астрономію, музику та інші науки. Як і вищі європей-ські школи, колегія мала у підпорядкуванні школи, відкриті у Кре-менці, Вінниці та Гощі.

Таким чином, в умовах боротьби проти насильницької політики покатоличення і колонізації в Україні відбувалося культурно-націо нальне відродження. Великого розвитку набули ідеї поширення осві-ти і знань серед народних мас, відродження національної мови і тра-дицій, захисту православ’я як віри батьків, незалежного і вільного існування народу.

4.4. Селянсько-козацькі повстання в Україні наприкінці XVI - на початку XVII ст.

Наприкінці XVI ст. значно посилилася боротьба українського селянства і козацтва проти кріпацтва і національного гніту.

А втім, перші антифеодальні повстання в Україні були ще в XV ст. Так, протягом 1490-1492 pp. відбулося велике антифеодальне пов стання селян у Східній Галичині та Північній Буковині під проводом Мухи. Десятитисячному війську вдалося захопити фортеці Снятин, Коломию, Галич. Селяни нападали на феодалів, спалювали і розо-

ряли їхні маєтки, проте діяли вони в основному стихійно, локально, розрізнено і тому зазнали поразки.

У XVI ст. з’явилася нова форма антифеодальної боротьби - рух опришків. Уперше про них згадується в документах 1529 р. Цей рух охопив гірські райони Східної Галичини, Північної Буковини і За-карпаття. Для боротьби з ними феодали Польщі та Молдавії в 1547 р. уклали угоду. Проте рух розростався і охопив Прикарпаття й По ділля. Особливо успішно діяли загони на чолі з Петром Чумаком, Марком Гатталою, Василем Чепцем та ін.

Як зазначалося, перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване К. Косинським, відбулося в 1591-1593 pp. У 1591 p. Косинський на чолі загону козаків за підтримки селян і міської бідноти захопив Білу Церкву. Згодом спалахнула широка ан-тифеодальна боротьба на Київщині та Переяславщині. Повстанці за-хопили Трипілля і Переяслав, підійшли до Києва. Рух перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства. Магнати, злякав шись, створили ополчення шляхти на чолі з київським воєводою кня-зем Острозьким і виступили проти Косинського. У січні 1593 р. під містечком П’яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала тиждень, але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ. У травні 1593 р. двотисячний загін козаків на чолі з Косинським зно ву вирушив із Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси. Чер-каський староста, не дочекавшись допомоги, розпочав переговори з Косинським, запросив його до замку і вбив. Восени того ж року по встання спалахнуло з новою силою. Козацьке військо підійшло до Києва і оточило його, але в цей час татари напали на Січ і козаки змушені були повернутися назад. Шляхта придушила залишки селян ських загонів на Київщині та Брацлавщині, жорстоко розправилася з непокірними, а потім почала самовільно збільшувати у своїх маєт-ках панщину і різні повинності. Усе це сприяло визріванню інших повстань.

Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шлях-ти. Очолив його виходець із сім’ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, — Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотни ком. У 1594 р. він очолив успішний похід у Молдавію проти турець-ко-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської вла-ди. Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Лободою на допомогу На-

ливайку. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава розгроми-ли загони шляхти й заволоділи містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк. Народне повстання охопило Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе козаками. На-весні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на чолі з Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Гри горієм Лободою і Матвієм Шаулою - до південної Наддніпрянщини. Загін Наливайка захопив Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Боб­руйськ, Могилів і розбив війська шляхти. Селянські виступи почалися в усій Східній Білорусії. Водночас військо під проводом Лободи заво лоділо Черкасами та Каневом. Піднявшись Дніпром, Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином, усе українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Цьому сприяло також те, що саме в ту пору польське військо на чолі зі Стані-славом Жолкевським воювало в Молдавії.

Проте восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. Литовські магна-ти об’єдналися для боротьби проти повстанців під керівництвом литовського гетьмана X. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під керівництвом воєводи Миколи Буйвіда. У грудні 1595 р. п’ятитисячний загін Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва, і хоча Буйвід відступив, Наливайко поспішив з’єднатися з другою части ною війська. При переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами Жолкевського, в якій перемогли козаки.

Навесні 1596 р. війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися неподалік від Білої Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви наближалося і польсько-шляхетське військо. В урочищі Гост-рий Камінь відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат, Шаулі ядром відірвало руку, був поранений і Наливайко, але й польські вій-ська змушені були відійти. Наливайко відступив через Трипілля до Києва, а потім до Переяслава. На початку травня там зосередилося 10 тис. біженців і серед них— 3 тис. козаків. Зібралася рада. Одні пропонували битися з Жолкевським. Частина старшини пропонува-ла просити в нього помилування. Проте більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської держави. Згідно із цим рі-шенням війська почали рухатися до Лубен. Коли до російського кор-дону залишалося 400 верст, а до Лубен - 3 версти, козаків наздогнали війська Жолкевського. Козаки розбили табір, укріпили його зброєю. Та

в них було 3 тис. погано озброєних бійців, а у Жолкевського - 5 тис. Крім того, до нього приєдналися литовські частини князя Огінського. Два тижні тривала оборона табору. Лобода розпочав таємні перегово-ри з поляками, але його викрили і стратили. Однак невдовзі група старшин, котрі підтримували Лободу, по-зрадницькому схопила На-ливайка і Шаулу і видала їх ворогам. Захопивши табір, поляки влаш-тували жорстоку розправу. Тільки невеликій частині козаків на чолі з підполковником Кремінським вдалося прорватися на Січ. Наливайка після десяти місяців допитів четвертували у Варшаві. М. Бєльський писав про нього: “Був він людиною прекрасної зовнішності і неабия-ких здібностей, до того ж знаменитий артилерист”. Ім’я Наливайка стало символом мужності й сміливості. Народного героя України про-славили поет-декабрист К. Рилєєв у поемі “Наливайко” і Т. Шевчен-ко в поемах “Тарасова ніч” і “Гайдамаки”. Після придушення по встання Наливайка в Україні посилилося феодально-кріпосницьке гноблення. Жолкевський, Вишневецькі, Потоцькі, Калиновські одер-жали тут нові земельні володіння. Розпочався період кріпосницько-шляхетської реакції.

На початку XVI ст. Річ Посполита майже постійно перебувала у стані воєн із сусідами і їй знову довелося звертатися до козаків по військову до-помогу. Так, у 1601 р. двотисячний загін українців брав участь у складній для Польщі Лівонській кампанії, а в 1605 і 1609 р. запорожці брали участь у польській інтервенції в Москву. Проте водночас шляхта не хотіла розширювати автономію чи збільшувати реєстр козаків.

У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдач-ного. Він, незаможний шляхтич з міста Самбора, що на Галичині, вчився в Острозькій академії, після чого пішов у Січ, брав участь у кількох походах, найвідоміший з яких - похід на Кафу в 1616 р. Він вважав, що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало примирення з Польщею. П. Сагайдач-ний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у не-скінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані мор-ські походи і визнав право короля затверджувати козацьких стар-шин. Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об’єд-нав військову силу козаків з політично слабкою церковною і куль турною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці

стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з православними священиками запросив до Києва єру-салимського патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигу-на, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супровод-жував його до турецького кордону. Відносини між Польщею і козака-ми ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до українського гетьмана по допомо-гу. Участь козаків у боях проти військ султана Османа II забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни. Смертельно поранено го в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва. У 1622 р. П. Сагайдачний помер.

Після смерті П. Сагайдачного конфлікти знову стали осново