Первіснообщинний лад на території України. Київська Русь

1.1. Формування і розвиток первісного ладу на території України

Предки нинішніх українців оселилися на території, яка вже мала давню історію, а її населення підтримувало зв’язки з цивілізованими народами стародавнього світу. Сліди перебування людини на тери-торії України збереглися з найстарішої доби існування людини взагалі - з часів раннього палеоліту (кам’яної доби). Стоянки первісних людей епохи раннього палеоліту (близько мільйона років тому) було виявлено в селі Королеве на Закарпатті, поблизу міста Амвросіївка на Донбасі, у селі Лука-Врублевецька на Подністров’ї. Люди жили невеликими групами, видобували вогонь, полювали на дрібних тва-рин і займалися збиранням. Колективне виробництво і колективне споживання становили суть їхнього суспільного життя. Община була як родовою, так і соціально-економічною одиницею.

Археологи на території України виявили поселення людей часів пізнього палеоліту (35-10 тис. років до н. є.). Із цих поселень, де знай-дено знаряддя праці з кременю і кісток мамонта (окремі навіть з ор-наментом), найбільше досліджені стоянки в Києві на Подолі, у селі Мізин на Чернігівщині, поблизу Кривого Рогу. Загалом на території України знайдено близько 500 поселень, де проживало до 20 тис. осіб. Тогочасний клімат України характеризувався різким похолоданням, що було пов’язане з наступом льодовика. Земля перетворилася на лісотундрову зону. Змінився тваринний і рослинний світ. Характер-ною особливістю пізнього палеоліту була відносна осілість населен-ня. Села складалися з 5-8 житлових споруд, насамперед зимових у вигляді яранг, де мешкало 40-50 осіб. Удосконалилися й урізноманіт-

нилися знаряддя праці. У цей час завершується фізичне й розумове формування людини сучасного типу (Homo sapiens).

У добу мезоліту клімат стає набагато м’якшим, оскільки останній льодовик у Європі зник приблизно 2 тис. років до того. На території України виявлено сотні мезолітичних поселень: поблизу сіл Білоліс-ся та Мирне на Одещині, села Осокорівка Запорізької області, у Кри-му. Населення було відносно осілим. А наявність багатьох маленьких стоянок свідчить про розпад общин на невеликі мисливські колекти-ви. У цей період почали використовувати лук і стріли, приручати ди-ких тварин, спочатку собак, а згодом - свиней. Поширилося ри­бальство. Індивідуалізація виробництва і споживання підвищила роль парної сім’ї.

Останньою стадією кам’яного віку була доба неоліту, що тривала з VI до III тисячоліття до н. є. Найхарактернішою для цього періоду була поява нових форм господарської діяльності людини - скотар-ства і землеробства, тобто перехід до свідомого виробництва про дуктів харчування. У цьому зв’язку з’явилися досконаліші типи кам’я-них сокир, ножів, виникли нові способи обробки каменю - шліфу-вання, свердління, розпочалося виготовлення керамічного посуду.

В Україні виявлено близько 500 неолітичних поселень у районах річок Дніпра, Південного Бугу, Десни, Дністра, Сули та ін. їх можна поділити на дві культурно-господарські зони: південно-західну (зем-леробсько-скотарську) і північно-східну (мисливсько-риболовну). Перша охоплювала територію Лісостепу Правобережжя, Західну Волинь, Закарпаття, Подністров’я, друга - Лісостеп Лівобережжя, Полісся.

У цей період підвищується роль сім’ї. Зміцнюється родова община. Основу виробничих відносин становить спільна власність роду на знаряддя й продукти праці та на певну територію. Починають вини-кати територіальні зв’язки, які сприяють появі сусідських общин, а згодом і племені.

У IV III тисячоліттях до н. є. на території України відбувається перехід до енеоліту (мідно-кам’яного віку), для якого характерні ви-робництво і обробка міді. Цей період залишив численні пам’ятки, які знаходять на всій території України. Особливо багато їх на околицях Києва і в долині Дніпра. Від села Трипілля на Київщині до Карпат та нижнього Дунаю залишилися сліди життя людини доби енеоліту, і культура цього періоду дістала в науці назву трипільської (на-прикінці XIX ст. саме в Трипіллі вперше виявлено її пам’ятки). Про-

живали трипільці в поселеннях поблизу річок по 600-700 осіб. Будівлі поділялися на житлові й господарські; розміщувалися рядами або ко лом. На пізньому етапі поселення значно збільшилися й налічували 1-1,5 тис. будинків. Трипільці займалися орним землеробством і скотар-ством. Використовувалося рало. Великого розвитку досягло вироб ництво кераміки, яка була позначена вишуканістю й розмаїттям форм, оздоблена різноколірним орнаментом. Особливо були поширені жіночі статуетки.

На основі територіальних общин формуються племена, виникають міжплемінні об’єднання, починають виокремлюватися найзнатніші роди на чолі з патріархами. Підвищується роль чоловіків у суспіль-стві, господарською основою стає патріархальна сім’я, що свідчить про перехід від матріархату до патріархату.

Долю трипільських племен остаточно не з’ясовано. Мабуть, вони розпалися на кілька груп. Частина їх залишилася на місці, інші запо чаткували нові етномовні групи Східної Європи та Азії.

У другій половині III тисячоліття до н. є. на території України роз почалася бронзова доба. її характерна особливість - поширення ви робів з бронзи. Це сприяло появі нових видів знарядь праці і зброї. Основними видами господарської діяльності залишалися землероб ство (лісостеп) і скотарство (степ). Розвиток землеробства й обміну, а також боротьба за території спричинилися до створення великих союзів племен на чолі з вождями. За темпами соціального розвитку лісостепова зона дещо поступалася степовій, проте суспільні відно­сини там грунтувалися на патріархальній сім’ї і племінній організації.

З відкриттям і використанням заліза в історії України почалася нова доба, що характеризувалася руйнуванням старих соціально-економічних структур. У цей період завершується процес розпаду первіснообщинного ладу і розпочинається перехід до станово-класо вого суспільства. Поява додаткового продукту призвела до створен-ня військово-політичних об’єднань, а це, у свою чергу, сприяло виок-ремленню військово-аристократичної верхівки суспільства. В її ру-ках тепер була влада. Значно розширилися торговельні контакти із сусідами, особливо між Півднем і Північчю.

З початку VII ст. до н. є. історичний процес на території України був позначений впливом давньогрецької цивілізації - як у матері-альному, так і в соціально-економічному й духовному аспектах. Це прискорило формування станово-класового суспільства, сприяло за-родженню державної традиції.

Археологічні розкопки, окремі писемні джерела (передусім грецькі) свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в І тисячолітті до н. є. стали ко чові племена Північного Причорномор’я - кіммерійці, скіфи, сарма-титаін.

На початку І тисячоліття до н. є. у степах Північного Причорно мор’я оселилися кіммерійці - найдавніший історичний народ на те-риторії України, про який, зокрема, писав Гомер в “Одіссеї” (VIII ст. до н. є.). Вчені припускають, що кіммерійці належали до одного з фракійських племен. Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Вони мали військові кінні загони, здійснювали воєнні походи, поступово переходили від військової демократії до станово-класового суспільства на основі рабовласницького способу вироб ництва. Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н. є. і розпалося під натиском скіфських племен.

У VII ст. до н. є. в південноукраїнських степах з’являються скі фи — племена іранського походження. Вони захопили територію лісостепової зони України. Давньогрецький історик Геродот поділяв скіфів на чотири групи: царські, кочовики, скотарі й орачі. Із сучас-ного погляду, останні були нащадками трипільців, протослов’янами, які проживали на території між Дніпром і Дністром і були завойовані скіфами. Наприкінці VI ст. до н. є. у причорноморських степах фор-мується велике державне об’єднання, очолюване скіфами, до якого ввійшло місцеве населення степових і лісостепових районів. Верхов-на влада у Скіфії належала царям, столиця розміщувалася поблизу міста Кам’янки Дніпровської (Нижній Дніпро). Розквіту скіфська державність досягла в VI–IV ст. до н. є. Про це свідчать, зокрема, відомі скіфські кургани. Скіфи створили високу матеріальну культу-ру, істотно вплинули на хліборобське населення лісостепової Украї-ни. Наприкінці III ст. до н. є. під натиском сарматів скіфи відійшли до Нижньої Наддніпрянщини і у Степовий Крим. Тут утворилося нове державне об’єднання - Мала Скіфія зі столицею в Неаполі (залишки цього міста знаходять на околицях Сімферополя). У III ст. до н. є. Мала Скіфія внаслідок нападів сарматів з півночі і римлян з півдня припинила існування.

З III ст. до н. є. в Північне Причорномор’я зі сходу почали прони кати сарматські племена (також іранського походження). За два сто ліття вони захопили межиріччя Дону і Дніпра, а згодом - Дніпра

і Дністра. Шість століть вони правили у степах Північного Причорно-мор’я, мали зв’язки з грецькими і римськими містами Причорномор’я.

На зміну сарматам з’являються алани, так само кочовики. Вони не зводили будинків, не займалися землеробством, мали багато коней, жили на возах.

Загалом на території України, за свідченням грецьких і римських авторів, протягом І II ст. н. є. проживало багато племен і народів, що змінювали одне одного.

Наприкінці II - на початку III ст. н. є. на території України з’яв ляються германці - готи, вихідці з Прибалтики. Просуваючись че-рез Полісся, готи розселилися на півдні України від Дністра до Ду-наю і Карпат. Поблизу Дніпра вони створили власну державу. Періо дично готи здійснювали напади на римські провінції. У IV ст. готи прийняли християнство. У тому ж IV ст. зі сходу розпочинається рух гунів — народу урало-алтайського або тюрко-фінно-монгольського походження. Близько 370 р. гуни знищили аланів, розбили готів і ви-тіснили їх за Дунай. Проте вони довго не затрималися в Україні й у середині V ст. на чолі з Аттілою почали просуватися на захід. Засно вана Аттілою держава з центром на середньому Дунаї (сучасна Угор-щина) розпалася після його смерті в 453 р.

Велику роль в історії України відігравали античні міста-держави Північного Причорномор’я. Заселення греками-колоністами цих зе-мель почалося в VII–VI ст. до н. є.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор’я виок-ремлюються два основних періоди. Перший період V середина І ст. до н. є. - характеризується відносно самостійним життям і мир-ними відносинами зі скіфськими племенами. Для другого періоду -середина І ст. до н. є. - 70-ті роки IV ст. н. є. - характерним є те, що міста-держави поступово потрапляли в коло інтересів Риму і водно час зазнавали нападів з боку готів і гунів.

У процесі античної колонізації в Північному Причорномор’ї утво рилися чотири основні центри. Перший - побережжя Дніпровсько-Бузького і Березанського лиманів (міста Борисфеніда на сучасному острові Березань під Очаковим, Ольвія поблизу сучасного села Па-рутиного Очаківського району Миколаївської області). Другий -побережжя Дністровського лиману (міста Никоній, Тіра - нині Біл-город-Дністровський). Третій центр - у Південно-Західному Криму (міста Херсонес, Керкінітіда - нині Євпаторія). Четвертий центр -на Керченському і Таманському півостровах (міста Пантікапей, Фео-

досія, Горгіпія). Усі ці центри були рабовласницькими демократич-ними республіками, які підтримували тісні зв’язки з Грецією і Римом. Таким чином, давнє населення сучасної України пройшло всі ос-новні етапи розвитку: кам’яний, мідно-кам’яний, бронзовий і заліз ний віки. Згідно з цим створювались типи суспільно-господарської організації життя: первісна і родова общини, племінна структура, станово-класове рабовласницьке суспільство.

1.2. Східні слов’яни

Слов’яни - одна з найчисленніших груп давньоєвропейського насе-лення. Точно час виокремлення її з індоєвропейської спільноти ще не встановлено. Як відомо, існує кілька концепцій про прабатьківщину слов’ян. Так, згідно з дунайською концепцією, яка походить з найдавнішого літопису - “Повісті временних літ” літописця Нес-тора, слов’яни довгий час жили на берегах Дунаю, звідки й почали розселятися. За другою концепцією - вісло-одерською - прабать-ківщиною слов’ян була територія сучасної Польщі. Згідно з третьою концепцією, яку підтримує переважна більшість дослідників, давні слов’яни розселялися між Дніпром і Віслою. Грунтуючись на архео логічних даних, багато вчених роблять висновок, що слов’яни (про-тослов’яни), принаймні від часу виокремлення їх у II тисячолітті до н. є. з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя (коли їх існування було зафіксовано писемними джерелами й підтверджено археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з на-ведених концепцій, найімовірніше, фіксує той чи інший етап розсе лення слов’ян на початку їхньої історії.

Писемні джерела І тисячоліття до н. є. фіксують розселення сло в’ян на межі лісової і лісостепової зон у межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують і нові археологічні матеріали (які до того ж свідчать про спадкоємність матеріальних пам’яток у цьому регіоні), і лінгвістичні дані. Згідно з археологічними дослідженнями, починаю чи із середини І тисячоліття до н. є. слов’яни поділялися на східних і західних. Тоді ж формувалась і південна група слов’ян. У першій по ловині І тисячоліття до н. є. у південних районах Східної Європи крім слов’ян жили також пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які у IV-V ст. відійшли на південь і південний захід або ж були асимільо вані слов’янським населенням.

Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський, Менандр Потик-

тор, Маврикій Стратег знали слов’ян під назвою венедів, антів та склавінів і характеризували їх як численний народ, який брав актив-ну участь в історичних подіях Південної і Південно-Східної Європи.

Анти (східні слов’яни), очевидно, були предками українців. Вони жили між Віслою, Карпатами і Дніпром, згодом дійшли до Дону і Чорного моря. Анти ходили походами на Візантію до Константи нополя. Вони не підпорядковувалися волі однієї людини, а всі спра-ви вирішували на віче.

У той же період на зміну гунам приходять нові кочові орди: бол-гари, за ними авари. Тюркська орда болгар з’явилася в Європі на-прикінці V ст. Частина їх заснувала своє царство на Волзі, а решта вже в VI ст. пройшла на нижній Дунай і оселилася там у колишній римській провінції Мезії. Авари, або обри, як їх називав найдавні-ший вітчизняний літопис, у середині VI ст. пройшли від Каспійського моря і оселилися на півдні України поблизу Азовського моря. У другій половині VI ст. вони заснували державу на середньодунай-ській рівнині, звідки нападали на візантійську область, на антів та інших сусідів.

Назва “анти” проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона щезла з історичних хронік. Згідно з однією з історико-лінгвіс-тичних версій у процесі розселення на Балканах анти змішалися зі склавинами і далі були вже відомі під спільною назвою “слов’яни”.

В арабських джерелах згадується про союзи слов’янських пле мен - об’єднання східних племен ще до створення Київської Русі. Слов’яни жили родами, племенами. Найдавніший вітчизняний літо пис, згадуючи про розселення слов’ян у Східній Європі в IX ст., на-зиває різні племена: словени, кривичі, поляни, в’ятичі, радимичі, древляни, сіверяни та ін.

Починаючи з перших століть нашої ери і до виникнення Київської Русі матеріальна культура східних слов’ян пройшла кілька етапів роз-витку. Слов’янські племена найчастіше селилися групами на берегах річок та озер. Люди жили в землянках і напівземлянках з плетеними або дерев’яними стінами. Керамічний посуд був переважно ліпним з візерунками. Обряд поховання - спалення трупів. Археологи при роз-копках знаходять багато різноманітних знарядь праці і прикрас.

Основними заняттями східних слов’ян були землеробство і скотар-ство. Вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес та інші куль-тури. У слов’ян існували різні види ремесел: ливарне, обробка заліза, різьблення на кістці, виготовлення посуду та ін. Соціальні структури розвивалися в напрямку від первісної общини в перших століттях

до н. є. до сусідської общини. Кількісне збільшення міст як економіч-них і політичних центрів, якісний прогрес різних ремесел і торгівлі, воєнні походи, в яких брали участь воїни всіх слов’янських земель, -усе це сприяло утворенню східно-слов’янської держави - Київсь кої Русі.

1.3. Київська Русь (ІX–XП ст.)

На межі VIII–IX ст. у результаті тривалого процесу політичної, еко номічної та етнокультурної консолідації східнослов’янських племен виникла Київська Русь. Про Київ, а також Київську Русь як могутню державу розповідали арабські й візантійські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори, німецькі хроніки. Так, відома “Пісня про Роланда” свідчить про участь дружин русичів у війні проти Карла Великого, а Микита Хоніат повідомляв, що русичі врятували Візан-тію від половців.

Як єдина держава Київська Русь існувала з IX ст. до 30-х років XII ст. Політичною формою була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. Територія Київської Русі простягалася між Чорним і Бал-тійським морями, Карпатами і Волго-Окським межиріччям.

Основне місце в економіці Київської Русі посідало сільське госпо дарство, де використовувалися різноманітні знаряддя праці - плуг, соха, сапа, серп, коса та ін. Вирощували жито, пшеницю, просо, яч-мінь, овес, горох. Займалися також скотарством.

У Київській Русі були поширені різні ремесла; особливо були роз винені чорна металургія й металообробка. Тоді вже виготовляли по над 150 найменувань виробів із заліза. Усе це сприяло розвитку як внутрішньої, так і міжнародної торгівлі. Основними торговельними партнерами Київської Русі були Візантія, Волзька Болгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, Скандинавські та західноєвропейські кра-їни. На міжнародні ринки Русь вивозила хутро, мед, шкіру, різнома-нітні ремісничі вироби. Ввозила золото, срібло, дорогі тканини, ви-на, посуд, зброю. Уже за часів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого Русь друкувала власні гроші, а в розрахунках у великих торговельних операціях використовувала срібні зливки - гривні.

З розвитком феодальних відносин відбувалось подальше соціаль не розшарування населення. Існували феодальні двори - замки, де жили феодали, їхня дружина, а також ті, хто їх обслуговував. Виникли нові форми поселень - укріплені “гради”, де жили ремісники, тор-

гівці. Саме з таких “градів” виросли стародавні міста - Київ, Чер-нігів, Новгород, Ізборськ та ін. У “Повісті временних літ” зазначало-ся, що в ІX–X ст. на Русі було 20 міст, у XI ст. - 32, а за іншими лі-тописами у XIII ст. - понад 300 поселень міського типу. Більшість населення проживало в селах і займалося сільськогосподарським ви-робництвом. Основною категорією населення, зайнятого в сільсько му господарстві, були вільні селяни - смерди. Вони мали власне гос-подарство, проте повинні були також працювати й на феодала. В іс-торичних джерелах згадуються й інші категорії населення - дворова челядь, холопи, які повністю залежали від свого пана, рядовичі й за-купи - колишні смерди, що лишилися без власного господарства і працювали на феодала.

Главою держави був Великий київський князь. Правлячий клас ста-новила його дружина (старша - бояри, молодша - звичайні дружин-ники, або гридні), через яку здійснювалось управління Руською землею.

Писемні джерела, у тому числі “Повість временних літ” літописця Нестора, свідчать про перші кроки східноєвропейського державниц-тва ще в VI ст., коли в Середній Наддніпрянщині склався військово-політичний союз племен. Важливим моментом у цьому процесі стало заснування Києва (за останніми даними - у V ст.). Згідно з літопи-сом першим київським князем був Кий. У VIII–IX ст. у Середній Наддніпрянщині виникло державне об’єднання - Руська земля, до складу якого ввійшли поляни, древляни, сіверяни.

Згідно з літописною традицією в генезисі Давньоруської держави активну роль відігравали нормани, яких на Русі називали варягами. Перші загони варягів з’явилися на слов’янській землі в IX ст. Вони нападали на міста і селища слов’ян, розташовані навколо озера Іль-мень, на фінські і латиські племена, що жили у Прибалтиці. Окремі загони варягів йшли на службу до слов’янських князів, які брали участь у боротьбі з хозарами, у походах на Візантію.

Як записано у “Повісті временних літ”, у 862 р. варязького конун-га Рюрика ільменські слов’яни запросили княжити в Новгороді на річці Волхові. Через 20 років (у 882 р.) один з варязьких проводирів Олег із загоном воїнів приплив з Новгорода до Києва. Князями Киє-ва у той час були Аскольд і Дір. Варяги назвали себе мирними куп-цями. Вони хитрощами заманили Аскольда і Діра до свого табору і там убили їх. Київським князем став Олег.

Існують два погляди щодо походження Київської держави. Перший - представлений германістами (О. Шахматов, Л. Нідерле

та ін.), - виходить з того, що нормани (варяги) зробили вирішальний внесок у створення Давньоруської держави. Другий - антинормансь-кий (М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій) -заперечує це. За даними сучасних істориків, Давньоруська держава -Київська Русь - сформувалася до приходу норманів.

З проблемою виникнення Київської Русі тісно пов’язане питання про походження слова “Русь”. Окремі вчені вважають, що це слово варязького походження. Так, Д. Дорошенко наголошує, що вирішаль-ний доказ на користь норманської теорії полягає в тому, що західні фіни й досі “Руссю” називають Швецію. О. Єфименко вважає, що слово “Русь” південного (причорноморського) походження. М. Ти-хомиров, Б. Рибаков, В. Мавродін та інші на основі аналізу різних джерел наголошують на місцевому походженні назви “Русь”. Харак-терно, що саме в Середній Наддніпрянщині збереглося багато назв, пов’язаних зі словом “Русь”: Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. На думку Б. Рибакова, союз слов’янських племен у VIII–IX ст. запози чив назву одного з племен - народу “рос”, або “рус”, відомого з VI ст. за межами слов’янського світу.

Якщо князі Кий, Аскольд і Рюрик - герої легенд про Київ, то князь Олег (882-912 pp.) - перша історична особа в Київській Русі. Відо мо, що він як Великий київський князь збирав данину зі слов’янських племен, воював із хозарами. У 907 і 911 р. князь Олег здійснив ус-пішні походи на Візантію, завдяки чому Русь домоглася вигідних для себе мирних договорів із греками. Князюванням Олега завершився процес створення Київської Русі. Отже, доходимо висновку: Київсь-ка Русь виникла в результаті тривалої політичної, економічної, куль-турної консолідації східних слов’ян.

Характер діяльності Київської Русі, що склався за часів правління Олега, не змінився і при князеві Ігорі (912-945 pp.). У 941 р. Ігор здій-снив похід на Візантію, у 944 р. у результаті воєнного походу до За-кавказзя захопив Дербент, Ширван, столицю Уранії місто Бердаа. Під час правління Ігоря на південних кордонах Русі з’явилися пече-ніги. У 915 р. вони домовилися з Києвом про мир і відійшли до Ду-наю, але вже в 930 р. Ігореві довелося воювати з ними. Часті війни, велика данина викликали невдоволення населення. Восени 945 р. поза-чергова поїздка Ігоря з дружиною за даниною до древлян заверши-лася трагічно - жителі міста Іскоростеня повстали й убили Ігоря.

Повстання древлян жорстоко придушила вдова Ігоря княгиня Оль-га. Літописець Нестор записав про це легенду. Усіх представників

першого посольства древлян Ольга наказала закопати живими в зем-лю, друге посольство було спалене. Потім Ольга з дружиною прийшла до древлян нібито з миром і запросила знатних бояр до себе в табір на бенкет. Гостей напоїли вином і потім зарубали. А жителям Іскоростеня на знак обіцяного їм примирення княгиня наказала принести голубів -по одному з кожного дому. Дружинники Ольги прив’язали до лапок го лубів клоччя, підпалили його і відпустили птахів. Голуби полетіли в місто і сіли під дахи осель. Іскоростень спалахнув і перетворився на попіл.

Княгиня Ольга правила державою до повноліття свого сина Свя-тослава. За часів її правління (945-964 pp.) підвищився міжнародний авторитет Київської Русі. Цьому сприяли візит Великої княгині Оль-ги до Константинополя і прийняття нею християнства. У ці часи роз-вивалися відносини з іншими державами. У внутрішній політиці Оль-га здійснила реформи щодо упорядкування збирання данини.

У 964 р. Великим князем Київської Русі став син Ольги Святослав (964-972 pp.). Усе своє життя він провів у воєнних походах і битвах. Він не возив із собою особистого шатра, постелі, посуду, поділяв з воїнами всі побутові труднощі. Спав князь просто неба, вживав про сту їжу, приготовлену на вогнищі. Святослав був дуже сміливим пол-ководцем. “Іду на Ви!”, - так він попереджав супротивника про майбутню війну.

Протягом 965-967 pp. Святослав розбив Хозарський каганат, Бол-гарське царство на Волзі, увів до складу Київської Русі в’ятичів. На Північному Кавказі йому підкорилися племена осетинів і черкесів. Завдяки перемогам Святослава Київська Русь значно розширилася. Руські купці дістали змогу торгувати з країнами Сходу.

З 968 р. Святослав розпочав експансію на Дунай. Розбивши Бол-гарію, він захопив дунайські міста, а місто Переяславець-на-Дунаї зробив своєю резиденцією з наміром перенести сюди згодом і столи-цю Русі. Далі Великий князь почав боротьбу з Візантією за Балкан-ські землі. Здобувши кілька перемог над візантійськими військами, він проник углиб Візантійської імперії. У 971 р. військо Святослава було оточене в місті Доростолі на Дунаї величезною армією імпера-тора Йоанна Цимісхія. Князь звернувся до своїх воїнів зі словами: “Не осоромимо землю руську, а ляжемо кістьми. Мертві сорому не ймуть. Станемо міцно, я поперед вами піду!” Воїни відповіли: “Де твоя голова впаде, там і ми свої голови покладемо”. Нерівний бій три-вав довго. Воїни Святослава не відступили. Візантійський імператор,

переконавшись, що руське військо стоїть на смерть, вирішив укласти зі Святославом мир. Відмовившись, згідно з умовами миру, від ду-найських завоювань, у 972 р. Святослав з невеликою частиною дру-жини повертався до Києва. Поблизу дніпровських порогів на нього не-сподівано напали печеніги. У жорстокій битві Святослав загинув. Пе-ченізький хан зробив з черепа Святослава чашу, окувавши її золотом. З цієї чаші він пив вино, вважаючи, що тим самим він перейме розум і мужність київського князя.

Після смерті Святослава Великим князем Київської держави став його син Володимир (980-1015 pp.). Він очолив боротьбу проти пече-нігів, які дедалі більше загрожували Київській Русі. Протягом 981-993 pp. Володимир здійснив походи на ятвагів, в’ятичів, хорватів, по ляків, у результаті чого завершився тривалий процес формування державної території Київської Русі. У кожному князівстві він посадив або своїх синів, або намісників і в такий спосіб покінчив з автоно мією давньоруських земель.

З метою зміцнення Київської Русі Володимир здійснив низку релі-гійних реформ. Спочатку він хотів піднести авторитет язичницьких богів і для цього збудував у Києві нове святилище - пантеон усіх слов’янських богів¹.

Проте зрозумівши, що язичництво віджило своє, Володимир по кінчив з ним. У 988 р. у Київській Русі офіційною державною релі-гією стає християнство (у його візантійсько-православному варіан-ті). Запрошені з Візантії священики відправляли обряд хрещення, ча-сто примусово. Дерев’яні зображення язичницьких богів спалювали або кидали в річку. Запровадження християнства на Русі розширило її економічні зв’язки. За часів правління Володимира крім Візантії Київська Русь підтримувала зв’язки з Німеччиною, Римом, Поль щею, Чехією, Скандинавськими країнами.

Після смерті Володимира (1015) залишилося 12 його синів, між яки-ми почалася боротьба за київський престол. Спочатку Києвом заволо-дів Святополк, убивши своїх братів Бориса, Гліба і Святослава (князі

¹Давні слов’яни були язичниками. Вони поклонялися предкам. На їхню думку, най-старіший засновник роду - цур - охороняв своїх родичів. “Цур мене!”, тобто “Діду, захисти мене!”, - казав слов’янин, коли йому щось загрожувало. Життя слов’ян бага-то в чому залежало від природи, тому вони обожнювали численні сили природи. Сло-в’яни мали багато богів: Сварог - бог сонця і вогню, Перун - бог грому і блискавки, Ярило - бог сонця, Стрибог - бог вітру, Велес - покровитель скотини та ін. Вважа-лося, що в лісі живе лісовик, у воді - водяний з русалками, у хаті - домовий.

Борис і Гліб стали першими руськими християнськими святими). Про-ти Святополка, якого прозвали Окаянним, виступив Ярослав. Князь Ярослав народився в 978 p., здобув добру освіту, багато читав, знав кілька мов. Княжив Ярослав у Новгороді і був одружений з донькою шведського короля. Одержавши восени 1015 р. листа від сестри про лиходійства брата Святополка, Ярослав зібрав понад три тисячі нов городців і пішов на Київ. Військо Святополка було розбите. Проте Святополк, уклавши союз із печенізькими ханами і польським королем Болеславом Хоробрим, у 1017 р. захопив разом з ними Київ. Ярослав залишив Новгород, зібрав військо і знову вигнав Святополка з Києва. У 1019 р. Святополк ще раз підійшов до Києва. Битва відбулася на річці Альті. Військо Святополка було розбите, а він утік на захід і не-забаром помер.

Часи князювання Ярослава Володимировича (1019-1054 pp.) по значені новим піднесенням Київської Русі й Києва. Було збудовано нову лінію оборони на південних кордонах Русі. У 1036 р. печеніги намагалися захопити Київ, але були остаточно розгромлені. Згодом, у 1043 p., Ярослав очолив останній похід русичів на Візантію.

Багато уваги Ярослав приділяв зміцненню християнства. В усіх ве-ликих містах було зведено християнські храми, серед них головний храм Русі - Софія Київська; було засновано багато монастирів. Най-більший з них - Києво-Печерський - став важливим центром не лише християнства, а й культури та освіти. У 1051 р. Ярослав без відома Константинопольського патріарха поставив митрополитом Київським вітчизняного церковного діяча Іларіона. За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розквіту. Значно розши-рились її торговельні й політичні зв’язки з європейськими держава-ми. Королі багатьох країн намагалися поріднитися з Великим київсь-ким князем. Донька Ярослава Анна була одружена з французьким королем Генріхом, а після його смерті вона стала королевою Франції. Інша донька - Єлизавета - вийшла заміж за норвезького короля Геральда. Перший син Ізяслав був одружений із сестрою польського короля Казимира, а другий син Всеволод побрався з візантійською принцесою з дому Мономахів; ще один син був одружений з донькою саксонського ландграфа, а угорський принц Владислав узяв за дру-жину одну з доньок Ярослава. Ярослав прожив 75 років і помер у 1054 р. Поховали його в Софії Київській. За державну, релігійну та куль-турну діяльність князя Ярослава прозвали Мудрим.

Після Ярослава Мудрого в Київській Русі почалися міжусобні війни князів за найкращі землі й міста, за київський престол. Протягом 1054– 1072 pp. Великим князем формально вважався старший син Ярослава Ізяслав, хоча фактично він правив разом з братами Святославом і Все-володом. У 1068 р. на Русь напали нові кочовики — половці. Військо Ізяслава і його братів було розбите. Жителі Києва вимагали у князя зброї, аби стати на захист міста, але той їм відмовив. Тоді в Києві поча-лося повстання, багато будинків бояр і дружинників було розгромлено. Ізяслав утік до Польщі. Жителі Києва проголосили Великим князем князя Всеслава з Полоцька, якого Ізяслав тримав в ув’язненні. Полов-цям дали відсіч. Через сім місяців Ізяслав повернувся до Києва з польським військом і розправився з учасниками повстання.

З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі правили київським престолом: Святослав (1073-1076 pp.), Ізяслав (1077-1078 pp.), Всеволод (1078-1093 pp.). А наприкінці XI - на початку XII ст. на політичну арену ступили внуки Ярослава Мудрого. Першим князював Святополк Ізяс-лавич (1093-1113 pp.). Він підтримував бояр і купців та розправлявся з невдоволеними городянами.

У 1097 р. в Любечі відбувся з’їзд князів, де було ухвалено рішення про спільну боротьбу проти половців. З’їзд поділив Україну на кня-зівства Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке та Турово-Пінське.

У квітні 1113 р., дізнавшись про смерть Святополка, кияни повста-ли і розгромили будинки багатіїв. Повстання тривало чотири дні. Налякані бояри і купці сховались у Софії Київській. Вони вирішили запросити на княжий престол шестидесятирічного Володимира Все-володовича (Мономаха) з Переяслава, внука Ярослава Мудрого, який мав великий авторитет у народі. Батьком його був Всеволод Ярославич, а матір’ю - донька візантійського імператора Констан-тина IX Мономаха.

У роки правління Володимира Мономаха (1113-1125 pp.) станови ще Київської Русі стабілізувалося. Він здійснював переможні походи на половців. Велику увагу Мономах приділяв законодавству: роз робив “Устав”, або доповнення до юридичного кодексу законів “Поширена Руська правда” Ярослава Мудрого. “Устав” помітно об межував безконтрольну діяльність князівської адміністрації. Мономах підкорив своїй владі всіх князів, поклав край князівським між-усобицям.

Київська Русь у цей період мала тісні зв’язки з Європою: дружина Володимира Мономаха була з Англії, син був одружений із шведсь кою королевою, доньки вийшли заміж за королів Данії і Норвегії, внуком Мономаха був відомий датський король Вольдемар, назва-ний на честь діда. Шостий син Мономаха - Юрій Долгорукий -заснував Москву.

Після смерті Мономаха київський престол перейшов до рук його сина Мстислава (1125-1132 pp.), авторитет якого визнавали всі князі. Він здійснював походи проти половців, литви, чудських племен. Дружні відносини встановилися з Візантією, де імператором був зять Мстислава Йоанн II Комнін. Неускладнені міжусобицями роки кня зювання Мстислава позначились стабільним економічним і культур-ним піднесенням.

1.4. Культура Київської Русі

Успіхи східних слов’ян у розвитку господарства, об’єднання їх в єдину державу, боротьба за незалежність сприяли розквіту ранньої ук-раїнської культури. Київська Русь відзначалася високим рівнем куль-турного процесу.

На Русі було багато вмілих ремісників: налічувалося майже 60 ре-місничих професій. Виготовляли знаряддя праці, предмети домаш-нього вжитку, виплавляли метал, робили зброю. Так, кольчуги у Київській Русі з’явилися на 200 років раніше, ніж у Західній Європі. Будували кораблі з веслами і вітрилами на 50-100 осіб. Виробляли різноманітний посуд, прикрашений орнаментом. На Русі шили одяг і виготовляли взуття як для простого населення, так і для феодальної верхівки.

Уже в IX ст. східні слов’яни вміли писати. Про це свідчить “Со фійська азбука”, знайдена на стіні Софійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецькі та 4 слов’янські - б, ж, ш, щ. Поши-рення на Русі християнства сприяло запровадженню кирилиці - сло в’янської писемності.

За часів Володимира Святославича в Києві, Чернігові, Новгороді та інших містах було відкрито школи, де навчалися діти бояр, дру-жинників, духівництва. Крім державних у Київській Русі були й при-ватні школи. При храмах і монастирях, у князівських садибах створю-валися бібліотеки. Так, Ярослав Мудрий мав бібліотеку в Софії Київській. Князь Святоша витратив на книги всю свою казну, а зго-

дом подарував їх Києво-Печерському монастирю. При монастирях існували спеціальні майстерні, де переписувалися й перекладалися книги з іноземних мов.

На цей період припав розвиток вітчизняного літопису і літера тури. Так, у Софії Київській було написано перший давньоруський літописний звід (1037-1039) - відоме “Слово о законі і благодаті” митрополита Іларіона. У 1073 р. було створено “Ізборник” - фак-тично першу давньоруську енциклопедію. Наприкінці XI - на по чатку XII ст. інок Києво-Печерського монастиря літописець Нестор написав “Повість временних літ”. У XII ст. як публіцист виявив себе князь Володимир Мономах, перу якого належало “Повчання” дітям. Вершиною давньоруської літератури стало “Слово о полку Ігоре вім”. Значного поширення набула водночас усна народна творчість: епічні пісні, билини, казки, де відбивалис<