Визвольна війна українського народу 1648-1654 PP.

5.1. Початковий період визвольної війни (1648-1649 pp.)

Визвольна війна 1648-1654 pp. була підготовлена всім ходом істо ричного розвитку України. Козацьке і польське війська просувалися назустріч одне одному. Першою на шляху козацького війська була добре укріплена фортеця Кодак. Не маючи необхідної для штурму артилерії, Б. Хмельницький залишає її в тилу, продовжуючи похід. Водночас він направляє Івана Ганжу до реєстрових козаків, які плив-ли Дніпром, щоб об’єднатися з польськими військами. У результаті переговорів реєстрові козаки перейшли на бік повстанців.

Перша велика битва між польським військом під командуванням М. Калиновського і М. Потоцького, яке налічувало понад 20 тис. чол., і українськими козаками відбулася наприкінці квітня - на по чатку травня 1648 р. під Жовтими Водами. Після штурму польського табору, який тривав майже два тижні, Б. Хмельницький 5-6 травня дав генеральний бій, поляки змушені були відступити. Налякані звісткою про поразку і переконані підісланими козаками, що сили повстанців набагато перевищують головні сили польського війська, поляки відступили, залишивши зручні позиції під Корсунем. 26 трав-ня поляки, провідниками яких були козаки Б. Хмельницького, за ду-же несприятливих умов зустрілися з 15-тисячним загоном козаків. У цьому бою поляки знову зазнали поразки. У полон було взято близько 9 тис. вояків, у тому числі й командувачів М. Калиновсько го і М. Потоцького.

Перші перемоги козацьких військ сколихнули все населення Ук-раїни. До середини літа 1648 р. були звільнені Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. Народні виступи розросталися на Волині

та західноукраїнських землях. У цей час вмирає польський король Владислав IV.

Упродовж літа Б. Хмельницький перебував зі своїм табором під Білою Церквою. Основні зусилля Б. Хмельницький спрямував на створення дисциплінованої, добре організованої армії, яка склада-лася з 16 полків і налічувала до кінця літа 40 тис. чол. По-перше, Б. Хмельницький не хотів виводити козацькі полки з Наддніпрян щини, оскільки не вірив союзникам - татарам, які після виведення козацьких військ могли кинутися грабувати мирне населення. По-друге, Б. Хмельницькому важливо було знати, який міжнародний ре-зонанс викличуть його перемоги над поляками.

Поляки, щоб виграти час, почали переговори з Б. Хмельницьким, що дало їм можливість мобілізувати 32 тис. шляхти і 8 тис. німецьких найманців. На чолі нової польської армії стояли Д. Заславський, який любив розкоші, М. Остророг, учений-латиніст, і дев’ятнадця-тирічний А. Конєцпольський. Б. Хмельницький, з властивим йому гумором, охрестив їх “периною”, “латиною” і “дитиною”. Воюючі армії 23 вересня 1648 р. зустрілися під Пилявцями, де відбулася гран-діозна битва, в якій поляки зазнали нищівної поразки. 26 вересня у Старокостянтинові відбулася козацька рада за участю Тугай-бея, яка ухвалила рішення продовжувати наступ на Західну Україну. На початку жовтня армія Б. Хмельницького оточила Львів і могла здо бути його. Але через небажання Б. Хмельницького зруйнувати пре красне місто і завдяки величезному викупу в 200 тис. злотих на ко ристь Тугай-бея облогу було знято.

На початку листопада 1648 р. козацьке військо підійшло до добре укріпленої польської фортеці Замостя і почало готуватися до штур-му. У цей час прийшло повідомлення, що новим королем обрано Яна II Казимира, якого й хотів бачити на престолі Б. Хмельницький. Дев’ятого листопада до гетьмана прибуло офіційне посольство ново го польського короля, який запропонував перемир’я. Б. Хмельниць-кий визнав своє підданство і віддав наказ військам повертатися в Наддніпрянщину.

Залишається загадкою, чому Б. Хмельницький, який міг тоді зни щити Річ Посполиту, вирішив повернутися в Наддніпрянщину. Оче-видно, він все ще сподівався, що новий король задовольнить вимоги козацтва. До того ж насувалася зима, війська були дуже втомлені, в Україні почалися голод і чума. Союзники гетьмана - кримські та-тари - збиралися повернутися додому. Б. Хмельницький розумів

також, що вторгнення козацьких військ безпосередньо в польські землі може спричинити вибух масової визвольної боротьби поляків.

Таким чином, 14 листопада 1648 р. козаки знімають облогу Замо-стя і вирушають до Києва. 23 грудня Б. Хмельницький прибув до Києва, де його урочисто зустрічало населення.

До Переяслава для переговорів 19 лютого 1649 р. прибули польські урядові представники на чолі з А. Кисілем. Наступного дня Б. Хмель-ницькому передали від нового короля гетьманську булаву і червону корогву з білим орлом. У результаті переговорів, що тривали тиж-день, було вирішено відкласти складання реєстру Війська Запорозь-кого до весни. До того часу польські та литовські війська не повинні були ступати в межі Київського воєводства, а козакам заборонялося переходити за річки Горинь і Прип’ять. Під час переговорів Б. Хмель-ницький твердо заявив, що його мета - звільнити український народ від гноблення Речі Посполитої і що майбутній кордон між Річчю По сполитою й Україною повинен визначатися по річці Віслі. Під час пе-реговорів у Переяславі були також посли угорські, турецькі, татар-ські, волоські та московські.

З Москви в Україну 16 березня 1649 р. прибуло перше офіційне ро сійське посольство на чолі з Г. Унковським. У квітні в Чигирині від-булися переговори між ним і Б. Хмельницьким. Після закінчення пе реговорів до Москви з російським посольством для продовження ук-раїнсько-російських відносин направили чигиринського полковника Ф. Вешняка.

У той самий час король Ян II Казимир, відклавши на кілька міся-ців переговори, зібрав нову армію і 28 липня вирушив у похід проти українських козаків. Він видав універсал, яким позбавляв Б. Хмельниць-кого гетьманства, на його місце призначив С. Забуського, а за голо ву Б. Хмельницького встановив винагороду 10 тис. злотих.

Наприкінці липня козацькі загони оточили 15-тисячне військо Я. Вишневецького у Збаражі. На допомогу їм поспішили основні сили Казимира. У результаті несподіваного маневру Б. Хмельниць кий напав на них під Зборовом і оточив. Поляки зрозуміли, що по разка неминуча, і 5 серпня король Ян II Казимир звернувся з листа-ми про перемир’я до українського гетьмана і кримського хана. Іслам-Гірей, підкуплений поляками, відвів своє військо і поставив пе ред Б. Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. Український гетьман змушений був піти на переговори з поляками, по суті випустивши з рук повну перемогу над ворогом.

Відбулися переговори, у результаті яких був підписаний Зборівсь-кий договір. Що він передбачав? По-перше, встановлювався 40-ти-сячний козацький реєстр. По-друге, Київське, Брацлавське і Черні-гівське воєводства перейшли у відання гетьманської адміністрації; польському війську і євреям заборонялося перебувати на цій тери торії; урядові посади дозволялося обіймати лише козацькій старшині та православній шляхті. По-третє, ліквідувалась унія (це питання ма-ло бути розглянуте на найближчому сеймі), а православний митро­полит діставав право на місце в сенаті. По-четверте, усім повстанцям було оголошено амністію.

Таким чином, були закріплені основи формування української ко зацької державності на території трьох воєводств - Київського, Чернігівського і Брацлавського. Дуже важливим у цьому питанні бу-ло визнання досить великого реєстру Війська Запорозького, що по ділялося на 16 військово-територіальних адміністративних полкових одиниць. У руках полковників зосереджувалася військова, адмініст-ративна, судова і фінансова влада. Під час бойових дій кількість пол-ків народної армії збільшувалася до 36, від битви до битви підвищу-валась і їхня військова майстерність.

Проте після Зборівського договору не всі верстви населення діста-ли відповідні права і свободи. Тяжким залишалося економічне стано вище України. Багато рядових козаків і селян змушені були поверну-тися до маєтків своїх панів і працювати на них. Крім того, татари знову почали захоплювати і продавати на ринках українських лю дей. Через це у багатьох районах України почало проявлятися невдо волення, а на початку 1650 р. в Запоріжжі навіть спалахнув озброє-ний виступ проти гетьманської адміністрації, який незабаром приду-шив Б. Хмельницький.

Умовами Зборівського договору не була задоволена і польська шляхта, яка вважала, що пішла на надто великі поступки козакам і прагнула “вогнем і мечем” втихомирити козаків. Таким чином, Збо-рівський мир не міг бути тривалим.

5.2. Військові дії в 1650-1653 pp.

Наприкінці 1650 р. на сеймі було ухвалено рішення готуватися до війни і зібрати для цього величезний податок - 48 млн злотих, за рахунок чого сформувати 36 тис. польського і 18 тис. литовського війська. Очолив військо М. Калиновський. У ніч з 9 на 10 лютого

1651 p. передові польські сили напали на прикордонні загони козаків і вторгайся у Брацлавщину. Тут у бою за місто Красне загинув відомий полковник Д. Нечай, про подвиги якого український народ склав ба-гато пісень. М. Калиновський на чолі війська просувався до Вінниці. Тут його зустріли козацькі війська на чолі з Іваном Богуном. Битва тривала з 28 лютого по 11 березня. Поляки були розбиті і втекли спо чатку в місто Бар, а потім у Кам’янець-Подільський. Шляхта не могла примиритися з поразкою і почала збирати нові сили для боротьби. Ян II Казимир упродовж травня збирав свою армію в місті Сокалі, звідки перевів її у червні під місто Берестечко, де на правому березі річки Стир і був створений укріплений табір 15-тисячної королівської армії. Козацька рада, враховуючи рішення польського сейму, також ухвали-ла рішення про підготовку до війни. Для цього ще взимку до Бахчиса-рая та Очакова було направлено послів з проханням до татар надати військову допомогу. Намагаючись дістати підтримку Угорщини, Б. Хмельницький відсилає послів до Юрія Ракоці, обіцяючи підтрима-ти кандидатуру його молодшого брата Сигізмунда на польський пре-стол. Побоюючись свого північного сусіда, литовського гетьмана Я. Радзивілла, Б. Хмельницький приймає в Білій Церкві його послів і до-мовляється про нейтралітет. Складною ситуацією, що склалася в Ук-раїні (бажаючи поставити її в залежність від султана), вирішили ско ристатися в Туреччині. З цією метою до Б. Хмельницького прибули посли турецького султана, пропоную чи військову допомогу. Та гетьман відмовив їм, зіславшись на те, що Україна не має можливості утримувати іноземні війська. Відмовився він і від допомоги молдавського господаря В. Лупула і був правий, оскільки невдовзі і султан, і Лупул підтвердили свою непослідовність щодо Б. Хмельницького. Водночас гетьман шукав шляхи впливу на російського царя, який, дотримуючись нейтралітету, зайняв позицію вичікування. Одночасно з дипломатичними кроками Б. Хмельниць-кий збирає своє 100-тисячне військо під містом Зборовом. Сюди ж прибувають 50 тис. татар на чолі з Іслам-Гіреєм. А тоді все військо рушає під Берестечко назустріч ворогові.

Тут, на берестецьких полях, де сходяться землі Львівської, Волин ської та Рівненської областей, влітку 1651 р. відбулася битва, в якій взяли участь понад 300 тис. воїнів з обох боків. Ця битва була най-більшою за чисельністю її учасників на території України до початку XX ст. Вона тривала три дні (28-30 червня). Невідомо, як би склали-ся подальша доля й історія українців, якби не підступна зрада татар-

ського хана Іслам-Гірея. У вирішальний момент, коли поляки почали відступати, він, злякавшись обстрілу артилерії, зняв з лівого флангу своїх 50 тис. татар і почав відступати. Гетьман кинувся услід за ним і наздогнав під Ямполем. Іслам-Гірей пообіцяв повернутися, але замість цього продовжував утікати, захопивши з собою й Б. Хмельницького і залишивши козацьке військо без вождя. Козаки опинилися в тяжкому становищі: з трьох боків вони були оточені ворогами, а з четвертого - болотом. Битва тривала цілий день, а вночі козаки змушені були відступити. На лівому березі річки Пляшівки вони спорудили земляні укріплення, де впродовж 10 днів вели оборонні бої, чекаючи повернен-ня гетьмана. Та сили були нерівні. Тоді І. Богун, обраний тимчасово гетьманом, ухвалив рішення врятувати армію і зброю для подальшої боротьби, вивівши її з оточення через болота та річку. Більшість полків вийшла з оточення, але на переправі через болото загинуло ба-гато людей, козаки втратили весь обоз, велику частину артилерії. Вранці наступного дня польське військо вело бої з козацькими загона-ми, що залишилися для прикриття відступу. Останні 300 козаків зупи нили поляків на оточеному болотами маленькому острові Гайок, упро-довж дня точився нерівний бій. Поляки пропонували їм здатися, обіця-ючи зберегти життя, але всі козаки добровільно обрали смерть, б’ючись до останньої краплі крові. Докладно ці події описані у творі історика М. Костомарова “Богдан Хмельницький” і у вірші Т. Шев ченка “За яром яр”. Вирвавшись з оточення, І. Богун з боями пробився до Київського воєводства, де зустрівся поблизу Білої Церкви з Б. Хмельницьким, який зумів викупитися з татарського полону. Вони почали збирати сили для продовження боротьби.

Водночас велася напружена дипломатична підготовка нового етапу боротьби з Річчю Посполитою. У Корсуні Б. Хмельницький прийняв 14 липня послів російського царя митрополита Гавриїла та Г. Богда-нова і передав листи цареві та боярам, у яких порушив питання про приєднання України до Росії. З Угорщини 15 липня повернулися ко зацькі посли, які вели там переговори з Юрієм Ракоці про його участь у війні. Гетьман 16 липня зустрівся з послами кримського хана. Вони повідомили, що в Україні залишилося 30 тис. татар, які розмістилися поблизу Корсуня, а незабаром мали підійти ще 100 тис.

Проте становище козаків було складним. Воно погіршилося ще тим, що 25 червня 1651 р. на півночі розпочав бої литовський гетьман Я. Радзивілл. Йому вдалося через Білорусію прорватися в Україну. Невеликий загін чернігівського полковника М. Небаби не зміг проти-

стояти йому, полковник загинув у бою під містом Ріпками. Литовські війська 25 липня захопили Київ. Великі втрати, тяжке військо во-економічне становище змусили Б. Хмельницького звернутися до великого коронного гетьмана М. Потоцького з пропозицією уклас-ти перемир’я. Шляхта виробила 24 пункти проекту договору, що його запропонували козацькій старшині. Серед умов перемир’я були розірвання союзу з ордою, скорочення реєстру до 6-12 тис. козаків, надання права польським військам перебувати в Україні. Коли про це дізналися козаки, здійнявся бунт. Переговори продовжилися тіль-ки тоді, коли вдалося їх втихомирити. Козацька старшина погодила-ся на обмеження реєстру козаків до 20 тис, а розірвати угоду з тата-рами козаки не обіцяли. Зазначимо, що перед укладенням договору Б. Хмельницький прийняв посла турецького султана Осман-гауша, який запропонував Війську Запорозькому перейти в підданство Пор-ти і спільно брати участь у війні проти Венеції. Проте гетьман від-повів відмовою.

Нарешті, 18 вересня 1651 р. під Білою Церквою був підписаний мирний договір. Згідно з договором козацький реєстр передбачалося скоротити до 20 тис, козацька територія обмежувалася тільки Київ ським воєводством, питання про унію навіть не обговорювалося, шляхта знову поверталась у свої маєтки, гетьмана позбавляли права мати відносини з іноземними державами. Умови Білоцерківського договору викликали невдоволення українського народу.

Спираючись на військову силу, шляхта почала повертатися в Ук-раїну. За винятком небагатьох включених до реєстру, більшість се-лян і козаків опинилися перед загрозою закріпачення. Щоб уникну-ти цього, тисячі людей втікали на прикордонну з Москвою терито рію, де їх приймали і дозволяли встановлювати козацькі порядки. Ці поселення поклали початок так званої Слобідської України (терито рія сучасної Харківщини).

Такими подіями закінчився дуже тяжкий для України 1651 р. Б. Хмельницький продовжував зміцнювати зв’язки з Москвою. До Москви 9 січня 1652 р. було направлено нове козацьке посольство на чолі з Полтавським полковником І. Іскрою.

Тим часом польська шляхта продовжувала мстити козакам. Так, у квітні 1652 р. у Корсуні на вимогу польського уряду і у присутності його представників за невиконання умов Білоцерківського договору були розстріляні миргородський полковник М. Глацький, корсунсь-кий полковник Л. Мозир, паволоцький полковник О. Хмельниць-

кий. Такий самий вирок винесли і прилуцькому полковнику С. Гера-сименку, але дізнавшись про це, Б. Хмельницький не тільки повністю виправдав полковника, а й відзначив його за військові заслуги.

На початку травня в Чигирині відбулася козацька рада. Врахову-ючи акти свавілля, насилля, помсти, було прийнято рішення розірва-ти мирні відносини з Польською Короною.

У травні 1652 р. війська Б. Хмельницького недалеко від села Батіг, що на межі Поділля і Молдавії, зустрілися з 30-тисячною польською армією і вщент розгромили її. Перемога під Батогом піднесла мо ральний дух українського народу, повернула йому втрачену під Бе-рестечком упевненість у своїх силах. Пережив особисту трагедію і Б. Хмельницький. Під час боїв під Сучавою (Молдавія) був поране ний і невдовзі помер його син Тимофій, якого він сподівався посади ти господарем у Молдавії.

Одночасно тривала активна дипломатична діяльність гетьмана. У листопаді 1652 р. до Москви було направлено посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним, яке повинно було погодити питання про приєднання України до Росії. У 1653 р. Б. Хмельницький звертає свою увагу на північного сусіда - Швецію, яка була у ворожих від-носинах з Польщею. Відбувається обмін посольствами з Ю. Ракоці, ко-ролем Угорщини. Успішною була місія в Туреччину. У відповідь до Чи-гирина прибув турецький посол Магомет-ага з грамотою і багатими по-дарунками для Б. Хмельницького. Гетьман їх прийняв, але не погодився на пропозицію султана перейти в його підданство. Турецький султан вважався вигідним кандидатом на роль заступника і захисника України на міжнародній арені. Він був досить сильний, щоб не допустити нападу поляків на Україну і водночас дуже віддалений, щоб відкрито втручати-ся в її внутрішні справи. Тому ще в 1651 р. після обміну посольствами Оттоманська Порта формально взяла за своїх васалів гетьмана і Військо Запорозьке на тих самих умовах, що їх мали Крим і Молдавія. Проте через поширену серед українців ненависть до “турецьких бусур-манів” і внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так і ли-шилася нездійсненою.

Найпопулярнішим кандидатом на роль заступника України був пра-вославний московський цар. Упродовж повстання Б. Хмельницький звертався до царя по допомогу Україні в ім’я спільної для них право славної віри. Тим часом Москва зайняла позицію вичікування. За-знавши великих втрат у недавній війні з Польщею, Москва вирішила почекати, поки козаки і поляки не виснажать один одного. Проте в

1653 p., коли українці почали погрожувати, що погодяться на турецьку пропозицію, російський цар Олексій Михайлович більше не зміг зволі-кати з рішенням і 1 жовтня 1653 р. скликав Земський собор, де було схвалено рішення про возз’єднання України і Росії. Приймаючи це рішення, цар сподівався відібрати захоплені Польщею землі, викорис-тати Україну як буфер проти Оттоманської імперії, а також розшири-ти свою територію і вплив.

Поряд з цим у 1653 р. в Україні тривали військові дії. Польське військо просувалося до Наддніпрянщини. Супротивники зустрілися під Жванцем поблизу Кам’янця-Подільського. І знову польська ар-мія опинилася на грані повного розгрому. Та історія повторилася: кримський хан, який не хотів допустити посилення будь-якої сторо ни, пішов на переговори з польськими представниками. Згідно з ук-ладеним миром Ян II Казимир зобов’язувався відновити дію Зборів-ського договору. Польський уряд повинен був сплатити ханові 140 тис. злотих і дозволяв йому брати ясир на українських землях. Б. Хмельницький змушений був погодитися на припинення бойових дій на умовах Зборівського договору. Воєнні дії припинились 16 грудня 1653 р. З похідного табору під Гусятином Б. Хмельниць кий повідомив російським послам про перемир’я і від’їзд до Пере-яслава.

5.3. Переяславський договір

До Переяслава 31 грудня 1653 р. прибуло російське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, а 6 січня 1654 р. - Б. Хмельницький.

За наказом Б. Хмельницького 8 січня 1654 р. до Переяслава при-їхала козацька старшина, яка підтримала рішення про приєднання до Росії. На площі біля храму скликали генеральну раду, де були при-сутні безліч людей. Б. Хмельницький звернувся до народу з промо вою, в якій нагадав про тяжке військове становище, про ненадійність союзу з кримським ханом, про захоплення поляками українських те риторій, про національне пригноблення українського народу і наго лосив на необхідності для України прийняти чиєсь заступництво. Було названо чотири потенційні кандидати на цю роль: польський король, кримський хан, турецький султан і московський цар. А най-кращим визнавався православний цар. Натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана.

Відтак В. Бутурлін, Б. Хмельницький і старшина пішли до місцевої церкви, щоб скріпити рішення присягою. Але тут сталася неприємна подія. Б. Хмельницький сподівався, що згідно із заведеною в Польщі традицією присягу даватимуть обидві сторони - українці присяг-нуть на вірність цареві, а він пообіцяє захищати їх від поляків і пова-жати їхні права і привілеї. Проте В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, сказавши, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає підданим. Розсердившись, Б. Хмельниць кий вийшов з церкви, пригрозивши взагалі ліквідувати угоду. Та Бу-турлін уперто стояв на своєму. Врешті, розуміючи, що можна втрати-ти підтримку царя через просту формальність, Б. Хмельницький по годився дати клятву на вірність цареві. Переговори тривали два дні (9–10 січня), аж поки бояри запевнили, що цар своєю грамотою за-твердить вільності (права) України.

Невдовзі після цього царські чиновники роз’їхалися по 117 містах приймати присягу на вірність цареві Олексію Михайловичу. Присягу дали 127 тис. воїнів. Однак старшини Полтавського і Кропивнянсь-кого полків відмовилися давати присягу, заявивши, що за котів (со болів) не продаватимуть душу, а московських послів побили. Проти союзу з Москвою виступили полковники Сірко, Богун, Гладкий, Гу-ляницький та ін. Богун і пізніше не дав присяги. Так само негативно ставилися до союзу України і Росії Київський митрополит Сильвестр Косов та інші представники вищого духовенства, бо незважаючи на спільність релігій українське православ’я відрізнялося від російсько го: українська церква підпорядковувалася Візантійському патріарху, а російська-російському.

Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. (так звані Березневі статті). Він передбачав права і привілеї української шляхти та козацької старшини; 60-тисячний ко зацький реєстр; плату старшині й гроші на утримання козацького війська, збереження місцевої адміністрації; право Війська Запорозь-кого обирати гетьмана; право на невтручання царських воєвод у внут-рішні справи України; підтвердження козацьких і шляхетських віль-ностей; збереження прав київського митрополита; наявність військо вих застав на кордоні України з Польщею і козацької - у фортеці Кодак; захист України від нападів татар та ін.

Вільні вибори гетьмана, незалежний суд, власні фінанси, невтручан-ня військової адміністрації у внутрішні справи Війська Запорозького,

можливість закордонних зв’язків - це були політичні вимоги, які свідчили про те, що між Україною і Московською державою мали встановитися міждержавні відносини, при яких Україна зберігала б державну самостійність - як внутрішню, так і зовнішню - за умови певного контролю з боку царя як прожектора, за що йому належала відповідна грошова данина.

Під час переговорів у Москві після остаточної редакції грамоти Б. Хмельницького і “Статей” з 23 пунктів залишилося 11. Частину статей було об’єднано, а окремі ввійшли до тексту “Жалуваної гра-моти”, яку цар передав Б. Хмельницькому посольством С. Зарудно-го. Більшість статей було прийнято без змін.

Питання про Березневі статті 1654 р. і оцінка угоди, що об’єднала Україну з Росією, були й лишаються предметом численних суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінали документів втра-чені, збереглися тільки неточні чернетки, копії, переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом існувало п’ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського іс-торика права В. Сергєєвича, угода була персональною унією між Москвою та Україною, згідно з якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець з іс-торії російського права М. Дьяконов доводив, що, погоджуючись на “особисте підкорення” цареві, українці безперечно погоджувалися на поглинання їхніх земель Московським царством, і тому ця угода бу-ла “реальною унією”. Російський історик В. Мякотін і український історик М. Грушевський вважали, що Переяславська угода була фор-мою васальної залежності, згідно з якою сильніша сторона (цар) по годжувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись у її внут-рішні справи; українці ж зобов’язувалися платити цареві податки, надавати військову допомогу тощо. Історик В. Липинський стверд-жував, що угодою 1654 р. встановлювався тимчасовий військовий союз між Москвою і Україною. Таке тлумачення Переяславської уго ди зустрічається в багатьох працях радянських учених і полягає в то му, що ця угода розглядається як кульмінаційний момент у багатові-ковому прагненні українців і росіян до возз’єднання і що возз’єднан ня цих двох народів було основною метою повстання 1648-1654 pp.

Аналізуючи договір, зазначимо, що Б. Хмельницький вважав його звичайним договором протекції: союзом із сильним сусідом для бо-

ротьби проти ворога, тим більше, що Україна на той час вже була виз-нана європейською державою, тобто суб’єктом міжнародних відносин. Як приклад наведемо слова шведського короля Карла X, сказані ним у 1656 p.: “Ми знали, що між великим князем Московським і народом запорозьким існує певний договір, але такий, який залишив свободу народу цілою і непорушною”. У 1657 р. послів Б. Хмельницького в Австрії вітали як вельможних і славних радників, котрі представляють славну і войовничу республіку. На жаль, у Москві це розуміли по-іншому. Згідно з Березневими статтями 1654 р. між Україною і Мос-ковською державою встановлювалися невизначені відносини. З одно го боку, за гетьманом визнавалися права верховної суверенної влади, фактично в нього залишалися функції загальнодержавного управлін-ня. З іншого боку, московський уряд всупереч бажанням козацької старшини розширити і зміцнити українську автономію уміло й обереж-но перетворював Україну на звичайну провінцію Московської держа-ви. У наступні роки Москва розпочала політику пригноблення украї-нського народу, його закріпачення.

Б. Хмельницький скоро відчув тягар залежності від Москви. Цим, очевидно, і пояснюється загадкова, на перший погляд, поведінка Б. Хмельницького, який після укладення союзу з Москвою намагав ся не брати участі в походах, які планував московський уряд. На по чатку 1656 р. Б. Хмельницький тяжко захворів. Навесні 1657 р. геть манську владу він передав синові Юрію; 6 серпня 1657 р. Б. Хмель-ницький помер і був похований в Іллінській церкві в Суботові.

Важко переоцінити вплив Б. Хмельницького на українську істо рію. Проте діяльність його оцінюється неоднозначно. У більшості досліджень підкреслюється його роль у відновленні української по літичної організації, у створенні могутнього високоорганізованого війська, у вихованні плеяди нових діяльних військових керівників, у відродженні почуття національної гордості українського народу, в організації його на визвольну боротьбу проти польської шляхти. Звісно, не обминули Б. Хмельницького невдачі, помилки й прорахун ку але багато з них пов’язані з історичними обставинами. Тим часом провину за ці помилки багато істориків і письменників переклали тільки на Б. Хмельницького. Так, ще у XVIII ст. Григорій Сковоро­да писав про нього: “Будь славен во век, о муже, избранне Вольно-сти отче, герою Богдане”. Український поет Т. Шевченко називав Б. Хмельницького “геніальним бунтівником”. Водночас у таких тво рах, як “Розрита могила”, “Стоїть в селі Суботові...”, “Якби ти Бог-

дане, п’яний...”, Т. Шевченко негативно оцінює діяльність Б. Хмель-ницького за те, що той віддав Україну під владу Росії. У середині XIX ст. український історик М. Костомаров хвалив Б. Хмельниць кого за налагодження зв’язків із Росією і критикував за закулісні від-осини з турками. Гостро критикував Б. Хмельницького український мислитель XIX ст. П. Куліш, на думку якого той начебто започатку-вав період смерті, розвалу, анархії і культурного занепаду України. У XX ст. М. Грушевський висловив сумнів щодо існування у Б. Хмель-ницького чітких цілей, доводячи, що вчинки гетьмана визначалися швидше обставинами, а не навпаки. Багато українських істориків на чолі з В. Липинським дійшли висновку, що гетьман прагнув створи-ти фундамент української державності свідомо і послідовно, і без цих спроб відродити українську державу було б неможливо. Радянські історики схвалювали дії Б. Хмельницького, зазначаючи його роль як керівника повстання народних мас і особливо його роль в об’єднанні України та Москви. І все-таки ці оцінки треба узгодити з контекстом тієї доби - неоднозначної і суперечливої.

Отже, визвольна війна 1648-1654 pp. - яскрава і важлива сторінка в історії українського народу. Це був переломний етап, який змінив подальшу його долю. Характерними для цього періоду є не тільки військові успіхи, а й піднесення суспільної свідомості, творчих сил, економіки, завдяки чому український народ і зміг вести тривалу й важку війну з таким сильним суперником, як Річ Посполита. Тоді ж було створено військово-адміністративну систему, що проіснувала близько ста років.

Розділ 6

РУЙНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ

ДЕРЖАВНОСТІ

6.1. Україна після смерті Б. Хмельницького. Поділ земель України між Росією і Польщею

Після Переяславської ради і затвердження Москвою Березневих статей (1654 p.), які визначали політичний і правовий статус України у складі Російської держави, становище України залишалося склад-ним. Входження України до складу Росії не відповідало інтересам сусідніх країн. Уряд Польщі не хотів втрачати українські землі й не визнав рішень Переяславської ради. Туреччина і Кримське ханство розуміли, що союз України й Росії відкривав можливості для зміц нення становища Росії на берегах Чорного та Азовського морів. Ро сійсько-український союз і зміцнення Російської держави непокоїло й Швецію.

За таких складних обставин відновилася війна проти Польщі. На початку воєнних дій 1654-1656 pp. спільні українсько-російські вій-ська звільнили велику частину території України аж до західних кор-донів Галичини та Холмщини, російське місто Смоленськ, частину земель Білорусії. Проте закріпити перемогу не вдалося. Скористав шись ослабленням Польщі, у липні 1655 р. Швеція виступила проти неї і захопила більшість її території. Швеція претендувала й на за-хідноукраїнські землі, звільнені українсько-російськими військами. У цих умовах Росія припинила воєнні дії проти Польщі, уклавши з нею в 1656 р. перемир’я, і розпочала війну зі Швецією.

Укладення російсько-польського перемир’я продемонструвало відмінність у підходах Росії і України до ведення війни. Україна про довжувала воєнні дії проти Польщі. Проте початок російсько-швед-ської війни і тимчасовий перепочинок допомогли Польщі зміцнити-ся й завдати поразки війську Б. Хмельницького навесні 1657 р. Після

смерті Б. Хмельницького у серпні того ж року починається боротьба за владу різних угруповань української правлячої верхівки. 60-80-ті ро ки XVII ст. увійшли в історію України як доба Руїни. На жаль, спад-коємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починан-ня. Початком доби Руїни стало усунення від влади восени 1657 р. шістнадцятирічного сина Б. Хмельницького - Юрія. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Побоюю-чись, що Україна може втратити автономію, і незважаючи на народні настрої І. Виговський уклав з Польщею Гадяцький договір (1658 p.). Україна під назвою Великого князівства Руського мала ввійти до складу Речі Посполитої як рівноправний з Польщею і Литвою партнер з правом призначати своїх міністрів, мати власну валюту. Православ-на релігія мала бути зрівняна у правах з католицькою. Польські фео дали могли повертатися до своїх маєтків в Україні.

Політику І. Виговського не підтримали козаки - почалося по встання, і гетьман змушений був втекти до Польщі.

У 1659 р. гетьманом знов обирають Юрія Хмельницького. Проте він не був талановитим політичним і військовим керівником. Сла бодухий і хворобливий, Юрій не здатний був продовжувати справу батька. У 1659 р. московський уряд змусив його підписати Переяс-лавські статті, які істотно обмежували автономію України. У цих статтях з’явилися додаткові пункти, які закріплювали безумовне під-порядкування козацького війська на чолі з гетьманом верховній вла-ді царя, обрання нових гетьманів лише з дозволу царського уряду. Через рік (1660 р.) Ю. Хмельницький підписав Слободищенський трактат, який передбачав перехід України під владу Польщі.

Така непослідовна політика ускладнила й без того скрутне стано вище України, призвела до міжусобиць, в які втягувалися тисячі лю-дей, утруднювала консолідацію, відкривала можливості для обме ження автономії.

Батуринські (1663 р.) і Московські (1665 р.) статті, що їх підписав гетьман І. Брюховецький, зміцнювали позиції російського царату в Україні щодо збирання податків, утримання російських військ за ра-хунок українського населення.

Наступні договірні умови з російським урядом, укладені гетьма-нами Д. Многогрішним (Глухівські статті, 1669 p.), І. Самойловичем (Конотопські статті, 1672 р. і Переяславські статті, 1674 p.), І. Мазе-пою (Коломацькі статті, 1687 p.), І. Скоропадським (Решетилівські статті, 1709 p.), розширили права царської адміністрації в Україні.

Водночас у цих статтях фіксувалась єдність соціальних інтересів ро сійських і українських феодалів, закріплювалися привілеї української еліти. Видатний український історик М. Грушевський зазначав: “...ки далися старшини і люди українські то в той бік, то в той... а в цьому розбраті і війнах тільки гинула українська сила. І називається той час руїною, знищенням України”.

Ослаблена внутрішніми чварами, Україна стала землею, за яку бо ролися Росія, Польща і Туреччина.

Після того як І. Виговський підписав Гадяцький договір, Польща відновила воєнні дії проти Росії за територію України. Затяжна вис-нажлива війна ослабила обидві сторони. І Росія, і Польща змушені були шукати миру. У результаті тривалих переговорів 30 січня 1667 р. в Андрусові (поблизу Смоленська) було укладено перемир’я на три-надцять з половиною років. Росія закріпила за собою Лівобережну Україну (в українській історіографії цей регіон часто називається Гетьманщиною), землі запорожців і Слобідську Україну, або Слобо жанщину (Слобожанщина - територія на сході України). Правобе-режна Україна залишились у складі Польщі. У 1686 р. Росія і Польща підписали договір, відомий під назвою “Трактат про вічний мир”, який закріпив Андрусівське перемир’я. Таким чином, український народ залишився роздробленим і був позбавлений можливості ство рити власну державність. Мети, до якої прагнув український народ у визвольній війні 1648-1654 pp., так і не було досягнуто.

Тим часом над українським народом нависла загроза поневолен ня султанською Туреччиною і її васалом Кримським ханством. У бо ротьбі проти турецьких і татарських загарбників велику роль віді гравали запорізькі козаки, які здійснювали сухопутні та морські походи на Крим і турецькі фортеці у Приазов’ї. У 60-70-х роках XVII ст. такі походи не раз очолював кошовий отаман І. Сірко.

Влітку 1672 р. турецькі й татарські війська вторгайся на Право бережну Україну, яка була під владою Польщі. Захопивши Поділля і частину Волині, вони вирушили у Східну Галичину. У 1672 р. у Бу-чачі був укладений мирний дого<