Україна в Роки Другої світової війни. Возз’єднання українських земель (1939-1945 PP. )

Друга світова війна назрівала протягом багатьох років. Причини її були складними й різними. Найважливіша з них - загострення супе-речностей між капіталістичними державами, зокрема Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Англією і Францією - з іншого. Точилася гостра боротьба за світове панування. Тому незва-жаючи на глибокі суперечності, що розділяли капіталістичні держа-ви і соціалістичну країну СРСР, війна почалася не між ними, а всере-дині капіталістичного світу.

Вступ СРСР у Другу світову війну змінив її політичний характер, зумовив переростання війни з боку сил, що протистояли гітлерівсь-кому блокові, в антифашистську, визвольну. Союз РСР став голов ним оплотом народів у боротьбі проти фашизму. Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941-1945 pp. проти фашистської Ні меччини та її союзників - найважливіший, вирішальний фронт Дру-гої світової війни.

Період, що ввійшов в історію людства як Друга світова війна, охоплює шість років - з вересня 1939 р. до вересня 1945 р. Умовно історію війни можна поділити на п’ять етапів, кожен з яких має спе-цифічні особливості: перший - з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. (з дня нападу на Польщу до дня вступу у війну СРСР); другий -з 22 червня 1941 р. до листопада 1942 p., коли почався корінний пе-релом у війні; третій - з листопада 1942 р. до кінця 1943 р. (корінний перелом у війні, зумовлений перемогами Червоної Армії на Волзі й Курській дузі та військовими досягненнями США й Англії); четвер-тий - з кінця 1943 р. до 8 травня 1945 р. (безперервний наступ зброй-них сил антифашистської коаліції на всіх фронтах); п’ятий - з 9 трав-ня 1945 р. до 2 вересня 1945 р. (від капітуляції Німеччини до капіту-ляції Японії).

15.1. Перший етап Другої світової війни і Україна

Фашистська Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 р. Анг-лія і Франція оголосили війну Німеччині 3 вересня. Так почалася Друга світова війна, яка втягла у свою орбіту 61 державу, 80 % насе лення земної кулі. Вогненний смерч пронісся над величезними про сторами Європи, Азії і Африки, захопив океанські простори, досяг-нувши берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Курильських і Га-вайських островів на сході, кордонів Єгипту, Індії та Австралії на півдні. У цій війні загинуло понад 50 млн осіб, у тому числі й понад 27 млн радянських громадян. Лихо і страждання, які пережили люди, незмірні.

Німецька армія швидко захоплювала територію Польщі. Німеччи на виставила проти неї 58 дивізій і 2 повітряні флоти (2000 літаків), польська ж армія мала 37 піхотних дивізій і близько 400 літаків. Уряд Польщі 6 вересня, коли польська армія ще захищалася, евакуювався з Варшави, а 17 вересня втік до Румунії. Польська держава перестала існувати.

У зв’язку з нападом фашистської Німеччини на Польщу і швидким просуванням гітлерівських військ на схід радянський уряд провів у перших числах вересня 1939 р. великі військові збори в шести вій ськових округах. Війська Київського та Білоруського округів були приведені у повну бойову готовність і на цих напрямах створювались Український та Білоруський фронти.

Проте ці заходи були брудною політичною грою з боку радянсь кого керівництва, оскільки ще 23 серпня 1939 р. у Москві нацист-ський і радянський міністри закордонних справ - Й. Ріббентроп і В. Молотов - підписали договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, а також таємні додаткові протоколи, які були та-кими ж вагомими, як договір, і яким судилося на десятиріччя зали шитися “таємними”.

Якщо укладання радянським керівництвом пакту з потенційним агресором ще можна тлумачити як законну спробу хоча б на деякий час відтягнути війну, то по-іншому слід розцінювати таємні протоко ли до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав за рахунок сусідніх. Так, протокол передбачав розмежу-вання між СРСР та Німеччиною в разі війни по лінії річок Нарев, Вісла, Сян, тобто територією Польщі з розтинанням Варшави.

Через пакт “Ріббентропа—Молотова” СРСР опинився у вкрай сум-нівному становищі фактичного союзника воюючої Німеччини. Гітлер-івський вермахт, громлячи значно слабшу польську армію, стрімко на-ближався до західноукраїнських і західнобілоруських земель, які за щойно укладеними таємними протоколами мали бути під радянським контролем. Окремі німецькі частини вдерлися на територію Західної України і перебували на відстані лише 150 км від кордону СРСР. У ніч на 17 вересня заступник наркома закордонних справ СРСР В. По-тьомкін вручив польському послу В. Гжибовському ноту, що була підписана В. Молотовим. У ноті стверджувалось, що польська держа-ва перестала існувати, а ця обставина несе загрозу безпеці СРСР. У ноті було сказано, що Червона Армія одержала наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Зах-ідної Білорусії. Польський посол відмовився прийняти ноту і заявив рішучий протест. Тоді В. Потьомкін сказав: “Якщо немає польського уряду, то немає й польських дипломатів і немає пакту про ненапад”, що був підписаний між СРСР і Польщею ще в липні 1932 р. Таким чи-ном, з ранку 17 вересня 1939 р. на території Польщі в бойовій взає-модії з гітлерівським вермахтом почала діяти й Червона Армія.

Вступ Червоної Армії на територію Польщі був зустрінутий у ці лому польським суспільством з болем та гіркотою і навіть викликав ворожу реакцію. Польська армія була так деморалізована, що майже не чинила опору, за винятком окремих невеликих зіткнень прикор донних військ та частин, що відходили. У полон було захоплено ве-лику кількість рядового і офіцерського складу. Трудящі ж Західної України зустрічали Червону Армію радісно, тому що збувалася мрія про возз’єднання з Радянською Україною, відверталась загроза поне-волення фашистською Німеччиною.

Частини Червоної Армії 22 вересня зайняли Львів. Того самого дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кам-панії відбувся парад радянських та німецьких військ. Радянсько-ні-мецькі відносини були підтверджені 28 вересня новим договором між цими країнами - договором про дружбу і кордон. Протягом 50 ро ків факт укладення цього договору та його зміст становив одну з найбільших державних таємниць у СРСР.

У новому договорі СРСР з Німеччиною уточнювалась розмежу-вальна лінія між цими державами по території Польщі. Нова лінія кордону проходила по річках Тиса, Нарев, Буг, Вісла, Сян. Суто польські землі відійшли до Німеччини. За Радянським Союзом за-лишилися Західна Україна і Західна Білорусія. Договір формально

підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР.

На Західній Україні 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Укра-їнських Народних зборів. До них було обрано 1484 депутатів, серед яких 415 робітників, 766 селян, 270 представників трудової інтеліген-ції. Народні збори, які відкрились у Львові 27 жовтня 1939 p., прий няли Декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Ук-раїні та про возз’єднання її з УРСР.

Позачергова V сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. Позачергова III сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР.

Крім того, виникли сприятливі умови для вирішення проблеми Бесарабії і Буковини, населених переважно українцями. Радянський уряд 26 червня 1940 р. зробив королівському урядові Румунії подан-ня з вимогою повернути Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, насильно відторгнуті в 1918 р. Румунія погодилась. Части-ни Червоної Армії 28 червня 1940 р. перейшли річку Дністер, тобто СРСР тепер належали Північна Буковина і частина Бессарабії (Хо тинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти).

Верховна Рада Радянського Союзу 2 серпня 1940 р. прийняла за-кон про включення до складу УРСР Північної Буковини, а також Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського районів Бессарабії. У надзвичайно складній і суперечливій обстановці, що склалась напри-кінці 30 - на початку 40-х років у західному регіоні України, відбу-лась подія історичної ваги - здійснилася споконвічна мрія україн-ського народу про возз’єднання його земель в єдиному державному утворенні.

У результаті здійснення урядом СРСР згаданих акцій у складі Ук-раїнської РСР було утворено 8 нових областей: Львівську, Волинсь-ку, Ровенську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, Ізмаїль-ську та Чернівецьку.

Населення Української РСР у 1940 р. після приєднання західноук-раїнських земель збільшилося на 8,1 млн і на 1 червня 1941 р. у рес-публіці проживало 41657 тис. осіб, а територія України становила 560 тис. км².

З приходом Червоної Армії в житті населення Західної України сталися докорінні зміни. Це було пов’язано із запровадженням но вих, радянських порядків. Спочатку процес радянізації відбувався за певної підтримки місцевого українського населення, що настраждало-

ся від польської і румунської колонізації. Уже в перший рік радянської влади тут було реконструйовано і заново збудовано багато промисло вих підприємств. Покладено край безробіттю. Широкомасштабна ра-дянізація відбувалася й на селі. Селянство одержало у безплатне кори-стування понад 1 млн га поміщицької, монастирської та казенної землі. Але отримавши землю, західноукраїнське селянство стало побоювати-ся колективізації. І підстави для цього були. Без належних умов і підготовки, з надзвичайними перегинами колективізація таки почала-ся. На 1 червня 1941 р. уже було 2,6 тис. колгоспів і в них об’єднано 140 тис. селянських господарств, створено 38 МТС.

Розгорнулось національно-культурне будівництво. Широкого роз-маху дістала ліквідація неписьменності й малописьменності для дорос-лих (а таких було понад чверть населення). І все це стосувалося пере-дусім українства, яке “за Польщі” перебувало на найнижчому суспіль-ному щаблі. Повсюдно запроваджувалась українська мова, різко збільшувалась кількість українських шкіл (до 5,6 тис.) з одночасним ско роченням польських. Тільки протягом жовтня–грудня 1939 р. було відкрито 7 вищих навчальних закладів з викладанням рідною мовою. Серед абітурієнтів, прийнятих у 1940 р. на перші курси перейменовано-го на честь І. Франка університету, який став українським, і політехніч-ного інституту у Львові, українці становили 50 %, тобто їх збільшилось у 4 рази. Отже, у західному регіоні відбувалась своєрідна українська культурна революція, яка здійснювалась радянською командно-адміні-стративною системою в лічені тижні притаманними їй безцеремонно-на-тискними методами. Впадало в око, наприклад, що багато вулиць у містах було перейменовано, але для західноукраїнського обивателя це були малознайомі імена. Галичан та буковинців збентежили й навіть об-разили дедалі виразніші русифікаторські дії нових властей. А неприми-ренно вороже їх ставлення до Української греко-католицької церкви, яка користувалася в народі довір’ям і авторитетом, просто налякало.

Нова влада, утверджуючи українсько-радянські цінності, нещадно руйнувала й без того слабкі культурницькі осередки і громадські центри, місцеві традиції українців, навіть ті, з якими колись раху-вались польські та румунські колонізатори. Так, власті ліквідували Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), заснувавши на його базі філіал Академії наук УРСР, а окремих діячів НТШ репресували. Провідне становище у львівському філіалі АН УРСР фактично по сіли направлені з Києва “надійні кадри”. Це зумовило справедливе не-вдоволення місцевої інтелігенції.

Соціалістичні перетворення в західному регіоні супроводжувалися необгрунтованими репресіями, які охопили майже 20 % населення за-хідних областей. Були репресовані й керівники Народних зборів, що підписали акт про включення Західної України до складу УРСР: ака-деміки К. Струтинський, Т. Франко (син І. Франка) та інші діячі. До Сибіру було депортовано близько 400 тис. українців і 1,2 млн поляків.

Репресивні акції мали на меті максимально швидко здійснити “соціалістичні перетворення” і, зокрема, вирішити питання про сус-пільний лад і державну владу в Західній Україні.

Однак ці “соціалістичні перетворення” - насильницька колекти візація, яка розпочалася без всякої підготовки, недовір’я до західно української інтелігенції, масові репресії - різко змінили ставлення населення до радянського режиму. У краї була сила, яка за будь-яких обставин залишалася непримиренною щодо комуністів (як прийш-лих, так і місцевих) і радянізації, - ОУН, яку активно підтримувала Українська греко-католицька церква. Зі вступом на західноукраїн ські землі Червоної Армії ОУН пішла у глибоке підпілля. Мережа підпільних осередків розповсюджувала листівки, гуртувала молодь, іноді здійснювала збройні акції проти радянських органів, військо вих. Дедалі впливовішу роль в ОУН відігравав С. Бандера.

У січні 1940 р. в Італії відбулася зустріч С. Бандери з А. Мельни-ком. Між ними виникли гострі суперечки, зокрема щодо ставлення до Німеччини. Однак за всіх тактичних розбіжностей провідники ОУН, маючи на меті створення незалежної соборної Української дер-жави, вирішили шукати підтримку в нацистської Німеччини, яка, як було їм відомо, готувалася до війни з Радянським Союзом. За цих умов С. Бандера вжив заходів для таємного переходу найпотрібні-ших людей з Галичини на Захід. Німецькі спецслужби допомагали радикальній частині ОУН приготуватися до більш рішучих дій у бо ротьбі за українську незалежність.

Це спричинило поглиблення розколу в ОУН. Мельниківці, втрача-ючи вплив на подальший розвиток подій, намагалися перешкодити бандерівцям.

У квітні 1941 р. у Кракові було проведено II Великий збір ОУН. На ньому С. Бандеру було проголошено провідником, А. Мельни ка — виключено з ОУН. Після цього з’явилось дві організації -ОУН(Б) і ОУН(М). Бандерівський збір було присвячено підготовці до здобуття влади в Україні у зв’язку з наближенням німецького напа-ду на Радянський Союз.

Навесні 1941 p. з українських емігрантів (понад 20 тис. з яких перей-шло на територію Польщі у вересні 1939 р.) німецькими спецслужбами було утворено “Український легіон”, що складався з батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд”, які під час нападу Німеччини на СРСР мали виконувати особливі завдання. Цими батальйонами, особовий склад яких був одягнений в уніформу вермахту, командували українці, що перебували на службі в СС, - гауптштурмфюрер СС Р. Шухевич (батальйон “Нахтігаль”) і гауптштурмфюрер СС Є. По-бігущий (батальйон “Роланд”). Водночас на терені Західної України під егідою абвера розширювалися розвідувальна мережа і диверсійні підрозділи.

Нацистські вожді вважали і бандерівців, і мельниківців підручни ми в уярмленні та колонізації України.

Органи державної безпеки радянської влади в західному регіоні обрушили на оунівців репресії. У січні 1941 р. у Львові відбувся за-критий процес над 59 членами ОУН, серед них були уніатський свя-щеник Р. Берест, студенти, учні шкіл. Частину підсудних було пока-рано на смерть, інших засуджено до тривалих строків ув’язнення.

Тим часом на території Західної України чекісти “знешкоджували польські контрреволюційні та підозрілі елементи”. Було заарешто вано близько 26 тис. польських урядовців, представників інтелігенції. У 1940 р. за рішенням спеціального позасудового органу (так званої трійки) 22 тис. громадян були розстріляні в Катині (Смоленська об ласть), Старобільську (Харківська область) та інших місцях.

Утвердження сталінського режиму відбувалося в умовах, з одного боку, роздмухування культу особи Й. Сталіна, а з іншого - нагні тання страху та підозрілості в широких верствах населення.

Масові репресії, пік яких припав на 1937 p., не припинялися. В Україні з прибуттям у січні 1938 р. нового першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова вони вибухнули з новою силою. Ці дії органів держбезпеки очолив новий нарком НКВС України І. Сєров. Якщо в 1939 р. органами внутрішніх справ було заарештовано близько 2,5 тис. громадян, то в 1940 р. - 44,3 тис. На початок 1941 р. до ГУЛАГу із в’язниць було відправлено майже 30 тис. в’язнів, які по повнили 182-тисячний контингент репресованих українців. Масові репресії, кривди, переслідування невинних людей відіграли згодом, під час війни проти Німеччини, вкрай негативну роль.

На першому етапі Другої світової війни, тобто з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 p., у Західній Європі події розгорталися сприятливо

для Німеччини. Головні її супротивники - Англія та Франція - вою-вали за збереження своїх позицій. Але навесні 1940 р. вони не застосо вували активних дій і, таким чином, сприяли Німеччині підготувати сильний удар. Події перших чотирьох-п’яти місяців 1940 р. дістали в історії назву “дивовижної війни”, коли формальний стан війни не підкріплявся діями. “Дивовижна війна” закінчилася наступом німець ких військ у травні 1940 р. і капітуляцією Франції. Французький уряд 10 червня утік зі столиці, а 14 червня 1940 р. німецькі війська без бою ввійшли в Париж, що катастрофічно загрожувало Англії.

У першій половині 1940 р. гітлерівська Німеччина володіла знач-ною частиною Європейського континенту. У квітні капітулювали уряди Данії та Норвегії. Невдовзі Німеччина разом із союзною Іта-лією захопила Балкани. Протягом усього 1940 р. і на початку 1941 р. європейські держави, що входили до гітлерівського табору, перебу-вали у зеніті військової могутності.

Такою була міжнародна обстановка напередодні нападу гітле рівської Німеччини на Радянський Союз.

15.2. Початок Великої Вітчизняної війни і Україна

Після розгрому французької та англійської армій влітку 1940 р. і не-вдалої для СРСР фінської кампанії (листопад 1939 р. - березень 1940 р.) Гітлер вирішив, що настав час усунути найбільшу перешкоду на шляху до світового панування і створення “великої світової німецької імперії” - повалити Радянський Союз. За його наказом у грудні 1940 р. був розроблений план нападу на СРСР, що дістав кодову назву “Барбаросса” (за ім’ям войовничого прусського короля). Основу його становила ідея “блискавичної війни”. За термін від трьох тижнів до п’я-ти місяців німецькі частини збиралися знищити радянські війська і вийти на лінію “двох А”: Архангельськ - Астрахань.

Важливе місце у планах нацистів відводилося Україні. Нацисти розробили план колонізації України. Суть його полягала в тому, що Україна з її багатими ресурсами повинна була “оплатити” війну Гітлера за світове панування, постачати “третій рейх” та його армію продуктами харчування, а промисловість - сировиною.

Згідно з генеральним планом “Ост” фашисти мали намір знищити або виселити з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів - німців. Така сама доля чекала й мільйони людей єв-

ропейської частини Росії, Білорусії та Прибалтійських республік. Ні-мецькі війська мали досвід ведення сучасної війни, відзначалися ви сокою професійною виучкою та бойовим духом і були, безсумнівно, найкращою воєнною машиною того часу. Війська поділялися на три групи - “Північ”, “Центр” і “Південь”. Причому на напрямах го ловних ударів вони мали п’яти-шестиразову перевагу перед радянсь-кими військами. На Україну було націлено угруповання “Південь” із 36 дивізій.

На відміну від Німеччини та її союзників, які на початок червня 1941 р. перебували у стані цілковитої бойової готовності, угрупован-ня радянських військ (58 дивізій), що протистояло німецькій групі армій “Південь”, до бойових дій було не готове. Як, утім, і на інших ділянках розташування військ прикриття кордону.

Багато чим своїми здобутками у промисловому розвитку СРСР завдячував Українській республіці. Наприкінці 1940 р. Україна ви робляла 50,5 % загальносоюзного видобутку вугілля, 64,7 % - чаву-ну, 48,8 % - сталі, 67,6 % - залізної руди, 25,7 % - електроенергії. На рубежі 30-40-х років Україна була житницею всієї країни. Це був значний внесок України у зміцнення обороноздатності СРСР.

Напередодні Другої світової війни мілітаризація суспільства і дер-жави піднялась на безпрецедентний рівень, значно збільшились асиг-нування в Радянському Союзі на військові потреби: у 1939 р. вони становили 25,6% державного бюджету, у 1940 р. збільшились до 32,6 %, а в 1941 р. - до 43 %. При цьому приріст продукції оборон ної галузі промисловості за передвоєнні роки втричі перевищив за-планований приріст промислової продукції у країні.

Проте навіть тим, що вона мала на початок війни, армія на змогла скористатися через традиційні безгосподарність і безтурботність ке-рівництва. Так, окремі найдосконаліші зразки бойової техніки, зброї були безпідставно зняті з виробництва. У результаті кількість літаків і танків новітніх конструкцій не перевищувала 18 %.

Формально виходило, що за кількісними показниками Червоній Армії не було рівних. І хоч у своєму арсеналі вона мала в основному застаріле озброєння, шанси зберегти боєздатність армії, принаймні в обороні, були. Для цього потрібно було одне: кваліфіковане керів ництво. Найбільша трагедія Червоної Армії полягала у його відсут-ності. Сталінські “чистки” 30 - початку 40-х років завдали Зброй ним силам СРСР непоправних втрат. За 17 місяців (з травня 1937 р.) з армії було усунуто не менш як 44 тис. представників командирсько-го складу: було обезглавлено не лише військові округи та їхні штаби,

не лише корпуси і дивізії, а й 70 % полків і 80 % батальйонів. І тоді влада вдалася до випробуваного методу вирішення кадрових пи тань — “висуванства”, що призвело до сумних наслідків. На початок 1941 р. лише 7 % командного складу мали вищу освіту. Багато хто взагалі не мав відповідної військової освіти та кваліфікації. Зниження професійного рівня командного складу зумовило погіршення бойо вої підготовки. Типовим явищем в армії стали прояви недисципліно-ваності, дезертирства.

На воєнній доктрині СРСР позначився сталінський волюнтаризм. Усіляко заохочувалися хвалькуваті заяви наркома оборони СРСР К. Ворошилова про те, що майбутня війна вестиметься на ворожій території, а противника буде розбито “могутнім потрійним ударом” і “малою нашою кров’ю”. Про можливі оборонні дії навіть не згаду-валося. Громадянська війна в Росії подавалась як еталон війни май-бутнього. Водночас замовчувався досвід німецької та інших армій під час Другої світової війни, що вже тривала.

Радянське керівництво не зважало на титанічні зусилля та інформацію розвідки, резиденти якої доповідали про серйозні наміри нацистського уряду порушити радянсько-німецький договір про ненапад. Одним із пер-ших про це повідомив український художник і водночас радянський розв-ідник М. Глущенко (агентурний псевдонім - Ярема). А з квітня 1941 р. така інформація надходила майже із 40 точок земної кулі. Будь-які дані про підготовку війни Німеччиною відкидались як дезінформація. Вирі-шальну роль у такому злочинному безглузді відіграла настанова Й. Ста-ліна, який виключав можливість того, що Гітлер наважиться вступити у війну проти СРСР до розгрому Англії, щоб не вести бої на два фронти, як у Першу світову війну.

Для СРСР необхідно було виграти час, не допустивши передчасно го зіткнення, завершити підготовку країни і Збройних сил до війни. Й. Сталіна, який найбільше побоювався свідомих провокаційних дій “третьої сторони” (малася на увазі Англія, заінтересована у втягненні СРСР у війну проти Німеччини) і до того ж знав про низький стан боєз-датності Червоної Армії, можна було зрозуміти. Однак така позиція була доречною тільки до певної межі - до того, як остаточно з’ясува-лося, що впритул до кордону зосереджене величезне угруповання військ Німеччини, наміри якої залишалися нез’ясованими.

Смертельний ризик, якому Й. Сталін цілком свідомо піддав країну та армію, коштував надто дорого: і країна, і армія не були своєчасно переведені на режим посиленого забезпечення обороноздатності. Згідно з розпорядженнями Й. Сталіна радянським командирам було

наказано не займати бойових рубежів, щоб “не спровокувати агресо ра”. Досить незграбною спробою зняти напруженість у суспільстві та водночас з’ясувати наміри Гітлера було повідомлення ТАРС від 14 червня 1941 p., де йшлося про те, що відносини між СРСР і Ні-меччиною складаються якнайкраще, а про війну навіть не може бути й мови. І армія, і народ повірили в це, адже війни ніхто не хотів. Повіри-ли і заспокоїлися. У п’ятницю 20 і в суботу 21 червня особовому скла-ду військ були дозволені звільнення, командирам - навіть до ранку понеділка. З 19 і до 23 червня в авіаційних, артилерійський і танкових частинах було дозволено виконати ремонтно-профілактичні роботи.

Директиву про приведення в бойову готовність сухопутних і вій-ськово-повітряних сил було передано військовим радам західних при-кордонних військових округів Червоної армії тільки о пів на першу ночі 22 червня, після того як надійшли неспростовні дані про мож-ливість 22–23 червня нападу німецької армії на Радянський Союз.

Те, що трапилося саме в ці години, захопило радянські війська і народ зненацька.

Вранці 22 червня без оголошення війни німецько-фашистські вій ська вдерлися на територію СРСР. Армія вторгнення налічувала 190 добре озброєних дивізій - 5,5 млн солдатів і офіцерів були оз броєні найновішою технікою: 4,3 тис. танків, 4,9 тис. літаків, 47,2 тис. гармат і важких мінометів. Союзниками були Італія, Угорщина, Ру-мунія, Фінляндія та Словаччина. Допомогу Німеччині надавали цар-ська Болгарія і франкістська Іспанія.

Війська вторгнення мали завдання нищівним ударом розгромити головні сили Червоної Армії. Зосереджені в західних округах радян-ські війська налічували 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн осіб). Вони були озброєні великою кількістю бойової техніки, але переважно за-старілих конструкцій, до того ж багато бойової техніки виявилося несправною, не забезпеченою запасними частинами.

Німецьке командування плекало надію швидко просунутися до найважливіших політичних та економічних центрів. Група армій “Північ” мала діяти в напрямі Ленінграда, група армій “Центр” - на Московському напрямі, група армій “Південь” під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта мала захопити Україну. Хоча у смузі Київського особливого військового округу радянські війська пе-реважали противника в живій силі в 1,3 раза, за кількістю танків - у 6 разів, літаків - у 2,5 раза, вони через непідготовленість до бойових дій і некваліфіковане керівництво не змогли відбити ворожого удару.

Червона Армія відступала, але не панічно, а з боями.

Героїчно билися з ворогом прикордонники. Одинадцять діб вела бої в оточенні 13-та застава Володимир-Волинського прикордонно го загону на чолі з лейтенантом О. Лопатіним. Із 73 прикордонників живими залишилося троє. Особливий героїзм виявив командир зас-тави, якому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Та прикордонники не могли затримати стрімкого просуван-ня німецьких мотомеханізованих частин.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк - Броди - Рівне - Дубно від-булася найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій взяло участь з обох боків близько 2 тис. танків. Радянські війська завдали значних втрат групі “Південь” і затримали її просування до Києва на цілий тиждень. Наступу групи “Південь” протистояли Південно-Західний фронт (командувач - генерал М. Кирпонос) і Південний (командувач - генерал І. Тюленєв).

Ворог 30 червня 1941 р. захопив Львів. Того ж дня в залі колиш-ньої львівської “Просвіти” зібралось близько 200 прихильників ОУН (бандерівців), які прийняли “Акт проголошення Української держа-ви”. Проголошувалося, що вони будуть “тісно співпрацювати з на-ціонал-соціалістською Велико-Німеччиною”. Але ця акція не отри-мала схвалення рейхканцелярії. Через кілька днів “Акт” був лікві дований, а міністри на чолі з Я. Стецьком і головою ОУН(Б) С. Бандерою та його прихильниками заарештовані гестапо й кинуті до в’язниці.

Події на фронті продовжували розвиватися трагічно для Червоної Армії. За три тижні вона втратила 850 тис. військових, близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Використовуючи страте-гічну перевагу, фашисти за три тижні просунулися вглиб радянської території на 360-600 км, захопили Латвію, Литву, Білорусь, західні території України та Молдавії.

Керівництво Радянського Союзу, Радянської України, Комуністичної партії Радянського Союзу та України вживали рішучих заходів, спрямова-них на майбутню перемогу. 30 червня 1941 р. було створено надзвичайний органвладиіуправління-Державнийкомітет оборони. Очолив його Й. -Сталін. У 60 містах країни були також створені комітети оборони. Під час війни всебічно зміцнювались і перебудовувались Збройні сили. Було ство-рено Ставку Верховного Головнокомандування (Верховний Головноко-мандувач - Й. Сталін). Наголошуючи на безперечних провинах Й. Сталі-

на, було б неправильно -якщо ми хочемо залишатись на позиціях історич-ної правди - перекреслювати всю його діяльність як Верховного Головно-командуючого, голови Державного комітету оборони. Маючи необмежену владу, він спрямовував своєю волею адміністративно-командну систему управління, яка в тих екстремальних умовах відіграла певну роль.

Гасло “Усе для фронту, усе для перемоги!”, що народилось у перші дні війни, визначало тоді сенс життя і діяльність суспільства вели чезної країни. Вибух патріотичних почуттів багатьох людей, занепо коєних долею Вітчизни, був такий сильний, що навіть відійшли на другий план тяжкі травми, завдані населенню сталінським терором. Повсюдно розгорнулись патріотичні рухи і кампанії, армія поповню-валась людськими резервами і бойовою технікою.

Водночас із мобілізацією до Червоної Армії понад 2 млн жителів України (серед них 240 тис. комуністів) за прикладом Москви і Ленін-града формувались загони народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони тилових районів від шпигунів і диверсантів.

Оборонні бої, що їх, стікаючи кров’ю, вела Червона Армія, дали змогу протягом короткого часу перевести економіку, як і все життя народу, на “воєнні рейки”. Складовою перебудови народного госпо дарства на воєнний лад була евакуація в тилові райони країни най-ціннішого обладнання та іншого майна, а також кваліфікованих фа-хівців, діячів культури і науки.

Загалом з України в міста і села Російської Федерації, Казахстану, республік Середньої Азії було евакуйовано понад 550 великих під-приємств, майже 3,5 млн населення. Із МТС і радгоспів УРСР було відправлено понад 34 тис. тракторів, 2 млн т зерна і зернопродуктів, а також понад 6280 тис. голів худоби. У тил країни були перебазовані Академія наук УРСР, 19 її інститутів, понад 70 вищих навчальних закладів, у тому числі Київський, Харківський та Одеський державні університети.

Усе, що неможливо було вивезти, руйнувалося й знищувалося.

Було досягнуто головної мети евакуації - створено умови для швидкого налагодження випуску озброєння для війни з таким грізним противником, як Німеччина.

Із середини липня 1941 р. почався виключно важкий стан збройної боротьби. Незважаючи на опір радянських військ, що відступали, ворог продовжував, хоча й дещо уповільненими темпами, просува-тися вглиб країни.

Вирішальні бої на території України точилися на житомирсько-киї-вському, уманському та одеському напрямах. Німецьке командування планувало швидко розгромити дислоковані тут великі угруповання Червоної Армії, захопити територію України, а потім здійснити прорив на Кавказ і в Закавказзя. Німецько-фашистське командування, скорис-тавшись розривами, що утворилися між частинами Червоної Армії при вимушеному відступі, посилило натиск у напрямі Києва.

Оборона міста почалась 10 липня, коли війська київського укріп леного району зупинили передові частини ворога на р. Ірпінь. Захис-ники Києва опинились перед загрозою оточення. Ще раніше штаб Південно-Західного фронту, командуючий фронтом М. Кирпонос і Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов запевнили Й. Сталіна, що в жодному разі не дадуть противнику перейти на лівий берег Дніпра і взяти Київ. Обіцянки М. Кирпоноса і М. Хрущова важили неба-гато. Однак вони діяли за бажанням Й. Сталіна, який, виходячи з принципу “тримайся до кінця”, категорично заборонив залишати Київ. Лише 17 вересня, коли кільце оточення з півночі та півдня зам-кнулося, Ставка Верховного Головнокомандування дала згоду на виведення військ із міста. Та було вже пізно - в оточенні багато ра-дянських бійців загинули в перших боях, потрапили у ворожий полон. Лише рештки військ змогли пробитися крізь лінію фронту. У цих боях загинули М. Кирпонос, М. Бурмистренко, В. Тупіков, ба-гато офіцерів і бійців штабу Південно-Західного фронту.

Героїчна оборона Києва тривала 73 дні - з 10 липня по 20 верес-ня. Оборона столиці України відволікла до 70 дивізій противника. Вона мала велике значення для наслідків битви під Москвою, а також для зриву німецько-фашистських планів блискавичної війни проти Радянського Союзу. Затримка під Києвом не дала можливості ворогові влітку 1941 р. захопити Лівобережну Україну та Донбас. Було виграно час для евакуації на схід сотень тисяч людей, устат-кування промислових підприємств, матеріальних і культурних цін ностей.

Водночас із наступом на Київ угруповання армії “Південь” своїм правим крилом з 5 серпня рушило на південний схід і південь України з метою захоплення Одеси. Захисники Одеси - частини Приморської армії - зуміли зупинити ворога на рубежі Олександрівка —Стара Ванталинка -Кароліна Бугаз. 15 вересня 4-та румунська армія поча-ла вирішальний наступ і оточила Одесу, яку було здано 16 жовтня після 73 днів оборони і яка коштувала ворогові десятків ти-

сяч вояків. Скувавши тут понад 18 дивізій противника, захисники Одеси полегшили цим відхід частин Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.

До кінця жовтня 1941 р. після затяжних боїв гітлерівці захопили майже всю Лівобережну Україну, Харківський промисловий район, більшу частину Донбасу і Крим, де радянські війська стійко утриму-вали лише Севастополь. Протягом перших півроку війни країна втратила багато частин кадрової армії. Проте на кінець 1941 р. у ти-лових районах вдалося сформувати та озброїти понад 400 нових ди-візій. Покладались надії, що вони вплинуть на хід подій на фронтах.

Окупувавши значну частину території України, фашисти, як і в ін ших захоплених ними районах СРСР, запровадили тут режим терору і насильства. Програму геноциду щодо населення України фашисти почали реалізовувати з перших днів окупації. Перший удар було об-рушено на партійно-радянський актив. Найхарактернішою за жорс-токістю, розмахом і наслідками була кампанія винищення єврейсько го населення. Невдовзі після загарбання Києва на околиці міста, у Бабиному Яру, протягом кількох днів було страчено 52 тис. жінок, дітей та стариків єврейської національності. Бабин Яр став місцем постійних розстрілів (щовівторка та щоп’ятниці), де знищувались євреї, українці, росіяни, представники інших національностей.

Жертвами терору, розв’язаного передусім з расистських та полі тичних міркувань, стали 1,4 млн радянських військовополонених у 180 таборах смерті, розташованих на території України. Відомо по над 250 місць масових розстрілів українського населення.

Тим часом уже перші ознаки опору загарбники відчули, щойно ступивши на українську землю. Воїни розгромлених прикордонних частин Червоної Армії з власної ініціативи розпочинали партизансь-ку боротьбу. У лісах Чернігівщини, Сумщини, Житомирщини та в інших місцевостях формувалися партизанські загони, до яких входи-ли робітники, селяни, військовослужбовці, які пробивалися з оточен-ня. За важких умов у ворожому тилу розпочали боротьбу партизан ські загони (на чолі з С. Ковпаком, С. Руднєвим, М. Попудренком, О. Федоровим та ін.) і підпільні партійні осередки в містах України.

Восени 1941 р. обстановка на радянсько-німецькому фронті булавкрай на-пруженою. За п’ять місяців війни гітлерівцям вдалося значно просунутися на вирішальних його ділянках, зокрема на південно-західній -на 900-1200 км.

Наприкінці вересня 1941 р. німецько-фашистські полчища пере йшли в наступ на столицю Радянського Союзу - Москву. Оборонну