У XII - першій половин. XIII ст.

У XП–XШ ст. на території України підносяться Галицьке і Волин ське князівства. М. Грушевський вважав ці князівства спадкоємцями політичних і культурних традицій Києва. Галичина розміщувалась у східних передгірних районах Карпат, у верхів’ях річок Дністра і Пру-та. Населяли її племена дулібів, тиверців і білих хорватів. На сході вона межувала з лісовими рівнинами Волині, яку також заселяли дуліби і білі хорвати. На схід від Волині лежало Київське князівство. На західних і північних кордонах Галичина боролася з угорцями і поляками, а Волинь змушена була боротись проти північних сусідів -литовських племен. Обидва князівства були вдало розташовані, їх не діставали напади зі степу. Волинь і Галичина були густо населені. А їх міста стояли на важливих торговельних шляхах на Захід. Крім того, Галичина мала великі поклади солі - товару, який був потріб ний усій Русі.

Протягом 980-990 pp. київський князь Володимир відвоював у по ляків Галичину і приєднав її до своїх володінь. На Волині він за-снував місто Володимир, яке згодом стало її столицею. У Галичині центр князівства перемістився з Перемишля до Галича поблизу кар-патських соляних розробок. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками.

Галичина і Волинь істотно розширилися. У Галичині бояри були заможні та владні. Винятково велику владу галицьких бояр можна пояснити їхнім походженням. На відміну від бояр інших князівств, які здебільшого походили з князівської дружини, галицькі бояри, очевидно, були нащадками місцевої племінної знаті. Свої повнова-ження вони діставали не від князя, а внаслідок узурпування общин них земель. Крім того, багато хто з них торгував сіллю, що забезпе-чувало їм міцне економічне становище і давало можливість тримати власні бойові дружини. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва Великому київському князю важко було втручатися в місцеві події.

На відміну від галицьких бояри Волинського князівства прийшли в ці землі у складі дружин своїх князів. Київ був до них набагато ближчий, тому й мав на них істотніший політичний вплив, ніж на

Галичину. Волинські бояри одержали земельні володіння за службу князю. Вони залежали від щедрості князя й тому більше підтри мували його.

З-поміж князівств першим від Києва відокремилося Галицьке. З 1097 р. тут княжили правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростисла-вичі - Василько, Володар і Рюрик, які перемогли князів- суперників та угорців у 1099 р. Після їх смерті син Володара Володимирко (1124-1152 pp.) об’єднав у 1141 р. галицькі землі у князівство з центром у Галичі. Він розширив межі князівства, боровся проти Угорського ко ролівства, успішно протистояв прагненню Великих князів київсь ких підкорити собі Галичину. Син його Ярослав Осмомисл (1152-1187 pp.) розширив кордони Галичини аж до гирла Дністра, уклавши союзні договори з Угорщиною і Польщею.

Проте Осмомислові не вдалося обмежити боярську опозицію, і після його смерті вона почала відкрито боротися проти його сина Володимира (1187-1198 pp.). Він змушений був утекти до Угорщини. Скориставшись цим, угорський король Бела III захопив у 1189 р. Га-лицьке князівство і посадив у Галичині свого сина Андрія. Проте галичани повстали і вигнали загарбників. З допомогою польського князя Казимира влітку 1189 р. Володимир знову зміг повернутися в Галич, та його залежність від бояр ще більше посилилася.

У середині XII ст. швидко розвивається Волинське князівство. За часів правління правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяс-лавича Волинська земля утворила окреме князівство. Після смерті Мстислава князем у Волині став його син Роман (1170-1205 pp.). Між сусідніми Галичиною та Волинню розвивалися жваві господарські зв’язки. Цей чинник, а також потреба спільної боротьби проти аг-ресії з боку Польщі й Угорщини стали передумовами об’єднання цих земель в єдине князівство. У 1189 р. галицькі бояри запросили Рома-на княжити в Галичині, однак цьому перешкодили суперники. Лише в 1199 р. після смерті галицького князя Володимира Ярославича Ро ман зумів захопити Галич і об’єднати Галичину з Волинню.

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні кня зівської влади, тобто на ослабленні бояр. Багатьох з них він відпра-вив на каторгу або стратив. Союзниками князя в боротьбі з боярами були міські жителі та дрібні бояри. Князь Роман успішно здійснював і зовнішню політику. Він двічі, у 1202 і 1204 p., очолював об’єднані походи українських князів на половців, які завершилися вдало. Ро ман здійснив кілька походів у литовські та польські землі й у 1196 р.

приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвагів. У 1203 р. поразки в боротьбі з ним за Київ зазнали суперники із Суз-даля, і князь Роман заволодів Києвом.

Таким чином, під владу галицького князя потрапили всі українсь-кі князівства, за винятком Чернігівського. Продовжуючи у 1205 р. походи польськими землями, Роман потрапив у засідку і загинув.

Незабаром після смерті князя Романа знову почалися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося іноземне втручання, що врешті призвело до розпаду держави. Синам його Данилові та Ва-силькові було відповідно три та один рік, і галицькі бояри вигнали їх разом з їхньою матір’ю княгинею Анною. При цьому визначилися дві протилежні тенденції: з одного боку - прагнення до збереження і зміцнення князівства, з іншого - до поділу і роздробленості його те-риторії. За об’єднання земель під владою Великого князя виступали дрібні й середні бояри та городяни. Вони боялися необмеженої влади боярської верхівки, яка зосередила у своїх руках великі земельні ба-гатства. Підтримувала князя також група володимирських бояр. Бо яри, які були проти князівської влади, запросили княжити трьох Іго-ревичів, синів героя “Слова о полку Ігоревім”. Та для багатьох бояр це стало великою помилкою. Не бажаючи ділитися владою з бояра-ми, Ігоревичі знищили майже 500 бояр. Однак бояри з допомогою угорців стратили Ігоревичів. Скориставшись обуренням мас, поль-ські й угорські феодали, прикриваючись захистом прав Данила і Ва-силька, захопили й поділили між собою Галичину. Данило і Василь ко у 1215 р. дістали батьківську вотчину - Володимир.

У 1219 р. галичани повстали проти угорців. Бояри запросили кня-жити Мстислава Удатного, і він княжив у Галичі до 1228 р. Водночас Данило і Василько об’єднали землі Волинського князівства і в результаті воєнних дій тільки у 1238 p., спираючись на городян і ду-хівництво, заволоділи Галичем. Так була відновлена єдність Галиць-ко-Волинського князівства.

У цей самий період виникла загроза німецької феодально-като лицької агресії. У 1237 р. німецькі лицарі-хрестоносці захопили місто Дорогичин і хотіли перетворити його на опорний пункт для дальшо го просування в Галицько-Волинське князівство. У 1238 р. Данило розбив хрестоносців і звільнив Дорогичин.

Данило Галицький і далі здійснював політику об’єднання україн ських земель. У 1240 р. він захопив Київ і посадив там свого воєводу Дмитра. Взявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь.

Проте обидва князівства ще протягом певного часу існували як єдине ціле під орудою старшого брата Данила.

У внутрішній політиці Данило, як і його батько, намагався забез печити собі підтримку серед селян і городян, щоб не залежати від бояр. Він побудував багато міст, у тому числі в 1256 р. Львів, який був названий на честь його сина Лева. Для заселення нових міст Да-нило запрошував ремісників і купців з Німеччини й Польщі, а також руських земель. Багатонаціональний характер галицьких міст підси-лювався великими вірменськими і єврейськими громадами, які після занепаду Києва переселилися на захід. У селах для захисту смердів від бояр призначалися спеціальні чиновники, створювалися військові загони із селян. Та монголо-татарська навала перешкодила Данилові здійснити його плани.

2.3. Монголо-татарська навала в Україну

У степах Центральної Азії здавна жили численні племена кочовиків - монголів, яких називали також татарами (за назвою одного з їхніх племен). Наприкінці XII ст. тут виникла могутня військово-феодальна держава. Між ватажками племен - ханами - точилася боротьба, яка скінчилася перемогою хана Темучіна. У 1206 р. Темучіна оголосили ханом усієї Монголії і дали йому ім’я Чингіс-хан. Він створив величез-ну кінну армію. В армії була сувора дисципліна. За найменший прояв боягузтва і нерішучості страчували. Монгольські воїни були спритні й безжальні. Про воїна казали: “Він володіє безстрашністю лева, хитрі-стю лисиці, хижістю вовка, бойовим запалом півня”. Стрімкою лави-ною, зі свистом і виттям воїни кидалися на ворога. Під час облоги міст застосовували стінопробивні машини, а через стіни кидали глиняні горщики із запаленою нафтою.

Спочатку Чингіс-хан завоював якутів, бурятів, ойротів та інші на-роди Східного Сибіру. Потім він напав на Китай і в 1215 р. захопив Пекін. Тисячі китайських ремісників, перетворених на рабів, почали виробляти зброю і спорядження для армії Чингіс-хана. У 1221 р. він завоював Середню Азію і Хорезм. Перед монголами відкрився шлях на Закавказзя і Причорномор’я. Розграбувавши міста Хорезму, Чин-гіс-хан з основними силами пішов у Монголію. Для подальших заво ювань він залишив у Середній Азії великі військові загони під коман-дуванням Джебе і Субедея. Вони захопили і спустошили Іран, а зго дом вторгайся в Закавказзя. Після цього монголи рушили на північ і

вийшли до причорноморських степів. Тут загони Джебе і Субедея зу-стрілися з половцями і розбили їх. Залишки половецьких військ втек-ли за Дніпро, де розміщувались половецькі кочів’я на чолі з ханом Котяном.

Хан Котян підтримував дружбу із сусіднім Галицьким князівст-вом. Галицький князь Мстислав Удатний був одружений з його донькою. Дізнавшись про монгольську навалу, Котян разом з інши-ми ханами поїхав до свого зятя просити про допомогу. Мстислав Удатний звернувся до всіх руських князів із закликом виступити про-ти монголо-татар. Проте до нього приєдналося небагато князів, зок-рема київський, волинський, чернігівський та смоленський. Разом з ними виступили й половці. Військо було велике, але погано органі-зоване, не було єдності. У травні 1223 р. на березі річки Калки, що впадає в Азовське море, русини і половці зустрілися з головними си-лами монголо-татарської армії. Половецькі, галицькі та волинські полки кинулися в бій. Київський князь Мстислав не взяв участі в битві, а розташувався в укріпленому таборі на горі. У розпал бою по ловці втекли. Русичі продовжували битися, та сили були нерівні. Мстислав Удатний і Данило Галицький відступили, переправилися через річку і повернулися додому. Монгольські війська оточили ук-ріплений табір київського князя. Три дні тривала битва, але розбити табір монголам не вдалося. Тоді вони запропонували київському князю мир і обіцяли пропустити його з військом. Та тільки-но русичі вийшли з табору, монголи напали на них і перебили. Монгольські воєначальники по-звірячому розправилися з переможеними. Вони по-клали полонених князів і бояр на землю, накрили їх дошками, влаш-тували на дошках бенкет і всіх задушили. Після битви на Калці мон-голо-татари повернули назад і через Каспійський степ пішли в Азію.

У 1227 р. помер Чингіс-хан. Його наступник хан Удегей продов жив агресивну політику і вирішив підкорити всю Європу. У 1236 р. величезна монголо-татарська армія під проводом онука Чингіс-хана Батия розпочала похід на захід через Урал. Першою жертвою нава-ли стала Волзька Болгарія. Татари зруйнували і розграбували її, а населення перебили. Протягом 1237-1238 pp., незважаючи на героїзм руських воїнів, були розгромлені війська Рязанського і Володимиро-Суздальського князівств. Монголо-татари здобули штурмом і спали ли Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Москву, Твер і багато інших міст. Північно-східна Русь була спустошена.

У 1239 p. монголо-татари почали вторгатися в українські землі. Вони захопили Переяслав і Чернігів, зруйнували і спалили їх. Восени 1240 р. монголо-татари підійшли до Києва. Батий був вражений кра-сою і величчю давньоруської столиці і хотів здобути Київ без бою. Та кияни вирішили стояти на смерть. Обороною Києва керував Данило Галицький. Багато днів тривав штурм міста. Захисники, які залиши-лись, зібралися в Десятинній церкві, стіни її не витримали ваги людей і впали. Усі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари повністю захопили Київ, зруйнували його, а людей винищили. Коли зраненого воєводу привели до Батия, кривавий хан помилував його за хоробрість.

Спустошивши Київ, кочовики пішли на Галицько-Волинську зем-лю. Переборюючи опір русичів, вони захопили й розграбували міста Ізяслав, Луцьк, Володимир, Галич та ін.

У 1241 р. ординці вторгайся в Польщу, Угорщину, Чехію. Ослаб лені численними битвами з русичами, вони не наважилися просува-тися на Захід. Батий розумів, що в тилу залишалася розгромлена, але все ще сильна Русь. Війська Батия у 1242 р. повернули назад. У по низзі Волги він заснував державу Золота Орда (із столицею Сарай), під владою якої опинилися народи Русі, Хорезму, Північного Кавка-зу, Поволжя, Західного Сибіру, Криму. Золота Орда була частиною Монгольської імперії. Батий підпорядковувався великому ханові, який перебував у Каракорумі.

Монголо-татарська навала наробила багато лиха Україні. Було спалено і зруйновано міста та села, багато людей загинули чи потра-пили в полон. Уповільнився процес економічного та політичного розвитку країни.

Українські князівства втратили незалежність. їхні князі підкоряли ся Батию й великому монгольському ханові. Золотоординський хан затверджував князів, давав їм ярлик - грамоту на право управляти князівством. За ярликом вони приїздили до столиці Золотої Орди. Від князів вимагали дорогих подарунків і покірності. їх примушува-ли виконувати різноманітні принизливі обряди. Якщо князь не до годжав ханові, його вбивали (так загинув чернігівський князь Ми хайло). В усі міста завойованих князівств були направлені татарські представники - баскаки - з озброєними загонами. Мешканців міст і сіл переписали й змусили платити данину. Вони зобов’язані були відбувати також різні повинності. За несплату данини баскаки про-

давали людей у рабство. Від сплати данини звільняли тільки духівниц-тво. Багатьох ремісників забирали до Золотої Орди і змушували там працювати на ханів.

Хани здійснювали політику, спрямовану на поглиблення роздроб леності, підтримували міжусобиці. Батий передав Київ у володіння володимиро-суздальському князеві Ярославу Всеволодовичу. Після його смерті в 1249 р. Київ перейшов під владу Олександра Нев-ського. Згодом ординці передали управління Києвом князям різних руських земель.

Чернігівською землею монголо-татари управляли за допомогою місцевих князів. Посилився розпад цієї землі на ряд дрібних кня-зівств. Чернігів втратив значення політичного центру землі.

Переяславське князівство взагалі припинило існування як окрема земля.

Господарство України було зруйновано. Багато міст, які до того процвітали, спорожніли. Особливо постраждав Київ. За оцінками сучасників, у ньому майже не залишилося жителів. Тисячі людей, ря-туючись від загарбників, пішли у дрімучі ліси та в інші землі.

Лише у другій половині XIII - на початку XIV ст. у Наддніпрян щині, на Поділлі почало відновлюватися господарство, підірване монголо-татарською навалою. Люди почали відбудовувати спалені міста і села, будувати нові, засівати поля, відроджувати ремесла і торгівлю.

2.4. Галицько-волинське князівство у другій половин. XIII - на початку XIV ст.

Незабаром після монголо-татарської навали Данило і Василько по вернулися з Угорщини на Волинь, яка була розграбована ординцями. Скориставшись боярськими міжусобицями, Данило зміцнив свою вла-ду. Проте галицькі бояри запросили до себе чернігівського князя Рос-тислава Михайловича. Данило прогнав його дружинників. Тоді Рос-тислав, не відмовляючись від своїх претензій на Галичину, в 1242 р. поїхав до Угорщини і оженився на дочці угорського короля Бели IV. У 1244 р. на чолі угорського війська Ростислав розпочав похід на Перемишль, але невдало. У 1245 p., підтримуваний угорсь-кими і польськими феодалами, Ростислав разом з дружинами галиць-ких бояр розпочав новий похід, захопивши Перемишль і взявши в

облогу Ярослав (на р. Сян). Князя Данила підтримували литовський князь Міндовг і мазовецький князь Конрад. Вирішальна битва відбу-лася 17 серпня 1245 р. Князь Данило здобув перемогу, а Ростислав утік. Це закріпило владу Данила, яка поширилася на всю Галичину, Дорогичинську, Белзьку і Холмську землі. Хани Золотої Орди вва-жали небезпечним для себе посилення Галицько-Волинського кня зівства. У 1245 р. до Данила прибули посли від намісника Батия з вимогою: “Віддай Галич!” Щоб не викликати гніву завойовників, Данило вирішив поїхати в Орду. Він змушений був визнати себе ва-салом хана. Та на відміну від північно-східних руських князівств, які майже цілком залежали від монголо-татар, залежність Галицько-Во линського князівства була меншою. Сюди не приїжджали ханські баскаки, не здійснювався перепис населення. Основний обов’язок князя полягав у тому, щоб під час воєнних походів надавати своє військо у розпорядження ханів і платити данину.

Водночас галицький князь почав шукати шляхи до визволення українських земель від монголо-татарського ярма. Зміцнюючи свою владу, він здійснив кілька походів проти литовського племені ят-вагів, яке нападало на Волинь. У 1246 р. галицький князь призначив митрополитом Русі свого ставленика Кирила. Намагаючись зміцни-ти добрі стосунки із сусідніми країнами, в 1246 р. Данило оженив свого сина Лева на дочці угорського короля Бели IV. У свою чергу, король відмовився підтримувати Ростислава, який все ще претенду-вав на Галицьке князівство. У 1247 р. Данило встановив мирні відно сини з мазовецьким, краківським і литовським князями. Зміцнюва лися відносини з постійними сусідами. Дочка Данила в 1250 р. вийш-ла заміж за володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича. А коли в 1252 р. князем у Володимирі-на-Клязьмі став Олександр Невський, волинський князь Василько оженився на його сестрі. Ос-новною метою цієї послідовної політики була спільна боротьба про ти Золотої Орди.

Зважаючи на те, що значення Галицько-Волинського князівства зросло, Папа Римський намагався поширити в ньому католицизм. У 1246 р. посол Папи Римського Інокентія IV Шано Карпіні провів переговори з Данилом і встановив відносини, які, проте, в 1248 р. були розірвані через те, що папський посланець архієпископ Альберт намагався “викорінити грецькі (тобто православні) звичаї і обряди”. У 1252 р. до східних кордонів Галицько-Волинської землі знову на-близилися орди монголо-татар під проводом воєводи Куремси.

Розраховуючи на допомогу Папи Римського, Данило знову відно вив переговори з ним і звернувся з проханням про хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погодився, щоб його володіння перейшли під церковну юрисдикцію Риму і прийняв від Папи коро лівську корону, якою був коронований у Дорогичині в 1253 р. Тоді ж Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти татар і прикликав Польщу, Чехію і Моравію взяти в ньому участь. Проте похід не від-бувся, бо феодали цих країн утягайся в боротьбу за австрійське ус-падкування. Тільки-но Данило з’ясував, що не одержить допомоги від Ватикану, він припинив стосунки з Папою.

У 1254 р. Данило вирішив власними силами воювати проти мон голо-татар. Насамперед він здійснив вдалий похід у Литву. У резуль-таті цього походу один його син Роман одержав волость у Білій Русі, а інший - Шварно - оженився на дочці литовського князя Міндов-га. Тоді ж було укладено воєнний союз Данила з Міндовгом проти Золотої Орди.

Наприкінці 1254 р. Данило перейшов у наступ проти Куремси і розбив його війська. Князь хотів іти далі й звільнити Київ, але Мін-довг розірвав союз із Данилом і виступив проти нього. Протягом 1255-1256 pp. військові сутички з Литвою тривали, волості в Білій Русі були втрачені, а князь Роман Данилович загинув.

У 1259 р. монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм неспо дівано рушило в Галичину і Волинь. Бурундай наказав князям зруй нувати укріплення міст Володимира-Волинського, Луцька, Кременця, Львова та ін. Галицько-Волинське князівство знову визнало над со бою владу ординських ханів.

У 1264 р. князь Данило помер. В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. Він зумів об’єднати в одну державу землі Галичини і Волині, стримати польську й угорську експансію, домогтися піднесення соціально-еко номічного й культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Не всі його плани увінчались успіхом. Данилові не вдалося втримати Київ і здійснити свою мрію - звільнитися від мон-голо-татарського ярма.

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька. У Галичині княжили сини Данила: Лев -у Галичі та Перемишлі, Мстислав - у Теребовлі, Шварно - у Белзі та Холмі.

Наприкінці XIII ст. на Галицько-Волинське князівство знову напа-ла Золота Орда, було зруйновано багато міст і сіл. Хани вимагали збільшити данину і брати участь у походах. Лев і Василько не змогли дати відсіч Орді.

У 1270 р. князь Василько помер, передавши Волинь своєму синові Володимиру. Володимир був протилежністю свого двоюрідного бра-та Лева. Якщо Лев Данилович здійснював активну зовнішню політи-ку, зробив кілька походів на Польщу, Угорщину, приєднав до своїх володінь Закарпатську Русь, то Володимир зосередив увагу на вирі-шенні мирних питань - будівництві міст, замків, церков. Він зали-шив по собі пам’ять як прихильник освіти і культури.

Як зазначається в літописі, при князеві Юрії, синові Лева, Галиць-ко-Волинська земля була “в честі і повазі, сповнена багатства і слави”. Про авторитет Юрія свідчить подія, що сталася в 1303 р. Незадово-лений рішенням митрополита Київського перенести свою резиден цію до Володимира-на-Клязьмі (столиці Володимиро-Суздальського князівства), Юрій дістав згоду Константинопольського патріарха створити в Галичині окрему митрополію. Помер Юрій у 1308 р.

Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які правили разом. їх непокоїло зростання мо гутності Литви, і вони встановили союзні відносини з Польщею і хрестоносцями Тевтонського ордену. Проте війна з Литвою була невдалою. Стосовно монголо-татар Андрій і Лев здійснювали неза-лежну політику. За окремими даними, вони загинули в 1323 р. в одній із битв з ординцями.

Після нетривалого боярського правління в 1325 р. бояри запро сили княжити у Галицько-Волинській землі мазовецького князя Бо-леслава Тройденовича, який був одружений із сестрою Андрія і Лева Марією. Болеслав прийняв православну віру і взяв ім’я Юрій. Він не став підтримувати бояр, як вони на це сподівалися, а здійснював не-залежну внутрішню і зовнішню політику. Воював з Польщею і повер-нув захоплені нею землі. Водночас намагався поліпшити стосунки з Ордою і Литовським князівством. Він видав свою дочку заміж за сина литовського князя Гедиміна Любарта і проголосив його своїм наступником. Це викликало невдоволення народу, чим скористали-ся бояри і в 1340 р. отруїли князя. Так власна знать позбулася остан-нього князя, а сусідні держави почали прямо втручатися у справи Га-лицько-Волинського князівства.

Таким чином, у другій половині XIII - першій половині XIV ст. центр українського державництва переходить до Галицько-Волин-ського князівства. Після проголошення Данила королем для сусідніх монархів назва “королівство Русь” щодо Галицько-Волинського кня зівства стала загальноприйнятою. З початку XIV ст. державним гер-бом стає зображення золотого лева на блакитному щиті. Це зобра-ження вперше можна знайти на печатці, яка скріплювала грамоту, датовану 1316 р. Прапором князівства було синє полотно із зобра-женням лева. Князь виконував усі функції державної влади - зако нодавчу, виконавчу та судову, тому літописець називає його “само держцем”. Давнє віче у XП–XШ ст. практично втратило своє значен-ня, хоча князь і скликав народні збори з метою вирішення важливих питань. При ньому була рада бояр. Для внутрішнього управління існувала система князівських управляючих. Оборону кожної землі організовував тисяцький, якого призначали з бояр. Князівськими во лодіннями управляв стольник. Галичина і Волинь поділялися на зем-лі, а ті, у свою чергу, - на волості з центрами у містах. У містах уп-равляла боярсько-патриціанська верхівка. З першої половини XIV ст. окремі міста починають здобувати Магдебурзьке право, що забезпе-чувало їм самоврядування. Першим таким містом у 1334 р. став Ся-нок. Державна скарбниця поповнювалася за рахунок податків з жите-лів міст і волостей, мита з купців, які торгували сіллю. У грошовому обігу, як і скрізь на Русі, були зливки срібла, які називали гривнями. Збройні сили складалися з народного ополчення і боярських дружин.

Отже, XП–XШ ст. на Русі - період феодальної роздробленості. Єдина до того Давньоруська держава розпалася на окремі князів ства. На тлі занепаду Київської землі на українській території зазнає піднесення Галицько-Волинське князівство (королівство Русь). Воно стає носієм української державності.

Проте в 1239-1240 pp. починається монголо-татарська навала. За-гарбники практично зруйнували господарство України, її матеріаль ну і духовну культуру. Київ втратив своє колишнє значення.

У другій половині XIII - на початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного економічного, політичного і культур-ного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж інших українських земель. Та йому доводилося постійно оборонятися від агресії з боку Польщі, Угорщини і Литви, які перетворилися в цей час на сильні централізовані національні держави.

Розділ 3