ПОЛІТИЧНИЙ ТА ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В ПЕРІОД МІЖ БУРЖУАЗНО-ДЕМОКРАТИЧНИМИ РЕВОЛЮЦІЯМИ (1905 - ЛЮТИЙ 1917 р.)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ПОЛІТИЧНИЙ ТА ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В ПЕРІОД МІЖ БУРЖУАЗНО-ДЕМОКРАТИЧНИМИ РЕВОЛЮЦІЯМИ (1905 - ЛЮТИЙ 1917 р.)



Остання чверть XIX і початок XX ст. ознаменувалися переростан ням капіталізму “вільної” конкуренції в монополістичний капіталізм, що дістав назву імперіалізм. На географічних картах початку XX ст. України не існувало. її землі входили до складу двох імперій — Ро сійської та Австро-Угорської. Україна не становила єдиної територі-альної цілісності. Східна (Наддніпрянська) Україна входила до скла-ду Російської імперії. Західна Україна - Галичина й Буковина -входила до складу Австро-Угорщини. На території Східної України проживало 17 млн українців, у Галичині - 3 млн, на Закарпатті -0,5 млн, на Буковині- 300 тис.

10.1. Наддніпрянська Україна на початку XX ст.

Східна Україна була одним з найрозвиненіших економічних регі-онів Росії. Тут сформувалися такі великі промислові центри, як До нецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний та Ні копольський марганцевий басейни, Південно-Західний цукровироб-ний район. Особливості переростання капіталізму в імперіалізм у Росії були характерні для розвитку капіталізму й в Україні. Еконо мічні зв’язки України з іншими районами країни з року в рік зміцню-валися, підвищувалася її роль в загальноросійській економіці. Украї-на давала 70 % загальноросійського видобутку вугілля, 75 % залізної руди, 68 % виплавлення чавуну, 50 % - сталі.

Попри швидкий розвиток промисловості Росія залишалася еко номічно відсталою країною: панівним було велике поміщицьке земле-

володіння. Так, у 1905 р. в Україні 31 тис. поміщиків володіли 10,9 млн десятин землі, тоді як 3 млн селянських дворів мали 20 млн десятин надільної землі.

Характеру економічного розвитку відповідала й розстановка кла-сових сил. На початку XX ст. збільшувалась чисельність двох кла-сів - буржуазії та пролетаріату. Причому в їх складі з року в рік збіль-шувалася кількість представників корінного населення - українців. В Україні формувався пролетаріат за рахунок українців, росіян, по ляків, чехів, угорців та людей інших національностей. Так, на почат-ку XX ст. росіяни становили 11,7 %, поляки - 6,4 % населення Над-дніпрянщини. Селянство становило переважну більшість населення Східної України. У його складі відбувалася диференціація: збільшу-валась кількість як бідняків, так і заможних селян.

З року в рік збільшувалася й кількість інтелігенції, у тому числі за рахунок українців.

Іноземний капітал, переважно англійський, домінував у металур-гійній, машинобудівній та гірничій галузях промисловості. Напри-кінці XIX - на початку XX ст. саме на півдні України утворилися найпотужніші монополії - “Продамет”, “Продвугілля”, “Продру-да” та ін. Разом з ними розвивалися банки, а особливо активно “Азо-во-Донський”.

На початку XX ст. у Східній Україні утворилися політичні партії. В Україні поряд із соціал-демократичними організаціями, що стояли на марксистських позиціях, діяли й інші соціал-демократичні, соціа-лістичні політичні організації. Найвідомішими серед них були Рево люційна українська партія (РУП); Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); Українська соціал-демократична спілка (“Спілка”); Народна українська партія (НУП); Товариство українсь-ких прогресистів (поступовців) (ТУП); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та інші політичні угруповання.

Революційна українська партія виникла в Харкові в лютому 1900 р. і об’єднувала здебільшого студентів, семінаристів, учителів, представників інших верств населення. На різних етапах діяльності РУП до її керівництва входили Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра, В. Винниченко, М. Русов, Б. Мартос та ін. У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з’їзд партії, на якому був обраний Центральний комітет і “Закордонний комітет” для керівництва закордонною діяльністю. Місцевими організаціями були “спільні громади”, що діяли в багатьох містах. На такі промислові центри, як Катерино-

слав, Одеса, Миколаїв, Донецький басейн, вплив РУП не поширював-ся. Зазначимо, що РУП стала базою формування низки українських партій.

Так, у 1902 р. з РУП вийшла група на чолі з М. Міхновським і утворила Народну українську партію (НУП). У 1903 р. частина чле-нів РУП увійшла до Української соціалістичної партії (УСП) на чолі з Б. Ярошевським. Поряд з організаційним розколом відбулося по літичне розмежування в лавах РУП: одна частина партії на чолі з М. Меленевським шукала контактів з меншовицьким крилом РСДРП, інша на чолі з М. Поршем, що протидіяла групі М. Меленевського, вимагала повної організаційної самостійності РУП. Частина чле-нів партії, що дістала назву “Група колишніх членів РУП”, у січні 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку (“Спілку”) і разом із Загальним єврейським соціал-демократичним союзом (“Бунд”) увійшла до складу РСДРП на правах автономної орга-нізації меншовицької фракції. Ще одна частина РУП (М. Порш, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра та ін.) у грудні 1905 р. скликала з’їзд, що поклав кінець офіційному існуванню РУП і прого лосив утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).

Торкаючись позиції щодо національного питання українських партій, зокрема РУП, УСДРП, слід наголосити, що вона була дале-кою від толерантності. Так, РУП обстоювала ідею автономії Украї-ни в межах Росії. Вона розуміла цю “автономію” як створення україн-ського сейму або Ради і була в цьому близька до бундівського трак-тування культурно-національної автономії. Проголошуючи метою боротьбу за інтереси українського народу, РУП при цьому заклика-ла український робітничий клас пам’ятати, що “він бореться лише проти буржуазії панівної нації”. Тоді постає запитання: а що, серед українців не було тих, хто нещадно пригноблював селян, робітників та інший трудящий народ? Аж до 1903 р. РУП активно пропагувала брошуру харківського адвоката М. Міхновського “Самостійна Ук-раїна”, де закликалося до рішучих дій. Гаслом брошури було: “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кав-каз.” Одним з принципів НУП, яка сформувалась у 1901-1902 pp., був “Україна з її добрами тільки для українців, а не для чужинців”. Ідей, подібних до “Україна для українців”, не було в жодних інших програмах партій. Справді, у програмах українських соціалістичних та соціал-демократичних партій простежується заклик до забезпечення

рівноправ’я всіх народів України - як української більшості, так і національних меншин. Так, українська соціалістична партія, першим засновником якої була Леся Українка, висувала ідею рівності “усіх громадян краю без різниці статі, породи, національності і віри”.

Щодо позиції УСДРП з питань національних відносин, то вона зак-ликала боротися “проти всякого національного гніту”, обстоювала тезу про культурно-національну автономію та вимогу “автономії Ук-раїни з окремим сеймом”. Обстоювала УСДРП також принцип “націо-нальних” організацій пролетаріату, не обмежених територіально. Іншими словами, ішлося про створення організацій робітничого класу (партій, профспілок тощо) за “національною ознакою”, а не про ство рення територіальних організацій, що об’єднували б представників на-ціональних груп, які живуть на певній окремій території (області, краї тощо). Ця партія наполягала на тому, щоб її визнавали єдиним пред-ставником українського пролетаріату.

Водночас, так само, як і в Росії, відбувався процес консолідації ук-раїнських буржуазних партій: створені в 1904 р. Українська демокра-тична партія (УДП) та Українська радикальна партія (УРП) об’єд-налися в Єдину українську радикально-демократичну партію (УРДП) кадетського напрямку. Керівниками її були Б. Грінченко, С. Єфре-мов, М. Левицький, Є. Чикаленко та інші відомі діячі.

Буржуазні українські партії вели в основному легальну агітацію за демократичну структуру суспільства без монарха, проте й без соціа-лізму, за автономію України у складі оновленої Росії. Водночас ук-раїнські соціал-демократичні партії - РУП, “Спілка” та УСДРП -у своїй діяльності мало чим відрізнялись від Російської соціал-демок-ратичної робітничої партії (РСДРП), допомагали їй, сприяли пере-мозі соціалізму в Росії, робили ставку на пролетарську революцію. Органом РСДРП, заснованої в 1898 р. на І з’їзді в Мінську, була газе-та “Искра”, яку друкували за кордоном. На II з’їзді РСДРП (1903 р.) поділилася: більшість, на чолі з В. Леніним, хотіли створити міцну партію революціонерів з твердою дисципліною, що підпорядковува-лася б директивам Центрального комітету (ЦК); цю групу почали називати більшовиками. Менша частина на чолі з Л. Мартовим сто яла за більш вільну організацію робітників на кшталт німецьких со ціал-демократів; цю частину почали називати меншовиками.

У 1906 р. на IV (об’єднавчому) з’їзді РСДРП більшовики, меншо вики і бундівці формально об’єдналися. Прийом УСДРП до складу РСДРП було відкладено, а пізніше ця потреба відпала. Робітники та

інші передові представники трудящих України об’єднались із загаль-норосійськими організаціями РСДРП, що успішно діяла в Україні, багато її членів працювали на заводах і фабриках України.

На початку XX ст. в умовах загострення соціально-політичної конфронтації у країні, діяльності антимонархічних політичних угру-повань поширюється робітничий, селянський, студентський та земсь-ко-ліберальний рух. Характерною ознакою робітничого руху цього періоду був перехід від суто економічних вимог до політичних страй-ків і демонстрацій. Політичний характер вимог робітників виявився у демонстрації, що відбулася 1 травня 1990 р. у Харкові. Політичні страйки відбулися також на підприємствах Катеринослава, Києва, Миколаєва, Луганська та Нікополя. У 1903 р. відбувся загальнополі-тичний страйк. Він почався в липні на Закавказзі та в Одесі, а потім перекинувся до Києва, Миколаєва, Катеринослава, Єлисаветграда. У страйковому русі, що здебільшого очолювався представниками ре-волюційної соціал-демократії, взяло участь близько 250 тис. робіт-ників. Учасники загальнополітичного руху поряд з вимогами еконо мічного характеру - поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати - висували й політичне гасло: “Геть самодержавство!” В окре-мих містах України відбувалися сутички між поліцією і страйкарями.

Невирішеність аграрного питання реформою 1861 p., залишки крі-посницьких форм землеволодіння були причиною незадоволення се-лян своїм соціально-економічним становищем, що проявлялося в бо ротьбі селянства, у тому числі й українського, за передачу поміщиць кої землі сільським громадам. На цьому грунті відбувалися масові виступи селян. Значною подією в селянському русі були повстання в 1902 р. у Полтавській, а потім Харківській губерніях. Загалом про тягом 1900-1904 pp. в Україні відбулося близько 1100 селянських за-ворушень у 1300 селах з населенням близько 800 тис. осіб.

В умовах загострення соціальних та політичних суперечностей у країні посилюється студентський рух. Студентська молодь вимагала зниження плати за навчання, виступала проти чиновницького та поліцейського свавілля у вищих навчальних закладах. Дедалі часті-ше студентські виступи набували політичного спрямування. Так, у 1900 р. студенти харківських вузів взяли участь у маївці. У листопаді цього ж року заворушення почалось у Київському університеті. У січні 1901 р. у часописах Києва надруковано урядове розпорядження, згідно з яким 183 студенти Київського університету - найактивніших

учасників масового студентського руху - було віддано в солдати. Попри це виступи студентів набули досить широкого розмаху. Тільки в лютому-березні 1902 p., під час загальноросійського студентського страйку, у демонстраціях взяло участь близько 30 тис. студентів і роб ітників. Серед студентських організацій в Україні значний вплив мали РУП, “Бунд”, Польська соціалістична партія (ПСП). Певна частина студентів тяжіла до інших організацій, зокрема тих, що об’єднувалися навколо гуртків РСДРП.

Політична обстановка у країні ще більше загострилася в резуль таті поразок Росії у війні з Японією, яка почалася в січні 1904 р. вна-слідок нападу японського флоту на російську ескадру в Порт-Артурі. Бездарне військове керівництво, казнокрадство царських чиновників призвели до того, що незважаючи на мужність та героїзм, виявлений солдатами, матросами та офіцерами, російська армія зазнала тяжких втрат у боях поблизу Ляояна (1904 p.), Мукдена і острова Цусіма в Корейській протоці (1905 p.).

Демократичні сили країни - робітники, студентська молодь, керовані в багатьох випадках соціал-демократичними організація-ми, — закликали до припинення війни та ліквідації монархічного ре-жиму. Ці виступи доповнювалися заворушеннями в армійських час-тинах, розташованих, зокрема, в Одесі, Севастополі, Катеринославі та Києві.

Революційна криза, що наростала у країні, виявилася під час пер-шої революції в Росії 1905-1907 pp. Революційне піднесення у країні, як відомо, почало наростати після подій 9 січня 1905 p., коли в Петер-бурзі за наказом царя Миколи II (1894-1917 pp.) було розстріляно мирну демонстрацію робітників, які разом із сім’ями йшли до Зимо вого палацу, щоб передати царю петицію про свої потреби. Понад 3 тис. людей було вбито, кілька тисяч - поранено.

Революційна боротьба прокотилася по всій країні, у тому числі й в Україні: 12 січня 1905 р. відбулися страйки робітників Київської фабрики металевих виробів № 4, заводу Гретера і Криванека. Піз ніше страйки поширилися на Катеринослав, Харків, Бердичів та інші міста України.

Весною та влітку 1905 р. в Україні відбулося близько 1700 селян ських виступів.

Революційний рух робітничого класу й селянства істотно вплинув на армію та флот. Майже два тижні - з 14 до 25 червня 1905 р. - трива-

ло повстання на броненосці “Потьомкін”. Очолювали його мос-ковський робітник А. Петров, харківський робітник І. Яхновський, селянин із Житомирщини, керівник соціал-демократичної групи бро-неносця Г. Вакуленчук. У листопаді 1905 р. у Севастополі відбулися збройні повстання на крейсері “Очаків”, броненосці “Св. Пантелей мон”, міноносці “Свирепьш” та ін. Одним із керівників повстання був лейтенант П. Шмідт.

Загальноросійський політичний страйк відбувся 9 жовтня 1905 р. Наляканий боротьбою народу проти монархічного ладу, уряд зму-шений був 17 жовтня 1905 р. видати маніфест, за яким цар надавав народу окремі політичні свободи, а також обіцяв скликати законо давчу Думу. Слід зазначити, що цей маніфест цілком задовольнив буржуазію та буржуазні партії - російські, українські, єврейські. Проте протилежним було ставлення до нього переважної більшості робітників, селян, прогресивної інтелігенції, соціал-демократичних організацій. Вони не припиняли боротьби з царизмом.

Значно посилилися виступи проти царизму в армійських частинах. У деяких містах Росії, зокрема у Владивостоці, Ташкенті, Кронштад-ті, відбулися виступи солдатів і матросів. 18 листопада 1905 р. по встали сапери Києва на чолі з підпоручником Б. Жаданівським. У країні назрівало революційне повстання.

Під час революційної боротьби трудящих мас виникли такі орга-нізації, як Ради робітничих депутатів. Московська Рада робітничих депутатів під керівництвом більшовиків 7 грудня 1905 р. оголосила загальний політичний страйк, який 9 грудня переріс у збройне по встання. Російських робітників підтримали пролетарі Харкова, Киє-ва, Катеринослава, Одеси. У Горлівці та Олександрівську робітники вийшли на збройне повстання. Грудневе повстання стало апогеєм першої революції в Росії.

Грудневе збройне повстання зазнало поразки. Однак і в цей важ-кий для революційних сил період тривали робітничі, селянські та сту-дентські виступи. Хоча вони вже не мали великого розмаху. Свідчен-ням цього є те, що загалом у Росії кількість страйкарів у 1906 р. пере-вищувала 1 млн, а в 1907 р. - 740 тис, в українських губерніях -відповідно понад 100 і близько 55 тис.

Незважаючи на поразку, перша російська революція 1905-1907 pp. мала велике значення в історії. Це була перша буржуазно-демокра-тична революція періоду імперіалізму, під час якої робітники, селяни, демократична інтелігенція, частина армії виступили проти реакційно-

го монархічного режиму. На боротьбу з царизмом піднялися по неволені народи, зокрема український. Революція значною мірою пе-ребувала під впливом соціал-демократичного руху. Однак у 1905 1907 pp. царизм утримався при владі, революцію було придушено. Головні причини поразки полягали в недостатній міцності союзу де-мократичних сил країни, зокрема робітничого класу і селянства; роз-колі в соціал-демократичному русі. Якщо більшовики вимагали рі-шучого повалення царизму, то меншовики наполягали на реформах у межах існуючого буржуазного ладу. Більшість армії ще не підтри-мувала боротьбу народу і придушила його революційний виступ. Хоча революція й не розв’язала свого головного завдання - пова-лення царизму, але вона стала школою революційної боротьби тру-дящих мас Росії.

Слідом за поразкою революції країною прокотилася хвиля репре сій. У 1907-1909 pp. за участь у революційних подіях було засуджено понад 26 тис. Протягом лише 1907 р. було закрито 100 газет, профе-сійних спілок, а в 1910 р. - понад 440 професійних організацій. Особ-ливо жорстоких ударів зазнали більшовицькі організації. Було за-арештовано багато членів Київської, Одеської, Ніжинської, Коно топської, Полтавської, Харківської та інших соціал-демократичних організацій. Зауважимо, що в боротьбі з демократичним рухом ца-ризм спирався на так звані чорносотенні організації. Серед них най-відомішими були “Союз руського народу” та “Союз Михаїла Архан-гела”. До речі, характерною ознакою цих чорносотенних організацій був запеклий шовінізм, а їх гаслом - “Бий інородців!”.

Під час першої Російської революції однією з наймогутніших сил, що виступила проти царизму, було селянство. Це пояснюється не-вирішеністю аграрного питання. Для того щоб якось зменшити со ціальне напруження на селі, зміцнити свою соціальну базу і при цьо му зберегти залишки поміщицької системи землеволодіння, уряд протягом 1906-1910 pp. видав низку законодавчих актів, що дістали назву Столипінської аграрної реформи.

Суть реформи полягала в тому, що вона дозволяла закріплювати у приватну власність ділянки общинної землі, що перебували в кори-стуванні селян. Зазначимо, що у здійсненні реформи уряд опирався насамперед на заможне селянство.

Голова царського уряду П. Столипін (1862-1911) наголошував, що реформа розрахована на “міцних і сильних”, сподіваючись, що кур-

кульство та інші заможні верстви населення будуть “перепоною для розвитку революції”.

У 1906-1915 pp. по всій Росії у приватну власність закріпили зем-лю понад 2 млн дворів, що становило 22,1 % загальної кількості об щинників. В Україні реформа мала характерні особливості. У резуль-таті того, що в багатьох районах України общинне землекористуван-ня не набуло такого розмаху, як у Росії, а на Правобережжі та в Полтавській губернії його не було вже з XVI ст., процес переходу землі у власне користування відбувся швидко. Однак якщо на Право бережжі з общини виокремилися майже 48,6 % членів, то на Лівобе-режжі - лише 20,5 %. Реформа значно поліпшила становище кур-кульства і водночас призвела до подальшого розорення бідняків, які здебільшого змушені були продавати куркулям землю, закріплену реформою як їхню особисту власність. Свою землю продали 32 млн господарств, що вийшли з 1260 тис. найбідніших общин. Це спричи-нило подальше розшарування селянства. В Україні за 1905-1916 pp. кількість бідняцьких господарств збільшилася з 44 до 57 %. Реформа передбачала також переселення селян із центральних районів Росії до Сибіру. Уряд розраховував, що цим вдасться підштовхнути розвиток куркульських господарств у центральних районах країни і водночас забезпечити освоєння нових земель на Сході Росії. Протягом 1906-1912 pp. переселилося понад 2 млн 600 тис. осіб, з них з України -близько 1 млн. Однак набідувавшись на новому місці, 70 % пере-селенців змушені були повернутися додому. Столипінська аграрна реформа мала як позитивні, так і негативні наслідки. Прогресивне полягало в тому, що реформа спрямовувалась на подальший буржу-азний розвиток села, формування куркульських фермерських госпо дарств. Проте вона не усунула поміщицької форми землеволодіння. Не змогла припинити наростання революційної хвилі на селі.

За царським маніфестом 17 жовтня 1905 р. було оголошено про свободу слова, друку, про створення законодавчої Думи, про пере-творення Росії на конституційну монархію. У зв’язку зі зняттям усіх заборон, пов’язаних із свободою друку, склалися сприятливі умови для розвитку української преси. Першим успіхом було видання в 1905 р. часопису “Хлібороб”. У грудні 1905 р. у Києві почав вихо дити перший щоденний український часопис “Громадська думка” (пізніше перейменований у “Раду”). Протягом року після виходу ма-ніфесту виникло 15 українських видавництв і виходило близько 20 ук-раїнських періодичних видань. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне

видання (без цензурних купюр) “Кобзаря” Т. Шевченка. Велику час-тину газетних шпальт заповнив просвітницький матеріал про те, що таке Україна, хто такі українці, якою є територія їхнього розселення та ін. У травні 1907 р. з’явилось офіційне розпорядження щодо ска-сування Емського указу 1876 р. Проте однією з характерних ознак столипінської доби стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. У березні 1908 р. у Києві було створено “Клуб російських націоналістів”. Завдяки державній підтримці й особистому покрови-тельству П. Столипіна він став однією з найвпливовіших політичних груп у Російській імперії. У грудні 1909 р. цей Клуб добився рішення Думського підкомітету у справах освіти про недопущення викладан ня української мови у школах. Іншим важким ударом по українсько му рухові став циркуляр П. Столипіна від 20 січня 1910 р. із заборо ною реєструвати будь-які “інородчеські” товариства й видавництва. В окремій інструкції він пояснював губернаторам, що заборона по ширюється, зокрема, на українські та єврейські організації.

У роки реакції український рух знов опинився в підпіллі. Було за-крито “Просвіти” та інші українські організації.

Безумовно, період реакції не заглушив наростання революційного руху. Уже в другій половині 1910 р. робітничі страйки охопили Петербург, Москву, Київ, Катеринослав, Одесу, Миколаїв, Херсон. Протягом 1910-1911 pp. в Україні відбулося близько 450 селянських виступів. Хвиля протесту прокотилася країною у зв’язку з розстрі-лом у березні 1912 р. на річці Лені учасників демонстрації - робіт-ників золотих копалень. У березні 1914 р. заборона святкування дня народження Т. Шевченка призвела до масових демонстрацій студен тів у Києві та інших містах. Для розгону демонстрантів було послано загони поліції і козаків.

У роки революції було здобуто перший досвід парламентаризму. Вибори до І Державної думи відбувалися в умовах військових реп-ресій, арештів. Від України було обрано 102 депутати, у тому числі 24 поміщики, 26 представників міської інтелігенції, 42 селян, 8 робіт-ників і одного священика. У Державній думі сформувалася “Україн-ська думська громада” у складі 45 осіб на чолі з адвокатом і громад-ським діячем з Чернігова І. Шрагом. Політичною платформою цієї громади була автономія України. М. Грушевський уклав деклара-цію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою громади. Але вже було запізно. Державну думу 8 липня 1906 p., після 72 днів існування, було розпущено.

У січні 1907 p. відбулися вибори до II Державної думи. Українські губернії у II Державній думі представляли 16 поміщиків, 4 священи-ки, 17 інтелігентів, 59 селян і 6 робітників.

У II Думі була також “Українська думська громада”, що мала 47 членів і видавала часопис “Рідна справа - Вісті з Думи”. Громада домагалася автономії України, місцевого самоврядування, українсь-кої мови у школі, суді, церкві. Для того щоб мати підготовлених пе-дагогів, громада вимагала створення кафедр української мови, літе-ратури та історії в університетах, уведення української мови в україн-ських семінаріях.

II Дума проіснувала лише 103 дні; 3 червня 1907 р. її розпустили. Розгін II Думи мав характер державного перевороту і відкрив добу реакції. Новий виборчий закон істотно обмежив права робітників, селян і національних меншин. Депутати III Державної думи від Ук-раїни, серед яких було 67 поміщиків, у цілому підтримали столипін-ську реформу, хоча й вносили пропозиції з національного й аграрно-селянського питання.

У роки нового революційного піднесення більшовицькі організа-ції розширили легальні форми роботи, зокрема в межах IV Держав ної думи, де активну роль відігравала більшовицька фракція. Так, виступаючи з промовою 20 травня 1913 p., депутат-більшовик від Катеринославської губернії Г. Петровський на місцевому матеріалі переконливо показав переслідування чорносотенцями українців, ук-раїнської мови, перепони, що ставляться на шляху до розвитку націо нальної культури, літератури, мистецтва.

Революційне піднесення збіглося з початком Першої світової вій ни. Причиною її виникнення були суперечності у стані імперіалістич-них держав: з одного боку - Антанти, до якої входили Англія, Франція, Росія, з іншого - Троїстого союзу у складі Німеччини, Ав стро-Угорщини, Італії.

Українські землі були серед тих, що найбільше постраждали від війни. Лінія фронту проходила безпосередньо українською терито рією. На двох фронтах, що простягайся українськими землями, пере-бувало 3250 тис. солдатів та офіцерів. Крім того, у тилових гарнізо нах в Україні перебувало 400 тис. солдатів і офіцерів. Далекосяжні плани поневолення України виношували обидва блоки імперіаліс-тичних держав - Антанта і Троїстий союз, що зіткнулися в Першій світовій війні. Росія відкрито готувалася загарбати Галичину, Буко вину та Закарпаття, щоб раз і назавжди покінчити з “мазепинством” і

сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати Наддніпрянську Україну до Габсбурзької імперії. Німеччина, готуючись до “дранг нах остен”, мала на меті взяти Україну — найбагатшу країну Європи -під свій протекторат.

На Південно-Західному фронті війна розпочалась у серпні 1914 р. У так званій Галицькій битві, яка тривала з 23 серпня до 21 вересня 1914 p., австро-угорська армія, втративши понад 326 тис. солдатів, була розгромлена. Галичина та Буковина опинилися під окупацією царської Росії. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська, про рвавши Південно-Західний фронт, змусили російську армію відсту-пити з Галичини.

За сім місяців окупації царська адміністрація свідомо знищила все, що було українським: закрила школи, гімназії, сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні “Просвіти”. Українську мову було витіснено з урядових установ. Розпочалося переслідуван-ня греко-католицької церкви. Митрополит А. Шептицький був за-арештований і депортований до Росії.

У 1916 р. Галичина і Буковина стали тереном найжорстокіших битв. Наприкінці травня 1916 р. розпочався відомий наступ генерала А. Брусилова. У результаті цього наступу російські війська захопили Буковину й східну частину Галичини з Тернополем та Західну Во линь з Луцьком. Внаслідок багатомісячної битви багато районів Га-личини, особливо Тернопільщини, були зруйновані вщент, населення евакуйовано, господарства та майно втрачені. Не менше лиха приніс Галичині й червневий наступ 1917 р. російських військ, кинутих на австро-угорський фронт Тимчасовим урядом Росії. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, завершилася повною по разкою російської армії, її відступом за річку Збруч. Німецько-авст-рійські війська до кінця 1917 р. просунулися на схід українською те-риторією навіть далі, аніж у 1915 р.

10.2. Західноукраїнські землі в 1900-1917 pp.

Австро-Угорщина, як і інші країни, на рубежі XIX XX ст. вступила у стадію імперіалізму. У промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття панівне становище зайняли монополістичні об’єднання, які постійно зростали. Так, у Галичині в 1903 р. налічувалося 24 акціо нерні об’єднання, а в 1912 р. таких об’єднань було вже 30. На Закар-

патті наприкінці XIX ст. налічувалося 9 промислових акціонерних то вариств з капіталом 4 млн крон. Посилювався процес концентрації ви-робництва. У 1902-1910 pp. чисельність робітників у Галичині збільшилась на третину, а кількість підприємств зменшилася майже вдвічі. Економіка західноукраїнських земель була багатоукладною, що зумовило наявність різних прошарків робітничого класу. Серед них були “чисті” пролетарі, тобто фабрично-заводські робітники, на-півпролетарі, зайняті на будівництві, розробці лісу, земляних роботах, поденники, сезонники, сільськогосподарські робітники.

На Східній Галичині, Буковині та Закарпатті широко розгортаєть ся західноукраїнська кооперація, яка сконцентрувала західноукраїн-ський капітал. Починають організовуватися кредитні українські то вариства, що об’єднуються у крайові спілки. Перед Першою світо вою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів.

В економіці цих земель важливу роль відігравав іноземний капі тал, зокрема австрійський, румунський, польський та молдавський. Частка іноземного капіталу становила близько 30 % загальної кіль кості акцій банків, що розміщувалися на цих землях.

Галичина, Буковина, Закарпаття залишалися відсталими аграр ними провінціями Австро-Угорщини. Так, у 1900 р. близько 95 % ук-раїнців, що проживали у Східній Галичині, займалися сільським гос-подарством. У сільському господарстві безпрецедентне визискуван-ня селян при викупі землі та упорядкуванні справи сервітутів завело західноукраїнське село у безвихідь.

Початок XX ст. характеризується масовими хліборобськими страй-ками. Найбільшим за розмірами був страйк 1902 р. у Галичині, у яко му взяли участь до 200 тис. сільських робітників. Селянство вимага-ло запровадження загального виборчого права, заборони лихварст-ва, обмеження примусового продажу селянських земель, скасування земельного податку. В аграрних страйках головною була вимога підвищення заробітної плати. Хоча страйки відбувалися стихійно, поміщикам усе ж часто доводилося йти на поступки.

На початку XX ст. почастішали виступи робітничого класу. Це були переважно економічні страйки. Водночас починають звучати й політичні вимоги: за визнання робітничих організацій, за введення за-гального виборчого права. Окремі страйки набувають загальнодер-жавного значення. Серед них - страйки будівельників (1902 р.) та на-

фтовиків Борислава (1904 p.). У 1905-1907 pp. страйковий рух під впливом російської революції досяг кульмінації.

Завоювавши у 1907 р. загальне виборче право на виборах до авст-рійського парламенту - рейхсрату, трудящі Галичини в 1908-1914 pp. розгорнули боротьбу за загальне виборче право до галицького сей-му та органів місцевого самоврядування. Галичина послала до авст-рійського парламенту понад 20 українців, у тому числі 17 націонал-демократів, трьох радикалів і одного соціал-демократа.

З початку XX ст. у Галичині збільшується кількість українських шкіл: перед війною у 1914 р. налічувалося 6 державних гімназій, 15 приватних і 3000 народних шкіл. У Львівському університеті ук-раїнці мали сім звичайних кафедр та чотири доцентури. Осередком української науки стало товариство ім. Т. Шевченка, яке об’єднало вчених не тільки Галичини, а й усієї України.

Центральною фігурою Галичини з початку XX ст. став митропо лит Галицький Андрей Шептицький (1900-1944 pp.). За його 44-річ-не керівництво греко-католицькою церквою вона стала українською. А. Шептицький був не лише митрополитом - він був душею всього національного та культурного життя Галичини.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. у Галичині загострюється боротьба з поляками, що були фактичними володарями у краї. Ця боротьба посилюється у зв’язку із зростанням національної свідомо сті народних мас Галичини. На початку XX ст. у Галичині визначи лися три напрямки політичної думки. Перший був москвофільський, який поволі занепадав, другий - “австрійський ультралоялізм”, тре-тій — чітко висловлений студентським вічем у Львові - за створен ня самостійної української держави. Цей напрямок підтримували га-зета “Діло”, що у XX ст. стала найвпливовішим друкованим органом Галичини, а також “Літературно-науковий вісник”, на сторінках якого з блискучими статтями виступав І. Франко.

На початку XX ст. відбулися значні зрушення у політичній історії Галичини. Галицькі діячі розчарувались у реальності “нової ери” -угоди між галичанами й австрійським урядом, бо від неї Галичина дістала тільки одну кафедру при університеті у Львові й кілька шкіл. Посилювалась опозиція до австрійського уряду, який підтримував польську шляхту в боротьбі проти українських прагнень. Ініціатори цієї опозиції створили в 1899 р. Національно-демократичну партію, яка взяла до своїх рук провід національним життям. До цієї партії

вступили видатні діячі Галичини - і народовці, і радикали: Ю. Ро-манчук, Кость і Євген Левицькі, М. Грушевський, І. Франко та ін. Виконавчий орган партії - Народний комітет - став осередком, який керував політичним, господарським, соціальним, культурним життям краю. Об’єднуючи різні партії, у тому числі й соціалістичні, Національно-демократична партія не була єдиною, усередині партії намітилась диференціація. Права частина партії зберігала консерва-тивні погляди - це були переважно галицьке духовенство, урядовці; ліва її частина, до якої належали молодші за віком члени, схилялися до соціалізму.

Головну увагу Національно-демократична партія приділяла селян-ству, прагнувши поліпшити його добробут і поглибити свідомість.

У 1902 р. лідер Радикальної партії Галичини К. Трильовський за-снував організацію “Січ”, що ставила на меті фізичне виховання мо лоді й відновлення серед неї лицарського духу Запорозької Січі. Ця ідея стала дуже популярною, і в 10-х роках XX ст. у “Січах” було вже кілька десятків тисяч української молоді. На противагу польським “Стшельцам” українські організації довгий час не могли здобути статусу для організації “Січових стрільців”. Не дістали вони й мате-ріальної підтримки, тому змушені були самостійно дбати про кошти.

Ще однією організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та гімнастичні вправи, були “Соколи”.

У XX ст. Буковина залишалася лояльною до Габсбургів. Націо нальне відродження, яке вона переживала наприкінці XIX ст., не ви-ходило за рамки австрійської конституції й обмежувалося питаннями освіти, літератури і господарства. На початку XX ст. зміцнюються зв’язки Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв’язки підтримували учені та письменники, зокрема С. Смаль-Стоцький, Ю. Федькович - з Буковини, Б. Лепкий, І. Франко -з Галичини, М. Драгоманов, О. Кониський, Леся Українка - з Над-дніпрянщини.

На Буковині на початку XX ст. діяли три політичні партії. Най-популярнішою була національно-демократична партія (заснована в 1907 p.). Лідерами її були С. Смаль-Стоцький, М. Василько. Ця пар-тія мала вплив серед більшості населення і була лояльною до авст-рійської держави; вона прагнула здобути якомога більше на куль турній та економічній ниві. Радикальна партія (заснована в 1906 р.) відрізнялася від Національно-демократичної переважно тактикою;

лідерами її були Т. Галій, О. Попович. Ця партія виступала з крити кою уряду. Основу її становила молодь: учителі, селяни, згуртовані у “Січах”. Соціал-демократична партія (заснована в 1906 p.), лідером якої був О. Безпалко, складалася переважно з робітників. У селянсь-ких масах вона не мала успіху, бо їх відштовхували інтернаціональні гасла партії й боротьба проти релігії. Партія соціал-демократів була в опозиції до обох інших партій.

З усіх земель України в найтяжчому становищі перебувало Закар-паття. Селянство залишилося в економічній залежності від дідичів, переважно угорського походження. Безземелля змушувало селян шу-кати підробітків, а дістати їх вони могли тільки в поміщицьких гос-подарствах, бо промисловість була дуже слабо розвинена і не потре-бувала багато робітників. Наслідком злиденного життя був масовий виїзд за океан - до США та Канади.

Тяжким тягарем для Закарпаття була влада Угорщини. Здобуту для частини Закарпаття автономію було скасовано. Урядовою мо вою і мовою викладання у школах стала угорська. Природним на-слідком посилення мадяризації було посилення москвофільства. Угорський уряд “придушив” рух москвофілів і в 1914 р. суд у Марма-роському Сиготі засудив до ув’язненн<



Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.51.151 (0.021 с.)