Соціально-економічне та політичне життя України

У 20-30-т. РОКИ

13.1. Україна і утворення Союзу РСР

Після Першої світової війни на політичній карті світу з’явилися нові держави у Центральній і Південно-Східній Європі. На уламках колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять із них - Фін-ляндія, Латвія, Литва, Естонія, Польща - були справді самостій ними. В усіх інших, зокрема в Україні, утворилася радянська форма державності.

За Конституцією УСРР мала всі ознаки незалежної держави. Про те фактично вона залишалася частиною колишньої імперії, відрод-женої більшовиками в дивній формі конгломерату самостійних дер-жав. Історія України (упродовж майже 70 років) нерозривно пов’я-зана з історією багатонаціональної Радянської держави - Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Після завершення громадянської війни Україна перебувала у склад-ному соціально-економічному й політичному становищі.

Перша світова війна, іноземна інтервенція та громадянська війна завдали великої шкоди господарству України. Збитки оцінювалися майже у 10 млрд золотих карбованців. У промисловості стався роз-лад. Не працювала залізорудна промисловість. Зменшились посівні площі, вони становили 15 % довоєнного рівня. Продовольчу пробле-му загострив неврожай 1920 p., республіку охопила посуха. Напри кінці 1921 р. в Україні голодувало 1,2 млн жителів, у травні 1922 р. -3,8 млн. Проте до 1922 р. майже все продовольство вивозилося до РСФРР. Відправлення хліба припинилося тільки влітку 1922 p., і до помога голодуючим посилилась. Лише врожай 1922 р. і розгортання харчувальних пунктів Американської адміністрації допомоги -неурядової організації, створеної у США для надання допомоги

потерпілим від світової війни європейським країнам, та інших орга-нізацій допомоги припинили масову смертність населення.

Економічна криза доповнилася кризою політичною. На значній території республіки розвивався повстанський рух. Рух опору завда-вав великого клопоту новій владі. Особливо непокоїли масштаби й активність армії батька Махна. Приводом до розгрому армії Н. Мах-на стало розірвання ним угоди з урядом, непідкорення наказу про ре формування його армії. Сили були нерівні, і в серпні 1921 p. H. Мах-но був змушений утекти з невеликою групою однодумців до Румунії. До речі, восени 1921 р. було також знищено великі загони, які очолю­вали отамани Заболотний, Орлик, Блоха, Мордилевич. Після того як український уряд оголосив амністію, за дотриманням якої стежив наркомат внутрішніх справ (наркомом був М. Скрипник), з’явилися повинитися понад 10 тис. учасників повстанського руху.

У листопаді 1921 р. було розгромлено кілька загонів петлюрівсь кого генерала Ю. Тютюнника, які прорвалися з Польщі, а у грудні було ліквідовано й основні його сили. Після закінчення громадянсь-кої війни та інтервенції створились умови для переходу до мирного будівництва. Проблемою першочергової ваги стало дипломатичне визнання УСРР великими державами. Слід було врегулювати відно сини і з прикордонними державами.

Упродовж 1921-1922 pp. були підписані такі договори: 14 лютого 1921 р. - перший мирний договір радянської України з Литвою, 18 бе-резня 1921 р. - Ризький мирний договір з Польщею, 2 січня 1922 р. -договір про дружбу і братерство з Туреччиною. Наприкінці 1922 -на початку 1923 р. Україна, Росія і Грузія у складі єдиної делегації взяли участь у роботі Лозаннської конференції, де обговорювалося питання про Чорноморські протоки. У конференції брали участь пред-ставники Англії, Франції, Італії, Японії, Греції, Румунії, Туреччини та інших країн.

Перехід до відбудови народного господарства в нових, мирних умовах здійснювався у надзвичайно складній обстановці, адже вкрай розорена країна опинилася в лещатах глибокої політичної та еконо мічної кризи. Породжена “воєнним комунізмом” мілітаризація всіх сфер життя, ліквідація легального торгового обороту, згортання то варно-грошових відносин, здійснення в селі продрозкладки (приму-сове вилучення у виробників на користь держави додаткового, а час-то й частини конче необхідного їм самим виробленого продукту), жорстокий контроль за мірою праці та споживанням стали в нових,

мирних умовах гальмом на шляху відродження народного господар-ства. Селяни виявляли цілком виправдане незадоволення продрозк-ладкою, що не давала їм можливості вільно розпоряджатися продук-тами своєї праці, а отже, не спонукала до розвитку продуктивного сільського господарства. Крайній ступінь зубожіння породжував такі самі настрої і в робітничому середовищі. Рятуючись від голоду, багато робітників кидали заводи, шахти, залізничні майстерні й по чинали займатися кустарництвом, ішли на село, декласувалися.

У результаті послаблювалася соціальна база диктатури пролета-ріату, посилювалася небезпека реставрації капіталістичного ладу.

Всебічний аналіз наростаючих кризових явищ переконав В. Леніна в непридатності для нових умов “воєнно-комуністичних” підходів, а отже, у необхідності крутого повороту в політиці партії. Проголоше-ний з ініціативи В. Леніна X з’їздом РКП(б) (березень 1921 p.), цей поворот дістав назву нової економічної політики (неп). Період непу розпочався зі скасування продрозкладки. Виходячи з рішень X з’їзду РКП(б) надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну прод розкладки продподатком, а Раднарком УСРР видав декрет про нор-ми і розмір податку. Для зернових культур продподаток визначався у 117 млн пудів замість продрозкладки з урожаю 1921 р. у 160 млн пудів. Селяни, які виконали продрозкладку 1921 p., могли вільно ре-алізовувати надлишки своєї продукції. Скасування реквізиційного принципу в хлібозаготівлях та дозвіл на торгівлю мали важливе зна-чення. Перед селянами вперше відкрилася перспектива справді гос-подарського освоєння одержаної землі.

Визнання державною владою товарно-грошових відносин, приват-ної торгівлі і зміцнення фінансів вивела з підпілля підприємницьку діяльність. З’явилася так звана нова буржуазія - орендарі, маклери, комісіонери, торгівці-оптовики, промисловці. їх називали непмана-ми - людьми непу. Діяльність непманів сприяла швидкому подолан-ню економічного хаосу і розрухи.

У промисловості для втілення принципів непу передбачалося зосе-редити в руках держави управління великими підприємствами і пере-дати в оренду дрібні. В Україні в оренду організаціям (колективам, артілям) і приватним особам, у тому числі колишнім власникам, бу-ло здано 5200 підприємств.

У роки громадянської війни націоналізовані підприємства не мали самостійності, вони не продавали, а здавали свою продукцію глав кам на основі замовлень, не купували, а одержували за нарядами

сировину і матеріали. З переходом до непу підприємства об’єднували-ся в госпрозрахункові трести. Як метод господарювання, госпрозраху-нок грунтувався на самоокупності підприємств, яка передбачала не лише беззбитковість, а й отримання прибутку.

З метою забезпечення ефективного функціонування економічної системи країни в 1922-1924 pp. було запроваджено грошову рефор-му, наслідком якої стала фінансова стабілізація як на внутрішньому, так і зовнішньому ринку. Держава всіляко підтримувала розвиток різноманітних форм кооперації, створювала умови для подальшого зміцнення зв’язків між містом та селом.

За Конституцією 1919 р. УСРР вважалась юридично незалежною державою. 28 грудня 1920 р. представники Росії В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, і представник України X. Раковський - з іншого, підписали договір про військовий і господарський союз між двома державами. Згідно з цим договором уряди Росії і України оголошу-вали, що об’єднують сім наркоматів - військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу - та Вищі Ради Народного Господарства (ВРНГ). Згідно з договором об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Незважаючи на виступи проти договору українських лівих есерів, цей договір було ратифіко вано на V Всеукраїнському з’їзді Рад (березень 1921 p.). Аналогічні договори були укладені також між Російською Федерацією та інши-ми республіками: з Азербайджаном (вересень 1920 p.), Білорусією (січень 1921 p.), Грузією (травень 1921 p.). Так виникла федерація ра-дянських держав.

Перетворення органів державного управління Російської Федера-ції на загальнофедеративні означало “автономізацію” незалежних республік, тобто їх фактичне включення в кордони Росії на автоном-них правах.

Це викликало невдоволення з боку населення, керівників націо нальних республік, які обстоювали ідеї суверенітету. Своєрідним ви-разником цих ідей став X. Раковський, який очолював український радянський уряд у 1919-1923 pp. У березні 1922 р. він звернувся до ЦК РКП(б) з пропозицією конкретизувати відносини між РСФРР і УСРР у межах договірної федерації. Було створено комісію для підго-товки проекту вдосконалення федеративних відносин, до складу якої входили представники національних республік, від України - голо ва ВУЦВК Г. Петровський. Членами комісії були члени ЦК РКП(б)

Г. Орджонікідзе, X. Раковський, Г. Сокольников та Й. Сталін. Голо-вою комісії був В. Куйбишев. Усі члени комісії, за винятком X. Раков-ського, були прихильниками “автономізації” республік. Розроблений Й. Сталіним, який фактично усунув В. Куйбишева від керівництва комісією оргбюро ЦК РКП(б), проект резолюції “Про взаємовідно сини РСФРР з незалежними республіками” передбачав входження останніх у Російську Федерацію на правах автономних. Отже, ініціа-тива X. Раковського дала протилежний результат. В. Ленін не брав участі в роботі комісії через хворобу. Ознайомившись з матеріалами комісії, він вніс пропозицію утворити Радянський Союз, тобто нову федерацію у складі Російської і Закавказької федерації, України і Бі лорусії. Форма утворення єдиної держави, яку запропонував В. Ле нін, була затверджена жовтневим (1922 р.) пленумом ЦК РКП(б). Однак тенденція до “автономізації” національних республік вияви-лися вже під час роботи утвореної пленумом конституційної комісії у складі Й. Сталіна, М. Калініна, Г. П’ятакова, X. Раковського та Г. Чи-черіна. Ця комісія виробила конституційні засади єдиної держави. Створювалися наркомати трьох типів - злиті, об’єднані й автоном-ні. Злиті наркомати з “безроздільною владою” (їх було п’ять) мали діяти на всій території Радянського Союзу. Ще п’ять - об’єднані -відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковувані Московсь кій колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Ста-тус самостійних у республіках зберігали шість наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я та соціаль-ного забезпечення.

Делегати VII Всеукраїнського з’їзду рад 10 грудня 1922 р. схва лили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект Союзного дого вору. 30 грудня 1922 р. відбувся І з’їзд Рад СРСР. За пропозицією керівника делегації УСРР М. Фрунзе з’їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Так на політичній арені світу з’явилася нова держава - СРСР, до складу якої ввійшли Україна, Росія, Білорусія та Закавказькі республіки — Грузія, Вірменія, Азербайджан. Для управління такою великою дер-жавою були утворені союзні керівні органи - з’їзд Рад СРСР, Цент-ральний виконавчий комітет (ЦВК), Рада Народних Комісарів (уряд), а правлячу більшовицьку партію РКП(б) було перейменовано в 1925 р. у Всесоюзну Комуністичну партію (більшовиків) - ВКП(б) з центром у Москві.

Пізніше до складу СРСР увійшли Туркменістан (1925 р.) після ство-рення в 1924 р. Туркменської СРР; Узбекистан (1925 р.) після ство-

рення в 1924 p. Узбецької СРР; Таджикистан (1929 р.) після створен-ня Таджицької СРР у 1929 р. У 1936 p. CPCP об’єднував 11 союзних республік.

Однак остаточні тексти документів з урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік мав затвердити наступний з’їзд Рад. На І з’їзді Рад СРСР було обрано ЦВК СРСР у складі 371 члена і 138 кандидатів, а також чотирьох голів ЦВК (від України - Г. Пет-ровський).

У січні 1923 р. ЦВК СРСР утвердив Конституційну комісію, яку очолив М. Калінін. Разом із ЦВК союзних республік комісія почала працювати над розробкою основних засад державного устрою. Ця комісія, яка працювала гласно, змушена була тільки повторювати те, що у принципі вже вирішила нікому не відома внутрішньопартійна конституційна комісія, в основу рішень якої було покладено автоно-мізаційний проект Й. Сталіна.

26 січня 1924 р. відкрився II з’їзд Рад СРСР. Він остаточно затвер-див першу Конституцію СРСР. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР. У ній законодав-чо закріплювалося входження радянської України до складу СРСР, а також право на вільний вихід із Союзу, визначалася компетенція й функції республіканських органів державної влади і державного уп-равління, а також відносини між вищими органами державної влади і державного управління СРСР та УСРР. Так, військово-морські та закордонні справи, зовнішня торгівля, залізничний транспорт пов ністю входили до компетенції тільки союзного уряду. Союзно-рес-публіканським наркомам підпорядковувалися фінансова система, питання праці, продовольства, промисловості. Частина інших нар-коматів - юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення - зберігали статус самостій-них. Але й вони ідеологічно та матеріально залежали від центрально го апарату. Таким чином, завершився процес утворення багатона-ціональної союзної, а по суті унітарної держави. Україна, як і інші національні республіки, зберігаючи ознаки державного суверенітету, на багато десятиліть стала заручницею політики центру, владних московських партійно-господарських структур. Конституція також зафіксувала зміни, що випливали з фактів утворення в 1924 р. Мол-давської АСРР у складі Української СРР і нового адміністративно-територіального поділу республіки. У 1923 р. замість повітів і волос-тей було утворено округи і райони, а в 1925 р. було ліквідовано

губернії і встановлено триланкову систему управління: центр-округ-район.

На той час Українська республіка була другою за розміром у Союз! РСР. Площа її становила 450 тис. км², а чисельність населення сягала майже 26 млн.

13.2. Соціально-економічні та політичні перетворення в 1924-1938 pp.

Після повалення самодержавства національно-визвольний рух українського народу був спрямований на відбудову суверенної дер-жави. З утворенням УСРР було проголошено курс на національне відродження, розвиток культури, посилення національної свідомості народу.

Лібералізація радянського суспільства за часів непу, стабілізація національно-державного процесу шляхом утворення СРСР супро воджувалися діями більшовиків і в національній політиці. У квітні 1923 р. XII з’їзд РКП(б) проголосив політику “корінізації”, яка пе-редбачала залучення представників корінних національностей до партійного апарату і державних органів, застосування національних мов у партійній, господарській діяльності, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики ввійшов в історію під наз-вою українізації.

Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння роз витку культур і мов національностей. Проте насправді у керівництва партії було інше завдання - розширити соціальну базу більшовиків за рахунок місцевого, корінного населення і тим самим укоренитися в національних республіках. Так, національний склад державного апарату в УСРР був переважно неукраїнським. У 1923 р. частка ук-раїнців у ньому дещо перевищувала 30 %. Наприкінці 1920 р. в Ук-раїні налічувалося понад 30 тис. членів партії, у тому числі близько 60 % росіян, 20 % українців, 11 % євреїв і 2 % поляків. У 1927 р. част-ка українців серед членів і кандидатів у КП(б)У досягла 52 %. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті. Генеральними секре-тарями ЦК КП(б)У з волі українського партійного керівництва ста-вали лише неукраїнці - німець Е. Квірінг (1923-1925 pp.), єврей Л. Каганович (1925-1928 pp.), поляк С. Косіор (1928-1938 pp.). Як ге-неральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович по-чиновницькому

ретельно втілював у життя політику українізації. Він навіть вивчав ук-раїнську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х років були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату за 1923-1927 pp. збільшилась з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більш як половина технікумів. Книжки, журнали і газети видавалися переважно українською мовою. Політика корінізації здійснювалась і в районах України, компактно населених національними меншина-ми, де працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською та іншими мовами навчання.

У жовтні 1921 р. на церковному соборі у Києві було утворено Ук-раїнську автокефальну православну церкву (УАПЦ), яку очолив ми-трополит В. Липківський. У 1924 р. вона вже мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Релігійна служба відправлялася українською мовою.

З посиленням українізації дедалі більшого впливу в суспільному житті набувала націонал-комуністична течія. Представники її щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найяскравішими представ никами націонал-комунізму в Україні були відомий український письменник, політичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. М. Хвильовий, а також О. Шумський, який в 1924-1926 pp. був нар-комом освіти і відповідав за здійснення українізації. М. Хвильовий виступив з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні. Висунуте ним гасло “Геть від Москви!” орієн-тувало українське національне відродження на культурні здобутки Заходу і подолання провінціалізму української культури. Позицію М. Хвильового активно підтримав О. Шумський, який наполягав на необхідності відкликання з України Л. Кагановича. Останній про явив схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальму-вав процес українізації. У відповідь генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович організував кампанію критики наркома освіти. У 1927 р. лютнево-березневий об’єднаний пленум ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У розцінив погляди О. Шумського як “націоналістичний ухил”, його було знято з посади наркома і направлено в розпорядження ЦК ВКП(б) за межі України.

Поява націонал-комуністичних тенденцій була своєрідним відо браженням плюралізму в економічному житті, певним послабленням тоталітарного контролю партії, що дало можливість для короткочас-

ного існування різних ідеологічних течій. Однак цей прояв “лібера-лізму” був дуже швидко ліквідований партією водночас з новою еко номічною політикою.

Досягнута під час непу соціально-економічна стабілізація дала змогу більшовицькій партії у грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б) про голосити курс на індустріалізацію. Цей курс передбачав перетворен-ня СРСР з аграрної країни на високорозвинену промислову державу. Справжньою стратегічною метою більшовицької партії було здійс-нення нової спроби реалізації комуністичної доктрини, згідно з якою велика індустрія мала стати “рушієм соціалістичного будівництва”.

У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) схвалив директиви першого п’я-тирічного плану на 1928/29-1932/33 pp., за якими середньорічні темпи приросту промислової продукції підвищувалися до 16 %. Такі темпи індустріалізації передбачалося забезпечити за рахунок селянства. Шляхом використання політики “ножиць цін”, тобто встановлення завищених цін на промислові товари і відповідно - занижених цін на сільськогосподарську продукцію.

Селян, однак, не влаштовували високі ціни на продукцію держав ної промисловості, і вони різко зменшили обсяг закупівель. Вони були невдоволені й державними заниженими цінами на хліб. Узимку 1927-1928 pp. у країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виробни-ки хліба не погоджувалися везти його на ринок. Запровадження тис-ку на селян аж до кримінального переслідування на початку 1928 р. дало змогу подолати кризу. Однак узимку 1928-1929 pp. хлібозаго тівельна криза повторилася. Цього разу вона загострилася через за-гибель частини озимини в Україні. Й. Сталін відмовився від непу і перейшов до політики комуністичного штурму з примусовою прод-розкладкою, забороною торгівлі, картковою системою для міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією (розкуркуленням) найзаможніших селянських господарств і приму-совим об’єднанням майже всіх інших категорій селянства в колек-тивні господарства, утворювані з метою зручнішого здійснення прод-розкладки.

У першій п’ятирічці утверджувався господарський механізм, пов ністю відірваний від ринкової економіки. Він характеризувався ви соким ступенем централізації управління народним господарством, застосуванням адміністративно-командних методів управління.

Майже вся економіка України контролювалася центральними ор-ганами влади. Створювалася командна економіка з найвищим ступе-

нем централізації управління. Здійснюючи “генеральну лінію на со ціалістичну індустріалізацію”, радянська влада опиралася на силові структури - армію, міліцію та внутрішні війська, чекістів. Опір цій “генеральній лінії” сталінські ідеологи розцінювали як небезпечний опортунізм. Почалися широкомасштабні репресії. У 1928 р. було організовано так звану шахтинську справу. Над “шахтинцями” - в основному спеціалістами з м. Шахти - було проведено показовий судовий процес. В Україні широкі репресії проти господарників і спе-ціалістів відбувалися під безпосереднім керівництвом голови Дер-жавного політичного управління (ДПУ) УСРР В. Балицького. У січ-ні 1933 р. Й. Сталін оголосив про дострокове виконання першої п’я-тирічки - за 4 роки і 3 місяці (тобто до кінця 1932 p.).

Першим роком другої п’ятирічки (1933-1937 pp.) почали вважати 1932 р. Однак коли порівняли натуральні показники першої п’яти річки з обсягами виробництва 1932 p., виявилось, що план не було виконано.

У 1932-1933 pp. в економіці країни склалося неймовірно тяжке ста-новище. Форсування темпів індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної заінтересованості як у місті, так і на селі, суцільна дезорганізація виробництва в результаті марних намагань побудува-ти народногосподарську систему без товарно-грошових відносин -усе це поставило країну перед економічною катастрофою.

Починаючи з 1933 р. політика комуністичного штурму припини лася. На другу п’ятирічку було запропоновано середньорічні темпи приросту промислової продукції на 13-14 %. Це пом’якшило народ-ногосподарські диспропорції. Стало можливим більше уваги при діляти освоєнню нової техніки.

У другій половині 1935 р. було вирішено тимчасово скасувати гра-ничну межу в заробітках. Запроваджувалося правило - скільки ви робив, стільки й заробив. Завдяки цьому посилилась творча ініціати-ва робітників щодо підвищення продуктивності праці.

Перехід від карткової системи розподілу до вільного продажу про довольчих товарів через магазини створив можливість витрачати додатково зароблені гроші, що сприяло підвищенню матеріальної заінтересованості. У ніч на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти “Цент-ральна–Ірміне” у Кадіївці О. Стаханов застосував метод роботи, за-снований на поділі виробничих операцій між вибійником і кріпиль ником. Це дало можливість вирубати за зміну 102 т вугілля, тобто в

14,5 раза більше норми. У лютому 1936 p. M. Ізотов на шахті “Коче-гарка” за допомогою 12 кріпильників вирубав 607 т вугілля.

Маючи дещо й позитивне, у цілому стаханівський рух призвів до підвищення планових завдань, а звідси - до перенапруження вироб ничих процесів.

Незважаючи на зниження життєвого рівня трудящих, що стало ре зультатом розгортання підвищених темпів індустріалізації, її досяг-нення були очевидними. Було споруджено 35 промислових гігантів вартістю понад 100 млн крб. кожний. З них в Україні - 7 новобудов і 5 реконструйованих підприємств. З’явилися такі велетні, як “Запо-ріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”, Дніпрогес, Дніпроалюмі-нійбуд, Краматорський машинобудівний завод, Харківський трак-торний завод. Реконструйовано Луганський паротягобудівний завод і металургійні заводи у Дніпродзержинську, Макіївці, Дніпропетров-ську і Алчевську. Стали до ладу Штерівська і Зубівська ДРЕС, Дніп-рогес 1 травня 1932 р. дав перший струм. У 1932 р. Харківський трак-торний завод випустив майже 17 тис. тракторів. У Донбасі було по будовано близько 100 нових шахт.

У харчовій промисловості виникли нові галузі - маргаринова, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Було побудовано 67 ме-ханізованих хлібозаводів, п’ять великих м’ясокомбінатів. У 1932 р. розпочав роботу Херсонський консервний завод проектною потуж-ністю 138 млн умовних банок на рік, що набагато перевищувало по тужності всієї консервної промисловості дореволюційної Росії. Прак-тично заново створювалася легка промисловість. У Києві, Харкові та Дніпропетровську стали до ладу великі взуттєві фабрики з конвеє-рним виробництвом.

Однак легка і харчова галузі промисловості розвивались набагато повільніше, ніж важка індустрія через менші масштаби капітального будівництва й відставання сировинної бази.

Індустріалізація викликала істотні зміни у структурі народного господарства. Змінилося співвідношення між промисловістю і сіль-ським господарством. Питома вага важкої промисловості у промис-ловому виробництві збільшилась за рахунок валового випуску про дукції з 68,7 % у 1925-1926 pp. до 92,5 % у 1938 р.

Україна за рівнем розвитку галузей важкої промисловості випере дила деякі західноєвропейські країни. Вона посіла друге місце в Єв ропі (після Німеччини) за виплавленням чавуну, четверте місце у світі

за обсягом видобутку вугілля. За виробництвом металу і машин Ук-раїна випередила Францію та Італію, наздогнала Англію.

Для років індустріалізації було характерним і привілейоване ста-новище групи “А” - виробництво засобів виробництва за капіта-ловкладеннями, що призвело до відставання групи “Б” - виробниц-тво предметів споживання, а це, у свою чергу, негативно позначилося на рівні життя народу.

Ще бурхливішими і драматичнішими були в ці роки зміни на селі. Ідеї запровадження колективної власності в аграрному секторі еко номіки як важливого кроку до комуністичного суспільства розгляда-лися більшовиками з перших років їх перебування при владі.

Лозунг суцільної колективізації офіційно проголосив листопадо вий (1929 р.) Пленум ЦК ВКП(б), який визнав недостатніми накрес-лені XV з’їздом партії темпи колгоспного будівництва (до 20 % се-лянських посівів СРСР, до 24 % - в Україні наприкінці п’ятирічки).

Колективізація була задумана для того, щоб забезпечити неекві валентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селян-ських ресурсів до державного бюджету. Суцільна колективізація була задумана як комунізація. Так, у багатьох опублікованих доку-ментах ішлося про артіль, яка мала вигляд комуни. У новому При-мірному статуті про сільгоспартіль (лютий 1930 р.) ішлося як про пе-рехідну до комуни форму колгоспу. Почали усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю.

Така практика зустріла відчайдушний опір селянських мас, зокре-ма збройний. Колгоспам встановлювали такий план здачі продо вольства, що після його виконання для розподілу за трудоднями нічого не залишалося. Тому колгоспники, щоб вижити, змушені були розраховувати в основному на присадибні ділянки.

Україна належала до районів, де колективізацію планувалося за-вершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Лідер українських комуністів С. Косіор на догоду Й. Сталіну 24 лютого 1930 р. підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місце-вих парторганізацій з гаслом, відповідно до якого Україну слід було колективізувати “до осені 1930 p.”.

Навіть за умови великої державної допомоги і податкових пільг протягом перших десяти років радянської влади в колгоспи вступи-ла незначна кількість незаможного селянства. Щоб здійснити колек-тивізацію в найкоротші строки, було вирішено знищити найзамож-ніший прошарок селянства. Становище незаможника при цьому не

було гарантією безпеки для селян, які не погоджувалися на колекти візацію. їх оголошували “підкуркульниками” і репресували. Щоб придушити опір суцільній колективізації, заможних селян оголошу-вали “куркулями” і виселяли на Північ або до Сибіру. Потім почали виселяти середняків і навіть частину бідняків.

Перший етап розкуркулення тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. гос-подарств у 581 районі). Станом на 10 березня 1930 р. було розкурку-лено 61887 господарств, тобто 2,5 % загальної їх кількості. До сере-дини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин. Загалом було експропрійовано близько 200 тис. селянських госпо-дарств, а за 1928-1931 pp. зникло 352 тис. господарств. З-понад мільйо на українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато хто з них загинув.

Усе це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило го лод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель.

Протягом січня - листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн пудів хліба, за відповідний період 1931 р. -380 млн. З червня до жовтня 1932 р. з колгоспників та одноосібних господарств вдалося витиснути 132 млн пудів хліба. І тоді в Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. надзвичайна комісія додатково “заготовила” в Україні 104,6 млн пудів зерна. Загальний обсяг вилученого з урожаю 1932 р. хліба ста-новив 260,7 млн пудів. На початок 1933 р. практично всюди в Україні хлібних запасів не залишилося. А треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі відривали в голодуючих останній шматок хліба. Голодомор 1932-1933 pp. почався вже в перший мі сяць діяльності надзвичайної комісії. З березня 1933 р. смертність від голоду стала масовою. Демографічна статистика 30-х років свідчить про те, що втрати населення України від голоду 1932 р. становили безпосередньо близько 150 тис. осіб, а від голоду 1933 р. - 3-3,5 млн осіб. Цілковиті демографічні втрати, включаючи катастрофічне зни-ження народжуваності під впливом голоду за 1932-1933 pp., сягали

5 млн осіб. Не менше 1 млн селян загинуло на Північному Кавказі, особливо на Кубані.

Голод охопив тоді не тільки Україну, а й Північний Кавказ, По волжя, Південний Урал, частину Казахстану та Сибіру.

У 1933 р. радянське керівництво в умовах кризи народного госпо дарства, тяжких демографічних втрат внаслідок голоду вимушено відмовляється від політики прискорення темпів колективізації на селі. Воно скасовує необгрунтовані насильницькі продрозкладки. Колгоспи та одноосібники дістають право після виконання зафіксо ваних державних поставок реалізувати залишки сільськогосподарсь-кої продукції за цінами вільного ринку. Це пробудило зацікавленість у розширенні посівних площ, стимулювало підвищення продуктив ності праці й подолання безгосподарності.

Надзвичайна ситуація, що склалася в сільському господарстві, по требувала особливих методів керівництва. Було створено політичні відділи машинно-тракторних станцій (МТС) і радгоспів, які мали сприяти подоланню кризи. Влада політвідділів була безмежною, і во-ни використали її насамперед для репресій. Скасування продрозклад-ки і репресії були методами, за допомогою яких політвідділи боролися з небажанням колгоспників працювати у громадському господарстві.

У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працю ючих, що відповідали за засоби виробництва, рогату худобу. З весни 1933 р. у рільничих бригадах почали створюватися ланки, за якими закріплювалися ділянки на весь період вирощування врожаю.

Зміцнювалася матеріально-технічна база села. Лише протягом 1933 р. кількість МТС у республіці збільшилась з 592 до 657. До кінця другої п’ятирічки в Україні діяло вже 958 МТС, що обслуговували 26,7 тис. колгоспів (97,7 % загальної кількості).

До кінця 1934 р. економічні наслідки сталінського штурму на селі були в основному подолані. Свідченнями цього стали ліквідація кар-ткової системи розподілу продовольчих товарів і реорганізація по літвідділів МТС як репресивних надзвичайних органів влади. Вихід колгоспів із кризи сприяв збільшенню державних поставок зерна. У 1933 р. від України до державних засік надійшло 317 млн пудів хліба, а в 1935 р. - 462 млн пудів. Матеріальна заінтересованість по значилася на продуктивності праці у громадському господарстві. У 1935 р. бригадир Старобешівської МТС на Донеччині П. Ангеліна стала ініціатором всесоюзного змагання тракторних бригад. Тоді ж ланкова колгоспу в селі Старосілля на Черкащині М. Демченко взя-

ла зобов’язання виростити по 500 ц цукрових буряків з гектара. У країні поширилось змагання п’ятдесятниць.

Більшість господарств почали обзаводитися підсобними вироб ництвами - птахівництвом, садівництвом, бджільництвом. У кол-госпах було організовано тваринницькі ферми.

Колгоспний лад, що виник у результаті соціально-економічних пе-ретворень, став однією з головних підвалин командної економіки, економічний фундамент тоталітарного режиму. Перетворення селя-нина на колгоспника означало позбавлення його власності на засоби виробництва.

Соціально-економічні перетворення в роки перших п’ятирічок значно вплинули на склад населення України. Найдинамічніше роз вивався робітничий клас. Якщо в 1926 р. на кожні сто осіб припада-ло менше ніж два промислових робітника, то в 1939 р. - понад шість. Українська промисловість поповнювалася здебільшого вихідцями з України. Разом з тим у робітничому класі України збільшилась кількість росіян, білорусів, татар, представників інших національ ностей СРСР. Особливо це було характерно для Донецько-Придніп-ровського економічного району.

Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася, і у другій половині 30-х років 30 % ро бітників становили жінки.

Чисельність службовців збільшувалась швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1770 тис. робітників і 549 тис. службовців. У 1939 р. кількість робітників збільшилась до 4578 тис, а службовців - майже до 2 млн.

За становищем у виробництві колгоспники майже зрівнялися з ро бітниками і службовцями. Вони так само стали залежати від держа-ви, як і робітники. Однак не мали гарантованого мінімуму заробітної плати. Поряд з працею на державу в колгоспах селяни розвивали власне присадибне господарство. Воно стало вагомим джерелом гро шових доходів для селян, які змогли продавати свою продукцію на ринках, а також істотно задовольняло потреби робітників і службов ців у м’ясо-молочних продуктах, фруктах та овочах.

Певним доповненням до індивідуальних доходів робітників і службовців були суспільні фонди споживання, з яких сплачувалися пенсії, стипендії, різні види соціальної допомоги. Фонди поступово розширювались і у другій п’ятирічці за розмірами перевищили чверть фонду заробітної плати.

На середину 30-х років надзвичайно дорогою ціною було досягну-то певних позитивних зрушень у розвитку народного господарства. Водночас у суспільних відносинах спостерігався дедалі більший від-хід від принципів демократії, прав і свобод, які були проголошені в 1917 р.

Відмова від непу й перехід до другого воєнно-комуністичного штурму наприкінці 20-х і на початку 30-х років супроводжувалися надзвичайно різким посиленням репресій проти народу.

У 1929 р. Й. Сталін, розгромивши опонентів у лавах партії під час дискусії щодо перспектив непу, встановив жорстокий тоталітарний режим. Головними його ознаками були безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат; бюрократиза-ція суспільного життя; однопартійна диктатура; утворення команд-но-адміністративної економіки з одержавленням засобів виробни цтва; політичне відчуження громадян від управління державою; то тальний ідеологічний контроль правлячої партії над усіма сферами суспільного життя; відсутність плюралізму і відкидання критики в будь-якій формі. Головною метою діяльності більшовицької партії знову, як і в 1917-1920 pp.,