Тема 1 Територія і населення України в далекому минулому. Давні слов’яни.

1 Періодизація та характерні риси первісного суспільства.

2 Племена на території Північного Причорномор’я. Античні поліси.

3 Давні слов’яни.

Найдавніший період в історії людства – етап первісного суспільства на території України розпочався приблизно 1 млн років тому. Виникнення людини, початок використання знарядь праці вважаються початком первісної доби, яке тривала приблизно до І тис.н.е., коли починають з’являтися перші державні утворення.

Доба первісного суспільства у різних народів мала різні хронологічні рамки, а деякі народи Африки, Південної Америки і досі живуть в умовах первісного ладу.

Виділяється наступна періодизація первісного суспільста:

- кам’яний вік;

- бронзовий вік;

- залізний вік.

Кам’яний вік в свою чергу поділяється на такі періоди:

- палеоліт (від грецьких слів “палайос” – стародавній і “літос” – камінь) – давній кам’яний вік;

- мезоліт (від грецьких слів “мезос” – середній і “літос” – камінь) – середній кам’яний вік;

- неоліт (від грецьких слів “неос” – новий і “літос” – камінь) – новий кам’яний вік;

- енеоліт – мідно-кам’яний вік.

Вирішальну роль в дослідженні первісного суспільства відіграють археологічні джерела. Під час археологічних розкопок вчені-археологи знаходять знаряддя праці, зброю, фрагменти житла, предметів побуту (посуд, меблі та ін.), прикраси та поля поховання давніх людей. За допомогою спеціальних методів науковці в змозі визначити приблизну хронологію, рівень розвитку досліджуваної археологічної культури первісного суспільства на території України достатньо досліджені вітчизняними археологами. На думку вчених саме в період первісного суспільства остаточно сформувався сучасний антропологічний тип – “людина розумна” (Homo sapiens). Поряд з

 

антропогенезом відбувся соціогенез – з моменту виникнення давні люди жили в колективі (стадо, рід, плем’я). Вижити самостійно, протистояти природі первісні люди не могли.

У первісному суспільстві не було приватної власності, класової дидгеренсації, експлуатації людини іншою людиною. Люди разом займалися збиранням, мисливством, спільно працювали і спільно ділили отримані результати праці.

В період первісного ладу були сформовані зачатки матеріальної і духовної культури людства, сформувалися перші релігійні уявлення.

Палеоліт на території України тривав від 1 млн років до 11 тис. років тому. Вітчизняні археологи поділяють цей період на ранній та пізній палеоліт. У період раннього палеоліту (близько 1 млн років тому) на території сучасної України з’явився ранній фізичний тип людини – «людина вміла». На відміну від тварин ці люди вже використовували примітивні знаряддя праці (так звана «палка – копачка», палиця, кам’яні ручні рубила, відщепи), а також спілкувалися між собою за допомогою звуків. Основним видом господарської діяльності було збиральництво, збирали дикі рослини, ягоди, гриби, коріння, мушлі, равлики та епізодичне (через брак зброї) мисливство.

Пошук їжі примушував людей до постійної міграції. Достатньо теплий і вологий клімат дозволяв обходитися без постійних жител і одягу. За несприятливих погодних умов первісні люди притулок находили в печерах. Першою організацією давніх людей були первісні стада.

Залишки тимчасових поселень доби палеоліту на території України знайдені археологами на Дністрі (с. Лука – Вруб ловецьке Хмельницької обл.), в Донбасі (с. Амвросіївка), в Закарпатті (20 палеолітичних стоянок), в Криму (грот Каїк – Коба біля Сімферополя), на Сіверському Дінці та багато ін.

У добу пізнього палеоліту люди не вчилися добувати вогонь. Спочатку навчилися використовувати вогонь, що виникав від блискавки, а поступово навчилися добувати і штучно – тертям. Люди використовували вогонь для обігріву й освітлення житла, для приготування їжі і відлякування тварин.

Антропологічний тип людини цього періоду – неандертальська людина (названа так за річкою Неандер, у Німеччині, де вперше було знайдено рештки черепу даного типу). Неандертальська людина була невелика на зріст, з низькочолим черепом, великими надбрівними дугами. Вперше на території України (в Криму) залишки неандертальця були знайдені в 1924 р.

Погіршення кліматичних умов призвело до зменшення рослинної їжі, яку можна було б збирати, люди були вимушені вдосконалювати зброю для полювання на великих тварин (печерного ведмедя, печерного лева, мамонта, бізона,північного оленя) і вдосконалені знаряддя праці (з’явилися рубило, гостроконечник (як наконечник списа та мисливський ніж), скребло (обробка шкур, розбирання туші тварини), кістки тварин (як голки, вила). Піднесенню продуктивного рибацтва сприяв винахід гарпунів, шила, голки.

 

 

За доби пізнього палеоліту відбувся перехід від первісного стада до матріархальної родової общини. Ведіння лінії родичів по материнській лінії (матріархат) було єдиним способом визначити належність до певної групи родичів по крові в умовах групового шлюбу. В цей час відбувається становлення табу на інцест – заборони статевих відносин між родичами. Поява інцесту була обумовлена багатовіковими спостереженнями, розумінням того, що від статевих зв’язків близьких родичів народжуються неповноцінні діти.

Інститут приватної власності в кам’яному віці не існував: члени роду спільно володіли знаряддями виробництва, спільно працювали і спільно споживали отримані результати роботи. Провідна роль жінки в збиральництві, що залишалося основною галуззю господарства, обожнення родової діяльності

жінок і обумовлювали, на наш погляд, провідну роль жінки в суспільстві.

У добу пізнього палеоліту був сформований сучасний антропологічний тип людини – «людина розумна». Рештки Homo sapiens вперше були знайдені археологами у Франції в печері Кроманьйон, тому люди цього антропологічного типу називаються кроманьйонцями. Стоянки кроманьйонців зустрічаються майже на території всієї України, де відомо близько 800 пам’яток даного історичного періоду, і виявлені унікальні господарсько-побутові комплекси з залишками жител із кісток мамонта, крем’яними та кістяними знаряддями, зразками первісного мистецтва тощо.

Близько 12-11 тис. років тому на території сучасної України розпочався період мезоліту. В цей час на земній кулі відбулися глибокі кліматично-географічні зміни, спричинені загальним потеплінням. На теренах України поступово склалася сучасна структура помірної зони: ліс, лісостеп і степ.

В нових кліматично-географічних умовах первісні люди освоїли й нові форми господарювання. Зникли мамонти, шерстисті носороги та інші великі тварини, а з ними й колективне загінне полювання, яке було притамане палеоліту. Це спонукало мисливців мезолітичної доби до індивідуального пошуку здобичі й винаходу лука і стріл — далекобійної зброї, що мала неабияку вбивчу силу. За допомогою лука люди полювали на оленів, биків, коней, ведмедів, кабанів, вовків, лисиць, бобрів, птахів. Винайдення лука й стріл перетворило палювання на провідну галузь господарства, а м'ясо стало постійною їжею. Велике значення у господарстві доби мезоліту відігравали рибальство й збирання рослинної їжі.

Уперше скелети людей мезолітичної доби були знайдені в Криму: в гротах Фатьма-Коба, де був похований чоловік зрілого віку, та Мурзак-Коба, де виявлено парне поховання — чоловіка зрілого віку та жінки 20 — 23 років. Цікаво, що «мурзак-кобинець» мав неправильний, «східчастий» прикус зубів, наслідком якого є випинання вперед нижньої щелепи. Археологи висловлювали припущення, що це — не природжена, а набута за життя ознака, пов’язана з давнім чинбарним виробництвом: для надання шкіряним ременям міцності й еластичності їх протягом тривалого часу жували. Це спричинювало стирання верхніх різців і утворення неправильного прикусу.

 

Неоліт (VI — початок IV тис. до н. е.) — остання, завершальна стадія кам’яного віку, яка характеризувалась переходом від привласнювальних форм господарства (мисливство, рибальство, збиральництво) до відтворювальних (землеробства й тваринництва). У цей історичний період люди приручили майже всі види теперішніх свійських тварин (корів, свиней, овець, кіз, собак), винайшли прогресивніші способи обробки каменю (шліфування, розпилювання, свердління), навчилися виготовляти нові знаряддя праці — сокири, тесла, долота, а також глиняний посуд. Усе це викликало такі величезні зрушення в життєдіяльності первісної людини, що їх англійський археолог Гордон Чайлд назвав неолітичною революцією.

В межах України відомо понад 600 неолітичних стоянок (в районах Дніпровського Надпоріжжя, Приазов’я, Сіверського Дінця та ін.).

Носії дніпровсько-донецької культури епохи неоліту ховали своїх небіжчиків на спині, з випростаними, щільно зведеними ногами (які, вочевидь, зв’язували або сповивали) та трохи зігнутими руками.Скелети людей, часто рясно посилані вохрою, залягли рядами, іноді у два, а то й у три «поверхи», часом по декілька в одній ямі (ймовірно, це були родичі). Місце поховання, мабуть, позначалося невисоким земляним насипом. Поряд із тілами небіжчиків клали крем’яні або кістяні вироби. Поховальний одяг небіжчиків прикрашався підвісками-нашивками із зубів оленя, перламутровими намистинами, прикрасами з ікол кабана тощо. В окремих могилах Нікопольського та Лисогірського некрополів зафіксовані скупчення черепів, що, вочевидь, засвідчує культ шанування черепів предків.

Наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. деякі племінні групи, які жили на території України, освоїли мідь, усвідомивши її переваги перед традиційними матеріалами. Поява мідних виробів ознаменувала початок нової, перехідної історичної епохи — енеоліту, або мідно-кам’яного віку. На думку вчених, визначальними рисами енеоліту є подальший розвиток ранніх форм відтворювального господарства — землеробства та скотарства, підвищення продуктивності праці, створення умов для регулярного міжплемінного обміну. Люди стали використовувати рало і тяглу робочу худобу, коня й вівцю, що підштовхнуло розповсюдження ткацтва, вдосконалили технологію виготовлення керамічного посуду. Зростала чисельність населення, освоєнням нових територій.

За часів енеоліту починається розклад первісного ладу, зростає майнове розшарування, виділяється родоплемінна знать.

У IV — на початку III тис. до н. е. у Дніпровському Правобережжі та в деяких лівобережних районах Середньої Наддніпрянщини, Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета мешкали землеробсько-скотарські племена трипільської культури.

Трипільські селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концетричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька громадських споруд-святилищ. Від майдану радіально розходились вулиці, обабіч яких були розташовані садиби.7 Житла трипільців були переважно наземними і різними за розмірами (площею від 30 до 150м²). Конструкція їх була досить складною: підлога викладалася на дерев`яному помості і зверху замазувалася глиною. Стіни споруджувалися на дерев`яному каркасі і теж обмазувалися глиною.

Вікна були невеликими та округлими. Всередені могла бути одна, дві або й три кімнати. В кожній кімнаті містилися піч, лежанка, сімейний вівтар-жертовник. Зовні стіни жител розмальовувались вертикальними смугами червоного жовтого та білого кольорів. На Уманщині, в середині течії Південного Бугу, а також в межиріччі Дністра й Пруту виявлено величезні поселення площею до 400га, які налічували понад 2000 жител, розташованих концетричними колами. Тут вже існувала квартальна забудова, багато будинків двоповерховими.

Основою господарства трипільських племен було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво. Сіяли пшеницю, ячмінь, горох. Землю обробляли за допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки. Урожай збирали за допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам’ яними зернотерками. Жінки ліпили посуд, виробляли пряжу, одяг і відігравали в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя праці. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози.

Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки. З глини ліпили жіночі статуетки, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами.

На початку II тис. до н. е. на півдні Східної Європи розпочалася доба бронзи, істотною рисою якої було поширення виробів з бронзи — першого штучно створе­ного людиною металевого сплаву. Протягом бронзової доби на території України існувало кілька археологічних культур — ямна, зрубна, катакомбна, східнотшинецька, комарівська.

У сучасних межах України бронзовий вік характеризувався передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що сприяло завершенню процесу виділення скотарських племен із середовища землеробських. Це бувперший великий поділ праці. Високим був рівень розвитку ремесла, насамперед гончарного та бронзо-плавильного. Виникали місцеві центри металургії та об­робки бронзи. Подальшого розвитку набули різні ремесла — гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці — відокремлення ремесла від землеробства (третій — пов'язаний із відокремленням торгівлі). Обмін товарами набув постійного та регіонального характеру.

 

Із зростанням продуктивності землеробства і скотар­ства, розвитком металургії з'являється надлишок про­дуктів, що зосереджується в руках окремих родових груп або племінної верхівки. Суспільство поступово переходить від первісного ладу до епохи соціального розшарування. З’являються класи бідних і багатих, виникає приватна власність.

Все це спричиняє визрівання як внутрішніх, так і зовнішньоплеміннихсоціальних суперечностей. Почала швидко вдосконалюватися зброя, зводяться укріплені поселення. Необхідність захисту окремих груп населення від нападів сусідів спо­нукала до консолідації племен на рівні союзів.

Помітні зрушення відбуваються і у сфері розвитку знань, образотворчого мистецтва, всієї ду­ховної культури. Виникає монументальна кам'яна антропоморфна скульптура, ускладнюється система релігійних вірувань, з'являються зародки майбутнього письма — піктограми.

Поступово провідну роль у господарській діяльності набувають чоловіки. Потреба передавати спадок власним дітям замінила матріархат на патріархат – ведення походження по лінії батька. Влада чоловіка стала вирішальною як в сім’ї, так і в господарстві, суспільстві.

Підвищення продуктивності скотарства, землеробства, ремісництва (ткацтво, виплавка руд), розширення виробництва вели до зростання потреби в нових робочих руках. Робочі руки поповнювалися рабами, на яких перетворювали військовополонених. Рабство в бронзовий вік було патріархальним – раби входили до складу патріархальної сім’ї, працювали разом з її членами, але виконували найтяжчі роботи.

Освоєння виробництва заліза на початку І тис. до н е. сприяло подальшому розвиткові суспільства. Основою господарства залишалося землероб­ство. Широко застосовувалися залізні знаряддя праці. Тваринництво стало свійським, виникло птахівництво. У степовій зоні розвивалося кочове скотарство. Вели­кого значення набуло залізоробне ремесло. Широко використовувався гончарний круг.

У ранній залізний період в Україні виділяється де­кілька культур, серед яких важливе значення мали пшеворська, зарубинецька і черняхівська. Вони охоплювали І ст. до н. е. — VII ст. н. е. Удосконалювалися знаряддя праці, розвивалося сільське господарство, ремесла, поглиблювався обмін.

Завдяки появі заліза відбулися докорінні зміни у суспільстві — завершився розпад первіснообщинного ладу, активізувався процес класоутворення. Посилилася різниця між багатими і бідними, вільними і рабами. Зруйнувалася традиція спільного володіння землею і спільного її обробітку. Орна земля перетворилися на приватну власність. Окрема сім’я стала господарською одиницею суспільства. Родова община перетворилася на сусідську, територіальну общину. Майнова та соціальна диференціація суспільства створює не­обхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави.

 

 

Початок раннього залізного віку на території Украї­ни був пов'язаний з виникненням найдавніших вели­ких племінних союзів та рабовласницьких держав. У Х — VІІ ст. до н.е. існували кіммерійці. Про них нам повідомляє

не тільки Гомер в "Одіссеї", а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон.

В степах Причорномор'я була розташована їхня країна з назвою Кіммерія. Про етнічну приналежність кіммерійців відомо дуже мало. Лінгвісти вважають, що вони були іраномовними.

На межі ІХ — VІІІ ст. до н.е. у кіммерійців сформувалася своєрідна станово-ієрархічна суспільна система з притаманною їй привілейованістю військового стану, ідеологізацією, поетизацією та навіть обоготворенням війни й усього, що з нею пов'язано: зброї, бойового коня, військових трофеїв. У кіммерійців ще з часів їхнього мешкання в посушливих степах Азії склався своєрідний спосіб життя, обумовлений наявністю величезних табунів коней та іншої худоби, для яких потрібні були все нові й нові пасовища. Тому вони постійно намагалися загарбати землі сусідніх племен. З метою захисту цих табунів у кіммерійців сформувалися спеціалізовані загони озброєних вершників, які з часом перетворилися на справжні військові формування. З дитинства привчені до сідла, озброєні бронзовою, а згодом і сталевою зброєю та обладунками, кочові народи євразійських степів вдавалися до систематичних агресивних дій. Війна в цей час стала постійним супутником їхнього життя, а воїни — привілейованим прошарком кочового суспільства.

Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Керченський півострови. Відомо, що кіммерійці здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н.е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я. Внаслідок чого частина кіммерійців або поселилася у Північному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

З кінця VІІ до початку ІІ ст. до н.е. у степових районах сучасної України жили племена скіфів. Це було, як вважають дослідники - мовознавці та археологи, іраномовне населення, яке прийшло сюди з Кавказу, поступово просуваючись на захід.

Підкоривши кіммерійців та інші племена, скіфи в VІ ст. до н.е. створили в цьому регіоні велике об'єднання племен, яке отримало назву Скіфія.

Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Причорномор’я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами.

У 512 р. до н.е. скіфи, об'єднавшись із сусідніми з ними народами, перемогли величезне перське військо на чолі з Дарієм і Пстаспом. Ця скіфо-перська війна увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів.

 

Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазов’ї. Військові набіги здійснювались і на підвладні скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воскур.

У IV ст. до н.е. склалася Скіфська держава — Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. В цей же час починається конфронтація між Македонією і Скіфією за вплив у Північно-Західному Причорномор’ї. Філіп ІІ Македонський, батько Олександра, 339 р. до н.е. розбив скіфів у великій битві, де і загинув цар Атей, якому вже було 90 років.

Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування під натиском сарматських племен. Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському пониззі та Північному Криму із столицею Неаполісом

(сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи із грецькими містами, ці царства існували до II ст. н.е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими кочовими племенами півдня України —сарматами, готами, аланами.

Скіфське царство складалися із округів (номів) на чолі з номархами. Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скіфське військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і благополуччя. В скіфському суспільстві існував і демократичний орган —народні збори всіх воїнів, на яких обговорювались важливі справи і навіть вирішувалась доля царів.

Житлом їм служили запряжені парами волів вози, основним харчем були м'ясо, сир і молоко, привізне грецьке вино, можливо, хліб, здобутий як данина від підвладних їм землеробів. Любили скіфи й полювання.

Звичаї скіфів були суворими. Основний закон — безпощадність до ворогів і вірність бойовим побратимам. Скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих ворогів, прикрашали кінську збрую скальпами ворогів, носили плащі зі шкіри вбитих ворогів і робили з цієї шкіри рушники. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Основною скіфською зброєю були лук і стріли.

Скіфський лук мав особливу, складну конструкцію. При невеликих розмірах він відзначався дальньобійністю, збереглося свідчення, вибите на плиті в Ольвії, про те, що стріла, випущена із скіфського лука, пролетіла понад 521м.

На правому боці у скіфського воїна висів довгий залізний меч, зліва — кинджал. Скіфи також були озброєні дротиками, списами, бойовими сокирами. Голову захищав бронзовий шолом, тіло — пластинчатий панцир і округлий щит. Скіфи застосовували тактику раптових блискавичних нападів і не любили довгих облог і оборон. Частину зброї скіфи робили самі, частину замовляли і купували в греків.

 

 

Своїм богам степові скіфи не споруджували храмів. На чолі скіфського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті, в ній втілювались уявлення про родову єдність; головним чоловічим божеством, родоначальником скіфів і повелителем неба був грізний Лапай, його дружина Апі була богинею землі. До рангу богів піднесений Таргітай, один з героїв скіфського епосу. Всім богам складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин.

Поважаним і грізним був бог війни Арей. Йому єдиному скіфи споруджували вівтарі — величезні кургани з хмизу. В жертву Арею приносили людей — військовополонених і рабів, їх кров'ю скроплювали цей меч. Поклонялись також богові сонця, Гойтосіру і Тагімасаду — божеству водяної стихії і покровителю коней.

У скіфів, як і в інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було високе. Жрецькі функції виконували також царі — вони були хранителями успадкованих від предків реліквій.

Скіфи шанували і оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя і безсмертя душі, багата уява і бурхлива натура скіфів породила складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий. Воїнів ховали разом із зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого, возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней.

Могилу накривали дерев'яним настилом і насипали зверху величезний курган. Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків, 50 коней і ставили їх навколо кургану.

Скіфські поховальні пам'ятки були і є найважливішим джерелом пізнання скіфської культури. Дослідження в Україні таких грандіозних царських курганів, як Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила, відкрили всьому світу чудові зразки скіфського озброєння, посуду, одягу і, звичайно, скіфського мистецтва.

Зображення на золотому і срібному посуді, пластинах, гребенях, пекторалях, бляшках розкривають сцени із життя скіфів, їх зовнішній вигляд. Скіфи мали правильні риси обличчя, чоловіки носили пряме довге волосся, бороду і вуса. Одягнені були в короткі підперезані вишиті каптани, вузькі шкіряні штани або широкі вовняні шаровари і м'які чобітки. Голову накривали гостроверхими шкіряними або башликами. Жіноче вбрання складалося з довгих широких суконь і плащів-накидок, кінчастих або плескатих шапок - тіар, часто прикрашених безліччю золотих бляшок.

 

 

Скіфська художня творчість спирається на зображення тваринного світу. Так зброя, лаштунки бойового коня, майже поспіль прикрашалися виробами з бронзи, срібла, золота, що зображували травоїдних та хижих звірів, птахів та риб, а також різноманітних химерних потвор, які були відображенням міфологізованої свідомості населення того часу. Ця форма орнаментації отримала назву скіфського звіриного стилю.

Вироби, прикрашені "звіриним стилем", виготовлялися з різноманітних матеріалів — кістки, рогу, металів (бронзи, срібла, золота, заліза). Через кочовий спосіб життя та соціальний устрій у скіфів не представлені: монументальна скульптура, палаци, храми. Різновидами монументальної архітектури були величезні курганні ансамблі, до яких входили поховальні споруди, а також жертовно-поминальні комплекси із землі, каменю та дерева.

Неперевершеним шедевром скіфського мистецтва є золота пектораль з відомого всьому світу скіфського кургану Товста Могила. Це місяцеподібна прикраса, яка складається з трьох ярусів, відокремлених один від одного товстими витими джгутами, що в цілому не порушує єдності в зображенні.

Головним сюжетом є центральна сцена верхнього ярусу: двоє напівроздягнутих чоловіків, розтягнувши хутро на руках, готуються до якогось таїнства. Ліворуч і праворуч стоять корови з телятами і кобили з лошатами, а за ними— фігури скіфських служників, один з яких доїть вівцю, а інший— корову, тримаючи в руках горщик та невеличку амфору. Ці та інші образи, зображені на пекторалі. Вони насичені реальним життям скіфів. Майстер з повним знанням пропорцій тіла створив вражаючу композицію реального життя людей, тварин і природи.

На території Криму відомо понад 30 городищ та близько 100 укріплених поселень і селищ. Центром скіфської держави в Криму було місто-фортеця Неаполь Скіфський. Рештки його і зараз знаходяться у південно-східній частині нинішнього Сімферополя. Територія міста становила близько 20 га і була обнесена кам'яними стінами. У ІІ ст. до н.е. тут спорудили мавзолей. У мавзолеї були поховані вчені, скіфський цар і його дружина, а також 70 чоловіків, жінок і дітей — представників скіфської знаті. В царському похованні виявлено одяг, розшитий золотими нитками і прикрашений багатьма золотими бляшками, два мечі, сагайдак зі стрілами, три наконечники списів, залізний шолом. Тут же знаходилися кістяки чотирьох коней і поховання конюха.

У VII – V ст. до н. е., коли причорноморські степи займали скіфи та інші племена, вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного і Азовського морів свої поселення, що стали рабовласницькими містами – державами (полісами). Найбільшими з них були Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія (біля села Парутиного, на правому березі Бузького лиману), Керкінітіда (на місці сучасної Євпаторії), Херсонес (біля сучасного Севастополя), Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі).

 

 

Нестачі земель, придатних для хліборобства, пошук джерел сировини (металу, лісу, солі) та ринків збуту на території материкової Греції стали причинами початку грецької колонізації. Колонізація відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею ойкіст (архагет), який призначався державою і походив з давнього знатного роду. Перед дорогою переселенці питали долі в оракула Аполлона, який був їх покровителем.

Північне Причорномор'я вабило греків своїми природними багатствами і сприятливими для життя умовами. Тут були родючі землі, густі ліси, зручні гавані, майже не заселене узбережжя, і греки не зустрічали тут особливих перешкод. Першими грецькими поселеннями на півдні України були засновані в VІІ ст. до н.е. у пониззі Південного Бугу на острові Березань містечко Борисфеніда та місто Ольвія (в перекладі з грецької мови "щаслива"). У пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій і Офіусса, в Західному Криму — Херсонес Таврійський, Керкінітіда, Калос Лімен, на сході Криму в 480 р. до н.е. постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонаста, Тірітака, Кіммерік.

Про життя чорноморських грецьких колоній розповідали в своїх творах античні автори Арістей Проконесський, Гекатей, Гіппократ, Сіріск, Діодор Сицілійський, Страбш, Клавдій, Птолемей та ін., але найбільше цінної інформації зібрано в "Історії" Геродота.

Грецька колонія складалася із центра — поліса та сільськогосподарських округів (хори) — розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялись на квартали.

У центрі міста знаходилась головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімназії, крамниці.

В полісах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, косторізне та інші ремесла, а також риболовний промисел і виноробство. До Греції, Малої Азії, Єгипту грецькі поліси експортували хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо. З Греції завозили вина, оливкову олію.

У всіх державах Північного Причорномор'я існувала своя грошова система. Кожен поліс карбував власну монету, яка мала обіг головним чином на території міста і його сільськогосподарської округи.

На релігійні вірування греків, безперечно, вплинуло їхнє уявлення про розташування Північного Причорномор'я на краю ойкумени, на "кінці" земної кулі і в місці переходу в "потойбічний світ", у сусідстві з дивовижними людьми і дуже холодним кліматом. Саме це наклало певний відбиток на міфологію древніх греків.

Греки шанували багатьох божеств, які уособлювали різні явища і сили природи (політеїзм).

 

На чолі пантеонів стояли олімпійські божества: Зевс, Аполлон, Афіна, Артеміда. Особливого значення надавалося поховальним обрядам та ритуалу їх виконання.

Свята на честь різних богів проводилися майже в усіх полісах, куди запрошувалися сільські жителі. Наприклад, в Ольвії, крім щомісячних апполонівських свят, велика кількість населення брала участь у весняних святах на честь Діонісія. Вони проходили на агорі та в театрі, де в перший день відбувалися народні збори, на яких увінчували золотими вінками найшановніших громадян. Потім глядачі дивилися театральні вистави, приносили в жертву биків і кіз та повсюдно проводили веселі музичні хороводи і маскаради.

Проіснували грецькі поліси до IV – V ст. н. е., коли внаслідок загального занепаду рабовласницької системи і під ударами сусідніх племен втратили своє значення.

Сармати — іраномовні кочові племена, які з'явилися на території сучасної України на межі ІІІ-ІІ ст. до н.е. і утворили в степах Побужжя та Подністров'я міцне військово-політичне угрупування.

Цінними археологічними пам'ятками, що засвідчили перебування сарматів на території України, є кургани та окремі поховання в басейні Сіверського Дінця, Середнього Подніпров'я, а також на Південному Бузі і на Дністрі.

Аналіз археологічних знахідок з сарматських курганів дозволяє зробити висновок про розвиток матеріальної і духовної культури цього народу. В основі релігійних звичаїв сарматів простежувалися загальноіранські вірування та повір'я: поклоніння мечу, який уособлював бога війни (у скіфів меч також відігравав подібну роль — меч бога війни Арея); існування культів вогню та коня.

Знайдені під час розкопок рештки одягу та різноманітних прикрас дозволяють реконструювати чоловічий і жіночий одяг сарматів. Так, чоловіки носили короткий каптан, який підперізувався паском (іноді з коштовними прикрасами) та застібувався фібулами (шпильками). Носили також плащі. На голову надягали башлики. Жінки носили довгі сукні із рукавами до зап'ястка. За східною модою поверх сукні одягався розкішний халат. Одяг заможних представників оздоблювався золотими бляшками.

З часів приходу до причорноморських степів сармати являли собою так званий народ-військо, де все чоловіче населення було воїнами. Головним видом сарматського війська була легка кіннота. Воїни були озброєні мечами та кинджалами, луками та списами.

Сарматські набіги мали за мету не фізичне винищення супротивника, а загарбання здобичі та демонстрацію військової могутності з подальшим встановленням підданства підкорених племен і народів.

На початку ІІІ ст. н.е. сармати були підкорені племенами готів і остаточно сарматська культура була частково знищена, частково асимільована під час навали гунів (кінець ІV ст.н.е.).

Давні слов’яни

Слов’янські племена, які належали до індоєвропейської групи народів, з найдавніших часів жили на території Європи і були місцевим автохтонним населенням.

Слов’яни поділяються на три групи: східні слов'яни (українці, росіяни та білоруси), південні слов’яни: (болгари, серби, хорвати, македонці, словенці), західні слов’яни (чехи, поляки, словаки).

Найдавніші писемні звістки про слов'ян датуються першими століттями н.е. Слов'яни згадуються римськими авторами Плінієм Старшим, Тацітом і Птолемеєм під збірним іменем венедів.

Уперше слов'ян (під іменем склавинів) згадують візантійські автори VI ст. (Прокопій Кесарійський).

Візантійські, автори відзначали, що слов'янські, зокрема антські, племена жили при ладі демократії. «Ці племена,— писав у своїй праці «Історія» візантійський історик Прокопій Кесарійський— не підлягають одній людині, а

з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно... Живуть вони в убогих хатинах... Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні... Більша частина земель за Істром (Дунаєм) належить їм».

Про демократичний устрій і вільнолюбність склавинів і антів писав у своїй книзі «Стратерикон» і візантійський автор Маврикій Стратег: «Племена склавинів і антів живуть спільно, і життя їх однакове: вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити…».

Початок дискусії про батьківщину слов'ян поклав ще у XII ст. давньоруський літописець Нестор, який у «Повісті минулих літ» визначив кордони розселення слов’ян по річках Дунай, Морава, Вісла, Дніпро, Прип’ять, Двіна, Десна, Сатм, Сула. І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена».

Ця розповідь Нестора стала основою так званої балканської, або дунайської, теорії походження слов'ян. Вона була панівною у творах визначних російських істориків (С. М. Соловйов, М.Н. Погодін, В. Т. Ключевський та інших).

За іншою гіпотезою (західноєвропейських вчених XIV— XVIII ст.), предками слов'ян були скіфи, алани, роксолани й інші племена, які жили у Північному Причорномор'ї у давнину. З цієї території слов'яни поступово розселилися на північ, захід і північний захід.

Послідовники наведеної теорії виходили з того, що слов'яни з давніх - дав<