ТОП 10:

Тема 4 Українські землі в складі Литви та Польщі /2 пол.XIV ст. - 1 пол. XVІІ ст. /. Козацтво в Україні



1 Політичне становище українських земель у ХІV – ХVІ ст. Приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського. Турецько - татарські напади.

2 Соціально - економічний розвиток українських земель в складі Великого князівства Литовського.

3 Люблінська унія. Загарбання українських земель Річчю Посполитою.

4 Брестська церковна унія 1569 р. та посилення національно - релігійного гніту на українських землях.

5 Виникнення козацтва. Запорізька Січ.

6. Козацько-селянські повстання кінця ХVІ – перша половина ХVІІ ст.

У литовських племен, що жили між Віслою, Німаном і Західною Двіною, внаслідок розкладу первіснообщинного ладу і зародження класового, феодального суспільства у середині XIII ст. створилася ранньофеодальна Литовська держава, яка стала називатися Великим князівством Ли­товським.

Великий князь Литви Гедимін (1316–1341 рр.) започаткував правлячу династію і почав наступ на південно-західні руські (українські) землі, проте історики вважають що початок литовської доби в Україні поклав син Гедиміна Любарт, який у 1340 році приєднав до своєї держави Волинь та Галичину.

Отже, на початок 60-х років XIV ст. під владою Литви опинилася велика частина території України – Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, більша частина Волині.

Приєднавши більшість українських, білоруських та ча­стину російських земель, Литовське князівство стало вели­кою феодальною державою.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та інши­ми чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке ви­тісняло золотоординське, Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях русь­кі князі зберігали свою автономність.

Литовські правителі, в свою чергу, казали: «Ми старовини не зачіпаємо й новини не вводимо». Литовські князі залишали на своїх місцях місцевих князів і бояр. Своє привілейоване становище зберегла православна церква. Староукраїнська мова стала державною, збереглися правові традиції часів «Руської правди».

Українські, білоруські і ро­сійські землі за територією й кількістю населення були в п'ять разів більшими, ніж власне Литва. Вони стояли й ви­ще щодо культурного розвитку. Частина литовських князів і бояр почали розмовляти руською мовою, перейняли руські звичаї й православ'я.

Починаючи з правління Ягайла (1377–1392 рр,) у Литовсь­кій державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму. Щоб зміцнити свою владу і сили країни в боротьбі з німецькими рицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою і Польщею, якою вони намага­лися відкрити собі шлях до загарбання українських і біло­руських земель, що входили до Литовського князівства.

14 серпня 1385 р. недалеко від Вільна у замку Крево литовський князь Ягайло й польські посли підписали акт про унію. Умови Кревської унії передбачали династичний шлюб литовського князя Ягайла з польською королівною Ядвігою. Ягайло, який після шлюбу отримував титул короля об’єднаної держави, повинен був охрестити за католицьким обрядом населення своєї держави, повернути Польщі відторгнуті від неї території, а головне – назавжди приєднати до неї землі Литви.

Реалізація Кревської унії наштовхнулася на опір частини литовської, української та білоруської шляхти. Опозиція вбачала в рішеннях унії негативні для себе політичні та соціально-економічні наслідки: втрату державного суверенітету Литви, позбавлення привілеїв місцевої знаті на користь поляків, польську експансію на землі Великого князівства Литовського.

Така відверто пропольська політика зумовила швидку поя­ву литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392–1430 рр.). Щоб посилити свою владу, Вітовт вирішив заручитися підтримкою міст, увівши на підвладних землях магдебурзьке право (міське самоврядування).

Авторитет Вітовта був настільки великим, що Ягайло змушений був поступитися: в 1392 р. укладено Островську угоду, за якою Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівства на основі васальної залежності від польського короля.

За нову польсько-литовську унію 1413 р. у Городлі (Городельська угода) польський король визнавав, що і після смерті Вітовта Литовське князівство залишиться окремою державою – васалом Польщі. Від­повідно до умов цього документа католики могли брати участь у вели­кокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янець-Подільському та

Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литов­ської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, про що свідчать народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині.

У 1430 р. після смерті Вітовта російські, українські і білоруські феодали, яких змушені були підтримати і феодали литовські, на сеймі у Вільні обрали великим князем литовським молодшого брата Ягайла Свидригайла Ольгердовича, що був близьким до руських феодалів і виступав проти польсько-литовської унії. Ягайло у 1431 р. з великим польським військом ру­шив на Волинь з метою максимального проникнення в українсь­кі землі. Чергове польсько-литовське протистояння закінчилося перемир'ям, відповідно

до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а східне — залишалося під контролем Литви. Завою­вання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині бу­ло утворено три воєводства – Руське, Бєлзьке та Подільське. З 1434 р. у руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхет­ське самоуправління.

Отже, на кінець XV ст. в українських землях, що вхо­дили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільно-князівський лад, і вони стали звичайними провінціями Литви. Адміністративно вони поділялися на землі-воеводства, які складалися з повітів, а повіти – з волостей. У 1458 р. православна церква України й Білорусі виділи­лася в київську митрополію, незалежну від митрополії московської.

У другій половині XV – на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, боротьба за великокня­зівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по до­помогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські пе­реговори закінчилися 1569 р. компромісом – укладенням Люб­лінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівст­во Литовське в єдине ціле – Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV – в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмува­ли різке загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

У той час як більша частина українських земель була захоплена Литвою, в середині XIV ст. на землях між Дністром і Дунаєм, що входили до складу Київської Русі, а потім Галицько-Волинського князівства було створено після вигнання угорських загарбників са­мостійне Молдовське князівство з столицею в м. Сучаві (1359). До його складу входила й Буковина, де більшість населення становили українці. Молдовське князівство, а в його складі й Буковину, захоплювали то угорські, то польські королі, а з початку XVI ст. воно потрапило в залежність від турецького султана. Закарпаття зали­шалося в складі Угорщини.

На початку XVI ст. васалом Туреччини стало й Кримське ханство. В основу своєї політики турецькі й кримські феодали поклали загарбницькі, агресивні війни. Вони захоплювали чужі землі, грабу­вали підкорені народи, брали в полон і продавали в раб­ство мирних жителів, збирали данину й інші податки, по-звірячому знущалися з невільників. За турецької навали XV і XVI ст., як і під час монгольського нашестя, небезпека знову загрожувала всьому європейському роз­виткові.

Особливо багато горя від турецьких і татарських напа­дів зазнавали український і російський народи. З 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 вели­ких грабіжницьких нападів на українські землі.

Литва і Польща мало дбали про організацію оборони краю. Через це південно-східні українські землі – Подніп­ров'я і Побужжя аж до Полісся й Західного Поділля – систематично спустошувалися.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.12.79 (0.004 с.)