ТОП 10:

Утворення Запорізької Січі, її військово-адміністративний устрій



Запорізька Січ була заснована на острові Хортиця Дмитром (Байдою) Вишневецьким у 1552 – 1554 рр. Тут почали збиратися втікачі не тільки з України, а й з Польщі, Білорусі, Молдови, Росії.

Перша писемна згадка про Січ зустрічається у «Всесвітній хроніці» (Кра­ків, 1551) польського історика Мартина Бєльського (1495–1575).

Посередині Січі був майдан, де відбувалися військові ради, а навколо майдану півколом стояли різні будівлі — пушкарня, майстерні, курені – довгасті низькі приміщення, в яких жили козаки і які були зроблені з лози (пізніше з дерев'яних колод) і вкриті оче­ретом або шкурами.

Уже наприкінці XVI ст. Запорізька Січ мала чітку вій­ськову організацію. Усе козацтво поділялося на полки по 500 чол. кожний, якими командували виборні полковники. Полки складалися з сотень на чолі із сотниками, кілька сотень утворювали курені, якими керували отамани. На чолі всього війська козацького стояв виборний гетьман який офіційно називався старшим (вперше титул гетьмана було офіційно визнано за Богданом Хмельницьким).

 

У військово-адміністративному плані Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному – на 5–10 паланок. Як правило, курені виникали за принципом земляцтва. Так, наприклад, були курені: Полтавський, Батуринський, Канівський, Переяславський, Уманський, Корсунський та ін. Наприкінці ХVI ст. налічувалося 5 – 6 тис. запорожців, десята частина яких постійно змінювалася й була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Козаки були хліборобами, рибалили, розводили худобу, коней, збирали мед, виварювали сіль.

Суспільні відносини на Січі мали демократичний характер: функції законодавчого органу належали загальній козацькій раді (рада козацька – загальні козацькі збори, на яких вирішувалися адміністративні, судові, військові справи, обиралася козацька старшина. Рада вважалася найвищим органом влади. За традицією вона збиралася 1-го січня, але в міру потреби скликалися і неординарні ради. Зібрання козаків з їхньої власної ініціативи називалося «чорною радою».), виконавча рада – кошовому отаманові та старшині. До компетенції козацької ради входили такі питання: оголошення війни і підписання миру; організації військових походів; кари злісних злочинців; розподілу господарських угідь тощо.

Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. На раду скликали, б’ючи в бубни чи литаври. На Січі перший знак давав пушкар, стріляючи з найбільшої пушки. На Січі був у XVI ст. звичай, що неохочих до ради силою зганяли на майдан. Пізніше не раз гетьмани давали наказ являтися на раду під загрозою смерті. Гетьман зі старшиною (або кошовий на Січі) виходили до козаків з відзнаками влади в руках, з відкритими головами на знак пошани для війська, а довбуші віддавали їм честь, б’ючи в литаври.

Особливу важливу роль мали осавули, що були посередниками між старшиною й радою. Вони обходили коло козаків, з’ясовуючи їх ставлення до справи. Формального голосування на раді не було. Козаки виявляли свою раду “гучком”, голосними окликами, кидаючи шапки догори. Перемагала сторона, що мала безсумнівну більшість. Коли партії були рівні, то не раз доходило й до гострої боротьби, просто на шаблі.

Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрями державної політики, укладала угоди з іншими державами, вибирала й скидала гетьмана й старшину, давала згоду на воєнні походи.

На чолі війська стояв гетьман. Підчас війни його влада над військом була необмежена, а непослушних він мав право карати на смерть. В організаційних справах гетьман мусив рахуватися з думкою ради старшини, в основних державних питаннях також із генеральною радою.

При гетьмані помічні функції мала військова або генеральна старшина, до якої належали генеральні – обозний, суддя, підскарбій, писар, осавули, хорунжий і бунчужний.

 

Генеральний обозний очолював військову артилерію. Генеральний підскарбій завідував державним скарбом. Генеральний писар був канцлером козацької держави, вів закордонні справи, керував генеральною військовою канцелярією. Генеральні осавули, (обиралися 2 особи), командували армією під час походу. Генеральний хорунжий доглядав військові корогви. Генеральний бунчужний або бунчужний носив перед гетьманом бунчук і булаву.

Уполку була полкова старшина: полковник, обозний, осавули, хорунжий, суддя та належні до них нижчі урядовці. Полковник очолював полк, виконував гетьманські доручення, здійснював нагляд над фінансами, вів судові справи, дбав про стан війська, його боєздатність і дисципліну, доглядав фортифікаційні споруди, а в часи війни вів полк у похід і командував ним.

Полковий обозний управляв полковим обозом і артилерією. При ньому служили: полковий артилерійний осавул, полковий артилерійний писар, хорунжий полкової артилерії та отамани.

Два полкові осавули слідкували за дисципліною в полку, опікувалися полковою музикою. Полковий хорунжий наглядав за полковим прапором. Полковий суддя вів полковий суд, мав свою канцелярію і урядовців. Полковий писар вів полкове діловодство.

Сотенні уряди складалися з сотника, сотенного осавула, хорунжого і писаря, їх функції в сотні були аналогічні до функцій полкової старшини в полку. Над частиною сотні, куренем, командував курінний отаман.

Характерною ознакою козацької демократії було те, що військова старшина була виборна: вибирала її козацька рада. Рада могла так само й відкликати кожний уряд: старшина виконувала свої обов’язки “до військової ласки”, тобто поки дозволяло військо.

Гетьмана вибирала генеральна рада. Вибори відбувалися особливо врочисто. Коли рада вже зібралася, посередині радного кола, де стояла старшина, клали клейноди, відзнаки гетьманської влади, – булаву і бунчук. Був давній звичай, що гетьман, що уступав, клав булаву просто на землю, наче на знак, що гетьманська влада повинна коритися перед військом аж до землі. Старшина представляла кандидатури майбутніх гетьманів, починалася нарада, осавули обходили військо, питаючись, за кого козаки стоять.

Вибір відбувався не голосуванням, а криком, іноді з бійкою. За давнім звичаєм козаки проявляли свою згоду тим, що кидали вгору шапки. Генеральну старшину обирала деколи генеральна рада, але частіше – рада старшини.

Хоча повної рівності серед козацтва не існувало, але для Запорізької Січі протягом усього її існування був характерний загалом демократичний устрій, про що свідчать козацьке самоврядування, право козаків володіти землями, брати участь у військових радах і виборах старшин та ін. Отже, Запорізька Січ була своєрідною козацькою республікою.

Протягом XVI – XVII ст. поступово запорожці розділилися на різні козацькі верстви: січових козаків (практично у весь час перебували на Січі, належали до певного куреня); реєстрових козаків (перебували на службі польського короля, одержували платню та землі за виконання службових обов’язків, а також

звільнялися від сплати податків); паланкових козаків (сімейні козаки, які проживали на хуторах і зимівниках, належали до певної паланки); нереєстрових козаків (не внесені до реєстрів козаки, найбідніша та найактивніша під час соціальних виступів частина козацтва).

Перший з достовірно відомих козацьких гетьманів був Байда (Дмитро Вишневецький) (15521–563 рр.). Походив зі старовинного волинського роду Гедиміновичів, володів земельними маєтками в Кременецькому повіті. У 1550–1553 рр. майбутній гетьман був старостою Черкаського й Канівського повітів. Близько 1552 р. згуртував кілька сотень козаків для боротьби з татарами і збудував на острові Мала Хортиця замок, який став прототипом Запорізької Січі. У 1557–1558 рр. Байда відбивав напади кримських татар, очолюваних ханом Девлет-Гіреєм І, на Хортицю. У жовтні 1557р. під проводом свого гетьмана козаки здобули турецьку фортецю Іслам – Кермен, звідки вивезли всі гармати на Хортицю. На початку 1559 р. під його проводом був здійснений вдалий похід у Крим, у результаті якого визволено з полону кілька тисяч українських бранців. У червні 1559 року запорожці під проводом Байди напали на турецьку фортецю Азов.

У 1563 в бою під Д. Вишневецький був узятий у полон і виданий турецькому урядові. За повідомленням «Хроніки Мартина Бєльського», після жорстоких катувань, Байду за наказом султана Сулеймана ІІ скинули з вежі на залізні гаки, вмуровані в прибережну стіну в Константинополі, на яких він помер.

Одним з перших видатних козацьких ватажків, які очо­лювали морські походи козаків на турецько-татарські во­лодіння, був Самійло Кішка. У 70-ті роки XVI ст. він потра­пив у турецький полон і пробув там близько 25 років. У 1599 р. недалеко від міста Гезлева (тепер Євпаторія) на Чорному морі Кішка підняв на галері повстання невільників-гребців, які перебили яничарів і повернулися в Україну.

У численних походах і боях українське козацтво виробило само- бутнє військове мистецтво, виявляло високу воєнну боєздатність як на суші, так і на воді. Козаки були озброєні самопалами або рушницями, пістолями, шаблями, списами, застосо­вували луки й стріли, добре стріляли з гармат. По Дніпру і морю плавали на човнах, які називалися чайками або байдаками, і вміщали 50–70 чол. кожний.

Влучні стрільці, запорожці також прекрасно володіли шаблями і вміли майстерно вести як наступальні, так і оборонні бої. В разі потреби вони швидко перекидали вози голоблями наперед, зв'язували їх лан­цюгами і вели бій табором.

Починаючи з XVI ст., у козацькому війську використовувалися відзнаки – клейноди. В перше клейноди Військові Запорізькому надав польський король Стефан Баторій у 1576 році. Серед них була хоругва, бунчук, булава та печатка з гербом, на якому зображено козака з самопалом. Згодом до клейнодів зарахували також пірначі, значки, палиці, литаври та ін. Найвищим символом влади була булава, яку носив гетьман та отаман Запорізької Січі.

Хорогву робили з яскраво-червоної тканини. Посередині її містилося зображення білого польского орла, коли Запорозьке Військо перебувало під польською юрисдикцією, або двоголового російського, коли воно опинилося у сфері впливу Московської держави. По боках полотнища зображувалися Спаситель та архістратиг Михаїл. Доглядав військову хорогву генеральний хорунжий.

Булава являла собою срібну (позолочену) , іноді прикрашену коштовним камінням кулю, насаджену на металеву або дерев'яну (зроблену з горіхового дерева) палицю, яка була ретельно відполірована та пофарбована в темний колір. Як знак влади вона належала гетьману Війська Запорізького.

Бунчуком називали просту пофарбовану у чорний колір палицю, на верхньому кінці якої була насаджена мідна куля, під яку вставлялося волосся з кінського хвоста. Цей атрибут був запозичений козаками у турків.

Військова печатка мала округлу форму і виготовлялася із срібла. На ній зображувався козак у гострій шапці та жупані, озброєний рушницею і шаблею і притороченою до пояса порохівницею, поряд відтворювався і спис. Напис на

печатці свідчив, що ця печатка належала Війську Запорізькому. Печатка зберігалася у Генерального писаря.

Окрім загальновійськових клейнод були щей клейноди полків та сотен: значки (прапори), бунчук та печатки з різноманітними зображеннями (левів, коней, оленів, місяців, зірок, корон, списів, луків, шабель тощо). Так, наприклад, зовнішнім знаком влади полкового писаря була чорнильниця у срібній оправі, яка називалася каламар. Під час полкових зборів писар тримав каламар за поясом, а перо застромлював за вухо.

Клейноди вважалися у Війську Запорізькому святинею. Втрати їх означала велику ганьбу.

Козацько - селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII століття.Наприкінці XVI ст. боротьба українського селянства і козацтва проти кріпосницького та національного гніту загострилася. Селяни палили маєтки своїх панів, утікали на вільні землі. Значно поглибилися також суперечності між козаками і шляхтою, оскільки наступ феодалів на Південно-Східне Придніпров’я та Брацлавщину загрожував самому існуванню козацтва. Пожвавилася й антифеодальна боротьба міщан. В окремих містах спалахували повстання. Найбільше з них відбулося в Білій Церкві у 1589 р. Князь В.-К. Острозький тримав Білу Церкву на правах «довічного»володіння. Незважаючи на Магдебурзьке право, дароване королем білоцерківцям, князь зажадав від них повинностей і покори. Обуренні городяни повстали, встановили свою владу, захопили млини, корчми, особисте майно Острозького, вигнали з міста шляхтичів і князівських слуг. Білоцерківське повстання було придушене об’єднаними силами шляхти всього Київського воєводства. З не меншим завзяттям боролися проти феодалів і жителів Брацлава (Поділля) в 90-х роках XVI ст.

 

Перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання розпочалося в 1591 р. і тривало до 1593 р. Воно охопило Поділля, Волинь і Київщину. Слідом за селянами і козаками піднялися мешканці ряду міст, реєстрові козаки. Очолив повстання Криштоф Косинський — шляхтич родом з Підляшшя. В 1586 р. він вступив у козацьке військо, незабаром почав обіймати важливі військові посади. За бойові заслуги в числі ряду інших козацьких ватажків одержав від сейму маєток Рокитне на р. Рось. У 1591 р. Косинський став запорізьким гетьманом. Того ж року білоцерківський староста князь Януш Острозький відібрав у Косинського його маєток. Почуваючи себе ображеним, гетьман Криштоф Косинський наприкінці 1591став на чолі загону повстанців, і привів запорожців разом з реєстровими козаками під Білу Церкву – резиденцію і замок Я. Острозького.

Повстанці, підтримані міщанами, оволоділи містом і замком, захопили будинки старости й підстарости, забрали гармати, зброю, припаси, гроші, спалили документи.

Тим часом повстання підтримали селяни на Східній Волині, Брацлавщині, Київщині. Протягом усього 1592 р. вони нападали на панські маєтки, містечка. Разом з селянством виступали козаки й нижчі верстви міщан, православна шляхта.

Деякі польські феодали тікали з України до Польщі, а шляхта Волинського і Київського воєводств за підтримкою магнатів почала спішно збирати сили для розгрому повстання. Місцем збору панського ополчення було визначено м. Костянтинів – постійна резиденція київського воєводи князя Острозького. Сюди збиралися шляхтичі із загонами своїх слуг. Магнати Східної України – Вишневецькі, Гульські, Претвичі – набирали шляхетські загони на Волині й Поділлі, а інші вербували солдат в Угорщині.

На початку 1593 р. загін селян і козаків чисельністю в декілька тисяч чоловік під проводом Косинського вирушив на Волинь. 23 січня кінне, з артилерією, добре озброєне та споряджене панське військо під командуванням Острозького і піші повстанці на чолі з К. Косинським зустрілися під містечком П’ятка на Волині (тепер село Чуднівського району). Більша частина повстанського війська – селяни, міщани – була озброєна переважно косами, ціпами, вилами. Далеко не всі мали самопали. Стояли люті морози, земля промерзла, окопатися було неможливо. Проте повстанці майже тиждень мужньо відбивали атаки супротивника, однак, через нерівність сил, повстанці зазнали поразки. Розпочалися переслідування учасників повстання, страти. Чимало селян і козаків утікало на Запорожжя. Сюди ж відступив зі своїм загоном Косинський. Припиняти боротьбу козацький гетьман не збирався. З Січі він звернувся до російського уряду з проханням прийняти Військо Запорозьке під владу Росії. Але тодішнє скрутне внутрішнє й зовнішнє становище Російської держави, викликане господарською розрухою та війною зі Швецією, перешкодило активному втручанню Росії у справи на Україні. Все ж російський уряд у березні 1593 р. надіслав на Дон грамоту з наказом донським козакам допомагати Косинському.

В травні 1593 р. двохтисячний загін козаків під проводом Косинського вирушив із Запорожжя під Черкаси. Обложений у Черкасах місцевий староста князь О. Вишневецький змушений був піти на переговори з повстанцями, дати їм гарантії на володіння майном, на вільний перехід із Січі в міста і села і звідти на Січ. Водночас, упевневшись у неможливості власними силами придушити повстання, князь під приводом мирних переговорів запросив Косинського у свій замок і там підступно вбив його. Втративши гетьмана, повстанці зазнали поразки. Шляхта придушила рештки повстанських селянських загонів на Київщині й Брацлавщині. Сотні селян були замордовані. Пани почали довільно збільшувати у своїх маєтках панщину, натуральні та грошові повинності посполитих. Усі ці події підготували грунт для повстання під проводом Северина Наливайка.

У 1594 р. козацько - селянське повстання проти магнатів і шляхти спалахнуло знов. Очолив його Северин Наливайко, виходець м. Гусятина (на Поділлі), що належало магнатові Калиновському. Наливайкового батька, кушніра, забив на смерть Калиновський. Северин з братом Дем’яном знайшли притулок у князя Костянтина Острозького, і Дем’ян став там священиком, займаючись перекладами і оригінальною творчістю. Северин, освічена людина, був добрий пушкар.

Наливайко брав участь у козацьких походах проти турків і татар, під час яких набув воєнного досвіду. Служив сотником у князя Острозького.

У 1594 р. він зібрав загін селян, козаків, міщан і зробив похід проти татар на південь, після чого повернувся на Брацлавщину, де селяни, доведені до відчаю свавіллям панів, почали повстання. Загін Наливайка приєднався до повсталих селян, разом повстанці захопили м. Брацлав і змусили втікати звідти шляхетський гарнізон.

Повстанців підтримали запорожці, на чолі їх війська став обраний гетьманом полковник реєстрового козацтва Григорій Лобода. Лобода виражав інтереси заможного реєстрового козацтва, а Северин Наливайко був ватажком був ватажком бідних селян, нереєстрових козаків, міщан.

З-під Брацлава повстанське військо, посилене за рахунок селян та запорожців на чолі з Лободою, пішло на Бар – резиденцію коронного гетьмана й одну з найбільших фортець на Поділлі. Тут до повстанців теж приєдналися міщани. Наприкінці листопада 1594 р. Бар був захоплений. Шляхтичів, католицьких священиків, що чинили опір, стратили. Потім повстанське військо здобуло Вінницю. Шляхта Вінницького повіту втікала на захід.

Наприкінці 1594р. у Барі відбулася козацька рада, яка ухвалила звернення до народу. Посполиті і міщани гаряче відгукнулися на заклик. На початку 1595 р. від шляхти була звільнена значна частина Брацлавського, Подільського, східна частина Волинського воєводств.

 

 

З початком весни 1595р. повстанське військо розділилося. Перший загін на чолі з С. Наливайком рушив на Луцьк, а потім повернув на Могильов у Білорусію, щоб підняти повстання серед місцевого селянства. Другий загін під проводом Г. Лободи і М. Шаули пішов на Південне Подніпров’я, маючи на меті очистити його від шляхти, а потім, піднявшись проти течії Дніпра, з’єднатися з Наливайком. Повстанці не випадково трималися східних окраїн Речі Посполитої: вони сподівалися на допомогу Російської держави та на можливість відступу в межі Слобожанщини (куди до того вже переселялися українські селяни і козаки).

Загін Наливайка просувався вперед повільно – йому перешкоджало весняне бездоріжжя, бракувало продовольства і фуражу. Та все це не заважало успішно відбивати наскоки шляхетської кінноти і навіть здобути міста – Старокостянтинів, Кременець, Луцьк. Повстанське військо постійно зростало.

Особливого широкого розмаху набув антишляхетський рух восени 1595 р., коли Наливайко і Лобода повернулися з Угорщини, куди вони ходили на допомогу австрійській армії, що діяла проти турків. Восени 1595 р. Наливайко пішов на білоруське Полісся. 6 листопада він зайняв Луцьк, захопивши при цьому 12 гармат та інше бойове спорядження, а ще за кілька днів – Бобруйськ. Наприкінці листопада було захоплено Могильов, де наливайківці розгромили будинки шляхти і заможних міщан. Після здобуття Могильова селянські заворушення поширилися по всій Східній Білорусії.

Тим часом на Південному Подніпров’ї повстанське військо Лободи оволоділо Черкасами, Каневом, Києвом. Отже, все українське Правобережжя, Південно-Східна Білорусь опинилися в руках повсталих.

На землях, охоплених повстаннями, селяни і міщани звільнялися від влади старост і каштелянів, оголошували себе вільними козаками. Боротьба проти шляхетської влади відбувалася під релігійними гаслами – за православ’я.

На початку грудня 1595 р. п’ятитисячний загін шляхетських військ, озброєний гарматами, підійшов до Могильова. З початком зими частина повстанців розійшлася по домівках, у Могильові залишилося лише 1,5 тис. козаків і селян. Однак їм і на думку не спадало уникнути бою. Завзято боронячи місто, вони сміливо нападали на шляхетські загони. Однак Наливайко з козаками був вимушений залишити Могильов і повернув на Україну – назустріч коронному війську.

Повстанське військо, в якому налічувалося щонайбільше 1,5 тис. чоловік, зморених переходом, без належних припасів, розташувалося під Чарнавою. Польний гетьман Жолкєвський мав у своєму розпорядженні загони шляхти надвірних козаків, 3 тис. гусарів і драгунів, артилерію. Тому Наливайко спішно повернув на Умань, намагаючись дістатися Дикого Поля і йти ним на з’єднання з Лободою та Шаулою.

Шляхта вирішала ранньою весною остаточно розбити повстанців. У Барі зосереджувалися шляхетські загони, жовніри одержували велике жалування; польські магнати домовлялися з литовськими про спільні дії. Водночас

докладалися зусилля до розколу повсталих, оскільки верхівка козацької старшини не бажали руйнувати шляхетські порядки і дбала лише про власний добробут і розширення своїх прав. До старшини належав і Григорій Лобода – власник с. Сошники в Київському воєводстві.

Взимку 1596 р. Лобода припинив військові дії й отаборився під Білою Церквою, у фортеці якої засів польський гарнізон старости Молодецького. Прагнучи відмежуватися від Наливайка та селян-повстанців, Лобода таємно знісся з Жолкєвським. Наприкінці зими 1596 р. до Лободи прибув таємний гонець з листом від Жолкєвського. Коронний гетьман радив привернути реєстровців на бік короля.

На початку березня 1596 р. загін Наливайка з великими труднощами, голодуючи, дістався Диким Полем Білої Церкви. Однак Лобода зі своїми прибічниками Саським і Шостаком уже умовили реєстровців не штурмувати фортецю. Довідавшись про наближення Наливайка, Лобода поспішно вирушив на Трипілля – ніби для з’єднання з Шаулою, котрий теж ішов від Києва на Білу Церкву. Козаки, нарешті, зрозуміли, що Лобода уникає з’єднання з Наливайком. Зібралася рада. Козаки скинули Лободу з гетьманства і обрали гетьманом Матвія Шаулу.

На початку березня загони Шаули і Наливайка з’єдналися під Білою Церквою. Шаула і Наливайко мали під своїм проводом лише близько 4 тис. повстанців, тому вони відійшли в північні райони Київщини. 23 березня поблизу від урочища Гострий Камінь їх наздогнала кіннота супротивника. Повстанці утворила з возів табір. Жовніри завзято атакували, козаки чинили стійкий опір. Після цілоденного бою польське військо відійшло до Білої Церкви. У козаків загинув отаман Сасько, Шаулі ядром відірвало руку, Наливайко був поранений. Усе це змусило повстанців відійти через Трипілля до Києва.

Наприкінці квітня Жолкєвський виступив на Київ і став з військом під Печерськом, але козаки вже переправилися, знищивши за собою засоби переправи. Перебіжчики до Наливайка сповіщали: до Києва йде литовське військо князя Огінського, а під Переяслав – загін Потоцького.

На березі Дніпра з невеликим загоном залишилися Наливайко і Лобода (останнього після поранення Шаули знову було обрано гетьманом завдяки підтримці козацької старшини), головні ж сили повстанців пішли на Переяслав. Щоб затримати Жолкєвського, Наливайко через Лободу розпочав переговори, а сам непомітно вивів свій загін у напрямі на Переяслав. Коронний гетьман наказав польським військам переправитись на лівий берег Дніпра, проте їх на три дні затримали запорожці, що прибули з Низу на човнах.

На початку травня під Переяславом зосередилися 10 тис. біженців, і серед них – 3 тис. козаків-повстанців. Зібралася рада. Одні пропонували битися з Жолкєвським, частина старшина – навпаки – просити в нього пощади,однак більшість козаків вирішила перейти за кордон,у межі Російської держави. Згідно з рішенням більшості на раді, повстанці вийшли з Переяслава і рушили

 

на Лубни, Жолкєвський – слідом. Під Переяславом до нього приєдналися литовські частини князя Огінського. Щоб відрізати повстанців від Сул, коронний гетьман вирядив до ріки кінний полк Білецького. Поляки спізнилися: повстанці встигли переправитися на лівий берег Сули.

До російського кордону залишалося лише 100 верств, але Наливайко рухався повільно, затримуваний обозом з сім’ям козаків. За три версти до Лубен, в урочищі Солониця, Жолкєвський наздогнав Северина. Утворивши табір з чотирьох рядів возів, козаки окопалися та поставали близько 30 гармат на зруби. Наливайко мав 3 тис. бійців; селяни-повстанці були погано озброєні. Майже два тижні тривала героїчна оборона табору. По кілька разів на день загони шляхти штурмували його, повстанці ж робили сміливі вилазки. Від травневої спеки і засухи в таборі залютували хвороби. Бракувало боєприпасів. За цих скрутних обставин посилилися суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. З цього скористався коронний гетьман: Лобода знову почав таємно зноситися з ним, але був викритий повстанцями і страчений.

До обложених надійшла звістка, що в Південному Подніпров’ї діє загін запорожців. Підбадьоренні сподіванням на підхід підкріплення, козаки Наливайка частіше нападали на ворога.

Жолкєвський готувався до вирішального штурму, наприкінці травня 1596р. з Києва приставили облогові гармати. Вдосвіта 25 травня по табору вдарили облогові та польові гармати. Надалі обстріл тривав безперервно. Повстанці несли великі втрати убитими і пораненими. Штурм табору було призначено на 28 травня (7 червня). Вночі 28 травня старшини – прибічники Лободи – оточили ставку Наливайка, Шаулу, Шостака. А тим часом шляхта з криком «обороняйтеся!» ринула на табір. Розпочалася різня. Лише частина козаків з полковником Кремпським прорвалася на Запорожжя.

Наливайка з шістьма іншими козацькими ватажками було відправлено в кайданах до Варшави. 11 квітня 1597р. після тривалих тортур Северина стратили на площі. Сейм 1596р. у Варшаві оголосив козаків-повстанців «зрадниками і ворогами отчизни». Після придушення повстання Северина Наливайка на Україні посилився феодально-кріпосницький гніт. Жолкєвський, Вишневецькі, Потоцькі, Каліновські одержали тут нові земельні володіння.

Після придушення селянсько – козацьких повстань 1591 – 1596 рр. польський уряд, шляхта й магнати продовжували захоплювати землі в Україні, збільшувати панщину та інші повинності, закріпачували селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза законом.

Антифеодальний протест народних мас в Україні на початку XVII ст. виявлявся насамперед у їх покозаченні. Селяни і міщани не визнавали над собою влади королівських старост і феодалів, відмовлялися виконувати на їхню користь панщину, повинності, нападали на шляхетські маєтки. Особливого розмаху набули виступи селян в 1613 – 1614 рр. на Брацлавщині, наприкінці 1615 р. – на території Східної України, в 1618 р. – Київщину і Волинь.

 

Щоб запобігти козацько-селянським протестам, в 1625 р. польський король направив 8-тисячне військо коронного гетьмана С. Конєцпольського в Україну. Назустріч йому вийшло 6-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Марком Жмайлом. Битва біля Курукова озера склалася невдало для козаків, і вони змушені були піти на переговори. Під час переговорів козаки скинули з гетьманства М.Жмайла і обрали новим гетьманом Михайла Дорошенка, який уклав Куруківську угоду з поляками. Угода передбачала збільшення козацького реєстру до шести тисяч чоловік, але всі інші (близько 40 тисяч нереєстровців), мали повернутися під владу своїх панів і виконувати кріпацькі обов’язки. Крім того, козаки зобов’язувалися не здійснювати походів проти татар і турків. Кураківська угода задовольняла інтереси лише козацької верхівки, тому селянсько - козацькі повстання продовжувалися.

В 1630 р. спалахнуло нове козацьке повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила). Воно набуло особливого розмаху на Переяславщині. Знову проти повстанців було кинуто війська коронного гетьмана Конєцпольського, які в боях з козаками зазнали значних втрат. У серпні 1630 р. у Переяславі було укладено нову угоду, за якою реєстр збільшувався до восьми тисяч козаків, а повстанцям дарувалася амністія.

Намагаючись узяти під свій контроль шляхи на Запорожжя, в 1635 р. поляки побудували фортецю Кодак біля першого, Козацького порога Дніпра. На високих бастіонах були встановлені гармати, всередині фортеці стояв гарнізон з двох сотень найманих драгунів. Драгуни не пропускали на Січ втікачів з України, а запорожців – в зворотньому напрямку. Перешкоджали постачанню на січ хліба, пороху, зброї.

4 серпня 1635 р. запорожці під командуванням Івана Сулими зруйнували Кодак і винищили увесь гарнізон.

Нової сили козацько-селянській рух набув навесні 1637 р. Козаки під проводом гетьмана Павла Бута (Павлюка) піднялися проти поляків, що стало сигналом для масових селянських виступів проти шляхти на Лівобережжі. Велика польська армія гетьмана М. Потоцького в грудні 1637 р. завдала під Кумейками поблизу Черкас нищівного удару козацьким і селянським загонам. Військо Павлюка зазнало поразки, а його самого було страчено. Навесні 1638 р. Лівобережна Україна знову була охоплена полум’ям козацько-селянських виступів під керівництвом запорозького козацтва Якова Острянина і Дмитра Гуні, що тривали до липня 1638р. Острянин, не маючи сил продовжувати боротьбу, перейшов у межі Російської держави, де з дозволу московського царя оселився на Чугуївському городищі.

Польський уряд з кінця ХVІ у 1568 року ст. почав використовувати козаків на державній службі польський король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про прийняття на державну військову службу 300 козаків, які мали бути поіменно занесеними до спеціального списку – реєстру – і називатися реєстровими. Платня одного козака становила 10 злотих щорічно, а крім того, вони забезпечувалися сукном на одяг. В 1572 року це військо було сформоване.

 

Гетьманом реєстрових козаків став Іван Садовський. Польський уряд визнавав козаками лише реєстрових козаків, які офіційно називалися Низовим, або Запорізьким Військом.

У 1578 року Стефан Баторій збільшив кількість реєстрових козаків до 600 осіб і надав їм ряд привілеїв: право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції; звільнення від податків та повинностей; право на землеволодіння; право займатися промислами й торгівлею; право одержувати держплатню; право розміщувати в Трахтемирові арсенал та шпиталь для поранених і старих козаків; право самостійно обирати гетьмана й козацьку старшину на козацькій раді.

Реєстрове військо одержало кілька гармат і військові клейноди (булаву, печатку з гербом, хоругву та литаври).

Чисельність реєстрового війська весь час коливалися: 1625 р. вона становила 6 тис. осіб, в 1630 р. – 8 тис. осіб, в 1635 р. – 7 тис. осіб, а за «Ординацією Війська Запорізького реєстрового, що перебувало на службі Речі Посполитої» 1638 р. – 6тис. осіб.

У зв'язку з кількісним зростанням козацтва характерним явищем стали його вимоги до уряду визнати козацькі права за тими, хто був поза межами реєстру і яких шляхта намагалася покріпачити.

Згідно з ординацією реєстрові козаки мали право селитися тільки в Черкаському, канівському та Корсуньському староствах, а також в прикордонних містах. На посаду старшого Війська Запорозького назавжди заборонялося обирати людину з козацького середовища. Замість нього призначався королівський комісар, затверджений на сеймі. Він мав принести присягу за спеціальною формою і потім підтримувати порядок у війську та запобігати всіляким заколотам. Інші старшини реєстру, до полковників включно, мали бути шляхтичами. Сотники і отамани обиралися із козаків заслужених і відданих Речі Посполитій. Резиденцією комісара визначався Трахтемирів, а полковники мали проживати у своїх полках і не виїздити нікуди без дозволу коронного гетьмана. Для проживання і володіння нерухомим майном козакам відводилися лише прикордонні міста, де їх присутність була необхідна для захисту від татарських набігів. Таємні статті «Ординації», які у вигляді інструкцій надійшли на Україну, передбачали створення особливого загону при королівському комісарі, реєстру з підвищеною платнею. Його завданням було попередження козацько-селянських повстань.

Таким чином, прийнявши «Ординацію Війська Запорозького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої» польський уряд посилив і прискорив наростання невдоволення козацтва. Що стало одним із приводів до початку національно-визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького.

Питання для самоконтролю:

1 Охарактеризуйте політичне становище українських земель у ХІV – ХVІ ст. та умови приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського.

2 Соціально - економічний розвиток українських земель у Литовській державі.

3 Фільваркове господарство.

4 Початок закріпачення селян. Литовські статути. «Устава на волоки».

5 Розвиток ремесла і торгівлі. Магдебурзьке право.

6 Турецько - татарські напади у ХІV – ХVІ ст.

7 Люблінська унія. Загарбання українських земель Річчю Посполитою.

8 Брестська церковна унія 1569 р. та посилення національно - релігійного гніту на українських землях.

9 Братства.

10 Причини виникнення козацтва. Теорії походження козаків. Перші згадки про козаків в документальних звістках. Походження терміна “козак”. Територія розселення.

11 Запорізька Січ: політичиний та адміністративно - територіальний устрій.

12 Традиції та побут козаків.

13 Військове мистецтво козаків.

14 Козацько-селянські повстання кінця ХVІ ст.

15 Козацько-селянські повстання першої половини ХVІІ ст.

16 Ординація 1638 року.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.85.245.126 (0.031 с.)