ТОП 10:

Українсько - російський договір 1654 року. Березневі статті



Першого жовтня 1653 р. царський уряд скликав Земський собор, на якому окрім бояр були присутні представники дворянства, ду­ховенства, царські чиновники, представники міст, купецтва, селянства, стрільців. Учасники собору висловилися за рішення:

"Гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями принять".

9 жовтня 1653 р. на виконання рішення Земського собору Московський уряд послав в Україну надзвичайну дипломатичну місію - велике посольство на чолі з боярином і намісником тверським В. В. Бутурліним.

23 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович в Успенському соборі Кремля велів "обьъявить войску идти на недруга земли русской и веры православной – короля Речи Посполитой и Лит­ви – Яна-Казимира". 1 листопада посольство опинилося в Пу­тивлі й у цьому прикордонному місті перебувало майже два місяці. Чекали повернення Богдана Хмельницького з місць бойо­вих дій. Треба було з'ясувати, яке саме місто буде обрано для зустрічі і проведення всіх офіційних церемоній: переговорів, присяги, вручення царської грамоти, клейнодів – регалій для гетьмана і Запорозького Війська, подарунків; Москва хотіла, щоб був обраний Київ. А Богдан Хмельницький, навпаки, прагнув ділових переговорів і тому відмовився від Києва, щоб уникнути неминучих тут урочистостей. До того ж Києву загрожувала військова небезпека з боку Литви.

Отже, Богдан Хмельницький обрав Переяслав – місто за Дніпром; центр Переяславського полку з численним населенням і розвинутою торгівлею. Як і більшість великих міст в Україні, в той час Переяслав був також і фортецею, тут зосеред­жувалася козацька гармата з пороховим запасом.

8 січня 1654 р. було скликано загальновійськову генеральну раду. На раді в Переяславі Богдан Хмельницький з'явився під гетьманським бунчуком в оточенні генеральних старшин і полковників. У своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовжити яку погрожувала Польща, він вказав, що єдиний порятунок – це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу – Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами: "А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче вільна дорога". Учасники Переяславської ради – старшина усіх рангів, козаки і міщани висловилися: "Волимо під царя московського православного".

Посли вручили царську грамоту Богданові Хмельницькому, який і передав її генеральному писареві Івану Виговському, а той за­читав "всем людям явно". У грамоті говорилося, що цар "велел принять под свою высокую руку гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им против недругов ратными людьми". Після того Богдан Хмельницький і Бутурлін обмінялися промовами.

Потім мала відбутися присяга. У зв'язку з церемонією при­сяги гетьмана і старшини в церкві виникли серйозні усклад­нення, гостра колізія. Гетьман, який прибув у кареті з послами до Успенської соборної церкви, поставив вимогу, щоб царські посли присягнули від імені царя Олексія. Михайловича в тому, що він не видасть їх польському королеві, не порушить їхніх прав і вольностей і надасть їм грамоти на їхні маєтності.

 

Царські посли категорично відмовилися присягати за царя: тільки піддані присягають цареві – "чинят веру царям". Гетьман відповів, що бажає поговорити про це з полковниками й "усіма людьми", і вийшов з церкви. Він вирушив до двору переяславського полковника Тетері і там довгий час розмовляв з полковниками та іншою старшиною, а духовенство й посли чекали в церкві. Нарешті прибули переяславський та миргородський полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович-Лісницький і повторили вимогу Богдана Хмельницького. Але посли стояли на тому, що "непристойно за государя присягати подданым". Полковники аргументували свої вимоги тим, що при укладанні угод козаків з польським королем присягали від його імені коронні гетьмани, "пани-рада" (тобто Сенат); московські посли вдалися до іншої мотивації: королі польські "не самодержавцы, не хранят присяги своей, а государское слово переменно не бывает".

Однак козацькі полковники Тетеря і Лісницький заявили, що "гетьман і вони дають у тому віру, але козаки не вірять: сії останні домагаються присяги за государя". На що була різка заява: "Царь изволил принять их под свою высокую руку по их челобитью, и им надлежит помнить сию милость великого государя, следует служить ему и всякого добра желать, Войско Запорожское к вере привести, а незнающих людей от непристойних речей унимать". Бояри намагалися нав'язати козацтву ті принципи, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя – це ласка, "пожалування", і в нього не може бути рівноправних стосунків з людьми. Такі поняття були чужими світогляду українців, сформованому у відповідності до західноєвропейських конституційних норм.

Богдан Хмельницький і козацька старшина, щоб не зірвати переговорів, змушені були припинити дискусію і погодитися на односторонню присягу. У соборній церкві зібралося московське й українське духовенство - архімандрит Прохор, переяславський протопоп Григорій із священиками і дияконами всіх переяславських церков для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків.

Після присяги гетьман з послами в кареті, а старшина і полковники пішки дісталися знову до "съезжего" двору. Там відбулося урочисте вручення гетьманові надісланих царем клейнодів – булави, прапора з дорогоцінних тканин, хутра, ферязів (каптанів) і шапок. Старшину, окрім іншого, наділили царськими дарунками - соболями. Ті представники старшини, які зігнорували Переяславську раду, заявляли потім, що вони не хочуть продаватися та йти в неволю за "царських котів", маючи на увазі соболині хутра.

На другий день присягали сотники, осавули, козаки Переяславського полку. Щодо міщан Переяслава, то серед них виявилася опозиція. Не всі вони згодилися присягати, декого силою гнали до церкви. Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав у Переяслав славетний Іван Сірко. Не присягнув уманський і брацлавський полковник Йосип Глух. Категорично не прийняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали

після Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один. Як писав до польського короля обозний Андрій Потоцький, Іван Богун – з тих козаків, для яких "найвища державна рація – щоб не бути ні під "вашою королівською милістю, ні під царем".

"Статейним списком" Бутурліна зображується картина нібито масовості Переяславської ради, всенародного рішення: "весь народ", "собралось великое множество всяких чинов людей", у церкві було "всенародное множество мужского и женского пола".

В "Історії України-Русі" Михайло Грушевський подає знайдені ним в архіві іменні списки тих, хто присягав у Переяславі: лише 284 особи прийняли присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Переяславської ради як представники козацького середовища. До них слід додати якусь кількість переяславських міщан - чоловіків. Жінки в Україні не брали участі в радах і не присягали.

Хмельницький і старшина, не задовільнившись царським словом і туманними запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від нього договірних гарантій і зобов'язань. Керівники української держави навіть зажадали від послів письмових підтверджень їхніх словесних обіцянок.

12 січня до московських послів прийшли ге­неральний писар Виговський, військовий суддя Богданович-Зарудний, полковники Тетеря і Лісницький та інша старшина з вимогою видати лист "за своєю рукою, щоб вольностям, і пра­вам, і маєтностям бути як колись", оскільки вони, посли, наділені високими повноваженнями. Старшини пояснили, що лист їм необхідний для того, щоб повідомити народ, на яких умовах приймається царський протекторат, "кожному полковникові потрібно буде його показати, коли він прийде у свій полк". Коли такий лист не буде виданий, то не можна буде послам їхати в міста приймати присягу, оскільки усім людям "в містах буде в сумнів". Старшина справедливо вважала, що неможливо примусити український народ, який внаслідок кількарічної війни звільнився від іноземного панування присягати цареві не відомо за яких умов.

Під час переговорів і розмов у Переяславі українська сторона вперше висловила деякі умови майбутнього договору, поки що дуже узагальнені: Україну, її "гетьмана Богдана Хмельницького й Військо Запорозьке польському королю не видавати, і за них стояти, і вольностей не порушувати". Поняття "непорушні вольності" передбачало збереження того самостійного устрою, який здобула Україна, позбувшись залежності від польського короля. Застерігалось про неможливість порушувати соціальну і станову структуру українського суспільства, його внутрішній військовий лад. Ставилася вимога надати підтвердження царської грамоти власникам маєтностей різного стану в Україні...

 

 

У Переяславі Богдан Хмельницький зі старшиною обумов­лювали 60-тисячний реєстр Запорозького Війська, тобто визна­чався кількісний склад збройних сил України. Йшлося і про утворення козацької громади, а також про ще одне досить прин­ципове питання – збирання податків самими українцями.

13 січня гетьман зі старшиною і послами прибув до Бутурлі­на; після короткої промови Богдан Хмельницький передав лист цареві Олексію Михайловичу з подякою за те, що прийняв їх під свою протекцію, і в той же день гетьман і генеральний писар Іван Виговський виїхали до Чигирина.

14 січня 1654 р. Бутурлін, діставши від гетьмана список міст і містечок, що були під владою Війська Запорозького і яких налічувалося 177, роздав царські подарунки старшині, розпрощався і виїхав у Київ, Ніжин і Чернігів приймати присягу. Не всюди і не всі згодилися присягати. Київське духовенство на чолі з митрополитом Косовим і шляхта від присяги відмовилися. Боярин, прийнявши присягу від ніжинців і чернігівців, повернувся до Москви. Московські урядовці продовжували приймати присягу в інших українських містах, хоча в низці міст проявилася опозиція і протистояння. У полках Полтавському і Кропивенському царських урядовців навіть побили киями.

Український історик Ю. А. Мицик знайшов у краківських архівах листи свідків подій, написані на початку 1654 р. Один з цих свідків Ш. Павша в двох листах повідомляє адресатові: "Сповіщаю, що Кропивенський та Полтавський полки відірвалися від Хмельницького і відмовилися присягати московському цареві... Між простими людьми виникли значні заворушення...".

Кияни теж не хотіли йти присягати до церков, але їх "наче бидло, гнали козаки до присяги... Вони ж під час присяги не називалися своїм іменем, що було дане їм при хрещенні, а після присяги дуже її лаяли... Митрополит не дозволяв присягати, і отець архімандрит, і все духовенство... Гадяцький і Брацлавський полки не хотіли зноситися з Хмельницьким і не хотіли їхати на цю присягу до Переяслава, і серед тієї України стався розкол".

Козацька старшина з гетьманом після від'їзду царських послів приступили до вироблення умов майбутнього договору з Москвою. Відбулися старшинські наради в Корсуні й Чигирині. 17 лютого 1654 р. з Чигирина вирушає до Москви україн­ське посольство для укладання міждержавного договору. Очо­лили це посольство генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря. Посли везли з собою грамоту Богдана Хмельницького до царя і проект договору, який містив 23 статті. Український гетьман просив царя "права, устави, привілеї і всякіє свободи... утвердити і своїми грамотами государськими укрепити".

11 березня 1654 р. українське посольство прибуло до Москви. 12 березня був його офіційний в'їзд у столицю Московської держави, а 13-го відбулася урочиста аудієнція в царя. Крім подарунків від гетьмана – п'яти коштовних турецьких коней-аргамаків – посли привезли також його лист до царя від 17 лютого, написаний українською мовою, що був, по суті, акредитаційною грамотою для посольства.

 

У той же день, 12 березня, почалися переговори на Казенному дворі. Царський уряд, надаючи першорядного значення цим переговорам, доручив проводити їх особам, які займали найвищі посади в Московії. Це – боярин і намісник князь О. Трубецькой, боярин В. В. Бутурлін, окольничий, намісник каширський П. П. Головін, думний дяк Алмаз Іванов.

Висловлені усно українськими послами умови Богдана Хмельницького були занотовані московськими дяками протокольно. Існують дві редакції цього протоколу. У них зазначено 20 і 16 статей без послідовного викладу. Усі 20 статей ідуть під загальним заголовком "Разговорные пункты без всякого решения", а кожна з них починається словами: "И посланниками говорено...", "И посланники говорили...". Завершилися переговори першого дня пропозицією українським послам подати письмово свої умови ("Статьи на письме"). Ця частина протоколу закінчується так: "Здесь окончились разговорные пункты словесные без решения, следуют письменные статьи".

Статті проекту договору 1654 року стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних стосунків України й Росії. У статті 1 йшлося про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорозького, тобто прав і вольностей України, оскільки формула "гетьман з Військом Запорозьким" репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що складалася в ході Визвольної війни 1648-1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових стосунках, зокрема в "добрах", тобто у матеріальній власності. Стаття 2 обумовлювала кількість козацького війська збройних сил України – 60 тисяч. 3-тя стаття передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти в "добрах", судах та виборах місцевої адміністрації: своїх урядників і суддів вони могли й надалі обирати самі. У 4-й статті було поставлено умову, щоб податки на царя збирали урядники з місцевих людей, тобто була українська фінансова адміністрація, і, таким чином, Україна могла зберегти свої фіскальні права. У 5-й статті йшлося про надання Чигиринського староства на гетьманську булаву, 6-та – закріплювала право Війська Запорозького обирати гетьмана. Стаття 7 декларувала недоторканість козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми. Статті 8, 9, 10, 11 і 12 були присвячені питанню виплати грошей і надання млинів та маєтків на утримання урядів, військового писаря, полковників, суддів, осавулів, обозного, а також козацької громади.

У статті 13 була сформульована ідея про недоторканість прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. 14-та стаття затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорозького з іншими державами. Конкретно йшлося про право "вільно приймати" послів з чужих земель, а царя оповіщати тільки у випадках їх ворожого до нього ставлення. Статті 15 і 16 стосувалися виплати цареві данини у формі прибутку та способів збирання податків для цієї данини.

 

У статті 17 мовилося про те, що права населення України гарантують царські "хартії, писані на вольності козацькі, а другі – на шляхетські". 18-та стаття зазначала, що посли мають порушити питання про Київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У 19-й статті викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб запобігти об'єднанню поляків з іншими ворожими силами. 20-та стаття ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У 21-й статті встановлювались розміри платні рядовим козакам, полковникам, осавулам військовим, сотникам. У 22-й статті говорилося про спільні дії проти нападів татар, а в останній, 23 - про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Український історик і юрист Андрій Яковлів у результаті докладного глибокого аналізу 23-х статей дійшов висновку, що українським проектом договору "гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалось будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України".

10 статей - 1, 2, 3, 5, 6, 7, 9, 11, 13, 17 – затверджувалися беззастережно. Статті 4, 8, 12, 15, 16 ніби й стверджувалися царським указом, однак із деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювало їх не на користь української сторони. Щодо статей 18, 19, 22, то позитивні їх рішення були висловлені в іншій формі. У статтю 14 царським указом було внесено обмеження. Статті 10, 12, 23 містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме. А стосовно статті 21 бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать".

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже 11 статей. У цю редакцію не були внесені 7 статей 1-го варіанта, 5 статей було об'єднано в три, а ще З – в одну. У цьому 2 варіанті ратифіковано всі (за винятком останньої) статті, щоправда із деякими змінами і поправками, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р.: "Мы, великий государь, тех статей выслушали милостиво и что на которую статью нашего царского величества указом велели дать тем же посланникам Самойлову и Павлу".

Ця грамота, що стисло викладала головне із санкціонованих статей, не тільки підтверджувала ратифікацію другого варіанта – редакції з 11-ти статей, а також ратифікувала статті пер­шого варіанта – редакції, які не ввійшли до другого варіанта. Таким чином, у грамоті йдеться про підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького, про кількісний склад збройних сил України, про право Війська Запорозького обирати гетьмана, про спадкування козацьких маєтків і прав козаків їхніми вдовами і дітьми. В додаток були видані царські грамоти (за 27 бе­резня): на Чигиринське староство Богдану Хмельницькому та українській шляхті, які називалися "конфирмовательными".

26 березня цар видав указ про від'їзд українських послів. 27 березня, тобто на другий день Великодня, їм вручили текст договору, що містив 11 статей, з царськими і боярськими указа­ми і санкціями під ними, а також 3 вищезазначені царські грамоти. Разом з цими документами посли отримали царську жалувану

грамоту місту Переяславу і царський привілей Богдану Хмельницькому на Чигиринське староство й підтвердження його володінь на Суботів, Новоселицю, Медведівку, Кам'янку, а також 3 царські листи особисто гетьманові.

В листах йдеться про відпускну грамоту українському посольству, про надіслання нової державної печатки для України, про оголошення війни Польщі й відправлення 18-тисячного козацького війська і про поїздку Київського митрополита до Москви для пояснень у зв'язку з конфліктом з московським воєводою в Києві.

Договір між Україною і Московською державою сформувався не за звичною для наших часів дипломатичною моделлю міждержавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору 1654 року містяться в двох різних актах. Отже, українсько-російський договір 1654 року в його остаточному московському тексті складається з 11 статей від 21 березня й узагальнюючої царської жалуваної грамоти гетьманові й Війську Запорозькому від 27 березня, які становлять одну цілість.

Гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорозьким виклали свої умови у формі "чолобитної" в статтях від 14 і 21 березня. Акти, що виходили від царя, мали форму "жалования", тобто царських указів. Така форма договірних документів була, певною мірою, даниною часу. І петиції з козацької сторони, і резолюції царського уряду не відповідали внутрішньому змісту документів, які, безперечно, мали договірний характер. Акти, якими обмінялися сторони, були за своєю суттю договором, тобто угодою двох держав.

Історичне значення Переяславської ради. Оцінки в історіографії Переяславська рада 18 січня 1654 р. належить до тих знакових подій, які істотно вплинули на хід суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного розвитку українського народу.

Переяславська рада 1654 р. була важливою ланкою української політики, спрямованої на боротьбу з Річчю Посполитою за визволення всіх українських етнічних земель, об'єднання їх в єдину адміністративно-територіальну одиницю й утвердження України на міжнародній карті світу.

Михайло Грушевський справедливо закидав козацькій старшині, що вона припустилася великої помилки на переговорах з царськими боярами, не подавши Олексію Михайловичу чітких умов для майбутніх взаємовідносин Війська Запорозького з Московською державою, які грунтувалися б на тогочасних державно-правових нормах; Звідси походить розмаїтість і неоднозначність оцінок Переяславської ради.

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона – Москва. Царська грамота називає гетьмана і Військо Запорозьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "быть под нашею, царского величества, рукою, по своим прежним правам и привилеям и по всем статьям, которые писали выше сего", що, власне, передбачало не "підданство", а номінальну протекцію царя над Україною.

Московське царство за своєю природою і характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська Гетьманська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною від феодального примусу працею на землі була своєрідною історичною антитезою. Отже, неминуче рано чи пізно царський уряд мав почати наступ на автономію України.

Уже при укладенні договору це виявилося у більш-менш прихованій тенденції царя і бояр встановити контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а також над міжнародними зв'язками, стосунками України з зарубіжжям. Однак українські посли відповідно до твердих і рішучих інструкцій Богдана Хмельницького протистояли цій тенденції.

Лютнева революція 1917 р., новий характер українсько-російських відносин, що починали складатися після повалення царизму, стали приводом до нових досліджень на цю тему. "Наша стара гетьманська Україна мала автономію широку, – писав М. Грушевський у своїх тодішніх публіцистичних творах, – була правдивою державою, хоч не суверенною; а як зв'язалася з централістичною Московською державою – навіть за обостороннім договором, який не міг бути порушений односторонньою волею Москви, так її автономія стала на похилу площину".

У 1920-х роках, у зв'язку з пожвавленням науково-організаційної діяльності ВУАН, зокрема Комісії ВУАН для вивчення історії західноруського та українського права, темою юридичного статусу України після її приєднання до Московської держави у 1654 р. зацікавилися численні історики. Розгорілася дискусія про характер українсько-московського союзу. І хоч її учасники давали свої різні оцінки, все ж вони сходилися в одному головному висновку: на період кінця 1653 – початку 1654 рр. Україна в постійних війнах під проводом Богдана Хмельницького виборола свою незалежність від Речі Посполитої, створивши основи власного політичного й господарського державного механізму. Найбільшого значення щодо цієї теми набули спеціальні праці Р. Лащенка, А. Яковліва, В. Щербини, В. Гарасимчука, М. Петровського, а також почасти тодішні узагальнюючі дослідження І. Крип'якевича, В. Юркевича, І. Борщака, Д. Дорошенка та інших істориків.

Помпезне святкування 300-літнього ювілею Переяславської ради у 1954 р. актуалізувало дослідження теми в радянській історіографії. Набула популярності теорія, що Переяславський договір 1654 року був головним документом всієї української історії, що він здійснив споконвічну мрію, багатовікове прагнення українського народу до возз'єднання України з Росією.

Форму державно-правових зв'язків України з Росією за договором 1654 р. з'ясувати складно через низку обставин, передусім відсутністі офіційного тексту документів, з яких складався договір 1654 p., а також різними поглядами на кінцеву мету цього договору з обох сторін, Україна понад усе прагнула до

 

 

військового союзу з Росією проти Польщі. А Росія, як свідчать статейні списки посла В. Батурліна, вже під час переговорів стала на позицію приєднання України до складу Російської держави.

Не завжди дослідники розмежовують державно-правову форму зв'язків України та Росії за договором з їхнім реальним втіленням у життя, а також змінами, які сталися незабаром після 1654 р. Правовий науковий аналіз ускладнюється також давністю державно-правових подій, що розглядаються.

Крім того, досі немає єдиної наукової термінології, яка б допомогла усунути суперечності у розумінні, тлумаченні державно-правових зв'язків України і Росії за Березневими статтями. Тому не дивно, що й тепер у науці існують різні погляди на відносини України та Росії за Березневими статтями.

Є автори, які обмежуються загальною вказівкою на об'єднання України і Росії, не з'ясовуючи при цьому ні форми, ні змісту цього об'єднання (М. Аркас, Н. Полонська-Василенко).

Більшість дослідників точніше характеризують це об'єднання і висловлюють про нього такі думки. Це — воєнний або воєнно-політичний союз (І. Борщак, В. Василенко, В. Ліпинський, А. Оглоблін); персональна унія (Р. Лащенко, В. Сергієвич, А. Філіпов); реальна унія (М. Дьяконов); інкорпорація (І. Розенфельд).

У радянській історичній та історико-правовій науці протягом кількох десятиліть (з 1947 р.) панувала думка, що за договором 1654 р. Україна возз'єдналася з Росією і увійшла до складу Російської держави як самоврядна автономна територія (С. Юшков). Цей погляд і тепер поділяють деякі автори (А. Гуржій, І. Ісаєв, Г. Кладова, В. Кульчицький, І. Усенко).

Нарешті, існує ще одна серйозна позиція: за договором 1654 р. Україна увійшла в підданство Росії, тобто під її протекцію. Форма зв'язків, відносини України і Росії за цим договором є протекторатом. Це — точка зору М. Грушевського, Д. Дорошенка, 3. Когута, І. Крип'якевича, О. Мироненка, В. Смолія, М. Слабченка, В. Степанкова, О. Яковлева. В. Ліпинський уточнював: це був воєнний союз, забезпечений формою протекторату.

Враховуючи конкретні факти і застосовуючи принцип історизму, можна зробити висновок: у 1654 р. Україна увійшла в під­данство під протекцію Росії як васальна держава. Протекторат — це звична, поширена за часів феодалізму форма міжнародної васальної залежності малої і слабкої держави від великої і сильної. Зміст протекції обумовлюють конкретні обставини укладення союзу, але першою і обов'язковою його вимогою є воєнна допомога протектора державі, якій вона протегує, державі-васалу.

Такі слова, як з'єднання, приєднання, возз'єднання для визначення відносин протекції неприпустимі. Немає їх також і в документах і матеріалах, які зібрані в трьох томах, що видані АН СРСР у 1953 р. і присвячені подіям 1648—1654 pp. Однак редактори збірки, прагнучи підтримати офіційну версію про договір 1654 p., і самому виданню, і багатьом документам у ньому дали назву «возз'єднання України з Росією».

 

Припускають, що термін «возз'єднання» був уведений в науковий оборот, за однією версією, П. Кулішем, за іншою — М. Максимовичем. Останнім часом замість терміна «возз'єднання» використовують термін «входження». Але він не має однозначного змісту. Рівною мірою «входження» може означати і перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу Росії на правах автономії.

Але держава, яка протегується, не входить до складу держави-протектора. І Україна за договором 1654 р. залишалася за межами Росії. Якби в 1654 р. Україна прагнула увійти до складу Російської держави, то Б. Хмельницький у промові на Переяславській Раді не ризикнув би запропонувати народу обрати собі сюзерена з формально рівних кандидатур: турецького султана, кримського хана, короля польського і царя православної Росії. Проте про вступ до складу Туреччини, Кримського ханства або Польщі не могло бути й мови.

Природно, що ні в статтях Б. Хмельницького, ні в Березневих статтях територіальне питання не порушувалося. Зрозуміло було, що Україна збереже свій державний кордон.

Звичайно ж, протекторат — це одна з форм залежності. Зміст, ступінь залежності України від Росії визначало конкретне співвідношення сил не тільки України і Росії, а й у тому міжнародному співтоваристві, де і Україна, і Росія виступали як формально рівноправні суб'єкти. Ю. Немирич вважає, що Україна бажала протекції Росії, щоб «...зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків».

За договором 1654 р. залежність України від Росії зводилася лише до права царя одержувати грошову данину і контролювати зовнішні зв'язки України. І не дивно, що чимало вчених розглядають це обмеження права України як номінальну протекцію царя над Україною, номінальну васальну залежність.

Отже, становище України за договором 1654 р. ніяк не можна розцінювати як автономію у складі Росії. Автономія і протекторат— різні явища.

Протекція Росії над Україною не була і конфедерацією, навіть своєрідною. Конфедерація передбачає реальну рівність сторін і створення на засадах рівного представництва спільного органу для регулювання і вирішення їхніх спільних проблем. Договір 1654 р. такої умови не передбачав.

Цей договір — значна подія в історії як українського, так і російського народів. У історичній науці вона оцінюється досить суперечливо. Часом змішують сам договір і наслідки, що випливали з нього і були очевидними, з тим, що виявилося пізніше в міру розвитку відносин за договором.

Приклад науково-об'єктивного підходу до оцінки договору дав М. Драгоманов. Він пропонував з'ясувати та уважно розглянути і переваги договору — «добрі зерна», і його негативні для України положення — «злі зерна».

Виходячи з цих принципів, можна прийти до висновку: за договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне державне утворення, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі. І не випадково П.

 

Орлик писав, що договір 1654 р. «...повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вільності і лад на Україні». О. Оглоблін назвав договір найбільшим політичним досягненням українського народу після довгих століть бездержавності і національного гноблення. Не заперечуючи класову нерівність, що існувала в Україні, М. Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена договором 1654 р,, вигідно відрізнялася від того безправ'я, яке спостерігалося у Мос­ковській державі. В особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території.

Окремі положення договору 1654 р. дали царському урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вільностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі України дехто різко засуджує договір 1654 p., а вступ України у підданство до Росії вважає поразкою Б. Хмельницького.

Дореволюційна російська історіографія зображала договір 1654 р. як велику милість Росії до України, оскільки у тексті документів прямо говорилося про цю «милость». Однак це формулювання — не більш як данина традиціям сюзеренітету-васалітету.

В дійсності Російській державі було дуже вигідно прийняти у підданство край із багатими землями, з майже трьохмільйонним роботящим, хоробрим, талановитим народом. Росія враховувала також вигідне геополітичне положення України. Мало значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття такої держави у підданство зміцнювало Росію економічно й політично, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету.

Росія розраховувала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя від 27 березня 1654 р. завершувалася наказом гетьману і Війську Запорізькому ходити на супротивників царя та Росії й битися з ними.

Отже, договір 1654 р. об'єктивно відповідав інтересам обох сторін.

Слобідська Україна

У середині XVII ст. територія Слобожанщини почала швидко залюднюватися. Тут оселялися кріпаки-втікачі з Московщини, російські служилі люди, які для протистояння татарам будували прикордонні укріплення та фортеці. В адміністративному відношенні Слобідська Україна була підпорядкована білгородському воєводі. З часом у Москві був створений наказ «Велика Росія», який відав цим краєм.

Перша велика хвиля української колонізації розпочалася в першій половині XVII ст. після поразки козацько-селянських повстань на території Лівобережної України. Поразка козацького війська під Берестечком 1651 року викликала нову хвилю переселенського руху. Тисячі козаків разом з родинами та майном переселялися в російські володіння.

 

Нові переселенці, як писав російський воєвода, розселилися в «Дикому полі», куди раніше досить часто робили набіги татарські орди. Переселенців приваблювали багаті вільні землі, тому швидко зростали села й міста.

Для заохочення переселенського руху мешканцям надавалися «слободи», зокрема звільнення від податків. Тому й поселення ці називалися «слободами», а територія, на якій вони виникали, дістала назву Слобожанщини. У цей період засновано багато міст Слобідської України.

1652 року Іван Дзиковський, полковник з-під м. Острога, привів із собою на нові землі тисячу козаків разом із жінками й дітьми, а також полкову старшину: обозного, сотників, осавулів, полкового писаря й навіть двох священників. Так було закладене місто Острогозьк. Того ж року було засновано місто Суми.

1654 року сотник Харко заснував місто Харків. Трохи пізніше сюди прибули 600 чоловік, які побудували Харківську фортецю. Цього ж року виникло місто Охтирка.

Адміністративний устрій Слобідської України значно відрізнявся від Гетьманщини. Основою автономії Слобідської України були царські жалувані грамоти, які видавалися слобідським полкам. Посад гетьмана тут не існувало. На території Слобожанщини було сформовано п’ять козацьких полків: Острогозький; Харківський; Сумський; Охтирський; Ізюмський.

Кожен полковник мав на території свого полку таку саму владу, як і полковник на Гетьманщині: відав організацією полку, керував у своїх округах усіма військовими та адміністративними справами. Списки обраних на місцях полковників білгородський воєвода подавав цареві на затвердження. Адміністрацію полку становила полкова старшина, що обиралася довічно. Полки поділилися на сотні.

Як на Лівобережній Гетьманщині, так і в Слобідській Україні в другій половині XVII ст. стали швидко складатися різні стани.

Звичайно, головним станом суспільства дули козаки. Вони мали значні привілеї: підлягали владі гетьмана та старшини, мали право вільно проживати в містах і займатися ремеслом, торгівлею, промислами. Козацтво несло військову службу й не сплачувало податків.

Козаки поділялися на дві категорії: «виборних» і «під помічників». Виборні козаки несли службу, а підпомічниками були небагаті козаки, які самі не служили, а допомагати виборним: виділяли кошти на придбання коней, амуніції, одягу, зброї. Окрім того, під помічники давали провіант та фураж армії, брали участь у державних роботах, вели господарство у старшини. У другій половині XVII ст. посилилася майнова та соціальна нерівність між козацькою старшиною та рядовим козацтвом.

Великими землевласниками на українських територіях стало російське та іноземне дворянство, що отримувало від царя землі за службу.

З розвитком монастирського та церковного землеволодіння на великих землевласників перетворилося й духовенство. Монастирі організовували власне господарство, розселяли на своїх землях селян. Водночас вони відкривали







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.85.245.126 (0.024 с.)