Соціально - економічний розвиток

Активний розвиток ремісництва спричинив швидке зростання населення міст у Західній Європі, що, в свою чергу, вело до піднесення попиту на сільськогосподарські продукти на європейському ринку. Підвищення цін на зерно, продукти тваринництва обумовлювали зростання експорту продуктів з українських земель.

Попит на сільськогосподарські товари спонукав розширювати свої земельні володіння і посилювати експлуатацію селян, щоб виробляти, вивозити як можна більше товарів. Якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося ли­ше кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже першій половині XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів.

Феодали перетворили свої земельні володіння на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства. З виникненням фільваркового господарства особиста залежність селян від феодала набагато зросла і мала вже характер кріпацтва. У фільварку, крім землеробства, розвивалися також скотарство, бджільництво, рибальство, винокуріння, пивоваріння, селітроваріння, млинарство і т. ін. Отже, фільва­рок — багатогалузеве феодальне господарство, яке грунтувалося на експлуатації залежних селян, на панщинній праці, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основі ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру.

Основною галуззю економіки України наприкінці XIV – у першій половині XVI ст. залишалося землеробство. Більш інтенсивно воно розвивалось в західних і північних українських землях, які менше або зовсім не зазнавали спустошливих турецьких і татарських нападів.

У Східній Галичині, Західному Поділлі, на Волині, у центральних районах Київщини, взагалі в лісостеповій смузі була поширена трипільна система землеробства, при якій на озимину сіяли жито і пшеницю, а на ярину — ячмінь, овес, гречку, просо. У північних, лісистих місцевостях – у київському Поліссі, на півночі Чернігівщини застосовувалася вирубна (підсічна), а в південно-східних пристепових районах – двопільна і перелогова системи землеробства. Землю обробляли в панських маєтках переважно дерев'яними плугами із залізними лемешами і відвальними полицями, що давало можливість не лише розпушувати грунт, а й перевертати скибу землі. У селянських господарствах основним знаряддям була дерев'яна соха. Як тяглова сила здебільшого використовувалися воли, рідше – коні.

Крім хліборобства, населення України займалося скотарством, вирощувало городні культури, коноплю, льон. Значного поширення набули садівництво і бджільництво. Поряд з розведенням бджіл на пасіках зай­малися й бортництвом. Важливе місце належало також рибальству й мисливству, особливо в лісистих районах, на Поліссі.

Здійснювалась також, здебільшого у феодальних маєтках, і переробка сільськогосподарської сировини. Найважливішою галуззю було млинарство, що становило монополію феодалів. У XIV – XV ст. переважали водяні млини, вітряки з'явилися пізніше.

Як і в кожній країні за доби феодалізму, населення України поділялося на два основні класи-стани, що було закріплено юридично в законах: панівний — клас феодалів і експлуатований клас – селянство. Обов'язком феодалів (князів, панів бояр, шляхти та ін.), підданих великого князя литовського або короля польського, було відбувати на їхню користь військову службу і брати участь в управлінні державою. За цю службу феодали діставали землі в спадкове або тимчасове володіння («вотчини» і «помістя»).

Більша частина земель була зосереджена в руках великих маг­натів. На Волині найбільшими землевласниками були Острозькі, Чорторийські, Радзівілли; на Київщині та Подніпров'ї – Русинські, Заславські, Капусти, Немиричі; на Брацлавщині та Поділлі – Замойські, Потоцькі, Язловецькі. Про масштаби магнатського землеволодіння переконливо свідчить статистика: у XV– XVI ст. у Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх поселень краю.

Для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам

потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлення кріпацтва.

Поряд з відбиранням селянських земель під фільварки феодали швидко збільшували панщину та грошові і нату­ральні побори. Якщо на початку XV ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану, то наприкінці століття – 2 дні на тиж­день (104 дні на рік), а в середині XVI ст. в багатьох фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень, тобто 208 днів на рік.

Велика роль у зміцненні феодально-кріпосницьких порядків, юридичному оформленні їх, зокрема у закріпаченні селянства, належала кодексові законів Литовської держави, що дістав назву Литовського статуту. У першій редакції Литовський статут був виданий великим князем у 1529 р., другий – в 1566 і в третій – в 1588 році. Ним користувалися в судах України, особливо Правобережної, не тільки в XVI, а часто і в XVII – XVIII століттях.

Уже перший, «старий», Статут 1529 р. всіляко захищав інтереси феодалів, підкреслював їхнє панівне, привілейоване становище. Життя селянина оцінювалося в таку ж суму, як і королівського жеребця, а «парубка невільного» — як кобили із королівського табуна.

Литовські статути 1529 та 1566 рр. узаконювали привілейоване становище шляхтичів та магнатів: пани отримували юридичне право на отримання шляхетських звань, державних посад і звільнялися від повинностей і сплати податків, ці закони поклали початок закріпаченню селян.

Після підписання третього Литовського статуту 1588 р. та постанови сейму Речі Посполитої 1573 р. селянство було остаточно закріпаченим і повністю залежним від влади феодала. За цими двома законами: польські пани стали власниками всіх земель Речі Посполитої, за панськими маєтками закріплювались селяни, селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу пана, пани розшукували втікачів і карали їх, власники мали право карати всіх непокірних селян, кріпаки мусили відробляти необмежену панщину в маєтках феодалів, за панами остаточно закріплене право вотчинного (панського) суду над селянами, селяни більше не мали права самостійно виступати в судах.

1 квітня 1557 року король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август затвердив закон «Устави на волоки» – правовий документ про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського

За «Уставами на волоки» всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки – волоки – площею від 16,8 до 21,8га залежно від місцевості. Ці ділянки стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівській фільварки, решта розподілялась між селянами.

«Устави на волоки» збільшували податки та повинності селян. Розмір податку установлювали залежно від родючості ґрунту. Усі землі поділялися на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий – пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років.

З кінця XIV ст. до середини XVI ст. в Україні продовжувало розвива­тися ремесло, яке дедалі більше відокремлювалося від сільського господарства і зосереджувалося переважно в містах. Зростало число ремісників, для яких ремесло уже було основним заняттям, збільшувалася кількість ремісничих спеціальностей. Поглиблювалася спеціалізація ремісництва (якщо у давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV

ст. – 200, а на початку XVII ст. – до 270). У містах і селах жили й працювали ковалі, слюсарі, ювеліри, кравці, шевці, бондарі, каменярі, муляри, кушніри, гончарі та ін.

Щоб регулювати розвиток ремісничого виробництва й успішніше протистояти наступові феодалів, міські ремісники об'єднувалися в цехи. Найраніше, ще з кінця XIV ст., у зв'язку з інтенсивним розвитком ремесла, цехи почади створюватися в містах Галичини. Пізніше, в XV ст., цехи виникли в Києві, Луцьку та інших містах. Цехові майстри, які були власниками майстерень і зосереджували в своїх руках засоби виробництва, гнобили й

 

 

експлуатували під­майстрів і учнів. Частина ремісників залишалася поза цехами. Ці ремісники називалися партачами.

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. З розвитком ремесла, внутрішньої й зовнішньої торгівлі зростала кількість міського населення, роз­ширювалися старі й виникали нові міста. Якщо спочатку багато міст були лише фортецями й адміністративними центрами, то поступово вони ставали й економічними цент­рами, центрами ремесла і торгівлі.

Залежно від того, на чиїй землі стояло місто – державній (великого князя литовського або польського коро­ля) чи приватновласницькій – міста були великокнязівські (королівські) або приватновласницькі. Відповідно на­селення міст сплачувало і різні податки, виконувало натуральні повинності, а іноді й панщину.

Як і в інших країнах Європи, міське населення України намагалося позбутися залежності від державних урядовців і феодалів, уникнути їхнього свавілля, добитися самоврядування і цим забезпечити кращі умови для розвитку ремесла й торгівлі. Держава, прагнучи-діставати собі більші прибутки від міст, також була зацікавлена в розширенні ремесла й торгівлі. З цією метою уряд видавав окремим містам «хартії» (грамоти) на так зване магдебурзьке право (зразком була хартія німецького м. Магдебурга).

Вперше воно було запроваджене в німецькому мїсті Магдебурзі й остаточно сформувалося як система правових норм ще у XIII ст. Суть Магдебурзького права полягала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та дарування права на створення органів місцевого самоуправління. Першим містом України, якому 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського князівства Санок (зараз розташоване на території Польщі). Згодом воно було надане Львову (1356 р.), Кременцю (1374 р.), Києву (1494–1497 рр.) та іншим містам. Поширення Магдебурзького права в українських землях мало важливі наслідки. Насамперед це захист міського населення від сваволі королівських намісників та великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла та торгівлі.

Магдебурзьке право встановлювало виборну систему органів міського самоуправління та суду, визначало їхні функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань і цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

З розвитком ремесла й торгівлі посилювалось розшарування міського населення. Дедалі більше виділялася міська аристократія (патриціат), до якої належали найбагатші купці, лихварі, багаті цехові майстри. Друга, також експлуататорська група міського населення (бюргерство) складалася із заможного міщанства: середніх купців, дрібних торговців, цехових майстрів, які були незадоволені пануванням аристократії, але займали помірковану, угодовську позицію. Третя група — це експлуатована біднота – наймити, підмайстри, позацехові ремісники, обезземелені селяни, що втікали до міст. Соціальне гноблення українських міщан поєднувалося з національним гнітом,

який посилювався.

Розвиток сільського господарства й ремесла, поглиблення суспільного поділу праці, збільшення міського населення сприяли дальшому розширенню внутрішнього ринку, економічних зв'язків міста з селом і між окремими містами й землями, пожвавленню торгівлі. У містечках і селах відбувалися, здебільшого один раз на тиждень, торги, що обслуговували невеликі території. Тут продавалися сільськогосподарські продукти й ремісничі вироби.

У великих містах відбувалися, переважно один раз на рік, ярмарки, куди з'їжджалися купці як з різних територій України, так і з інших країн. На ярмарках у Львові, Луцьку, Кам'янці, Києві, Острозі (Київ, Львів і Луцьк дістали право на два ярмарки на рік) та в інших містах торгували як різними місцевими товарами — хлібом, худобою, хутрами, сіллю, медом, рибою, воском, птицею, лісом, одягом, взуттям, шкірами та ін.,— так і іноземними.

Водночас із внутрішньою розвивалася й зовнішня торгівля. Незважаючи на несприятливі умови, зокрема загарбання українських земель Литвою й Польщею, зростали економічні зв'язки України з російськими землями. Російські купці були постійними відвідувачами й учасниками українських ярмарків, а українські купці систематично торгували в російських містах, найчастіше в Москві і Новгороді. З Росії в Україну привозили хутро (соболине, ли­сяче, боброве, куняче та ін.), зброю, різні вироби з дерева тощо. З України в Росію вивозили сіль, горілку, ювелірні вироби, іноземні товари (сукна, шовкові тканини, прянощі та ін.).

Широкими були торговельні зв'язки України з країнами Заходу і Сходу. Особливо вони пожвавилися з кінця XV – початку XVI ст., коли в Західній Європі зростало мануфактурне виробництво, формувалися капіталістичні відносини і збільшувався попит на хліб, інші сільськогос­подарські продукти й сировину. Дедалі швидше зростає вивіз з України, особливо через балтійський порт Гданськ, на захід – в Англію, Шотландію, Голландію та інші країни—хліба, лісу, поташу та ін. Водночас збільшувався ввіз в Україну із західних і східних країн різноманітних товарів, зокрема предметів розкоші для феодалів (тонкі сукна, полотна, шовкові й парчеві тканини, оксамит, килими, вина тощо).

В 1569 р. в польському місті Люблін відбувся спільний польсько-литовський сейм, на якому було проголошено про утворення унії (союзу) Литви та Польщі, які об’єднувалися в єдину державу – Річ Посполиту (в перекладі з польської Rzech pospolita – спільна справа, справа народна), назва якої відображала специфічну форму монархії на чолі з королем, що обрався шляхетським сеймом. На чолі нової держави ставав один правитель, який отримував титул короля польського та великого князя литовського. Король мав обиратися спільним польсько-литовським сеймом і коронуватися в Кракові. Створювалися спільні сейм і сенат. До обігу запроваджувалася єдина монета. Польська шляхта одержувало право володіти землями в Литві, а литовські можновладці – у Польщі. Польща та Литва мали проводити спільну зовнішню

 

політику. Литовське князівство, у складі якого залишилися здебільшого литовські та білоруські землі, зберегло певну автономію, воно мало свою виконавчу владу, фінансову систему та закони.

Після Люблінської унії до Польщі відійшли більшість українських земель: Східна Галичина, Волинь, Поділля, Київщина та частина Лівобережної України (територія сучасної Полтавщини). Усі ці території були поділені на п’ять воєводств: Волинське (складалося з Луцького, Володимирського та Крем’янецького повітів); Подільське (включало Червоногородський, Крем’янецький і Летичівський повіти); Брацлавське (входили Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти); Київське (включало Київський, житомирський, Овруцький повіти, Білоцерківське, Богуславське, Канівське, корсунське, Романівське, Черкаське й Чигиринське староства); Руське (складалося з Галичини, Холмщини, Сяницької, Львівської та Перемишльської земель). Частина українських земель (Бузький, Городельський і Грабовецький повіти) відійшли до Белзького воєводства, а Берестейщина й Пінщина залишилися в складі Великого князівства Литовського.

У складі інших держав перебувала решта українських земель: Закарпатська Україна (під зверхністюУгорщини); Північна Буковина (в Молдавському князівстві), Чернігівщина (під владою Московської держави).