Політична історія Київської Русі

Згідно з «Повістю временних літ» саме Рюрик (862—879) став засновником династії Київських князів Рюриковичей. Нестор Літописець стверджував, що князь Рюрик був запрошений на княжіння новгородцями в 862 р., бо не було миру між племенами і до того ж кривдили їх сусіди.

Після смерті Рюрика, за малоліттям його сина Ігоря, почав правити Олег (882 – 912). Син Рюрика Ігор був малим, тому Олега було оголошено регентом, він прославив себе розумом і войовничістю.

Підкоривши за короткий термін придніпровські племена – полян, древлян, сіверян, радимичів, Олег здійснив військові походи на Візантію. Перемога над Царградом забезпечила руським купцям пільгові умови торгівлі в Константинополі. Загинув Олег у 912 р. за легендою від укусу змії.

Ігор Рюрикович (912 — 945) підкорив племена уличів та тиверців, відображав напади печенігів. Однак, Ігор був непомірний в своїх вимогах до переможених племен, стягуючи з них непомірну данину. Древляни, до яких Ігор прибув, щоб зібрати вдруге данину, заявили: "Повадиться вовк на овець, так винесе все стадо. Уб'ємо його. … І убили Ігоря і його дружину, яка була з ним..." Смерть князя Ігоря була вкрай жорстокою: верхівки двох дерев пригнули, прив’язали до них ноги князя, і дерева відпустили.

Ольга (945 — 957), дружина Ігоря, за звичаєм того часу, жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їх головне місто Іскоростень. Однак, Ольга зробила висновок із смерті чоловіка. В роки її правління були врегульовані механізми збирання данини: віднині кожне плем’я заздалегідь знало кількість данини – так званий урок, визначався час і місце для збирання данини (ці місця називалися погостами).

Відомо, що Ольга прийняла християнство і, можливо, планувала хрещення Русі, бо розуміла, що подальший розвиток Київської Русі вимагає запровадження монотеїстичної релігії. Княгиню Ольгу зараховано до образу святих.

Святослав (957 — 972), син Ігоря і Ольги, загартував себе в походах і війнах і відрізнявся суворим характером, чесністю і прямотою. Він йшов на ворогів з попередженням: «Йду на ви». Хоробрий воїн і справедливий князь, Святослав, розширив кордони Київської Русі розширилися за рахунок приєднання Північного Кавказу, пониззя Дону, Східного Криму. Не вдалися Святославу походи на Візантію і землі болгар. Святослава було убито печенігами у порогів Дніпра, коли він повертався з походу до Києва. За легендою, печенізький правитель наказав зробити із черепа київського князя чашу, з якої мали пити

 

його дружини, щоб діти, яких народжували, були такими ж хоробрими і справедливими.

Володимир (980 — 1015) прийшов до влади у результаті перемоги у міжусобній війні над своїми братами Ярополком і Олегом. Володимир продовжував захватницьку політику батька і значно розширив кордони

Київської Русі. Приєднав землі в’ятичі і радимичів, відібрав у поляків Червону Русь (давньоруські міста Червен, Володимир, Белз на Волині), захопив землі литовського племені ятвягів, де було збудовано м. Берестя (Брест), воював проти печенігів, заволодів м. Корсунем, що належало Візантії, контролював закарпатські руські землі. За часів Володимира Київська держава досягла найвищої могутності і розквіту, до її складу входила територія від Ладоги до Таманського півострова, від Закарпаття до Поволжя.

Для зміцнення єдності великої держави, об’єднання всіх громадян (представників різних слов’янських племен і неслов’янських народів з різною культурою, традиціями, релігійними уявленнями), піднесення міжнародного авторитету країни було здійснено Володимиром релігійну реформу. Вибираючи між існуючими монотеїстичними релігіями (християнством, ісламом, іудаїзмом), Володимир зупинив свій вибір на православному християнстві. По-перше, цю релігію сповідували у Візантії (на той час одну із наймогутніших світових держав, з якою у Київської Русі були досить тісні економічні зв’язки). По-друге, Володимира приваблювала православна доктрина, що влада князя від Бога і держава може контролювати церкву.

Прийняття християнства у 988 р. сприяло розвитку освіти, культури, права, моралі. Церква засуджувала звичаї родової помсти, рабство, нецензурні вирази, багатоженство.

Володимир будував міста і церкви, а при церквах для поширення писемності — школи. Монастирі перетворювалися на крупних власник землі, а також центри поширення освіти, розвитку мистецтва.

Ярослав Мудрий (1019 — 1054) прийшов до влади, перемігши у міжусобній війні своїх братів. На роки його правління припав період зеніту могутності Київської Русі. Ярослав переміг остаточно печенігів, після чого вони більше не становили загрози для Київської держави.

Ярославом були налагоджені дипломатичні стосунки із європейськими державами. Як спосіб підтримки дружніх відносин з іноземними країнами, Ярослав вибрав шлях одруження свої дітей з представниками правлячих європейських династій. В 1048 р. король Франції Генріх І посватався до дочки Ярослава Анни. Шлюб був укладений, ймовірно, в 1049 р. Інша дочка Ярослава — Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а ще одна — Анастасія побралася з угорським королем Андрієм І. Все це сприяло піднесенню міжнародного авторитету Давньоруській державі.

За часів правління Ярослава Мудрого багато уваги приділялося розвитку культури, будуванню фортець, міст, соборів і монастирів. Було побудовано на честь перемоги над печенігами Софійський собор (при соборі відкрилася перша на Русі бібліотека і школа), виник Києво – Печерський монастир.

У цей час в Київській Русі було складено перший збірник законів «Руська правда», який замінив норми звичаєвого права.

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету і васалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувалася і система посадництва.

Функції перших київських князів полягали перш за все в організації дружини та військових ополчень. Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь здійснював судову функцію. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права.

Київські князі спочатку безпосередньо відали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князями - намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо важливих центрах — великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником гарнізону, а соцькі — командирами окремих дружин); у містах менших за значенням — менші гарнізони, якими командували соцькі й десяцькі. Нові міста ставали опорними пунктами влади київського князя на місцях. Нові міста також ставали економічними центрами.

Поступово тисяцькі, соцькі, десяцькі стали виконувати адміністративні функції. Вони наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, виконували торговельно-поліцейські функції, а вже потім, в міру розвитку князівської юрисдикції, — судово - адміністративні функції.

Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх стосунків. Військоводипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів.

Управляти київським князям допомагали посадники, тіуни та інші представники адміністрації. Посадники призначалися у важливі центри Давньоруської держави.

Посадники на відміну від тисяцьких і соцьких, які були у першу чергу командирами дружини, а вже потім наділялися адміністративними функціями, відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях. Як представники князя, посадники виконували його функції: судили, збирали данину і різні мита. Існували і спеціальні пункти збирання данини — погости.

Посадники відали поліцейськими справами, керували військовими силами міста. У віданні посадника була й прилегла сільська територія. Як правило, князі призначали посадниками бояр та інших "добрих мужів". Посадники і волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників — тіунів, а також поміч­ників із спеціальних справ — мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи утримувалися за рахунок поборів з населення. Така система правління називалася кормлінням.

Великий київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр, "княжих мужів"), які створювали феодальну раду при князеві. У раду входили також представники духовної знаті, інколи представники верхівки міст. Рада при київському князеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени ради називалися "думцями".

Місцеві князі, які до середини Х ст. часто іменувалися також великими, однак, визнаючи силу київського князя, були у нього "в послушанії": виставляли на його поклик військо, передавали йому частину данини, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи розташовувались і військові сили київського князя. За свою службу місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, залишали собі частину данини, яку збирали. У випадку порушення вірності київському князеві васал втрачав своє володіння. Проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.

До ХІ—ХІІ ст. окремі феодальні князівства настільки посилилися в економічному і політичному відношенні, що втримувати їх у покорі київському князю ставало неможливим. Цьому певною мірою сприяли розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв'язки. Місцеві князі зміцнювали власний політичний апарат, який головним чином копіював апарат великого князя і надавав їм можливість тримати у покорі підвласне населення, придушувати опір експлуатованих мас, який посилювався. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них поступово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.