Економічна політика більшовиків в Радянські Україні в 20-ті роки XX ст.

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР, де сформувалась і зміцнилась радянська форма державності. Спричинені війною та політикою "воєнного комунізму" економічна розруха та політична нестабільність посилювалася трагедією голоду 1921-1923 рр. Виникла нагальна необхідність рішучих дій. Запроваджена більшовиками у 1921 р. нова економічна політика замінила продрозверстку продподатком, створила умови для формування ринку, кооперування трудящих, посилила стимули до праці та ділової активності- Саме на базі непу в середині 20-х рр. народне господарство республіки перевищило показники дореволюційного рівня. У цей час активні теоретичні пошуки моделі існування радянських республік в умовах ворожого оточення 30 грудня 1922 р. перейшли у практичну площину - утворився Союз РСР. Намагаючись вписатись у графік світового розвитку, сталінське керівництво у другій половині 20-х рр. взяло курс на форсовану модернізацію економіки, що викристалізувався у формулу "великого стрибка". Стержнем нового курсу була індустріалізація, тобто кількісне і якісне зростання промислового потенціалу. Тягар матеріального забезпечення кардинальних перетворень в індустрії ліг на плечі селянства. В результаті за здійснений індустріальний стрибок було заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору 1932-1933 рр., втратою селянином відчуття хазяїна, тривалими деградацією і дезорганізацією аграрного сектора.Суть непу Ленін вбачав у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки тільки в результаті такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної модернізації країни.З переходом до непу почала відроджуватись кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села.Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, Радянська держава передала в оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам дрібні підприємства. Варто підкреслити, що період непу не був часом гармонійного безкризового розвитку.Наприкінці 20-х років керівництво ВКП(б) взяло курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», стало на шлях якнайшвидшого перетворення СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне суспільство. XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.З 1929 р. партійне керівництво відмовилося від нової економічної політики та під іншими гаслами перейшло до політики комуністичного штурму, яку воно провадило в 1918-1921 рр.На думку центральної влади, УРСР була одним із головних плацдармів, де на основі наявних виробничих сил мав здійснюватися процес індустріалізації СРСР. Особливо великого значення надавалося металургійно-видобувній базі, що зосереджувалася в УРСР.У травні 1929 р. XI з'їзд Рад затвердив п'ятирічний план розвитку народного господарства УРСР на 1928-1933 рр., за яким передбачався щорічний приріст промислової продукції на 20-22%; будівництво 400 підприємств (з числа 1 500 в СРСР). Серед них такі промислові гіганти, як «Дніпрогес», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроалюмінійбуд», «Краммашбуд», ХТЗ та реконструкція низки підприємств.При цьому господарство УРСР було повністю підпорядковано центральним органам влади, замість ринкових відносин створювалася централізована планова економіка. Заборонялася приватна торгівля, вона була одержавлена. Промисловості УРСР було нав'язано надвисокі темпи індустріалізації, які призвели до безладдя, марнотратства, частих аварій. Але цьому знаходили інші пояснення: «саботаж», «економічне шпигунство», «диверсії ворогів народу», і, як наслідок, — репресії.Грандіозні плани першої п'ятирічки виконано не було: середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%, фактичний видобуток вугілля у Донбасі становив лише 4,5 млн. т замість планових 5,3 млн,.На початок 1933 р. країну було поставлено на межу економічної катастрофи. Тому з 1933 р. політика «надІндустріалІзації», стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася.На другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) були заплановані помірковані темпи зростання промислового виробництва (13-14%). Але УРСР цього разу отримала непропорційно малі капіталовкладення. Завдання другої п'ятирічки також виконано не було, але знову це лишилося «таємницею Кремля».Індустріалізація відбувалася в умовах масового народного піднесення. Одурманені та ошукані сталінською пропагандою трудящі маси справді виявляли приклади трудового героїзму: розгорнулися соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рухи новаторів, багатоверстатників. Життєвий рівень трудящих постійно падав, а партійно-державна номенклатура для забезпечення матеріального добробуту продовжувала створювати систему спеціальних закритих магазинів-розподільників, пайкового забезпечення.Низьким залишався і рівень освіти та кваліфікації робітничих та інженерних кадрів. протягом 1922-1938 рр, кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів; у Донбасі було побудовано 100 нових шахт; налагодили випуск продукції тракторний і турбогенераторний заводи у Харкові, металургійні комбінати в Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі; частка важкої промисловості у валовій продукції зросла до 92%; удвічі зросла чисельність робітників. Водночас політика індустріалізації мала негативні наслідки:*підрив розвитку сільського господарства, легкої та харчової галузей промисловості*нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил*посилена централізація управління промисловістю*ігнорування економічних механізмів регулювання*загальне одержавлення засобів виробництва*урбанізація, що призвела до ускладнення житлової та продовольчої проблем*зниження життєвого рівня населення*посилення політики репресій проти інженерно-технічних працівників.Отже, внаслідок проведення політики індустріалізації УРСР перетворювалася на індустріально-аграрну республіку.