ТОП 10:

Україна в середині 1950-х першій половині 1980-х років- головні тенденції розвитку



Після смерті Сталіна (5 березня 1953 року) і приходу М. Хрущова до керівництва в партії відбуваються істотні кадрові перестановки. Вони проходять не лише в Україні, але й у Литві та Латвії. Цілком можливо, що ці кадрові зміни заздалегідь спланував Лавреитій Берія, який розраховував захопити державну владу завдяки підтримці партійної верхівки національних республік.

Прихід М. Хрущова до влади в Москві спричинив закономірні процеси «українізації» керівних кадрів в Україні. Адже перемогою над своїми політичними опонентами він великою мірою був зобов'язаний саме українським партійним керівникам, з якими підтримував міцні зв'язки ще з часів своєї роботи в Україні. Відчутні позитивні зміни відбувалися і в державному апараті, де на високі посади були висунуті драматург О. Корнійчук та син ук­раїнського письменника Василя Стефаника Семен. Профспілки України замість росіянина А. Клебанова очолив українець К. Москалець. Збільшилося українське представництво й у союзному керівництві. Перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко був обраний до складу Президії ЦК КПРС. До всесоюзного уряду ввійшло близько десяти міністрів, шо раніше працювали в Україні. Українці значно поповнили керівний склад збройних сил СРСР.

Найголовнішим кроком на шляху десталінізації і лібералізації радянського суспільства став XX з'їзд КПРС, що відбувся є лютому 1956 року. У звітній доповіді М. Хрущова не було ніяких сенсаційних заяв. У ній зокрема підтверджувався послідовний курс партії на розрядку міжнародної напруженості, розглядалися важливі економічні й соціальні проблеми, вихвалялися переваги «колективного керівництва». Критика культу особи Й. Сталіна на XX з'їзді партії була хоч і різкою, але поверховою. Незважаючи на свою інформаційну насиченість і емоційність, доповідь М. Хрущова скоріше маскувала, ніж розкривала справжню картину злочинів сталінізму.

Політична «відлига»

Перші ознаки політичної «відлиги» в Україні стеши відчуватися у сфері культурного життя. Вони виявилися насамперед у по­верненні українській культурі імен безпідставно репресованих діячів. Спочатку завдяки активній діяльності М. Рильського були посмертно реабілітовані поети О. Олесь та М. Вороний. У 1956 році з'явилися повідомлення про реабілітацію В. Еллана-Блакитного, Г. Косинки, М Ірчана, В. Чумака, О. Досвітнього, І. Микитенка та ін. Згодом розпочалася кампанія за повернення чесних імен драматургові М. Кулішу, кінорежисеру О. Довженку, режисеру Л. Курбасові та ін.

.

Наступним кроком на шляху дестапінізації став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961 році На ньому про злочинну діяльність Й. Сталіна вже говорили відкрито, не забуваючи й про його надійних поплічників К. Ворошилова, Л. Кагановича, Г. Маленкова та В. Молотова. Серед них особливу роль відігравав Л. Каганович, діяльність якого була тісно пов'язана з Україною.

Головним напрямком внутрішньої політики в післяхрущовські роки стала простора і довга праця по упорядкувані законодавства. Поступово було прийнято цілий ряд корисних заходів, які торкались самих різних сторін суспільного життя. В чому вже довгий час відчувало потребу радянське суспільство. Нагадаєм, що це було одним з вимог XX з'їзду. Розпочата при Хрущові ця робота велась з великим Інтузіазмом після його відставки.

Коли Хрущова змістили, в Москві знову був проголошений принцип колегіального керівництва. Леонід Брежнєв керував СРСР до самої смерті 10 листопада 1982 р. У добу Л. Брежнєва ще більше утискалися автономні права КПУ, очолюваної в цей період П. Шелестом, який змінив в 1963 М. Підгорного. Офіційно керівництво П. Шелеста нічим не відрізнялось від його попередника, типового провідника лінії Москви. Хоча він висловлювався на захист української мови і культури, але в той же час проводилася ліквідація українських шкіл, відбувався утиск української мови. Цілеспрямована русифікація України продовжувалася. В республіці почав різко зменшуватися приріст корінного населення. Партійно-державна верхівка ігнорувала або перекручувала проблеми, які виникли в реальному житті суспільства. Протитоталітарного режиму наприкінці 1950-Х-на поч. 60-х рр. виступали дисиденти. Все більша кількість людей, в першу чергу серед інтелігенції, почала рішуче критикувати тоталітарні порядки, вимагати повної реабілітації репресованих, розширення громадянських, релігійних і національних прав. Однією з форм протесту проти існуючих порядків, захисту демократії, духовних цінностей та матеріальної культури українського народу став рух шестидесятників (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, І. Дзюба, Є. Сверсткж, В. Чорновіл, М. Осадчий, А. Горська та інші). Відбулися робітничі страйки в Криво-му Розі, Одесі, Львові, Івано-Франківську, Тер-нополі, Луцьку. Новий етап арештів і розправ з інакомислячими розпочався з початком секретарювання в КПУ В. Щербицького, який прийшов на зміну П. Шелесту в 1972. Він став одним з найближчих сподвижників Л. Брежнєва. Особливою активністю у боротьбі з дисидентами відзначалися секретар ЦК КПУ з ідеології В. Маланчукта голова КДБ України В. Федорчук.

У січні-травні 1972 по Україні прокотилася нова хвиля арештів представників опозиційної інтелігенції. Вироки були набагато суворішими, ніжу 1950-60-Х рр., проте, незважаючи на арешти, дисидентський рух не припинявся.

Саме процеси відродження, що охопили не тільки Україну, а й інші республіки СРСР, викликали тривогу в ЦК КПРС і ЦК союзних республік. У різних формах відбувалися зіткнення старого із новим. Прихильники послідовного імперського курсу, впровадження російської мови як мови міжнаціонального спілкування в усі сфери життя, перетворення СРСР із Союзу республік на Радянський Союз, народів Союзу — на радянський народ, національних культур — на радянську культуру чинили опір відродженню української культури, національної свідомості. Внаслідок відповідних вказівок і розпоряджень ЦК КПРС і КГБ еволюційний процес розвитку нових паростків духовного життя був насильно припинений репресіями 1965 і 1972 рр.

Своєрідною формою протесту проти наступу реакції стала діяльність утвореної 9 листопада 1976 р. Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. Діяльність групи црунтувалася на положеннях Загальної декларації прав людини ООН і Прикінцевого акта Наради з питань безпеки та співпраці в Європі. За оприлюднення фактів порушення прав людини і нації із 41 члена, які брали участь за весь час існування Групи в її роботі, 38 були репресовані. В тюрмах і концтаборах опинилися голова групи Микола Руденко, Левко Лук'яненко, Оксана Мешкота ін., а Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус загинули в неволі (1984-1985).

На поч. 80-х рр. діяльність Групи в Україні у зв'язку із репресіями фактично була припинена, діяло тільки її закордонне представництво в особі Петра Григоренка, Леоніда Плюща, Надії Світличної та інших, завдяки яким світ дізнавався правду про порушення прав людини в Україні. Після арешту членів Гельсінської групи репресивні органи України посилили тотальний контроль за індивідуальною І груповою свідомістю громадян. В результаті процес національного відродження під впливом нових обставин перетворився в останні роки правління Леоніда Брежнєва на стан, що отримав загальну назву «застій». То був справжній застій у всіх сферах життя — економічній, політичній, науковій, культурній. Десятиріччя, що наступило після репресій над УГГ, засвідчило активне наростання регресивних процесів як в центрі, так і в республіках.

З одного боку, очевидним є те, що Україна пережила за роки радянського правління небачений розвиток економіки. З іншого ж. існують виразні докази того, що вона постійно вкладає до радянського бюджету більше, ніж отримує з нього. Радянський режим відмовлявся оприлюднити статистику, яка могла б пролити світло на цю проблему.

Радянські лідери підкреслювали швидкий економічний прогрес України, кажучи, що його не вдалося б забезпечити без величезних капіталовкладень, технології та робочої сили, яку їй надали «братні народи» СРСР І насамперед російський. Із цього, мовляв, випливає висновок, що тепер настала черга українців надавати економічну допомогу іншим, менш розвиненим регіонам СРСР. Тому, з радянської точки зору, не існувало навіть підстав порушувати питання про економічну експлуатацію.

Отже, можна зробити висновок, що Радянський Союз з другої половини 60-х років по першу половину 80-х років на мою думку зазнав три проблеми глобального масштабу: Перша - це захоплення влади. Друга - це "гонка озброєння", і третя - це війна в Афганістані, яка привела до згубних наслідків, як іч однієї сторони так і з іншої.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.173.47.43 (0.004 с.)