Українські землі в контексті польсько-російського протистояння (друга половина ХУЇІ-ХУШ ст.)

 

Новий етап боротьби українського народу проти соціального, національного і релігійного пригноблення панської Польщі пов'язаний з ім'ям Богдана Михайловича Хмельницького. Предводитель визвольної боротьби українського народу володів всіма якостями вождя: умінням згуртувати різнорідні в соціальному відношенні сили (не тільки козацтво, але і селян, городян, духівництво) і націлити їх проти загального ворога. Інша гідність Хмельницького полягала в широкому політичному кругозорі, що дозволяв йому сміливо лавірувати, укладаючи союзи, якщо того вимагала обстановка, навіть з таким ненадійним партнером, як кримський хан. В той же час Богдана Хмельницький ні на хвилину не забував того, що остаточна мета може бути досягнутий тільки в тісному союзі з російським народом

Початок руху супроводився поряд блискучих перемог повсталих над військами Мови Посполитої. Перший успіх посліду вав в травні 1648 р., коли в двох битвах у урочища Жовті Води і у Корсуні була наголову розгромлена армія коронного гетьмана Потоцького. Чутка про перемогу швидко рознеслася по Україні, і в армію Хмельницького стали вливатися величезні маси населення. Влітку 1648 р. повстання переросло у визвольну війну.

Чергові перемоги військо Хмельницького взяло у Пілявец (вересень 1648 р.) і у Зборова, де 5 серпня 1649 р. були розгромлені каральні війська, якими командував сам король. За компромісним Зборовському договором, укладеним через три дні після битви, у ряді воєводств посади могли займати тільки православні; число реєстрових козаків було доведено до 40 тис. В той же час договір дозволяв польським магнітам, вигнаним з України в ході визвольної війни, повернутися в свої володіння і вимагати від селян виконання повинностей.

Хмельницький розумів значення Білорусі як плацдарму для нанесення панами ударів по Україні з флангу і тилу. Тому він відправляв в допомогу білоруським повстанцям значні сили. Сумісні дії білоруських селян і городян з українськими козаками сковували сили супротивника і позбавляли його можливості кинути їх на Україну.

. Власних національних ресурсів було недостатньо для завоювання незалежності і тривалої боротьби з Мовою Посполитої і Кримом. З самого початку визвольної війни Хмельницький багато раз звертався до російського уряду з проханням прийняти Україну в російське підданство.

Обстановка в Росії не сприяла задоволенню прохання — країна не була готова до війни з Мовою Посполитої, яка почалася б зразу ж після оголошення про возз'єднання України з Росією. На рішучість уряду задовольнити прохання Хмельницького надавало стримуюче вплив загострення соціальних суперечностей усередині країни — в середині сторіччя Росія була охоплена міськими повстаннями.

Для Росії настала пора рішучих дій. Земський собор в Москві 1 жовтня 1653 р. ухвалив рішення про возз'єднання України з Росією. На Україну було відправлено посольство на чолі з боярином Бутурліним. Рада в Переяславлі 8 січня 1654 р. одностайно висловилася за входження України до складу Росії. В урочистій обстановці було проголошено возз'єднання двох братських народів.

Війна з Мовою Посполитої на першому етапі, що почалася, протікала для Росії вельми успішно. В кампанію 1654 р. російські війська оволоділи Смоленськом і 33 містами Східної Білорусі, у тому числі Полоцком, Вітебськом, Могильовом.

Розгромом Мови Посполитої скористалася Швеція, що прагнула відтіснити її від побережжя Балтійського моря і стати самою повновладною господинею прибережних територій на півдні Балтіки. Влітку 1655 р. шведський король Карл X з півночі вторгнувся в межі Польщі і без праці оволодів переважно її території, у тому числі і Варшавою.

Успіхи Швеції загострили і без того напружені відносини її з Росією. В Москві справедливо розсудили, що захоплення Швецією польських земель укріпить її позиції в Прибалтиці і ускладнить боротьбу Росії за вихід до Балтійського моря. Оскільки російський уряд був переконаний, що Мова Посполита, ослаблена успішними діями російської і шведської зброї, більш не в змозі вести активні бойові дії, то в серпні 1656 р. воно почало з нею мирні переговори. Російська сторона зажадала приєднання до Росії всіх територій, якими вона оволоділа протягом двох років війни. Поляки не погоджувалися на такі поступки. Тому з Мовою Посполитої 24 жовтня 1656 р. був укладений не мир, а перемир'я. До цього часу Росія вже знаходилася у стані війни з Швецією, оголошеною 17 травня Відновлена з Мовою Посполитої війна більш не супроводилася блискучими перемогами, характерними для перших літ військових дій. Вона прийняла затяжний характер, що виснажував матеріальні і людські ресурси сторін. В одних битвах перемогу брали польсько-литовські, в інших — російські війська, причому, дедалі дії російських військ ставали менш успішними. Найкрупніша поразка росіяни потерпіли під Чудновом 23 жовтня 1660 р. Показником напруженого стану економіки Росії був Мідний бунт в Москві в 1662 р.

Сторони почали мирні переговори ще в 1661 р., але вони, то припиняючись, то поновлюючись, не приносили миру, оскільки жодна з них не погоджувалася на поступки: Мова Посполита відмовлялася поступитися Росії землі, якими вона фактично володіла, а Росія не погоджувалася на межі, обумовлені Поляновським договором 1634 р., вигідним Мові Посполитої. Виснажливі переговори завершилися ЗО січня 1667 р. Андрусовським перемир'ям на 13 з половиною літ: Росії були повернені Смоленськ, а також всі землі на схід від Дніпра. Мова Посполита визнала возз'єднання Лівобережної України з Росією, проте Білорусь залишалася під її владицтвом. Росія придбала також Київ, розташований на правому березі Дніпра, правда на два роки. Умови Андрусовського перемир'я в 1686 р. закріпив «вічний світ», згідно якому Київ на вічні часи залишався за Росією.

Хоча Андрусовське перемир'я, а потім і «вічний мир» не вирішили питання возз'єднання з Росією всієї України і тим більше Білорусі, вони знаменували крупний зовнішньополітичний успіх уряду: возз'єднання Лівобережної України з Росією цементувало дружбу двох братських народів і відкривало перспективу входження всієї України і Білорусі до складу Росії.

Возз'єднання України з Росією піддалося суворим випробуванням. Після смерті Богдана Хмельницького (1657) гетьманська булава опинялася в руках тих представників старшини, які дотримувалися польської орієнтації. Всупереч волі українських селян і городян вони намагалися розірвати узи возз'єднання з Росією і повернути Україну в підданство Мови Посполитої. Позиція цього прошарку старшини пояснювалася слабкістю центральної влади в Мові Посполитої, існуванням магнатко-шляхетського свавілля, що відкривало широкий простір для гетьманського свавілля і збагачення. Корисливі інтереси частини старшини вступали в суперечність з кореними інтересами українського народу, що надавав рішучу протидію зрадницьким задумам гетьманів. Звідси гетьманська чехарда, характерна для Лівобережної України 50 — 60 рр. XVII в.

Гетьманами Лівобережної України були Іван Виговський, що уклав з польсько-шляхетським урядом ГадячськиЙ договір, що відмінив ухвала Переяславської ради, 16-річний Юрій Хмельницький, що виявився негідним свого знаменитого батька і що став слухняною маріонеткою в руках супротивників возз'єднання України з Росією, Іван Брюховецький, що домовився з султаном про перехід України в підкорення Імперії Османа. Проти них боролися кращі представники українського народу. Всі спроби відірвати Україну від Росії закінчилися провалом. Та все ж гетьманам поступово вдалося розширити привілеї старшин і відновити феодальні порядки, розхитані визвольною війною.