ТОП 10:

Становлення та розвиток людського суспільства на території України в ранній період (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, ранній залізний вік)



Іраномовні племена на території України в І тис. до н.е. (кіммерійці, скіфи, сармати)

Кіммерійці

Ареал розселення. У І тис. до н.е. територію Північного Причорномор'я, Криму й Кавказу населяли племена кіммерійців. Вони стали першим народом на території України, що мав власну назву. Про них згадується у поемах відомого давньогрецького поета Гомера, зокрема в «Одіссеї», у творах Геродота, в ассирійських джерелах.

•Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване. Проте майже всі науковці поділяють думку, що кіммерійці були іраномовними племенами. Суспільний лад. З ранніх часів у кіммерійців склалася рабовласницька держава, були сформовані великі військові загони, на чолі яких стояли царі та вожді. Вони вели грабіжницькі війни з сусідами для захоплення їхнього майна.

Давні джерела сповіщають про могутню кіммерійську кінноту, озброєну залізними мечами, луками та стрілами, бойовими молотами та булавами. Кіммерійці здійснювали завойовницькі походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У постійних війнах слабшала кіммерійська держава. У VII ст. до н.е. важкого удару їй завдали скіфи.

Господарське життя і побут. Більшість кіммерійців вела кочовий та напівкочовий спосіб життя, тому їх поселення були, як правило, короткотривалими. Гомер згадує цей народ як «уславлених кобилодойців, молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». Проте вони були не лише скотарями, а й хліборобами. Для деякої частини кіммерійського населення саме хліборобство було головним заняттям.

 

Скіфи

Ареал розселення. З VII ст. до н.е. на теренах сучасної України з'явилися могутні кочові племена скіфів, які, як і кіммерійці, належали до іраномовної групи племен. У своїй «Історії» Геродот писав, що самі скіфи називали себе околотами.

Велика територія на півдні між Доном та Дунаєм, де розселилися скіфи, отримала назву Скіфія. Геродот, який відвідав цю країну, залишив відомості, що цей кочовий народ поділяється на скіфів-скотарів, скіфів-орачів та царських скіфів.

Суспільний лад. На чолі скіфської рабовласницької держави стояли племена царських скіфів. У IV ст. до н.е. влада над усіма скіфами зосередилася в руках одного царя — Атея. Йому належала вся військова, політична та судова влада. Крім того, він частково виконував функції верховного жерця. Влада царя обожнювалася.

Основою скіфського суспільства була мала сім'я, яка володіла худобою та домашнім майном.

Скіфи вели родовід по чоловічій лінії; у них було поширене багатоженство, причому старша жінка посідала привілейоване становите. До нас дійшли відомості, що скіфські жінки користувалися рум'янами і білилами.

Довгий час у суспільному житті скіфів велику роль відігравала рада скіфів (народні збори). Але з розвитком рабовласницьких відносин її роль зменшується.

У Ш ст. до н.е. сарматські племена витіснили скіфів з території Північного Причорномор'я.

Господарське життя і побут. Скіфи-скотарі кочували на схід від пониззя Дніпра разом з численними стадами в пошуках нових пасовищ.

Повсякденним заняттям царських скіфів була військова справа. Скіфські воїни були мужні й кмітливі в бою. Наприклад, під час війни із перським царем Дарієм вони застосовували тактику виманювання та знесилення ворога.

Сармати

Ареал розселення. У ЇІІ ст. до н.е. - III ст. н.е. панівне становище в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї посідають сармати (інша назва — савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор'я — «Скіфія» — зникає з праць античних істориків. Натомість виникає назва «Сарматія», яка, проте, була лише географічним окресленням території, на якій проживала група племен, що прийшли з Волги й мали спільне зі скіфами іраномовне походження.

Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та алани. Але не всі вони одночасно з'явилися в Північному Причорномор'ї — одне змінювало інше в міру просування попереднього на захід. Першими на території сучасної України з'явились язиги, слідом за ними — роксолани і т.д. У II ст. н.е. на теренах сучасної України з'являються алани. Підпорядкувавши собі інші сарматські племена, вони поступово просунулися до Дунаю. Назва «сармати» була замінена на назву «алани».

Суспільний лад. У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були рівноправними з чоловіками, їздили верхи, полювали, брали участь у боях. Інколи вони виконували функції жриць.

Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів. Історики вважають, шо сармати в політичному розвитку не перейшли до утворення держави.

На початку нашої ери (близько IV ст. н.е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, останнім удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів.

Велике значення в житті сарматів мали війни. Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли та торгівля.

. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи.

 

 

5.Походження слов'ян та їх розселення на території України

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості.

Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ»він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давні слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорі походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. Існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьків-щиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фас-мер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала віс-ло- одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Спла-винським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою.

Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро- одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів:

На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

 

 

6. Утворення Руської держави. Роль норманів у процесі формування державності у Середньому Подніпров'ї у ІХ-Х ст.

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний лтописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ» трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави.

Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи— скіфами, кельтами, сарматами, аланами. У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму.

Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній внаслідок діяльності конкретної історичної особи.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок. Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.

XX ст.

Друга половина XIX ст. для українського національного руху в Наддніпрянській Україні пройшла під знаком діяльності громад. Перша громада виникла наприкінці 50-х років у Петербурзі. До її складу входили, зокрема, і колишні кирило-мефодіївці М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський. Деякий час вона була центром українського національного життя. Після утворення у 1861 р. київської громади, функції головного осередку національно-культурної роботи перебирає на себе ця організація. У цей час до київської громади входили В.Антонович, М.Драгоманов, Д.Чубинський, Ф.Вовк, І.Нечуй-Лєвицький, Т.Рильський та ін. Члени громад вважали, що їх основним завданням є поширення освіти та пробудження національної свідомості народу. Вони видавали українську наукову і популярну літературу, брали активну участь у роботі недільних шкіл, проводили численні народознавчі дослідження. Але в повній мірі реалізувати завдання агітаційного етапу громадівцям не вдалося. Серйозною перешкодою для них стала репресивна і русифікаторська політика російської імперської влади. Заборони українського друку, закриття українофільських організацій, переслідування найбільш активних членів цих організацій створювали вкрай несприятливі умови для помірковаио-ліберального українського руху.

Найвидатнішим ідеологом громадівського руху був Михайло Петрович Драгоманов. Емігрувавши через переслідування російських властей у 1875 році за кордон, М.Драгоманов почав відверто декларувати свої політичні погляди у пресі. Він був прихильником ідей демократизму та федералізму і намагався поєднати завдання українського визвольного руху з сучасними йому західно-європейськими ліберально-демократичними та соціалістичними течіями. Драгоманов критично відносився до ідеї побудови окремої української держави, оскільки взагалі вважав державність тимчасовою історичною реальністю. Не заперечуючи корисність держави в минулому, він гадав, що великого майбутнього вона не має, і в перспективі державні порядки трансформуються в громадські. Майбутнє, на думку Драгоманова, за федераціями, як союзами громад. Український національний рух він всіляко спрямовував на завдання федералізації тих держав, до складу яких входили українські етнічні землі. М.Драгоманов відстоював ідею створення відокремленої від загальноросійських всеукраїнської революційної організації — національної політичної партії.

У 70-тих роках великого розмаху набуває народницький рух. В основі ідеології народників лежала віра в російське селянство як носія "вищої життєвої мудрості". Розповсюдження в народницькому середовищі набула теорія "неоплатного боргу". Означена теорія виходила з того, що інтелігенція начебто знаходиться в неоплатному боргу перед народом, перед селянством, оскільки вона користується здобутками суспільного прогресу, котрий досягається за рахунок поневолення народу. Повертати свій борг інтелігенція має беззастержною революційною діяльністю. З 1874 демократична народницька інтелегенція розгорнула "масове ходіння в народ" в селянство з метою пропаганди. Але серед селян заклики до бунту не отримали серйозного відгуку і співчуття. Було заарештовано понад тисячу пропагандистів-народників. У 1876 році народники створили революційну організацію "Земля і Воля". Ця організація, враховуючи негативний досвід першого "ходіння в народ", намагалась перейти від "бродячої" пропаганди до створення осілих поселень революціонерів на селі, однак і ці спроби зазнали невдач. Невдачі спонукали народників до радикальних змін у тактиці. У 1879 році відбувається розкол "Землі і Волі" на "Чорний Переділ" і "Народну Волю". І якщо чорнопередільці, загалом прагнули дотримуватись старої, землевольської програми і тактики, то "Народна Воля" зробила ставку на терористичну діяльність, вершиною якої стало вбивство у 1881 році царя Олександра II.

В Україні народовольські організації існували у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах. Одним з кервіників "Народної Волі", організатором замахів на царя був колишній громадівець Андрій Желябов.

Перша українська політична партія була створена галицькими учнями М.Драгоманова, Іваном Франком, Михайлом Павликом та іншими у 1890 році. Вона отримала назву Русько-українська радикальна партія. Згодом в партії утворилось дві течії: "драгоманівська" - Іван Франко та його послідовники, і "марксистська" - Юліан Бачинський, Євген Левицький, Володимир Охримович, В'ячеслав Будзиковський та інші. Вже в березні 1891 року представники останнього напрямку виступили з ревізією програми своєї партії. Вони заявили, що завдання досягнення автономії України, як то передбачала програма, є недостатнім, що потреби розвитку народів вимагають, аби "кожна народність, під загрозою загибелі, була організована в самостійний політичний орган - новожитну централізовану державу".

На Наддніпрянщині політичні умови для українських організацій через репресії російського уряду були гіршими. Тому не випадково, що перша політична партія утворилась тут пізніше, у 1899 році. Сталось це у Харкові. Засновники назвали свою партію Революційною українською партією (РУП). Ініціаторами її утворення вважаються Дмитро Антонович та Михайло Русов. Активну роль в заснуванні і діяльності цієї партії відігравали студенти Харківського технологічного інституту Л.Мацієвич, О.Коваленко та Ю.Коллард. Першим програмним документом РУПу став написаний харківським адвокатом Миколою Міхновським маніфест "Самостійна Україна" де теж на перший план висувалась боротьба за політичну незалежність України. Але якщо на Західній Україні гасло самостійності поступово стає провідним для українських політичних партій (принаймні як програма - максимум), то на Наддніпрянщині його знову витісняє федералістична ідея, обмеження політичних завдань досягненням автономії.

Окупаційний режим в Україні

Німецькі окупанти, захопивши Україну, поводили себе як господарі, встановивши свій «новий порядок» — режим найжорстокішого терору і насильства. Вони здійснили розчленування території України на окремі адміністративні частини.На місцях було створено міські управи на чолі з бургомістрами й волосні управи, очолювані старшинами. В селах призначались старости, для підтримання порядку була створена поліція. Утворюючи «цивільне управління», німці взяли під контроль всі сторони суспільного життя. Практично на всій території, загарбаній окупантами, у містах, центрах комунікацій функціонували військово-польові суди, комендатури, каральні загони (зондеркоманди СС), таємна поліція (гестапо), служба безпеки (СД) та ін. Щоб мати підтримку населення, окупанти використовували факти недавнього минулого. Через газети, плакати, інші пропагандистські матеріали вони розповідали правду про голодомор 1932—1933 р., насильницьку колективізацію, репресії в Україні, що справило на людей тяжке враження.Одночасно окупанти обіцяли жителям окупованих територій аграрну реформу, вільний розвиток української культури, повернення полонених солдатів додому. Ці обіцянки іноді (в перші місяці війни) виконувались. У деяких місцях роздавався колгоспний інвентар. Де-не-де дозволялося працювати українським школам та культурно-просвітницьким організаціям за умови, що вони дотримуватимуться нацистської ідеології та лояльності до окупаційного режиму.Але «новий порядок» не виправдав надій того українського населення, яке спочатку прихильно ставилося до німців, зустрічаючи їх як визволителів від сталінського режиму. Він завдав українцям таких страждань, такого розмаху терору, у порівнянні з яким радянське минуле уявлялось майже безхмарним існуванням.

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток Німеччини з перспективою знищення або витіснення місцевого населення. Сотні тисяч жителів великих міст України стали жертвами організованого окупантами голоду. Окупанти розпочали жорстокий терор проти мирного населення. Під час каральних операцій з використанням зондеркоманд СС або загонів місцевих колабораціоністів було знищено сотні сіл. Особливо жорстоко розправлялися окупати з євреями, масове знищення яких відбувалося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також у Львові, Бердичеві, Одесі. Окупаційна влада здійснювала широкомасштабну програму економічного пограбування України. В Німеччину вивозилося устаткування, сировина, продовольство, твори мистецтва Т навіть родючий чорнозем. Окупаційна влада прагнула налагодити роботу українських підприємств, електростанцій, залізниць. Робочий день тут тривав 12—14 годин, заробітна плата була мізерною. Оголосивши всі землі власністю рейху, німці не ліквідували колгоспів, їх вважали «общинними господарствами», «державними маєтками» з примусовою працею селян і передачею всього виробленого і вирощеного окупаційним властям. В перспективі передбачалася передача кращих земель німецьким колоністам.Визволення України 1943-1944 рр.Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного, Південно-Західного та Воронезького фронтів почало визволення України від німецьких окупантів. В результаті проведення наступальних операцій до початку березня 1943 р. були звільнені північно-східні райони Донбаса і Харків (15 лютого 1943 р.). Однак сили ворога знову були недооцінені. Вважалося, що німецькі війська неспроможні до активних дій І скоро мусять відійти за Дніпро. Однак німецьке командування у березні 1943 р. завдало Червоній армії потужного контр­удару з району Краснограда, внаслідок чого вона з великими втратами змушена була залишити Харків (16 березня 1943 р.) і відійти за Сіверський Донець.Новий етап визволення України розпочався влітку 1943 р. після поразки німців у боях під Курськом. Під тиском переважаючих сил радянської армії німці змушені були залишити Харків і відступити з Лівобережної України за Дніпро. Восени 1943 р. почалося форсування Дніпра радянськими військами. 6 листопада був взятий Київ. На початку 1944 р. почалося визволення Правобережної України. У лютому була проведена Корсунь-Шевченківська операція, де потрапило в оточення значне угрупування вермахту. Радянські війська у січні-березні 1944 р. оволоділи Житомиром, Бердичевом, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Кривим Рогом. Новий радянський наступ розпочався у березні 1944 р. і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський, Кримський півострів. Під час проведення Львівсько-Сандомирської операції 27 липня 1944 р. був звільнений Львів, а пізніше Станіслав. Східно-Карпатська операція у жовтні 1944 р. завершила визволення України вигнанням німецьких та угорських військ з Закарпаття. Звільнивши Україну, радянські фронти продовжували бойові дії за кордонами СРСР, виганяючи окупантів із Східної Центральної Європи, переможно за­кінчивши війну 9 травня 1945 р.Відновлення радянської влади на звільнених територіяхНаселення звільнених районів радісно вітало радянські війська, оскільки сподівалося на серйозні соціально-політичні зміни, демократизацію суспільного життя. З радянськими військами повертався і сталінський тоталітарний режим, що починався з пошуків «ворогів народу». Органи НКВС арештовували поліцаїв, представників адміністрації, призначеної окупантами. Проводились показові суди над військовими злочинцями.Із просуванням радянських військ по території України у містах і селах вживали мобілізаційних заходів. Вони проводилися надзвичайно жорстоко. Мобілізованих-в армію, без навчання і підготовки юнаків та чоловіків, часто без зброї та обмундирування, у складі так званих груп прориву кидали під вогонь ворога на найскладніших ділянках фронту, щоб вимотати його і змусити витратити якомога більше боєприпасів. Масові мобілізації супроводжувалися насильницьким вилученням у населення хліба та інших видів продовольства, що дивом збереглися після гітлерівської окупації. Населення, особливо сільське, після вигнання німців залишалося на грані виживання.Одним з найбрутальніших заходів радянської влади в останні роки війни були депортації цілих народів, звинувачених у співробітництві з німецькими окупантами. Так одразу ж після звільнення Криму за рішенням Державного комітету оборони у травні 1944 р. були виселені татари (238,5 тис). Втрати України у Другій світовій війні Україна втратила понад п'яту частину насе­лення: 3 млн. на фронтах і 5,5 млн. - в зоні окупації. Понад 10 млн. українців залишились без житла і проживали в нетрях або землянках. Промисловість і сільське господарство перебували у стані розрухи. Катастрофічне зменшилося виробництво промислової продукції. 1945 р. Різко знизився рівень життя населення. Не вистачало продовольства та найнеобхідніших промислових товарів.

 

Становлення та розвиток людського суспільства на території України в ранній період (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, ранній залізний вік)

. Ранній палеоліт

(від появи людини до 150 тис. років тому)

Первісна людина на території України з'явилась майже 1 млн років тому, в період раннього палеоліту. Рештки найдавніших стоянок первісних людей на територіїУкраїни знайдені біля с. Королеве (Закарпаття), Всього відомо на території України понад 30 стоянок доби раннього палеоліту. Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне

людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася наоснові кровнородин-них стосунків.

Здобували їжу колективом,

Середній палеоліт (150—35 тис. років тому) Наприкінці раннього палеоліту природа зазнала значних змін: клімат став сухішим, відбулося деяке підняття поверхні, розпочалося чергове, але на цей раз найбільше похолодання. Наслідки цих кардинальних зрушень у природі стали особливовідчутними у середньому палеоліті (мустьєрська епоха).. На території України південна межа максимального зледеніння орієнтовно проходила повз такі сучасні міста: Львів, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми. Зміни в природі змусили первісну людину пристосовуватися до новихумов існування., довелося добувати одяг, житло, вогонь. Помітне зменшення флори, зумовлене сухим

різкоконтинентальним кліматом, поява нових представників фауни —мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів, печерних ведмедів таінших тварин, призвели до того, що традиційне для попереднього періодузбиральництво дедалі більше поступається місцем полюванню, яке відіграє у житті людини мустьєрсь-кої епохи вирішальну роль. У цей часпомітно поліпшується технологія виготовлення знарядь праці,.. Внаслідок еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (назва походить від місцевості у Німеччині, де було знайдено рештки кісток). Пізній палеоліт (35—11 тис. років тому)

Цей етап в історії людства порівняно з попередніми досить короткий, завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу — homo sapiens. Цю людиу називають кроманьйонцем. З появою кроманьйонців процес удосконалення та урізноманітнення знарядь праці пішов надзвичайно швидкими темпами. ю.

Мезоліт (106 тис. років тому)

Зявлячються лук і стріли, розвивається збиральництво, рибальство, розпочинається приручення тварин.

6- 4 тис. до н.е.- неоліт удосконалюються знаряддя праці, землеробство і скотарство, виникає ліпна кераміка, культури: лінійно-стрічкова, буго-дністровська.

4-3 тис. до н.е. – енеоліт, обробка міді, прогрес у землеробстві і скотарстві, винайдено гончарне коло. Трипільська культурап, 1893 В.Хвойка, вшановували власних богів.

2-1 тис. до н.е. бронзовий вік перехід мід матріархату до патріархату, поділ праці, зароджуються класи, винайдено ткацький верстат.

З.Античні міста-держави в Північному Причорномор'ї

На рубежі УПІ-УП ст. до н.е. на північних берегах Чорного та Азовського морів виникли античні (стародавні) грецькі міста-держави (поліси). «Велику грецьку колонізацію» зумовила ціла низка причин. Узагальнюючи доробок науковців, український історик О. Бойко виділяє такі теорії грецького переселення:

• демографічна , аграрна , •сировинна , військова , соціальна , етнічна , •сукупність усіх вище названих чинників. Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія (нині с. Парутіне в гирлі Південного Буга), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Пантикапей (місце сучасної Керчі), Тіра (на місці нинішнього Білгорода-Дністровського), Феодосія (Крим), Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії), Танаїс (гирло Дону) та ін.

Античне місто складалося з двох частин: безпосередньо з укріпленого поліса та хлібо­робських селищ. Кожне місто мало могутні мури, власне військо, охорону, карбувало монету, видавало закони. Жителі міст обробляли поля, розводили виноградники, займалися ремеслами, вели жваву торгівлю із сусідами та Грецією.

Демократичний устрій грецьких міст-держав

На початку свого існування грецькі міста були рабовласницькими республіками. Право брати участь в управлінні містом мали лише вільні громадяни-чоловіки з 25 років. Жінки, іноземці, раби були позбавлені виборчих прав. Уся законодавча влада в містах зосереджувалися в руках народних зборів, до яких мав право ввійти будь-який громадянин міста; виконавча — у руках ради міста, яка обиралася на однорічний термін.

 

Боспорське царство

У V ст. до н.е. деякі античні держави Північного Причорномор'я (Пантикапей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія. Гермонасса, Кеші, Корокондама і Патрей) об'єдналися в Боспорське царство з центром у Пантикапеї. Нова держава включала в себе землі Керченського й Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону.

За формою правління ця країна була монархією. У руках боспорських царів зосереджувалася вища законодавча, виконавча й судова влада. Царська влада поширювалася на армію, флот, а також на підвладні племена, які входили до складу Боспорської держави.

IV—III ст. до н.е. Боспорське царство переживало найбільше піднесення. Основу економічного життя становили хліборобство, ремесла, торгівля та рибальство.

Проте в II ст. до н.е., коли на Боспорську державу почали тиснути з одного боку скіфи, з другого — Римська імперія, політичний та економічний стан країни різко погіршився. У 107 році до н.е. Боспорське царство охопило велике повстання рабів під проводом Савмака. Були вбиті багато рабовласників і сам цар, решта знаті втекла в Херсонес. Пантикапей, Феодосія та інші міста були захоплені повстанцями, а царем Боспорської держави проголошено Савмака.

У IV ст. н.е. Боспорське царство під ударами гунів припинило своє існування. Суспільне життя античних міст-держав

Античні міста відзначалися значним розвитком освіти, медицини та культури.

Занепад античних міст-держав у Північному Причорномор'ї, на думку істориків, був пов'язаний із загальною кризою рабовласницького суспільства, вторгненням у Південно-Східну Європу готських племен з Балтії (III ст. н.е.) та гунів з Центральної Азії (IV ст. н.е.).

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.176.189 (0.018 с.)