РОЗДІЛ 1. ЗМІСТОВА І ЛІНГВІСТИЧНА КОМПОЗИЦІЯ НАУКОВОЇ РОБОТИ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

РОЗДІЛ 1. ЗМІСТОВА І ЛІНГВІСТИЧНА КОМПОЗИЦІЯ НАУКОВОЇ РОБОТИ



ЗМІСТ

РОЗДІЛ 1. ЗМІСТОВА І ЛІНГВІСТИЧНА КОМПОЗИЦІЯ НАУКОВОЇ РОБОТИ

1.1. Стиль і мовлення…….……………………………………………….……...

1.2. Науковий текст як комунікативне явище……………………………………

1.3. Основні поради щодо виконання наукової роботи……………………..…..

1.4. Композиційні елементи наукової роботи: мовне оформлення ……………

1.5. Цитування та посилання на джерела…………………...................................

1.6. Список використаних джерел………………………………………...……...

1.7. Анотування наукових джерел………………………………………..………

1.8. Типові помилки в написанні та оформленні наукових робіт……………..

1.9. Стаття як самостійний науковий твір……………………………………….

1.10. Науковий етикет……………………………………………………………

РОЗДІЛ 2. ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ ЗАСОБИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАУКОВОГО ТЕКСТУ

2.1.Репрезентація наукового мовлення на лексичному рівні …………….….

2.2. Використання повнозначних частин мови………………………………..

2.3.Службові частини мови…………………………………….………………

2.4. Синтаксис наукового мовлення………………………..………………….

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ І РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………………………………………

РОЗДІЛ 1. ЗМІСТОВА І ЛІНГВІСТИЧНА КОМПОЗИЦІЯ НАУКОВОЇ РОБОТИ

Стиль і мовлення

 

Наукові роботи різних жанрів характеризу­ватися не лише високим рівнем змісту, відповідною струк­турою, а й оформленням. Тому одночасно з написанням тек­сту наукової праці здійснюється процес її оформлення, що відбу­вається на кожному етапі дослідження, а не лише на останньому.

Особливі вимоги висуваються до мовлення і стилю викладу матеріалу, тому детально зупинимося на основних із них.

Характерною особливістю наукового мовлення є формально-логічний спосіб викладення матеріалу, наявність міркувань, що сприяють доказу істини, обґрунтуванню основних висновків дослідження. Не менше значення має смислова завершеність, цілісність і зв'язність думок. Для вираження логічних залежностей у мові є спеціальні функціонально-лексичні за­соби зв'язку, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже, таким чином та ін.), на заперечення (проте, тим часом, але, тоді як, тим не менше, аж ніяк), на причинно-наслідкові зв’язки (таким чином, тому, завдяки цьому, внаслідок цього, крім того, до того ж), на перехід від однієї думки до іншої (раніше ніж перейти до..., звернімося до..., розгляньмо..., зупинимо­ся на..., розглянувши, перейдемо до..., необхідно зупинитися на..., необхідно розглянути... ), на підсумок, висновок (отже, та­ким чином, на закінчення зазначимо, все сказане дає змогу зробити висновок..., підсумовуючи, слід сказати...). Засоба­ми логічного зв'язку можуть виступати займенники, прикметники і дієприкметники (даний, той, такий, названий, вка­заний та ін.).

Для наукового тексту характерними є цілеспрямованість і прагматизм, томуцінними є лише точні, отримані в результаті тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти, що зумовлюють однозначність їх словесного вияву і, отже, використання спеціальної термінології.

Через термін не тільки пізнається наукове поняття й логіка наукового мислення, а й логіка самої науки. Завдяки спеціальним тер­мінам стає можливим у короткій та економній формі давати розгорнуті визначення і характеристики наукових фактів, понять, процесів, явищ.

Зазначимо, що науковий термін — це не просто слово, а втілення сутності даного явища. Тому не можна довільно змішувати в одному тексті різну термінологію, пам'ятаючи, що кожна галузь науки має свою, притаманну тільки їй, тер­мінологічну систему і прагне довстановлення точних од­нозначних термінів, що відповідають її сучасному стану.

Специфічною є також фразеологія наукової про­зи, її функція, — з одного боку, визначати логічні зв'язки між частинами висловлювань (можна навести результати..., як показав аналіз..., на підставі отриманих даних..., підсумо­вуючи сказане..., звідси випливає, що... та ін.), з іншого боку, в поширеній формі позначати певні поняття, виконуючи, по суті, роль термінів (інформатизація суспільства, документно-комунікаційна система та ін.).

Є також деякі особливості наукової мови, що суттєво впливають на мовленнєвостилістичне оформлення наукового дослідження: наявність великої кількості іменників із абстрактним значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд, вивчення та ін.).

У науковій лексиці широко послуговуються відносними прикметниками, оскільки саме вони, на відміну від якісних, дають змогу з граничною точністю вказувати достатні й необхідні ознаки понять (науковий, професійний, психологічний, реальний). У науковому тексті, використовуючи якісні прикметники, перевагу нада­ють аналітичним формам вищого та найвищого ступенів. Для утворення найвищого ступеня часто використовують слова «найбільш», «найменш».

Дієслово і дієслівні форми виконують у тексті особливе інфор­маційне навантаження, служать для окреслення постійної ознаки предмета (у наукових законах, закономірностях, встановлених раніше або у процесі розвідки), використовуються також при описі ходу дослі­дження, доведення.

Широко вживаються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, бо вони не фіксують ставлення до дії, яка описується, на момент висловлювання. Рідше використовують дієслова умовного і майже ніколи — наказового способу. Часто послуговуються зворотними дієсло­вами, пасивними конструкціями, що зумовлено необхідні­стю підкреслити об'єкт дії, предмет дослідження (наприклад, «у даній статті розглядаються ...», «передбачено виділити додаткові чинники ...»).

У науковому мовленні дуже поширені вказівні займенники «цей», «той», «такий». Вони не тільки конкретизують предмет, а й визначають логічні зв'язки між частинами висловлювання (наприклад, «ці дані служать достатньою підставою для ви­сновку ...»). Займенники «щось», «дещо», «що-небудь» через неконкретність їх значення в тексті наукових робіт, як правило, не використовуються.

Певні особливості має синтаксис наукового мовлення. Важливою ознакою синтаксичного рівня наукового стилю є виведення із структури речення суб’єкта дії і зосередження уваги на самій дії. Через те у науковому стилі переважають безособові речення. Наприклад:

За минулий рік досягнуто позитивних зрушень у співпраці України з Європейським Союзом.

Для досягнення мети було поставлено такі завдання.

У мові наукових текстів особливо часто трапляються великі за обсягом складної будови речення. Переважають складні сполучникові речення (складносурядні та складнопідрядні), оскільки сполучники дають змогу членувати зміст і чіткіше передавати смислові і логічні зв’язки між частинами змісту і речення. Складні речення є зручною формою вираження складної системи наукових понять, установлення певних відношень між ними: причина і наслідок, доведення і висновки тощо. Усі види речень часто ускладнені відокремленими членами речення (відокремлені обставини, означення, додатки, прикладки), що підвищує їх спаяність. Наприклад:

Враховуючи досвід країн ЄС щодо регулювання міжрегіонального співробітництва, активізація співпраці областей України повинна відбуватися як на міжнародному, так і національному рівнях.

Зміцнення місцевої демократії, посилення прозорості адміністрацій і наближення державних органів влади до громадян – користувачів державних послуг – є пріоритетними напрямами роботи французького уряду й адміністрацій усіх рівнів у руслі державної реформи на найближчі роки.

Підкреслена логічність викладу в науковому тексті виявляється також у вживанні однорідних членів речення із узагальнювальним словом, які розкривають родове поняття за допомогою вужчих, видових понять. Наприклад:

Досліджуючи особливості регіональної політики в період до 2002 року, В. Чужиков відзначає такі основні інструменти її реалізації: інвестиційні гранти, субсидіювання відсоткових ставок, податкові пільги, субсидії, пов’язані з використанням робочої сили, транскордонні пільги.

Широко вживаються у наукових текстах вставні слова і словосполучення, які увиразнюють логіку мислення, послідовність викладу (по-перше, по-друге, відповідно, отже). Наприклад:

По-друге, цей орган центральної виконавчої влади має бути об’єктивним і незалежним, міжгалузевим та міжрегіональним, підпорядковуватися Кабінету Міністрів України.

Для об’єднання частин тексту, зокрема тісно пов’язаних логічними зв’язками абзаців, використовуються слова і словосполучення, які вказують на цей зв’язок: тому, спочатку, потім, насамперед, насамкінець тощо: Насамперед необхідно зазначити, що питання генези та розвитку індивідуальної складової ділової активності досі не вивчене.

Підкресленій логічності і послідовності викладу сприяє також і прямий порядок слів у реченні.

Писемна наукова мова має й суто стилістичні особли­вості. Об'єктивність викладу — основна її стилістична риса. Звідси наявність у тексті наукових праць вставних слів і словосполучень на позначення ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи інший факт можна подати як достовірний (насправді, зрозуміло), припус­тимий (треба гадати, очевидно), можливий (можливо, ймо­вірно).

Обов'язковою вимогою об'єктивності викладу матеріалу є також вказівка на джерело повідомлення, автора висловле­ної думки чи якогось виразу. У тексті цю умову можна реа­лізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словоспо­лучень («за повідомленням», «за відомостями», «як свідчить», «на думку», «за даними», «на нашу думку» та ін.).

У науковому мовленні вже досить чітко сформува­лися певні стандарти викладення матеріалу. Наприклад, експеримен­ти описуються зазвичай за допомогою особових дієслівних форм на -но і -то (одержано, вирішено, проаналізовано та ін.). Використання подібних синтаксичних конструкцій дає змо­гу сконцентрувати увагу читача тільки на самій дії. Суб'єкт дії при цьому залишається невизначеним, оскільки вказівка на нього в такого роду наукових текстах необов'язкова.

Стиль писемного наукового мовлення — це безособовий монолог. Тому виклад ведеться від третьої особи, бо увага зо­середжена на змісті та логічній послідовності повідомлення, а не на суб'єкті.

Вираз авторства через «ми» дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи людей, на­укової школи чи наукового напрямку. І це цілком зрозумі­ло, оскільки сучасну науку характеризують такі тенденції, як інтеграція, колективність творчості, комплексний підхід до вирішення проблем. Займенник «ми» та його похідні як­найкраще передають і відтінюють ці тенденції. Проте нагромадження в тексті займенника «ми» справляє малоприємне враження. Тому автори наукових праць використовують й інші звороти без цього займен­ника, зокрема конструкції з неозначено-особовими речення­ми («Спочатку проводять відбір об'єктів для аналізу, а потім встановлюють їх відповідність за розмірами еталонів...»). Аналогічну функцію виконує речення з безособовими дієприслівними формами на -но і -тоРозроблено комплексний підхід до вивчення...»).

Властивостями, які визначають культуру наукового мовлення, є точність, ясність і стислість. Смислова точність — одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значу­щості інформації, поданої в тексті наукової праці. Недоречно вжите слово може суттєво викривити смисл на­писаного, призвести до подвійного тлумачення тієї чи іншої фрази, надати всьому тексту небажаної тональності.

Ще одна необхідна ознака наукового мовлення — її ясність (вміння писати доступно й дохідливо). Практи­ка показує, що особливо багато неясностей виникає там, де автори замість точних кількісних значень використовують слова і словосполучення з невизначеним або занадто уза­гальненим значенням. Дуже часто автори наукових розвідок пишуть «та ін.», не знаючи, як продовжити перелік, або вводять до тексту словосполучення «цілком очевидно», коли не можуть викласти інших аргументів. Звороти «відомим чином» або «спеціальним методом» нерідко засвідчують, що автор у пер­шому випадку не знає яким чином, а в другому — яким саме методом.

Здебільшого порушення ясності викладу викликане на­маганнями окремих авторів надати своїй праці уявної нау­ковості. Причиною неясності висловлювання може стати не­правильне розташування слів у реченні.

Простота викладу сприяє тому, що текст наукової роботи читаєть­ся легко, думки автора сприймаються без ускладнень. Голов­не у мовностилістичному оформленні тексту дослідження по­лягає в тому, щоб його зміст за формою викладу був доступний для того кола вчених, на яких ця праця розрахована.

Стислість — це ще одна необхідна й обов'язкова ознака наукового мовлення. Реалізація її допомагає уникнути непотрібних повторів, надмірної деталізації і словесного мот­лоху. Кожне слово і вираз служать тут тій меті, яку можна сформулювати так: не тільки якомога точніше, а й якомога стисліше донести суть справи.

Багатослів'я, або мовна надмірність, найчастіше вияв­ляється у вживанні зайвих слів. Щоб уникнути багатослі­в'я, необхідно передусім боротися із плеоназмами, коли до тексту «проникають» непотрібні слова. Вони не тільки свідчать про мовну недбалість її автора, а й часто вказують на не­чіткість його уявлення про предмет дослідження або на те, що він просто не розуміє точного значення слів, узятих із чу­жої мови.

До мовленнєвої надмірності слід віднести вживання без потре­би чужомовних слів, які дублюють українські й тим самим невиправдано ускладнюють вислів.

Інший різновид багатослів'я — тавтологія, тобто повто­рення одного й того ж іншими словами. Багато наукових робіт переповнено повтореннями однакових або близьких за зна­ченням слів.

Окрім лексичних форм багатослів'я в наукових роботах трап­ляються і стилістичні вади, серед яких переважають канцеля­ризми, що засмічують мову, надаючи їй казенного відтінку. Особливо часто канцеляризми потрапляють у наукове мовлення через недоречне використання так званих прийменникових сполук, позбавляючи її емоційності і стислості (у справі, по лінії, за рахунок, у частині).

Буває, що в науковій роботі виникає необхідність подати у певній послідовності технологічні операції, трудові прийо­ми тощо. У таких випадках зазвичай використовують складні безсполучникові речення, у першій частині яких містяться слова із узагальнювальним значенням, а в наступних — такі, що за пунктами конкретизують зміст першої частини. При цьому рубрики переліку будуються однаково, подібно до од­норідних членів з узагальнювальними словами. Порушення однаковості рубрик у переліку — доволі поширений недолік мовлення багатьох досліджень.

 

Підготовка чернетки

Роботу над чернеткою починають із компо­нування основної частини, потім пишуть висновки і, в остан­ню чергу, вступ.

Писати слід на одному боці стан­дартних аркушів, залишаючи широкі, до 1/4 аркуша, поля та досить широку відстань між рядками, що дасть змогу робити необхідні вставки, вилучати непотрібні частини тексту або перекомпоновувати матеріал, не переписуючи всієї роботи. Під час написання тексту слід одразу роби­ти попередню нумерацію сторінок.

Кожна частина пишеться спочатку на чернетці відповідно до складеного плану. Найголовніше на цьому етапі — зафіксувати основні думки, систему доказів, не втрачаючи логіки викладу.

Готову чернетку відкладають на два-три дні і тільки після цього перевіряють і критично оцінюють її загальний зміст. Відкориговану чернетку з не­обхідними правками показують науковому керівнику. Якщо він схвалив його, можна починати детальне шліфу­вання тексту, намагаючись з'ясувати, чи вдалось автору з достатньою повнотою, точно і доступно передати основні ідеї, методи, висновки і рекомендації.

Редагування тексту

На відміну від попереднього етапу, на якому увагу було зосереджено на загальному змісті роботи, під час редагу­вання перевіряється і критично оцінюється її літературне оформлення. Спочатку слід скоротити другорядний мате­ріал, поліпшити архітектоніку наукової роботи, перевірити, як обґрунтовано висновки, чи логічно пов'язані вислов­лювані ідеї, чи немає повторів, чи послідовно викладено матеріал, визначити доцільність використання й місце в рукописі таблиць та ілюстрацій. Після цього вдосконалюєть­ся стиль, перевіряється граматика, орфографія й пунктуація, звіряються посилання. Наприкінці роботи над рукописом остаточно коригується зміст, узгоджуються заголовки у змісті й тексті, складається список використаних джерел.

Під час редагування рукопису доцільно користуватися коректурними знаками.

Наукове мовлення будується на основі послідовного й доказового мислення, тому дослідник, який працює над науковою роботою, має бути обізнаний з основними закона­ми логіки: тотожності, суперечності, вилучення третьо­го, достатньої основи. Знання цих законів значно полегшує підготовку тексту наукового дослідження, а їх порушення призво­дить до логіко-стилістичних помилок.

Закон тотожності вимагає уникати невизначеності, неконкретності, двозначності міркувань, які можуть стати причиною такої логічної помилки, як «підміна тези». Ця помилка виникає тоді, коли аргументи доказів не відповідають тезі, бо, почавши міркувати про одне, автор непоміт­но для себе переходить до чогось іншого.

Суть закону суперечності полягає в тому, що не можуть бути одночасно істинними два висловлювання, одне з яких щось стверджує про предмет, а друге заперечує те саме, про той самий предмет, у той самий час.

Закон вилучення третього передбачає, що з двох су­джень про предмет, які суперечать одне одному, одне обо­в'язково є істинним, а друге хибним, і між ними немає і не може бути нічого середнього, тобто такого третього судження, яке також могло б бути істинним у тому самому відношенні, в той самий час. Цей закон вимагає, щоб у випадках, коли є два суперечливих судження, було з'ясова­но, яке з цих суджень є істинним, а яке хибним, замість того, щоб шукати істину в додатковому судженні.

Закон достатньої основи формулюється таким чином: для того, щоб визнати судження про предмет істинним, необхідно вказати достатню основу. Цей закон вимагає, щоб наші думки в будь-якому міркуванні були взаємо­пов'язані, обґрунтовували одна одну, тобто щоб наше ви­словлювання було послідовним і аргументованим.

Викладені вище закони зумовлюють основні вимоги до доведення як особливої форми мислення, характерної для наукових праць. Доведення завжди скла­дається з тези, тобто положення, яке доводиться, та аргу­ментів, тобто суджень, які мають підтвердити тезу. Доведення має відповідати таким важливим вимогам:

1) теза й аргументи повинні бути чіткими, точно сфор­мульованими судженнями; не допускається нечіткість викладу або двозначність;

2) у процесі доведення теза має залишатися незмінною, тобто має доводитись одне й те саме положення;

3) теза та аргументи не повинні бути внутрішньо супе­речливими судженнями; вони не повинні також супере­чити твердженням, які були висловлені раніше;

4) як аргументи слід використовувати положення, іс­тинність яких не викликає сумнівів; не можна шукати підстави для підтвердження думки в ній самій;

5) не треба використовувати під час доведення аргументи, що логічно не пов'язані з тезою, або такі, що є справедливими тільки за певних умов або в певний час.

Робота над стилем

Мова наукової праці свідчить про культуру писемного мовлення її автора, отже, слід подбати про те, щоб мова наукової роботи повністю відповідала нормам сучасної української літературної мови і забезпечувала яскраве і водночас логічно точне вираження думок, суджень, поло­жень, визначень і доказів автора.

Наукове писемне мовлення має свої особливості, які слід враховувати, працюючи над текстом наукового дослідження.

Виразність викладу, чіткість передачі інформації забез­печуються точним добором слів, правильним використан­ням термінів, відсутністю суперечностей в аргументації, документацією тверджень, наявністю таблиць та ілюстрацій.

Інформативна насиченість, лаконічність тексту досяга­ється добором спеціальних синтаксичних структур, часто стандартизованих.

Логічний характер наукового мовлення визначає ши­роке вживання засобів логічного членування тексту й ви­ділення окремих слів або їх груп. Це, з одного боку, прийо­ми зовнішнього оформлення тексту — поділ його на части­ни, розділи, пункти, підпункти, з іншого — чітко виявлені причинно-наслідкові зв'язки між повідомлюваними фактами, власне мовні засоби.

Рубрикація тексту

Під рубрикацією тексту маємо на увазі графічний по­діл тексту на складові частини — абзаци, підрозділи, роз­діли тощо. Рубрикація є зовнішнім вираженням компози­ційної структури тексту. Вона відіграє важливу роль у його сприйнятті: розкриває будову тексту, взаємозв'язок його окремих частин, попереджає, про що йтиметься, дає можливість швидко відшукати потрібний матеріал.

Найпростішою рубрикацією є абзац, тобто кілька речень, які мають спільний предмет викладу і починаються з від­ступу вправо на початку першого рядка. Термін «абзац» вживається у двох значеннях:

1) відступ праворуч на початку першого рядка кож­ної частини документа;

2) відрізок письмового чи друкованого тексту від одного червоного рядка до іншого, що містить надфразову єдність чи її частину, рідше — одне просте чи складне речення.

Типовий абзац складається з трьох частин: зачин (фор­мулюється мета абзацу), фраза (основна інформація абза­цу), коментарі (підбиття підсумків того, про що йшлося в абзаці). Розміщення інформації в абзаці може бути різ­ним. Як правило, перше речення містить основну думку (тему) абзацу і є головним компонентом його структури. Кожне наступне речення продовжує, поглиблює, конкре­тизує інформацію, висвітлену у попередньому реченні. Останнє речення підсумовує викладене. В іншому випадку основна думка може бути зосереджена в першому й остан­ньому реченнях, а проміжні речення виконуватимуть коментувальну функцію.

Абзац вказує на перехід від однієї думки до іншої, допо­магає читачеві робити певні зупинки, повертатися до про­читаного, зосереджуватися над кожною виділеною дум­кою. Доцільно виділяти абзацом фрагменти, які додають модальне значення (сумніву, схвалення, заперечення) тощо.

Вважається, що середня довжина абзацу має бути 4—6 речень.

У науковій літературі правила, за якими у тексті виді­ляються абзаци, зводяться до таких:

1. Речення, які розпочинають абзац, містять ос­новну ідею тексту. Вони можуть розпочинатися вставни­ми словами та зворотами: отже, таким чином, у цілому, зважаючи на викладене, з огляду на наведене вище.

2. Вони містять нову інформацію порівняно з попе­реднім реченням. У таких реченнях вживаються слова та вислови, які не згадуються у попередньому абзаці.

3. Це речення із повторюваною інформацією про одну й ту саму особу (особи), пов'язані дистантним зв'язком. Їх формальна ознака — повторення тих самих іменників у називному відмінку в різних частинах тексту.

4. Речення, що починаються займенниками він, вона, воно, які не належать до останнього іменника попередньо­го речення.

5. Наступні після діалогу чи полілогу речення.

6. Речення, які за смислом не можуть контактувати (розміщуватися) в одному рядку з попереднім, оскільки абзацні речення тексту повинні бути у логічному відно­шенні однорідними і відповідно зіставлюваними.

7. Не слід виділяти в абзац речення, які мають друго­рядне значення. Такі речення не входять в один рядок із зачинами інших абзаців, які виражають основний зміст попередньої частини тексту.

Важливий засіб рубрикації тексту — заголовки і під­заголовки. Слід упевнитися в тому, що назва наукової ро­боти, заголовки її розділів і підрозділів адекватно передають зміст відповідної частини тексту і є логічно повно­цінними, тобто недвозначними, несуперечливими.

Як правило, заголовок виражається словосполученням у функції іменника. Він має бути лаконічним і містити відповіді на два запитання: про що йдеться в тексті? та що в ньому стверджується?

У кінці заголовка знаки пунктуації не ставлять.

Після остаточного узгодження чернетки з керівником можна оформляти чистовий варіант. Перед тим як віддруковувати з чернетки наукову роботу, її слід ста­ранно ще раз перевірити, уточнити назви розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів, таблиць, послідовність розміщення матеріалу, звірити цифрові дані, обґрунтованість і чіткість формулювань, висновків та рекомендацій.

Вступ

Оскільки вступ має давати загальну характеристику виконаного дослідження, тому краще остаточно оформляти його на заключному етапі роботи, коли вже достатньо повно будуть виявлені її результати відповідно до поставлених завдань.

Обґрунтуємо вибір теми та її актуальність. В огляді літератури подамо літературні джерела, що висвітлюють історію розвитку проблеми; теоретичні роботи, які повністю присвячені темі; роботи, які розкривають проблему частково, зробимо короткий висновок про ступінь висвітленості в науковій літературі основних аспектів теми.

Мета дослідження – це уявлення про результат роботи. Мета визначається на основі більш конкретного, детального опису теми дослідження.

Завдання дослідження в сукупності повинні давати уявлення, що слід зробити для досягнення мети. У науковій роботі формулюємо, як правило, від 3 до 5–7 завдань.

Серед мовних засобів оформлення завдань переважають дієслова вивчити, дослідити, проаналізувати, розглянути, визначити, встановити, обґрунтувати, виявити, визначити, перевірити, довести, показати, апробувати та ін., а також іменники фактори, підходи, роль, доцільність, форми, методи, прийоми, технології, критерії, особливості та ін.

Для досягнення поставленої мети i розв'язання завдань у роботі виокремлюють методи. Це шлях, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. У наукових роботах застосовуються як теоретичні (вивчення наукової літератури з проблеми дослідження, державних документів), так і емпіричні методи (спостереження, опитування, анкетування).

Спостереження, як правило, складається з таких етапів, як сприйняття, констатація, опис певного явища (текстів творів різних жанрів та стилів) з допомогою словників.

Опитування як форма вербальної комунікації найчастіше проводиться на основі завчасно продуманих питань в усній чи письмовій формі.

Анкетування проводиться в письмовій формі, містить питання, а також при потребі певні позначки, малюнки, схеми.

Методологiчна основа – це основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Йдеться про головні положення праць вітчизняних і зарубіжних дослідників, що стосуються певних наукових явищ.

Наукова новизна обов'язково має бути скерована на одержання нових знань у конкретній галузі. Зрозуміло, що для молодого дослідника є важким процес здобуття цілком нових знань, тому для цього в наукових роботах новизна визначається переважно такими термінами: доповнено, уточнено, узагальнено, систематизовано, класифіковано, проілюстровано, обґрунтовано, унаочнено .

У магістерській роботі важливо показати відмінність одержаних результатів від відомих раніше, описати ступінь новизни (вперше одержано, удосконалено, дістало подальший розвиток). Кожне наукове положення пропонується формулювати чітко, виокремлюючи його основну сутність і зосереджуючи особливу увагу на рівні досягнутої новизни. Наукове положення має читатися і сприйматися однозначно.

Практичне значення дослідження полягає в тому, щоб зазначити,кому і де будуть корисні отримані результати, розроблені матеріали. Для магістерських робіт важливо подати короткі відомості щодо впровадження результатів дослідження із зазначенням назв організацій, в яких здійснена апробація запропонованого дослідження.

 

Основна частина роботи

У ційчастині роботи викладаються теоретичні основи і коротка історія поставленої проблеми, розглядаються отримані результати, пропонується об'єктивний аналіз зібраного матеріалу, робляться узагальнення.

У науковій роботі може бути два або три розділи. Назви розділів та їх змістове наповнення скеровуємо на відображення завдань наукового дослідження. Кожний розділ починаємо з нової сторінки. У кінці кожного розділу формулюємо висновки зі стислим викладом наведених результатів.

У першому (описовому) розділі стисло і критично розглядаємо праці вітчизняних та зарубіжних науковців з означеної проблеми. У результаті фактографічного аналізу з джерел, що розглядаються, дослідником відбираються тільки ті факти і концепції, що можуть слугувати «будівельним матеріалом» для розкриття теми наукової роботи. При цьому демонструємо уміння аргументовано доводити думку, спираючись на теоретичну базу й ілюструючи достатньою кількістю прикладів.

Подаємо аналіз, ідучи від загального до часткового. Подібні позиції дослідників відзначаємо перерахуванням прізвищ авторів (в алфавітному порядку, при цьому ініціали подаємо перед прізвищем). Можна використовувати такі мовні формули: цієї ж позиції дотримуються..., протилежну думку висловлює...

Здійснюючи огляд літератури, обов'язково вказуємо, до яких висновків ми дійшли, що є дискусійним, що необхідно дослідити в контексті виконуваної роботи.

У другому (аналітичному) розділі подаємо загальну методику проведення дослідження, у третьому розділі – реалізацію програми дослідної роботи. Скористаймося при цьому такими мовними зворотами, як: нам видається, що...; ці обставини дають нам підстави припускати, що...; усе це дозволяє висловити нам такі припущення: ...

Висновки

Висновки, що завершують кожний розділ, повинні випливати із сутності роботи, власних роздумів.

Важлива вимога до загальних висновків – їх стислість, ґрунтовність. Не слід повторювати зміст вступу, основної частини, висновків до розділів. Узагальнюємо власні спостереження, оцінюємо результати, одержані під час дослідження, вказуємо ступінь досягнення поставленої мети, виконання завдань, пропонуємо рекомендації щодо практичного використання здобутих результатів.

Додатки

Додаткизасоби, за допомогою яких створюємо експериментальну частину роботи: зразки дидактичного матеріалу, iлюстрацiї, таблиці тощо. Додатки не є обов'язковим елементом наукової роботи, але вони підвищують рівень довіри до результатів дослідження, свідчать про їх достовірність.

Додатки обов'язково роблять тоді, коли теоретичний або емпіричний матеріал надто великий. При цьому дається відповідне посилання. Вони містять допоміжний матеріал, необхідний для повноти сприйняття наукової роботи:

– зразки анкет, тестів;

– проміжні математичні доведення, формули й розрахунки;

– таблиці допоміжних цифрових даних;

– протоколи й акти випробувань; впровадження, розрахун­ки економічного ефекту;

– інструкції й методики, опис алгоритмів та програм ЕОМ, які розроблені у процесі виконання наукової роботи;

– ілюстрації допоміжного характеру.

Кожний наступний додаток починаємо з нової сторінки, позначаємо його послідовно літерами української абетки за винятком: Ґ, Є, З, І, Ї, Й, О, Ч, Ь. Наприклад, додаток А, додаток Б і т.д. Текст кожного додатка при необхідності може поділятися на розділи й підрозділи, які нумерують у межах кожного додатка, наприклад: А.2 – другий розділ додатка А, В. 2.1 – перший підрозділ другого розділу додатка В. Подібним чином нумеруються ілюстрації, таблиці та формули, розміщені у додатках. Наприклад: рис. А.1.1 – перший рисунок першого розділу додатка А.

Таким чином, перший варіант дослідження готовий. Тепер проаналізуємо логічні зв'язки між окремими частинами і складемо остаточний план з розділами, пунктами і підпунктами. Напевне, на цьому етапі ми побачимо і дріб'язкові, другорядні деталі, що заважають сприйняттю основного тексту однозначно. Такий матеріал, звичайно, вилучимо, а можливо, перенесемо в додатки.

Слід добре продумати, скільки і яку саме інформацію подамо у вступі, в кожному з розділів. Намагаймося чітко визначити розділи, підрозділи, пункти й підпункти в науковій роботі. Добре, щоб відрізки, порції інформації були помірними за обсягом і зрозумілими для сприймання.

Переглянемо назви частин. Ці назви сформулюємо так, щоб вони слугували своєрідним путівником наукового тексту. Особливу увагу звернемо на мовні засоби наукового стилю, які допоможуть зорієнтуватися в науковому тексті.

 

 

Список використаних джерел

 

Список використаних джерел містить їх бібліографічні описи. Складають бібліографічний опис безпосередньо за друкованим твором або виписують із каталогів і бібліографічних покажчиків повністю без пропусків будь-яких елементів, скорочення назв і т. ін.

Список використаних джерел розміщують у порядку появи посилань у тексті; в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків; у хронологічному порядку.

Відомості про джерела, внесені до списку, необхідно давати відповідно до вимог державного стандарту з обов’язковим наведенням назв праць.

Розглянемо основні вимоги стандарту.

1. Якщо книга має одного, двох чи трьох авторів, то починаємо складати бібліографічний опис із зазначення першого автора, потім записуємо назву, підназву. Після скісної риски (у відомостях про відповідальність) зазначаємо всіх авторів (одного, двох чи трьох). Послідовно подаємо дані, що входять до області видання (стереотипне, факсимільне тощо), області вихідних даних (місце видання, видавництво, рік видання), області кількісної характеристики (загальна кількість сторінок). Наприклад:

Авер’янов В. Б. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики : монографія / В. Б. Авер’янов. – К. : Факт, 2003. – 384 с.

Багрова І. В. Міжнародна правова діяльність України / І. В. Багрова, О. О. Гетьман, В. Є. Власик. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 384 с.

2. Якщо книга має чотирьох авторів, то починаємо складати бібліографічний опис із зазначення назви книги. Після скісної риски (у відомостях про відповідальність) зазначаємо через кому чотирьох авторів. Послідовно подаємо дані, що входять до області видання (стереотипне, факсимільне тощо), області вихідних даних (місце видання, видавництво, рік видання), області кількісної характеристики (загальна кількість сторінок). Наприклад:

Економічна теорія : підручник / З. Г. Ватаманюк, С. М. Панчишин, С. К. Реверчук, В. Р. Яник. – К. : Альтернатива, 2001. – 608 с.

3. Якщо книга має п’ятьох авторів, то починаємо складати бібліографічний опис із зазначення назви книги. Після скісної риски (у відомостях про відповідальність) зазначаємо через кому перших трьох авторів, а далі в квадратних дужках вказуємо таке: [та ін.]. Послідовно подаємо дані, що входять до області видання (стереотипне, факсимільне тощо), області вихідних даних (місце видання, видавництво, рік видання), області кількісної характеристики (загальна кіл



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.48.64 (0.055 с.)