Цитування та посилання на джерела

Цитати — дослівні уривки з використаних джерел — використовуються в науковій роботі для обґрунтування, підтвердження або доповнення авторських аргументів, висновків або положень та для критичного аналізу літе­ратурних джерел. Для цитування, як правило, беруть ури­вок, який містить у собі логічно завершену думку. Рідше цитують частину фрази або окремі слова.

Текст цитати береться в лапки і наводиться без жод­них змін, зі збереженням особливостей авторського напи­сання, зокрема орфографії, пунктуації й шрифтових виді­лень. Відхиленнями від цього правила можуть бути:

1) пропуски окремих слів і фраз, за умови, що думку автора не буде спотворено, а пропуск буде позначено трьома крапками (при цьому розділові знаки, що стояли перед або після випущеного тексту, не зберігаються);

2) зміна відмінка слова для підпорядкування його син­таксичній будові фрази, частиною якої вона є.

Не можна об'єднувати в одній цитаті кілька виписок, узятих з різних частин джерела, навіть якщо ці виписки логічно пов'язані між собою. Кожна така виписка повин­на бути оформлена як окрема цитата.

Якщо цитата повністю відтворює речення тексту, який цитується, вона починається з великої букви, якщо тільки не є частиною речення автора наукової роботи. Цитата, яка є складовою частиною авторського речення, починається з маленької букви, навіть якщо у використаному джерелі вона починається з великої. Якщо цитата відтворює тіль­ки частину речення цитованого тексту, то перед лапками ставлять три крапки.

Цитата на початку речення має починатися з великої букви, навіть якщо перше цитоване слово написане у ви­користаному джерелі з маленької букви. Після двокрап­ки цитата починається з маленької букви, якщо у використаному джерелі перше слово цитати написане з маленької букви (у цьому випадку перед цитатою ставлять три крап­ки), і з великої букви, якщо у використаному джерелі перше слово цитати починається з великої.

Якщо в тексті цитати, яка береться в лапки, є слова в лапках, то лапки, однакові за малюнком, не ставляться по­ряд двічі.

Наведемо різні способи ведення цитати в речення. Наприклад:

1. Наталія Алюшина вважає: «Від рівня професійної компетентності, творчої цілеспрямованості, відповідальності державних службовців значною мірою залежить ефективність роботи всіх ланок держави» [7, c.18].

2. «Стиль як продумана і узгоджена взаємодія управлінських елементів і людського потенціалу, – зазначає Анна Шома, – є важливим фактором раціоналізації державного управління» [3, c. 14].

3. На думку Тетяни Недашківської, «сучасний державний службовець для громадян – не безособова штатна одиниця певної установи, не чиновник: споживачі послуг чекають від нього компетентного рішення своїх проблем та запитів» [15, c. 28].

4. Серед інструментів здійснення державної регіональної політики названо «публічно-приватне партнерство» [4, с. 10].

5. Олена Зиміна вважає, що «…державна служба – публічно-правовий інститут, основними функціями якого є підготовка пропозицій з питань державної політики, забезпечення її реалізації та надання послуг фізичним і юридичним особам» [25, c. 12].

Добре, щоб цитування було повним, без перекручень і довільного скорочення авторського тексту. У разі ж необхідності пропуску певних слів, словосполучень цитати ставлять три крапки. Наприклад:

Наталія Богданова переконана, що «прогресивні перетворення у суспільстві можливі лише тоді, коли в цей процес активно залучається талановита молодь…» [7, c. 15].

Дуже добре, щоб цитати подавалися насамперед з першоджерел, а не з праць інших авторів. Першоджерелом вважається першодрук або академічне видання тексту. У рідкісних випадках, коли першоджерело дійсно недоступне (архівне), можемо скористатися цитатою з іншого видання, однак при цьому обов'язково перед бібліографічним джерелом зазначимо: «цитується за». Наприклад:

На думку О. М. Степанової, «професійна компетентність державних службовців – це вміння ефективно здійснювати конкретну діяльність у сфері державного управління» [Цит. за: 18, с. 26].

Якщо ж при цитуванні були виділені деякі слова, в дужках подається спеціальне застереження, яке пояснює виділення. Частіше за все ставляться ініціали – ім'я та прізвище автора наукового тексту. Наприклад:

Згідно з чинним законодавством України «підвищення кваліфікації службовців органів державного управління – це навчання з метою вдосконалення та поглиблення професійних знань, умінь і навичок (складових професійної компетентності – уточнення наше – Г. К.), необхідних для ефективного вирішення завдань професійної діяльності» [1, с. 15].

Водночас стежмо за тим, щоб текст статті не ряснів суцільними цитатами, тоді складається враження компіляції роботи, її реферативності, відсутності авторського бачення проблеми.

Непряме цитування (виклад думок інших авторів своїми словами) подається без лапок і має бути гранично точним. Наприклад:

Як констатує М. Студенікіна, контроль – це одна з основних функцій управління, яка є методом управління, представляє одну із стадій управлінського процесу і виступає засобом забезпечення законності та державної дисципліни [8].

Кожна цитата неодмінно супроводжується посиланням на використане джерело.

Посилання – це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю, згаданий чи аналізований у тексті документ. Наприклад:

«Мова, – наголошував В. Гумбольдт, – це об’єднана духовна енергія народу, що дивовижним чином закріплена у відповідних звуках і в цьому вияві та через взаємозв’язок своїх звуків зрозуміла всім мовцям...» [1, с. 349].

Запис [1, с. 349] указує на перше джерело в бібліографії, а його сторінка – 349.

Розглянемо різні приклади запису посилань на використані джерела.

1. Деякі науковці ототожнюють політичну еліту з правлячою елітою [6; 8; 19].

2. Існує велика кількість класифікацій функцій управління [4; 5; 6; 7; 8].

3. Координація як функція управління – «процес, спрямований на забезпечення пропорційного й гармонійного розвитку різних сторін об’єкта управління за оптимальних для даних умов витрат» [7, 12].

4. Розроблені у вітчизняній науці принципи регіонального управління та реалізації державної регіональної політики [3; 6] створюють передумови для формування методологічних основ ресурсного забезпечення реалізації територіальних (регіональних та місцевих) інтересів, зокрема: принцип цільового управління; принцип використання регіональних переваг у територіальному розподілі праці, принцип поєднання інтересів усіх структур, що беруть участь у процесі регіонального відтворення; принцип економічної самостійності; принцип самофінансування; принцип відповідальності тощо.

5. Поняття «стиль державного управління» розглядають такі вчені: Р. Войтович [3], П. Надолішній [9], Н. Нижник [12], Г. Одинцова [22].

Подаємо посилання на всі джерела чи матеріали, які згадуються в науковому тексті. Це допоможе відшукати потрібний документ, перевірити точність зазначених даних, з’ясувати інформацію, обставини виникнення ідеї чи контексту.

Наявність посилань свідчить про наукову обізнаність автора, обґрунтованість положень дослідження.

При визначенні термінів посилаємося на останні видання публікацій, на більш ранні видання можна посилатися лише в тих випадках, коли в них наявний матеріал, який не ввійшов до останнього видання.

Список використаних джерел

 

Список використаних джерел містить їх бібліографічні описи. Складають бібліографічний опис безпосередньо за друкованим твором або виписують із каталогів і бібліографічних покажчиків повністю без пропусків будь-яких елементів, скорочення назв і т. ін.

Список використаних джерел розміщують у порядку появи посилань у тексті; в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків; у хронологічному порядку.

Відомості про джерела, внесені до списку, необхідно давати відповідно до вимог державного стандарту з обов’язковим наведенням назв праць.

Розглянемо основні вимоги стандарту.

1. Якщо книга має одного, двох чи трьох авторів, то починаємо складати бібліографічний опис із зазначення першого автора, потім записуємо назву, підназву. Після скісної риски (у відомостях про відповідальність) зазначаємо всіх авторів (одного, двох чи трьох). Послідовно подаємо дані, що входять до області видання (стереотипне, факсимільне тощо), області вихідних даних (місце видання, видавництво, рік видання), області кількісної характеристики (загальна кількість сторінок). Наприклад:

Авер’янов В. Б. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики: монографія / В. Б. Авер’янов. – К.: Факт, 2003. – 384 с.

Багрова І. В. Міжнародна правова діяльність України / І. В. Багрова, О. О. Гетьман, В. Є. Власик. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 384 с.

2. Якщо книга має чотирьох авторів, то починаємо складати бібліографічний опис із зазначення назви книги. Після скісної риски (у відомостях про відповідальність) зазначаємо через кому чотирьох авторів. Послідовно подаємо дані, що входять до області видання (стереотипне, факсимільне тощо), області вихідних даних (місце видання, видавництво, рік видання), області кількісної характеристики (загальна кількість сторінок). Наприклад:

Економічна теорія: підручник / З. Г. Ватаманюк, С. М. Панчишин, С. К. Реверчук, В. Р. Яник. – К.: Альтернатива, 2001. – 608 с.

3. Якщо книга має п’ятьох авторів, то починаємо складати бібліографічний опис із зазначення назви книги. Після скісної риски (у відомостях про відповідальність) зазначаємо через кому перших трьох авторів, а далі в квадратних дужках вказуємо таке: [та ін.]. Послідовно подаємо дані, що входять до області видання (стереотипне, факсимільне тощо), області вихідних даних (місце видання, видавництво, рік видання), області кількісної характеристики (загальна кількість сторінок). Наприклад:

Гроші, банки і кредит / О. В. Заєць, О. П. Осика, Т. І. Титова [та ін.]. – Львів: СУДУ, 1998. – 368 с.

4. Законодавчі документи подаємо за таким зразком:

Кримінально-процесуальний кодекс України: за станом на 1 груд. 2005 р. / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К.: Парлам. вид-во, 2006. – 207 с.

5. Складаючи бібліографічний опис статті, опублікованої в збірнику, науковому віснику, журналі, газеті, пам’ятайте про те, що в такому описі завжди повинні бути дві структурні частини («ліва» – заголовок, назва, відомості про відповідальність; «права» – вихідні дані про джерело публікації), відокремлені одна від одної двома скісними рисками. Такий бібліографічний опис називають аналітичним. Наприклад:

Медведєв І. Сучасні державно-управлінські підходи до формування ідеї університету у ХХІ столітті / Ігор Медведєв // Державне управління та місцеве самоврядування. – 2011. – №. 1. – С. 30–42.

Новий етап зовнішньоекономічних зв’язків України / Г. М. Климко, К.Т. Кривенко, А. Г.Савченко [та ін.] // Економіка України. – 2003. – № 1. – С. 11–14.

Запам’ятайте:

1. Бібліографічні описи подають згідно з ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання».

2. Опис складається з елементів, які поділяються на обов’язкові та факультативні. Обов’язкові елементи містять бібліографічні відомості, які забезпечують ідентифікацію документа. Їх наводять у будь-якому описі.

3. Проміжки між знаками та елементами опису є обов’язковими і використовуються для розрізнення знаків граматичної і приписаної пунктуації. Не ставимо проміжок тільки перед комою і крапкою.

4. Дані, подані на звороті титульної сторінки або «від себе», беруться у квадратні дужки.

5. У відомостях про відповідальність дані зазначаємо тільки так, як вони подані у джерелі інформації. Наприклад:

/ Володимир Остафійчук

/ С. М. Іваночко

/ Паночко Олександра Іванівна

Таблиця 1