Основні поради щодо виконання наукової роботи

Підготовка чернетки

Роботу над чернеткою починають із компо­нування основної частини, потім пишуть висновки і, в остан­ню чергу, вступ.

Писати слід на одному боці стан­дартних аркушів, залишаючи широкі, до 1/4 аркуша, поля та досить широку відстань між рядками, що дасть змогу робити необхідні вставки, вилучати непотрібні частини тексту або перекомпоновувати матеріал, не переписуючи всієї роботи. Під час написання тексту слід одразу роби­ти попередню нумерацію сторінок.

Кожна частина пишеться спочатку на чернетці відповідно до складеного плану. Найголовніше на цьому етапі — зафіксувати основні думки, систему доказів, не втрачаючи логіки викладу.

Готову чернетку відкладають на два-три дні і тільки після цього перевіряють і критично оцінюють її загальний зміст. Відкориговану чернетку з не­обхідними правками показують науковому керівнику. Якщо він схвалив його, можна починати детальне шліфу­вання тексту, намагаючись з'ясувати, чи вдалось автору з достатньою повнотою, точно і доступно передати основні ідеї, методи, висновки і рекомендації.

Редагування тексту

На відміну від попереднього етапу, на якому увагу було зосереджено на загальному змісті роботи, під час редагу­вання перевіряється і критично оцінюється її літературне оформлення. Спочатку слід скоротити другорядний мате­ріал, поліпшити архітектоніку наукової роботи, перевірити, як обґрунтовано висновки, чи логічно пов'язані вислов­лювані ідеї, чи немає повторів, чи послідовно викладено матеріал, визначити доцільність використання й місце в рукописі таблиць та ілюстрацій. Після цього вдосконалюєть­ся стиль, перевіряється граматика, орфографія й пунктуація, звіряються посилання. Наприкінці роботи над рукописом остаточно коригується зміст, узгоджуються заголовки у змісті й тексті, складається список використаних джерел.

Під час редагування рукопису доцільно користуватися коректурними знаками.

Наукове мовлення будується на основі послідовного й доказового мислення, тому дослідник, який працює над науковою роботою, має бути обізнаний з основними закона­ми логіки: тотожності, суперечності, вилучення третьо­го, достатньої основи. Знання цих законів значно полегшує підготовку тексту наукового дослідження, а їх порушення призво­дить до логіко-стилістичних помилок.

Закон тотожності вимагає уникати невизначеності, неконкретності, двозначності міркувань, які можуть стати причиною такої логічної помилки, як «підміна тези». Ця помилка виникає тоді, коли аргументи доказів не відповідають тезі, бо, почавши міркувати про одне, автор непоміт­но для себе переходить до чогось іншого.

Суть закону суперечності полягає в тому, що не можуть бути одночасно істинними два висловлювання, одне з яких щось стверджує про предмет, а друге заперечує те саме, про той самий предмет, у той самий час.

Закон вилучення третього передбачає, що з двох су­джень про предмет, які суперечать одне одному, одне обо­в'язково є істинним, а друге хибним, і між ними немає і не може бути нічого середнього, тобто такого третього судження, яке також могло б бути істинним у тому самому відношенні, в той самий час. Цей закон вимагає, щоб у випадках, коли є два суперечливих судження, було з'ясова­но, яке з цих суджень є істинним, а яке хибним, замість того, щоб шукати істину в додатковому судженні.

Закон достатньої основи формулюється таким чином: для того, щоб визнати судження про предмет істинним, необхідно вказати достатню основу. Цей закон вимагає, щоб наші думки в будь-якому міркуванні були взаємо­пов'язані, обґрунтовували одна одну, тобто щоб наше ви­словлювання було послідовним і аргументованим.

Викладені вище закони зумовлюють основні вимоги до доведення як особливої форми мислення, характерної для наукових праць. Доведення завжди скла­дається з тези, тобто положення, яке доводиться, та аргу­ментів, тобто суджень, які мають підтвердити тезу. Доведення має відповідати таким важливим вимогам:

1) теза й аргументи повинні бути чіткими, точно сфор­мульованими судженнями; не допускається нечіткість викладу або двозначність;

2) у процесі доведення теза має залишатися незмінною, тобто має доводитись одне й те саме положення;

3) теза та аргументи не повинні бути внутрішньо супе­речливими судженнями; вони не повинні також супере­чити твердженням, які були висловлені раніше;

4) як аргументи слід використовувати положення, іс­тинність яких не викликає сумнівів; не можна шукати підстави для підтвердження думки в ній самій;

5) не треба використовувати під час доведення аргументи, що логічно не пов'язані з тезою, або такі, що є справедливими тільки за певних умов або в певний час.

Робота над стилем

Мова наукової праці свідчить про культуру писемного мовлення її автора, отже, слід подбати про те, щоб мова наукової роботи повністю відповідала нормам сучасної української літературної мови і забезпечувала яскраве і водночас логічно точне вираження думок, суджень, поло­жень, визначень і доказів автора.

Наукове писемне мовлення має свої особливості, які слід враховувати, працюючи над текстом наукового дослідження.

Виразність викладу, чіткість передачі інформації забез­печуються точним добором слів, правильним використан­ням термінів, відсутністю суперечностей в аргументації, документацією тверджень, наявністю таблиць та ілюстрацій.

Інформативна насиченість, лаконічність тексту досяга­ється добором спеціальних синтаксичних структур, часто стандартизованих.

Логічний характер наукового мовлення визначає ши­роке вживання засобів логічного членування тексту й ви­ділення окремих слів або їх груп. Це, з одного боку, прийо­ми зовнішнього оформлення тексту — поділ його на части­ни, розділи, пункти, підпункти, з іншого — чітко виявлені причинно-наслідкові зв'язки між повідомлюваними фактами, власне мовні засоби.

Рубрикація тексту

Під рубрикацією тексту маємо на увазі графічний по­діл тексту на складові частини — абзаци, підрозділи, роз­діли тощо. Рубрикація є зовнішнім вираженням компози­ційної структури тексту. Вона відіграє важливу роль у його сприйнятті: розкриває будову тексту, взаємозв'язок його окремих частин, попереджає, про що йтиметься, дає можливість швидко відшукати потрібний матеріал.

Найпростішою рубрикацією є абзац, тобто кілька речень, які мають спільний предмет викладу і починаються з від­ступу вправо на початку першого рядка. Термін «абзац» вживається у двох значеннях:

1) відступ праворуч на початку першого рядка кож­ної частини документа;

2) відрізок письмового чи друкованого тексту від одного червоного рядка до іншого, що містить надфразову єдність чи її частину, рідше — одне просте чи складне речення.

Типовий абзац складається з трьох частин: зачин (фор­мулюється мета абзацу), фраза (основна інформація абза­цу), коментарі (підбиття підсумків того, про що йшлося в абзаці). Розміщення інформації в абзаці може бути різ­ним. Як правило, перше речення містить основну думку (тему) абзацу і є головним компонентом його структури. Кожне наступне речення продовжує, поглиблює, конкре­тизує інформацію, висвітлену у попередньому реченні. Останнє речення підсумовує викладене. В іншому випадку основна думка може бути зосереджена в першому й остан­ньому реченнях, а проміжні речення виконуватимуть коментувальну функцію.

Абзац вказує на перехід від однієї думки до іншої, допо­магає читачеві робити певні зупинки, повертатися до про­читаного, зосереджуватися над кожною виділеною дум­кою. Доцільно виділяти абзацом фрагменти, які додають модальне значення (сумніву, схвалення, заперечення) тощо.

Вважається, що середня довжина абзацу має бути 4—6 речень.

У науковій літературі правила, за якими у тексті виді­ляються абзаци, зводяться до таких:

1. Речення, які розпочинають абзац, містять ос­новну ідею тексту. Вони можуть розпочинатися вставни­ми словами та зворотами: отже, таким чином, у цілому, зважаючи на викладене, з огляду на наведене вище.

2. Вони містять нову інформацію порівняно з попе­реднім реченням. У таких реченнях вживаються слова та вислови, які не згадуються у попередньому абзаці.

3. Це речення із повторюваною інформацією про одну й ту саму особу (особи), пов'язані дистантним зв'язком. Їх формальна ознака — повторення тих самих іменників у називному відмінку в різних частинах тексту.

4. Речення, що починаються займенниками він, вона, воно, які не належать до останнього іменника попередньо­го речення.

5. Наступні після діалогу чи полілогу речення.

6. Речення, які за смислом не можуть контактувати (розміщуватися) в одному рядку з попереднім, оскільки абзацні речення тексту повинні бути у логічному відно­шенні однорідними і відповідно зіставлюваними.

7. Не слід виділяти в абзац речення, які мають друго­рядне значення. Такі речення не входять в один рядок із зачинами інших абзаців, які виражають основний зміст попередньої частини тексту.

Важливий засіб рубрикації тексту — заголовки і під­заголовки. Слід упевнитися в тому, що назва наукової ро­боти, заголовки її розділів і підрозділів адекватно передають зміст відповідної частини тексту і є логічно повно­цінними, тобто недвозначними, несуперечливими.

Як правило, заголовок виражається словосполученням у функції іменника. Він має бути лаконічним і містити відповіді на два запитання: про що йдеться в тексті? та що в ньому стверджується?

У кінці заголовка знаки пунктуації не ставлять.

Після остаточного узгодження чернетки з керівником можна оформляти чистовий варіант. Перед тим як віддруковувати з чернетки наукову роботу, її слід ста­ранно ще раз перевірити, уточнити назви розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів, таблиць, послідовність розміщення матеріалу, звірити цифрові дані, обґрунтованість і чіткість формулювань, висновків та рекомендацій.