Активні діячі дисидентськогоруху, методи його придушення.

Влада відмовилася від масових репресій і розстрілів.

Тоталітарний режим використовував такі методи придушення дисидентського руху:

Ø Звільнення з посад і «заборона на професію»;

Ø Громадський осуд дій дисидентів;

Ø Відмова у друці публіцистичних, художніх, наукових творів;

Ø Позбавлення Радянського громадянства і заборона в’їзду до СРСР;

Ø Тюремне ув’язнення;

Ø Відправлення до таборів і на заслання («спеціальне поселення»);

Ø Утримання у спеціальних психіатричних лікарнях (на рубежі 60-70-х рр.КДБ на чолі з Ю.Андроновим запропонували використовувати психіатрію в каральних цілях).

 

У русі опору активну участь брали такожробітники й службовці, дії яких ви­являлися в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах.У 1963 р. в Кривому Розі відбувся страйк, викликаний підвищенням цін на продукти харчування. Заворушення відбулися в Горлівці, Одесі, Львові. Виступи відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового люду, пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням.Але саме інтелігенція взяла найактивнішу участь у дисидентському русі.

Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були:

Ø Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), створена у 1958 р. Л. Лук'яненком. Завдання спілки: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними даними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала близько 30 членів. У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у Львові відбувся закритий судовий процес («справа юристів») над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу (згодом замінили 15 роками ув'язнення), інших членів спілки на різні терміни ув'язнення (від 10 до 15 років).

Ø Об'єднана партія визволення України;

Ø Український національний фронт діяв з 1964 р. на західноукраїн­ських землях. Учасники УНФ ставили за мету утвердження само­стійної Української держави, розробили програму перебудови сус­пільства на демократичних засадах.

Ø Український національний комітет.

Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилюються. Увересні 1965 року в кінотеатрі “Україна ” під час прем’єри фільму “Тіні забутих предків” І.Дзюба, В.Стус. В.Чорновіл, Ю.Бадзьо та ін. виступили з громадським протестом проти хвилі арештів, за це були звільнені з роботи.

Основним проявом дисиденства стали протести, звернення на адресу керівників країни, які стосувалися національ­ної проблеми, репресій проти інакодумців, проблем демократиза­ції.

Поширилася безцензурна література — "самвидав" (нелегально видавалася і поширювалася в Україні) і "тамвидав"(видавалася за кордоном і завозилася в Україну нелегально).

У "самвидаві" циркулювали такі визначні твори, як "Інтернаціона­лізм чи русифікація" І.Дзюби(1965), "Приєднання чи возз'єднання" М.Брайчевського, " Собор у риштуванні" Є.Сверстюка, "Репортаж із заповідника ім. Берії" В.Мороза, “Лихо з розуму”(“Портрети двадцяти “злочинців”) В.Чорновола (1967) Важливе значення мало видання В.Чорноволому 1970-1974 рр. самвидатівського журналу “Український вісник”, який поширював правдиву інформацію про дисидентський рух, його цілі, учасників.

Навесні 1968р. 139 українських діячів науки і культури звернулися з листом до Л.Брежнєва,у якому протетсували проти арештів в Україні та утисків української культури. Завдяки громадському протесту хвилю репресій вдалося загальмувати. У 1970 р. починається нова хвиля арештів (другий арешт В.Мороза і 30 його однодумців), яка набуває особливого розмаху у 1972 р. Жорстокість вироку, голодування В.Мороза викликала обурення світової громадськості. За його звільнення клопотались Папа Римський, президент США, російський дисидентський рух на чолі з А.Сахаровим. У 1979 р. В.Мороза було обміняно на розкритих у США радянських шпигунів.

Представниками релігійної течії дисидентського руху були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля

Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активно поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об'єднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР.

9 листопада 1976р. М.Руденко, О. Бердник, Л.Лук'яненко, І. Кандиба, О. Тихий та інші, всього 37 осіб проголосили утворення Української групи сприяння виконан­ню Гельсінських угод (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, П. Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитації в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного прес-агентства, інформування світової громадськості про факти порушень в Україні Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі. З 1976 до 1980 р. вона зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. Вона діяла в межах чинного законодавства, підтримувала контакти з аналогічними об'єднаннями в СРСР, ставлячи мету «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав. Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не перешкодили радянським органам вчинити її погром. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. У 1984—1985 рр. у тяжких умовах ув'язнення померли члени УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і Ю. Литвин.

Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху. Усередині 1980-х рр., з початком перебудови, він дістав новий імпульс. Улітку 1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні 1988 р. політв'язнем Л.Лук'яненком. Програмним документомУГСбулаДекларація принципів,написана В. Чорноволом та братами Горинями.

 

Автори Де­кларації вимагали: перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених ві­росповідань, упровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами. Запропонована УГС програма була схвалена багатьма правозахисними і неформальними організаціями і взята за основу Декларації про суверенітет України (липень 1990 р.)

Розвиток української культури у 60-80-ті рр. ХХ ст.

Наука

У 60—80-ті роки українська наука істотно реформувалась. Так, на середину 60-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшувалась. Лише протягом 1959—1965 pp. у республіці було створено 73 наукові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. чол., з них близько 2 тис. мали ступені доктора і майже 20 тис. — кандидата наук.

Вища освіта

Господарські реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, а отже, збільшення кількості вузів і технікумів. Лише за 5 років — з 1961 по 1966 р. — у 132 вузах і 697 технікумах України набір збільшився у 1,5 раза. У них навчалося 1336 тис. студентів і учнів. Кращим випускникам середніх шкіл та профтехучилищ надавалися пільги при вступі до вузів і технікумів.

Література

У 60—80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури ДОСЯГАЙ українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 p., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі. За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М. Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського, "День для прийдешнього" П. Загребельного, трилогія "Вишневий сад" В. Бабляка, "Крапля крові" Ю. Мушкетика, "Остання шабля" М. Руденка, "Людина живе двічі" Ю. Шовкопляса та ін.

Кіно

Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіномистецтві. Йому відводилось провідне місце в ідеологічній роботі. Звідси виняткова увага до нього. У 60—80-ті роки здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів.

Важливою подією для українських кіномитців стало створення Спілки працівників кінематографії України, установчий з'їзд якої відбувся в січні 1963р.

Театр

Пожвавлення в національно-культурному житті активізувало інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в 1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млн глядачів. Протягом 1958—1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн на рік.

У співдружності з театрами плідно працюють українські драматурги. Лише за вказаний період у театрах поставлено 100 їхніх п'єс. Схвалення громадськості дістали вистави "Фауст і смерть" О. Левади, "Веселка" М. Зарудного, "Нащадки запорожців" О. Довженка, "Де твоє серце" О. Коломійця та ін.

Музика

Плідною була творчість композиторів старшого покоління, її збагачувала авангардна музика композиторів-шістдесятників Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва. Розвиток української музики характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної форми. Увагу глядачів привернули опери "Арсенал", "Тарас Шевченко" Г. Майбороди, "Назар Стодоля" К. Домінчина, "Украдене щастя" Ю. Мейтуса, балети "Чорне золото" В. Гомоляки, "Тіні забутих предків" В. Кирейка та ін.