Зміни у соціальному і політичному житті України за М.Хрущова, десталінізація.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 p. в Москві йшла боротьба за владу, в якій зійшов зі сцени Лаврентій Берія. Першим секретарем ЦК КПРС став Микита Сергійович Хрущов. Великим досягненням Хрущова як політичного діяча була відмова від авторитарних методів у політиці. Але Хрущов був сином сталінської епохи, тому часто використовував старі методи.

Короткий період ревізії політики сталінського періоду був використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Значно зросло число українців у складі керівних органів УРСР. Ставилося питання чистоти української мови, реабілітації заборонених діячів; заповнення „білих плям” у літературі й театрі. Було створено Міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію Будівництва й Архітектури в Києві, Спілку Журналістів України.

Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:

- люди отримали можливість вільно висловлювати свої думки;

-відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з’їздів, пленумів, критика і самокритика в партії);

-зросла роль Рад – як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними;

-викрито злочинну діяльність Л.Берії в Україні, розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте з 1962 р. комісії по реабілітації припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії.

-розпочалася десталінізація (засудження культу особи Сталіна). Це зробив особисто М.Хрущов на ХХ з’їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді „Про культ особи і його наслідки”. Було взято курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи Сталіна, багато фактів замовчувалося.

Восени 1961 p. партія прийняла третю програму, яка проголошувала можливість побудови комунізму за 20 років, тобто до 1980 p. Відомим свого часу був лозунг, котрий оголосив Хрущов на партійному з’їзді: „Партія урочисто клянеться. Нинішнє покоління буде жити при комунізмі!”. Програмою партії передбачалось широке запровадження громадських засад у всі сфери життя, проте багато з цього виявилось нежиттєздатним.

Хрущов здійснив ряд заходів в напрямку децентралізації і розширення прав союзних республік, в т.ч. й України:

- українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено українця О.Кириченка;

-розширились функції і підвищилась відповідальність КПУ;

- активізувалась діяльність України на міжнародній арені;

Але всі ці заходи відбувалися під суворим контролем центру, до якого згодом повернулися його командні функції.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишалася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя. Повної демократизації суспільства не відбулося.

Початок процесу десталінізації.

Процес десталінізації відбувався поступово, а в боротьбі зі спадщиною сталінізму спочатку застосовувалися сталінські методи. Так, Берія був винесений смертний вирок як шпигунові зарубіжних спецслужб і ворогові комуністичної партії і радянського народу. Після проведеної реорганізації КДБ та МДБ були розстріляні основні помічники Берії.

Поворотним пунктом в історії країни став XX зїзд КПРС (лютий 1956 р.), який супроводжувався викриттям злочинів Сталіна і його оточення, початком масової реабілітації репресованих, певною критикою диктаторських методів управління.

Політичні та економічні прорахунки попередніх десятиліть були обєднані поняттямкульту особи Сталіна. М. С. Хрущов виділив чотири проблеми, повязані з цим явищем:

- Порушення законності і масові репресії;

- Прорахунки і субєктивні рішення Сталіна у роки Великої Вітчизняної війни;

- Порушення принципу колективності партійного керівництва;

- Дії Сталіна, спрямовані на звеличення своєї ролі в історії партії і держави.

Пояснення причин культу особистості було дано в руслі старих традицій. Доповідь «Про культ особи і його наслідки», озвучена на закритому засіданні зїзду, потім читалася на партзборах. Завдяки спецслужбам США, матеріали були опубліковані за кордоном (у СРСР доповідь був оприлюднений лише у 1989 р.). Всі невдачі і поразки в доповіді пояснювалися наявністю капіталістичного оточення і труднощами побудови соціалізму в одній країні. Політична система і керівництво, що знаходились при владі і причетні до репресій, виявились поза критикою.

Після XX зїзду розпочався процес реабілітації репресування в 1930-х - початку 1950-х рр., Який прийняв згодом масовий характер. Мільйони людей, визнані невинними, повернулися з таборів і посилань.

Дисидентський рух в Україні.

Дисидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культу­ри, за правду історії.

Більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності. Українські дисиденти були реформістами, а не революціонерами.

Три основні течії дисидентського руху:

Ø національно-визвольна —боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України(гнаприклад, Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), створена у 1958 р. Л. Лук'яненком. Завдання спілки: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою;

Ø правозахисна або демократична — вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод лю­дини, викриття злочинів тоталітарної системи (9 листопада 1976р. М.Руденко, О. Бердник, Л.Лук'яненко, І. Кандиба, О. Тихий та інші, всього 37 осіб проголосили утворення Української групи сприяння виконан­ню Гельсінських угод (УГГ). УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитації в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного прес-агентства, інформування світової громадськості про факти порушень в Україні Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі. З 1976 до 1980 р. вона зробила 30 заяв. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені.

Ø релігійний рух — за відновлення в Україні заборонених релігійних конфе­сій (греко-католицької церкви, протестантських церков і сект), за свободу віросповідання. Представниками релігійної течії дисидентського руху були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля

Особливістю усіх трьох напрямів дисиденства була боротьба за національні інтереси українського народу.Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур(пратій, об’єднань), цілісної загальної програми.

Завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів визріва­ла ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень у всіх сферах життя радян­ського суспільства.

 

Дисиденти у своїй діяльності використовували несилові методи боротьби:

Ø Створення і поширення “самвидаву”(книги, надруковані підпільно в Україні) і “тамвидаву”(книги, завезені з-за кордону), наприклад В.Чорновола “Лихо з розуму” про 20 політв’язнів, журнал “Украхїнський вісник”, який редагував Чорновіл.

Ø Громадські протести проти утисків української культури, арештів, становища України (виступ інтелігенції на прем’єрі фільму “тіні забутих предків”).

Ø Інформування світової громадськості про стан справ в Україні.

Ø Страйки і бунти.

Ø Створення політичних програм розвитку України.

Ø Інформування населення про права людини.