Розвиток місцевого самоврядування у середньовічній Німеччині. Любекське і Магдебурзьке право.

 

У ранньому Середньовіччі міста були нечисленними і відігравали роль укріплених адміністративних центрів (фортець-бургів), церковних резиденцій. У Х1-ХП століттях виникають передумови для виникнення феодальних міст як центрів ремесла і торгівлі. Населення середньовічного міста налічувало до 5 тис. чоловік і складалося з ремісників, крамарів, слуг, трактирників, цирульників, феодалів та королівської адміністрації, інтелігенції (нотаріусів, лікарів, викладачів). Міста розташовувалися на землях феодалів і були їхніми колективними васалами, тому в руках феодалів зосереджувалася вся міська влада. Частина городян перебувала в особистій залежності від сеньйора.

 

В X-XIII століттях у Західній Європі розвивається комунальний рух - міста розпочинають боротьбу за звільнення від феодальних повинностей, за торговельні привілеї та міське самоврядування, через що міста здобувають свої права або після тривалої збройної боротьби, або викупивши їх у феодала. Більшість міст стають містами-комунами. Вони звільнялися від феодальних повинностей, мали органи самоврядування, але сплачували феодалу грошову ренту. Такі міста могли виступати колективними сеньйорами стосовно селян околиці. Деякі міста набули статусу міст-республік (міста Північної Італії: Венеція, Генуя, Флоренція, Болонья; "імперські міста" в Німеччині: Любек. Нюрнберг, Франкфурт-на-Майні). Міста-республіки були незалежними і часто створювали торговельно-політичні союзи, наприклад Ганзейський союз, який об'єднав понад 100 міст Північної Європи.

 

Міський стан бюргерство володів низкою привілеїв: особиста свобода, підсудність міському судові, участь у міському ополченні, право участі у виборах органів міського управління. Але бюргерство розпадалося на соціальні прошарки:

 

1) патриціат - спадкова замкнена група міської аристократії (майстри, купці);

 

2) середні прошарки - ремісники, крамарі (яточники, рознощики), домовласники;

 

3) плебейські прошарки - наймані працівники, біднота.

 

У XII столітті статус повноправного городянина-бюргера перестає поширюватися на плебейські низи. Вони відлучаються від міського самоврядування. У XIV столітті бюргерами стали називатися тільки заможні прошарки міста.

 

Характерною особливістю міста була його корпоративна організація. Особи певної професії об'єднувалися в особливі спілки - цехи, гільдії, братства.

 

Належність до цеху була обов'язковою умовою для зайняття ремеслом. Цех установлював монополію на певний вил ремесла, тобто контролював виробництво і продаж продукції, захищав від конкуренції, нормував кількість підмайстрів та учнів, регламентував трудові стосунки. Очолював цех майстер - власник засобів виробництва. Для обіймання місця майстра вимагалися свідоцтво про навчання, відмінна характеристика, великий внесок до каси цеху, виконання видатної роботи. До цеху входили ремісники - підмайстри та учні. Останні навчалися майстерності від двох до 12 років, їхня праця не оплачувалася. Процес замикання цеху перетворив майстрів на вузьку, спадкову групу. Це призвело до боротьби між майстрами і підмайстрами. Для захисту своїх прав підмайстри стали створювати власні спілки взаємодопомоги ~ братства. Цехова система не одержала поширення в Північній Європі та на Півдні Франції. Тут існувало вільне ремесло, але виробництво і захист від конкуренції регламентувалися органами міського самоврядування.

 

На кшталт ремісничих цехів створювалися купецькі гільдії - об'єднання купців за професійними інтересами. Вони забезпечували членам гільдії торговельну монополію або торговельні привілеї, правовий захист, взаємодопомогу. Гільдії були релігійними і військовими організаціями. Поступово стали створюватися сімейні купецькі компанії - торговельні будинки. З розвитком міжнародних зв'язків виникають купецькі філіали в інших містах. Відповідно з'являються посади консулів, які захищали інтереси міста і городян за його межами.

 

Органи міського самоврядування створювалися на принципах представницького, строкового правління. У різних містах існували свої традиції у сфері міського управління. У континентальній Європі міське самоврядування здійснювалося колегіальними органами - радою або магістратом. У свою чергу вони обирали бургомістра, судову колегію (шефенів, скабінів) та інших посадових осіб. Магістрат мав право визначати податки, збирати військо, укладати союзи, карбувати гроші, визначати систему мір і ваги, встановлювати торговельні правила, реєструвати договори тощо. Спочатку члени магістрату обиралися на певний строк (один рік), потім влада ставала довічною. В Англії колегіальних органів не існувало, міська община безпосередньо обирала посадових осіб (управителів, збирачів податків, поліцейських, суддів).

 

Міста існували в умовах правової автономії. Спочатку міське право фіксувалося міськими статутами і хартіями, в яких закріплювалися права і свободи міст. Потім норми міського права розвивалися у формі прецедентів - рішень, які ухвалювалися міською радою в окремих випадках. Вони записувалися до міської книги і застосовувалися за аналогією. Пізніше з'явилися закони, статути, постанови, укази. Вони оголошувалися на торговій площі і оприлюднювалися. З часом відбувається систематизація міського права. Найбільшими системами міського права стали Любекське право (Ганзейський союз) та Магдебурзьке право (Німеччина, Чехія, Австрія). Наприклад, Магдебурзьке право було систематизовано у п'яти книгах (перша - органи управління, друга - судова організація, третя - скарги, четверта - родинне право, п'ята - неоднорідні норми і рішення).

 

У змісті міського права виділяються норми, які регулювали організацію міського життя та управління містом, і норми, які регулювали статус городянина.

 

Міське право поширювалося тільки на городян. Поселення у місті було вільним, але статус повноправного городянина передбачав ценз осілості (три місяці). Після цього строку новий мешканець користувався покровительством міського права, а феодально-ленні стосунки городянина припинялися. Усім городянам гарантувалося рівне правосуддя. Мешканців міста не можна було судити поза містом (за винятком скарги королю), арештовувати без судового розгляду.

 

Міське виборче право було цензовим: міські низи не мали виборчого права. Пасивним виборчим правом користувалися тільки.

 

Хоча міське право було частиною феодального права, воно підготувало появу майбутнього буржуазного права і сприяло створенню єдиних правових традицій Західної Європи. У межах міст розвивалося торговельне і міжнародне право. Торговельна революція XI XII століть призвела до появи нових правових інститутів: інституту зворотніх паперів; інституту кредитних гарантій; інституту юридичних осіб; інституту збанкрутування: векселя.

 

Міський суд не був спеціалізованим органом, не відділявся від адміністрації і навіть міг виконувати функції міської ради (реєстрація домовленостей, управління міською власністю). Судді обиралися з числа правочинних, авторитетних городян. Суддя розбирав справи одноособово, його рішення були остаточними.

 

Незначні справи вирішувалися на рівні гільдійського та цехового самоврядування.

 

Міське право самоврядування в Європі стало результатом боротьби міст проти феодального сеньйорального права і часто досягалося за викуп. Спочатку воно склалося у XIII столітті у місті Магдебургзі, згодом поширилося на міста Східної Німеччини, а потім на Східну Пруссію. Внаслідок німецької експансії воно було сприйняте Силезією, Чехією, Угорщиною, Польщею та Литвою. З XVI століття міське право проникло в Україну (Київ, Чернігів, Полтава). У цілому магдебурзьке право подібне до середньовічного права самоврядування французьких міст-комун. В основу магдебурзького права покладено привілеї, даровані у 1188 році Магдебургу його архієпископом, а також прецеденти суду шефенів Магдебурга, норми Саксонського зерцала. За магдебургським правом міста одержували самоврядування, звільнялися від феодальних повинностей (за винятком обозної), отримували судовий та податковий імунітети (незалежність), право власності на міські землі. Магдебурзьке право надавало мешканцям міст, переважно міському торговельно-ремісничому патриціату, право і порядок обрання органів управління - магістратів, бургомістрів, міських рад. Воно встановлювало порядок оподаткування, регламентувало діяльність купецьких об'єднань, містило норми цехового права, регулювало організацію ринків та визначало порядок відправлення правосуддя.

 

Разом з тим магдебурзьке право за своїм змістом залишалося правом феодальним, оскільки включало елементи соціальної нерівності, обмежувало права підмайстрів, учнів, міського плебсу. В литовських та білоруських містах воно зумовлювало привілейованість німецького населення, а в Білорусі та Україні - польського; осіб православного віросповідування позбавляло права вільного проживання, участі в органах міського самоврядування. Наприклад, у Львові українцям (вони називали себе русинами) дозволялося селитися тільки на "русинській" вулиці, їм заборонялося записуватися до цеху, утримувати корчму, під час поховання дозволялося супроводжувати померлого тільки через ворота, призначені для вивезення сміття.

 

У містах з магдебурзьким правом тривалий час вищою апеляційною інстанцією був суд міста Магдебурга (для Пруссії такою інстанцією з 1215 року було місто Хелмно - звідси Хелминське право). У містах Польщі, у тому числі білоруських та українських, відповідно до розпорядження короля Казимира III слід було звертатися до суду міста Кракова. Магдебурзьке право відбивалося у збірниках, які укладалися суддями, коментаторами.