Методи встановлення режиму тоталітарної нацистської диктатури в Німеччині.

"Фашизм", "фашисти" - це по суті прізвиська. Явище, яке описується тут, мого б називатися й інакше, наприклад, націонал-соціалізм, націонал-більшовизм, націонал-комунізм тощо. Жодна з цих назв не дає змогу зрозуміти, що трапилося в житті людей першої половини XX століття. Письменник Герман Гессе устами одного зі своїх героїв сказав так: "Ідеологія, готова крокувати по трупах заради досягнення своєї мети, - фашизм, незалежно від того, як називають цю ідеологію самі ідеологи". По трупах - до мети! Або, як закликав Геббельс: "Уперед по могилах!". І в цьому - сутність фашизму, навіть якщо проголошуватимуться благі наміри (наприклад, "будівництво комунізму").

 

Шлях, усіяний трупами, обов'язково приведе до фашизму, тобто до узаконеного озвіріння, падіння Людини. Майбутній прем'єр-міністр Польщі Циранкевич, який як в'язень пройшов через Освенцим, атому його як свідка допитували на Нюрнберзькому процесі, у відповідь на звичайну вимогу судді говорити "правду, тільки правду і всю правду" вигукнув: "Всю правду про Освенцим? Немає такої людини, яка б змогла розповісти всю правду про Освенцим!" Тим більше немає такої людини, яка зараз могла б розказати всю правду про фашизм. Статистика вгамовує смак. За роки панування фашизму в Німеччині до концтаборів увійшло 19 мільйонів чоловік, через труби крематоріїв вийшло 12 мільйонів...

 

Історики і філософи шукають "стержневий час", тобто час, який передбачає майбутні шляхи людства. Можливо, таким стержневим часом слід вважати XX століття. Це Вік-Попередження. Він показав безодню, яка розверзлася у ніг людства, аби люди вжахнулися від скоєного ними ж самими. XX століття з повним правом можна назвати катастрофою демократії: остання обвалилася на людство подібно потопу, масові дійства винесли на поверхню зло, що віками накопичувалося. Воно поховало під собою цінності, проголошені Просвітництвом. Шукати винуватців подій в історії - річ неблагодарна.

 

Логічний ланцюжок причин і наслідків уводить так далеко від сьогоднішнього злочину, що ледве не доводиться вінчати лаврами цілком конкретних убивць і ґвалтівників. Однак, віддавши їм належне, не слід забувати: фашизм дрімає в кожному з нас. Як багато що в історії, фашизм не є продуктом тільки німецької історії, як більшовизм не є продуктом історії тільки російської. І те й інше - продукт всесвітньої історії.

 

Початком катастрофи стала Перша світова війна. Вона не тільки вбила і покалічила мільйони людей, вона привчила вбивати, породила мільйони мимовільних убивць, скинула людину з п'єдесталу, на який її було возведено Просвітництвом. Хто міг би дозволити собі в XVIII столітті таку тираду: "Людина - це хижак. Я стверджуватиму це постійно. Всі ці доброчинні ханжі і проповідники соціальної етики, які намагаються закрити очі на даний факт, також хижі звірі, але тільки з вирваними зубами, які ненавидять інших за агресивність, від якої вони самі благорозумно утримуються... Називаючи людину хижим звіром, кого я ображаю: людину чи звіра?" Так писала на початку XX століття людина, праці якої, захлинаючись, читала вся Європа, - розумний історик і філософ Освальд Шпенглер. Відштовхуючись від Ніцше та Шпенглера, вожді фашизму переводили філософію у площину практики. Гіммлер заявляв: "Недолюдина - це біологічне, на перший погляд, повністю ідентичне людині творіння природи з руками, свого роду мозком, очами і ротом. Але це зовсім інше, жахливе творіння. Це лише подобизна людини, з людиноподібними рисами обличчя, яке в духовному розвитку знаходиться значно нижче, ніж звір... Чи живуть інші народи в достатку, чи подихають від голоду, цікавить мене лише тією мірою, в якій ми маємо потребу в рабах для підтримання нашої культури... Ми, німці, єдині у світі, хто добре ставиться до тварин. Ми будемо пристойно ставитися і до цих людино-звірів. Але було б злочином перед власною кров'ю турбуватися про них і вселяти їм будь-які ідеали і тим самим ще більше ускладнювати нашим дітям й онукам поводження з ними".

 

Антигуманізм - невід'ємна складова частина фашистської ідеології. Вона тісно переплетена з антидемократизмом. Тут у фашизма були серйозні замовники. Англійський нафтовий король Детеринг, який щедро фінансував фашистів, відверто заявляв: "Я особисто вважаю, що так звана демократія, у тому вигляді, як вона розуміється суспільною думкою у більшості країн, - це не що інше, як рай для нероб... Якщо б я був всесвітнім диктатором, я б розстріляв усіх нероб, які потрапили мені на очі". Аналогічно висловлювався сталевий і гарматний король Німеччини Крупп уже як свідок на Нюрнберзькому процесі: "Економіка потребує спокійного поступального розвитку. В результаті боротьби між багатьма німецькими партіями і безладдям не існувало можливості для виробничої діяльності. Ми, члени родини Круппа, не ідеалісти, а реалісти... У нас створилося уявлення, що Гітлер забезпечить нам необхідний здоровий розвиток. І він, дійсно,

 

зробив це. Нам необхідно було суворе, міцне керівництво". Характерно, що американські й англійські судді Трибуналу не визнали Круппа військовим злочинцем.

 

Безумовно, і Детерингу, і Круппу мали імпонувати такі висловлювання Гітлера: "Перш за все необхідно покінчити з думкою, нібито натовп можна задовольнити за допомогою світоглядних побудов. Пізнання - це нестійка платформа для мас. Стабільне почуття - ненависть, її значно важче похитнути, ніж оцінювання, засноване на науковому пізнанні... Широкі маси просякнуті жіночим началом: їм зрозумілі лише категоричні "так" або "ні"... Масі потрібна людина з кірасирськими чоботами, яка говорить: цей шлях правильний". На жаль, Гітлер тут був до певної міри правий. Обивательському масовому середовищу не властиве критичне мислення, а відповідно притаманне прагнення до "рятувального" вождизму. Цю рису масової психології з успіхом використовували політичні авантюристи в усі часи.

 

Оволодіння масами фашисти вважали одним з найважливіших завдань. Без цього неможливо було "просунути наші носи до Рейхстагу". Тому вони широко використовували соціалістичну риторику в своїй пропаганді, особливо там, де вони діяли у робітничому середовищі (Дрекслер, Отто і Грегор Штрассери, Геббельс та ін.). Соціалізм в інтерпретації фашистів виступав у шовіністичних облаштунках. Тут їхнім наставником був усе той самий Шпенглер: "Старопрусський дух і соціалістичний світогляд, які ненавидять одне одного братською ненавистю, є в дійсності єдиним цілим... Соціалізм - це сила, сила і ще раз сила... це дисципліна, твердий державний порядок, ієрархія... Завдання полягає у тому, аби звільнити німецький соціалізм від Маркса. Німецький, бо іншого не існує".

 

Шовінізм, націоналізм, антисемітизм, расизм, реакційна геополітична концепція "німецького життєвого простору", мілітаризм і реваншизм, ретельно підмальовані "тевтонським" романтизмом, - вся та реакційна мішанини, яка колобродила в умах німецького міщанства і склала "теоретичну" платформу націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Реакційний "тевтонський" романтизм, висміяний свого часу ще Генрихом Гейне, значно поширився в Німеччині за умов її поразки у Першій світовій війні. Численні відділення Тевтонського лицарського ордену було розкидано по всій Німеччині. У складі цього ордену, за зразком тайних масонських лож, було створено "Товариство Туле" (Туле - легендарна давня країна, нібито прабатьківщина "німецької раси"). Ідеологія товариства базувалася на концепції німецької расової зверхності, антисемітизму та пангерманізму. Широко практикувалися таємні містичні ритуали, свастика (солярний знак давніх аріїв) тощо. Девізом товариства було: "Пам'ятай, що ти німець. Тримай свою кров у чистоті". За дорученням товариства робітником мюнхенського залізничного депо Антоном Дрекслером у 1918 році було створено Німецьку робітничу партію, до якої вступили багато членів товариства. Так виник зародок фашистської партії.

 

На один із зборів німецької робітничої партії було відряджено 12 вересня 1919 року як інформатора Адольфа Гітлера. Партія йому сподобалася, і він незабаром став її лідером і головним оратором. 20 лютого 1920 року партія була перейменована в націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (НСДАП). 24 лютого 1920 року на зборах партії в Мюнхені Гітлер представив програму партії з 25 пунктів. Тут містилися вимоги щодо анулювання Версальського договору, повернення Німеччині "втрачених" земель, об'єднання всіх німців, створення "національної армії", боротьби з "фінансовою єврейською плутократією", відмови від сплати репарацій, співробітництва робітників з "творчим капіталом" тощо. 21 липня 1921 року Гітлер в ультимативній формі став вимагати посади голови партії з необмеженими повноваженнями, а 29 липня його було обрано першим головою партії. Дрекслеру дісталася посада почесного голови партії. Новий статут НСДАП проголосив принцип вождизму: беззаперечне підкорення всіх партійних організацій "фюреру партії". Спроба Гітлера захопити владу в 1923 році призвела до заборони НСДАП. Самого Гітлера було засуджено до п'яти років ув'язнення. Але у 1925 році він був амністований і дав "чесне слово", що надалі діятиме тільки легальними засобами. Діяльність партії знову було дозволено.

 

Розпочалася боротьба за Рейхстаг. Вирішальну роль у ній відіграла кризова ситуація 1929-1933 років. Основними суперниками НСДАП були соціал-демократична партія Німеччини і комуністична партія Німеччини. Наведемо дані щодо голосування при виборах до Рейхстагу тільки по цих партіях (у млн голосів):

 

Це свідчить про те, що на початку діяльності і комуністична, і фашистська партії не користувалися значною популярністю, за соціал-демократами іде більша частина робітників. У кризові 1923-1924 роки шанси КПН і НСДАП різко зростають, але за умови стабілізації економіки в 1928 році їхні шанси, особливо НСДАП, різко падають. За умов відносного благополуччя фашисти не потрібні ні масам, ні великому капіталу, які звикли спиратися на звичні буржуазно-демократичні іститути. Для екстремістських партій криза була потрібна як повітря. І доля дарує її.

 

У 1929-1933 роках виробництво в усьому світі знизилося майже на 50 %, десятки мільйонів безробітних викинуто на вулицю, тисячі банків зазнали краху. Німеччина була не в змозі сплачувати репарації. До Рурської промислової зони Німеччини введено війська Франції і Бельгії. Настав зоряний час фашистської партії. Гітлеру та його "партайгеносе" пропонуються міністерські посади, але Гітлер категорично відмовляється від них, він вимагає всієї влади. На цьому фунті в його партії точаться чвари. У листопаді 1932 року НСДАП втрачає 2,7 млн голосів. У цей критичний момент найбільші промисловці Німеччини надсилають президенту Гінденбургу листа з вимогою призначити Гітлера рейхсканцлером Німеччини. Престарілий маршал капітулює, і 30 січня 1933 року Гітлер стає рейхсканцлером Німеччини. Фашисти опиняються при владі.

 

Щодо прчин їхнього приходу до влади написано чимало і правильного, і неправильного, включно до "фатального" впливу на європейську історію "демонічної" особи фюрера. Можна погодитися з тим, що однією з причин були особливості політичої історії Німеччини. Про це писали й самі німці (О. Абуш - "Хибний шлях однієї нації", В. Еггерат - "Куди крокуєш, Німеччино?" та ін.). Однією з причин називали вірнопідданські інстинкти масового німецького міщанства (Томас Мани у романі "Вірнопідданий"). Про це досить точно писав Д. Мануїльський: "Німеччина ніколи не була вільною країною, а німці - народом, який штурмує небо. У Німеччині завжди були в пошані чиновник, фельдфебель, шпигун і кат. Чиновник в очах німців утілював закон, фельдфебель - владу, шпигун - систему, кат - правосуддя. У Німеччині любили вестфальську шинку, баварське пиво, барабанний дріб парадів, імператорські мантії, величаві фігури городових. Німців нудило при одному слові свобода. Свободу німець вважав вивертом праздного розуму, джерелом усілякої крамоли. Перед багатством і владою німець трепетав як наляканий маленький хижак перед розкритою пащею удава". Уінстон Черчиль у промові 21 вересня 1934 року говорив: "Серце Німеччини - це Пруссія, осередок чуми, яка час від часу спалахує... Я певнений, що британський, американський і російський народи, які протягом століття зазнали невимірних втрат, небезпек і кровопролиття через прагнення тевтонців до панування, на цей раз вживуть заходів, аби могутність Пруссії чи всієї Німеччини не могли дозволити німцям знову напасти на нас для здійснення своєї помсти і планів, випещених протягом тривалого часу. Нацистька тиранія і прусський мілітаризм - два осовні елементи всього життя Німеччини, які повинні бути докорінно знищені, вирвані з коренем, аби Європа і світ були позбавлені від третього, ще більш страшного конфлікту... Подвійний корінь усіх наших нещасть - нацистська тиранія і прусський мілітаризм мають бути знищені".

 

Чи можна було не допустити встановлення фашистської диктатури у Німеччині? Д. Мануїльський так писав про це: "Це можна було зробити за уряду Мюллера у 1928 р. (Мюллер - соціал-демократ. - Авт.). їй (тобто соціал-демократії) не потрібно було вбивати 20 тис. фашистів, як вона вбила руками Носке 20 тис. революційних матросів і солдатів, їй би навіть на довелося розстрілювати 35 чоловік, як це вчинив з берлінськими робітниками поліцай-президент Цергибель 1 травня 1929 р. їй досить було заарештувати 35 фашистських вождів плюс двох-трьох значних капіталістів, які постачали каппівцям матеріальні засоби, розпустити фашистські організації, їхні бойові дружини, конфіскувати їхню зброю, забрати їхні фінансові засоби, закрити фашистські друкарні, створити для фашистів режим, який вони встановили для соціал-демократичних робітників". Д. Мануїльський говорив правду, але не всю.

 

Напередодні приходу фашистів до влади соціал-демократи і комуністи, об'єднавшись у Рейхстазі, могли б створити більшість і поставити нездоланну перешкоду фашистам. Але комуністи Німеччини, підкоряючись інструкціям Комінтерну, не хотіли об'єднуватися з соціал-демократами, бо вважали їх для себе більш небезпечними ворогами. Кремлівське керівництво комуністичним робітничим рухом марило всесвітньою диктатурою пролетаріату і всесвітньою соціалістичною республікою. Головним своїм ворогом сталінське керівництво вважало не фашистів, а соціал-демократію та парламентаризм, за мету ставилося "повалення буржуазної диктатури (читай - соціал-демократії) та встановлення радянської влади в усьому світі", а це передбачає розгром агентури класового ворога серед робітників - міжнародної соціал-демократії. Безумовно, за такої політики виключалася будь-яка можливість співробітництва соціал-демократів і комуністів в антифашистській боротьбі. Це і було однією з причин, яка сприяла приходу фашистів до влади.

 

Прийшовши до влади, націонал-соціалісти негайно приступили до знищення в Німеччині всіляких слідів демократії. 28 лютого 1933 року гітлерівці влаштовують підпал Рейхстагу (керівник - Геринг), обвинувачують у цьому комуністів і здійснюють проти них масові репресії. У ніч на 28 лютого було заарештовано 10 тис. комуністів. На підставі статті 48 Веймарської конституції було видано декрет про введення у країні надзвичайного стану. Для створення у Рейхстазі конституційної більшості, що дозволило б гітлерівському уряду займатися законодавством, крім Рейхстагу, Гітлер 5 березня 1933 року влаштовує нові вибори в обстановці масових репресій проти комуністів і соціал-демократів. Мандати комуністів було анульовано, місця в Рейхстазі передано фашистам, партіям профашистського спрямування і союзам ("Сталевий шолом", народна партія тощо), які було включено до складу НСДАП. Набравши у такий спосіб 43,9 % голосів і одержавши 8 % голосів інших націоналістичних партій, Гітлер на засіданні Рейхстагу 23 березня 1933 року став вимагати надання урядові надзвичайних повноважень. 24 березня 1933 року Рейхстаг ухвалив закон "Про усунення бідувань народу і держави", одержав законодавчі повноваження, у тому числі з бюджету, з правом відхилятися від норм Веймарської конституції 1919 року. Вважалося, що закон є тимчасовим і діятиме тільки до 1937 року, але фактично він став постійно діючим законом Німеччини. Від цього часу всі закони розроблялися в канцелярії НСДАП. Це був кінець Веймарської республіки.

 

У березні 1933 року було заборонено комуністичну партію, а у липні - СДПН. Інші партії "саморозпускалися", їхнім членам надавалася можливість вступати до НСДАП. Законом від 14 липня 1933 року заборонялося утворення нових політичних партій. У травні 1933 року розпущено всі профспілки, їхнє майно передано фашистській профспілці "Арбайтерфронт" (Робітничий фронт). Указом від 24 березня 1933 року "Про захист уряду національного відродження від підступних зазіхань" ліквідовувалися всі нефашистські засоби друку та інформації. 7 квітня 1933 року законом "Про злиття областей з імперією" ліквідовувалися землі як суб'єкти федерації. Відповідно до цього став непотрібним і був розпущений Рейхсрат. У землі призначалися імперські намісники - штатгальтери, які одночасно були головами НСДАП гауляйтерами. 1 грудня 1933 року ухвалено закон "Про єдність партії і держави", за яким фашистська партія оголошувалася "носієм німецької державної думки", рушійною і керівною силою німецького народу. Відтепер всі призначення на державні посади проходили тільки через партійний апарат.

 

Останню крапку було поставлено після смерті престарілого Гінденбурга. Законом від 1 серпня 1934 р. "Про верховного голову Німецької імперії" посаду президента країни було скасовано. Повноваження президента передавалися довічному "вождю (фюреру) і рейхсканцлеру - Адольфу Гітлеру" з правом формувати уряд, призначати собі спадкоємця і вершити суд як верховний суддя імперії.

 

Такій державі складно дати наукову класифікацію. Жодна давня деспотія і жодна абсолютна монархія не знали подібної концентрації влади. У 30-40-ві роки XX століття тільки дві людини володіли такою владою - Сталін і Гітлер. Обидва уважно спостерігали один за одним. Гітлер не раз заявляв, що багато чому навчився у більшовиків. Сталін у свою чергу іноді схвально відгукувався щодо дій Гітлера, зокрема про його розправи з опозицією у середовищі штурмовиків.

 

Механізм фашистської диктатури в Німеччини

Залізним стрижнем Третього рейху стала фашистська партія з її розгалуженою організацією. Пройнята диктаторською дисципліною, підкоривши собі безпосередньо державний апарат, вона фактично перетворилася на центральний владний орган держави. Партію очолював повновладний одноособовий "вождь" - фюрер, який призначав у ній на всі посади і одноособово ухвалював усі рішення. Всі державні функції зросталися з партійними. Кадрова політика безпосередньо проходила через партійний апарат. Зверху нього - фюрер, при ньому виконавчий штаб -канцелярія. Фюрер був оточений соратниками - рейхсляйтерами, які поєднували в одній особі партійні й державні посади. Але це не був колегіальний орган типу Політбюро чи ЦК КПРС. Вони беззаперечно підкорялися своєму вождю. У колишніх землях уся партійна і державна влада належала гауляйтерам, які призначалися Гітлером, в областях - гебітсляйтерам. У масштабі будинку чи вулиці керували ортеляйтери, блокляйтери і, нарешті, целенляйтери. Верховне керівництво партії здійснювали очолювані рейхсфюрерами управління: пропаганди, безпеки (СС), сільського господарства, промисловості тощо. До партії примикала й фашистська профспілка - Арбайтерфронт. Фашистська молодь об'єднувалася в організацію "Птлерюгенд"; створювалися численні спілки: фрауенбунд, доцентенбунд та ін. Починаючи з дитячого віку і до сивини, німець був охоплений певним підрозділом фашистської партії і держави.

 

Основою всієї системи фашистської Німеччини були два головні відомства - управління пропаганди та управління безпеки (СС). Останнє входило до складу НСДАП і у свою чергу також складалося з управлінь: загального, концтаборів, безпеки, расового, військового з відповідними підрозділами (гестапо, служба безпеки - СД, іноземної розвідки тощо). Все, що не оброблялося апаратом пропаганди, "оброблялося" організацією СС.

 

Безумовно, фашистська система не могла залишити осторонь організацію управління економікою. У 1933 році створюється "Імперське представництво німецької промисловості", яке перетворюється на "Організацію промислового господарства" з шістьма імперськими групами: промисловості, торгівлі, ремесла, банків, страхової справи та енергетики. До них як додаток створюються територіальні господарські палати. Формуються міністерства господарства, озброєння і боєприпасів, продовольства, транспорту і фінансів. У 1936 році створюється управління уповноваженого щодо виконання чотирирічного плану, керівник якого Геринг оголошується господарським диктатором країни, його розпорядженням надається сила законів. При ньому організуються штат генеральних уповноважених з цін, металургії, хімії, транспорту, а також гігантський концерн "Герман Геринг" з 500 000 робітників. У 1933 році створюється "Імперське представництво продовольства". Селяни поділяються на "бауерів" із земельними наділами від 7,5 до 125 гектарів і "хазяїв" з меншими наділами. Ухвалюється також закон "Про спадкові двори", відповідно до якого вводиться система майорату.

 

Такою постає Німецька держава в результаті "перемоги націонал-соціалістичної революції", як називав Гітлер свій прихід до влади. Німеччина перетворилася на машину, призначену для ведення агресивних війн.

 

На жаль, для зміцнення фашистського режиму в Німеччині тодішнє політичне керівництво СРСР, перш за все Сталін, зробили чимало. Взагалі-то у більшовиків була якась дивна любов до Німеччини. Відверто ненавидячи США й особливо Англію, радянське керівництво симпатизувало Німеччині. Дружба більшовиків з Німеччиною зав'язалася ще в роки Першої світової війни. Відповідно до угоди з німецьким урядом Ленін і його соратники в 1917 році були пропущені через територію ворожої воюючої держави, споряджені чи малими грошима в обмін на зобов'язання агітувати за мир і розвалювання власної армії. Більшовики не залишилися в боргу. Коли відповідно до Версальського миру Німеччина була позбавлена армії, військових училищ, права будувати літаки і танки, радянське керівництво великодушно дозволило німецьким льотчикам і танкістам користуватися радянськими аеродромами і танкодромами, про що не без задоволення згадував головний танкіст Німеччини генерал Гудеріан.

 

Величезну послугу Гітлеру надало політичне керівництво СРСР, уклавши 19 серпня 1939 року з Німеччиною кредитно-торговельну угоду, відповідно до якої СРСР поставляв до Німеччини хліб, нафту, метал, так необхідні Німеччині для ведення війни. 23 серпня 1939 року було підписано Пакт про ненапад з доданим до нього "Секретним протоколом", який передбачав знищення Польської держави і розподіл сфер впливу між СРСР і Німеччиною. У такий спосіб було відкрито шлях Другій світовій війні. У 1939 році радянський уряд віддав розпорядження щодо передання гестапо всіх арештованих німецьких громадян, які перебували в СРСР, у тому числі комуністів і євреїв.

 

Особливість фашистської тоталітарної держави полягає в тому, що одного разу, будучи створеною і випестованою, вона набуває самодостатнього значення. Ті сили, які її створювали (класи, монополії, концерни, політики), втрачають над нею владу. Апарат влади у такій державі бере в полон усіх і вся, у тому числі тих, хто "приймав його пологи". Суспільство в такій державі опиняється в полоні і втрачає здатність щось у ній змінити. Залишається лише змовлятися, або руйнувати ззовні, або чекати, доки сам собою випаде наріжний камінь диктатури. Радянському народу і народам інших країн довелося ціною грандіозних жертв і подвигів рятувати світ від фашистської чуми.

 

Спочатку основу фашистського апарату становили штурмові загони (СА). Вони створилися у серпні 1921 року з невеличкої організації з охорони мітингів і зборів НСДАП і швидко перетворилися на своєрідні партійні озброєні сили, які використовувалися націонал-соціалістами, з одного боку, для підготування фашистського перевороту, а з другого - для здійснення терору, спрямованого проти політичних противників.

 

Провал "пивного путчу" 1923 року, який викликав глибоку кризу в націонал-соціалістичній партії, призвів до фактичного розпаду штурмових загонів. Але після реорганізації партії Гітлером у 1925 році вони знову відродилися як масова напіввійськова, напівтерористична організація. У параді штурмовиків, організованому в 1926 році з нагоди нацистського партійного з'їзду, взяли участь, за різними джерелами, від 10 до 30 тис. чоловік. У 1928 році в параді, присвяченому з'їзду НСДАП, взяли участь уже від 30 до 60 тис. штурмовиків. У 1931 році на парад, організований на честь створення Габсбурзького фронту, було виведено від 50-60 до 140 тис. членів штурмових загонів. У доповідній записці про діяльність НСДАП, підготовленої на початку 1932 року міністром внутрішніх справ, кількість штурмових загонів визначалася у 225 тис. чоловік. На момент приходу нацистів до влади вони мали армію штурмовиків, яка налічувала близько 500 тис. чоловік.

 

Після 30 січня 1933 року штурмові загони зростали ще швидше. Вони поглинули численні воєнізовані спілки, які раніше тяжіли до інших партій. До них масами йшли декласовані елементи, які поспішали вхопити свою долю державного пирога. Носіння коричневої форми штурмовиків стало свого роду модою у вищих прошарках суспільства, які тим самим демонстрували підтримку "нового режиму".

 

На 1 січня 1935 року в організації СА налічувалося 3 543 099 чоловік, у тому числі: в штурмових загонах - 1 499 034, в морських штурмових загонах - 64 428, в повітряних штурмових загонах - 105 256, в першому резерві СА - 497 610, в другому резерві СА - 1 376 771 чол. При цьому члени НСДАП складали лише 23,8 % членів організації СА.

 

Переслідування політичних противників і всіх "небажаних" осіб набули масового характеру. Штурмовики вривалися в будинки активістів робітничого руху і демократично налаштованих діячів попереднього режиму, витягали їх на вулицю, били, знущалися. Під цим прикриттям зводилися особисті рахунки: ліквідовувалися недоброзичливці, суперники, кредитори. Почалися масові переслідування за расовими ознаками - предтеча масового знищення єврейського населення.

 

Виникли концетраційні табори, які перетворилися в майбутньому на невід'ємну складову частину нацистського режиму. їх створювали всюди, де знаходилися приміщення, придатні для тюремного використання. Список організованих штурмовиками в 1933 році найбільших концтаборів, наведений автором книги "Держава концентраційних таборів" Г. Кюнрихом, налічує 26, з них три - у самому Берліні. Але це, підкреслює Кюнрих, - найбільш відомі. Практично в перші місяці 1933 року концентраційним табором була майже кожна казарма СА.

 

Проте як знаряддя постійного організованого терору, якого потребувала фашистська влада, СА використовувати було складно: для цього вони були занадто численними й аморфними. Це був не тільки інструмент політики терору, а й своєрідна масова організація зі своїми специфічними вимогами і прагненнями.

 

Участь у терорі одночасно відволікла штурмовиків від соціальних проблем, які цікавили їх, але примусити забути про них не могла. Уже влітку 1933 року невдоволення політикою уряду, який не поспішав з реалізацією своїх обіцянок, особливо в соціальній сфері, і всіляко придушував будь-які антимонополістичні настрої, що виявлялися в лавах партії, перш за все у штурмових загонах, набуло гострих форм. У середині року відбулися бунти у штурмових загонах Берліна, Гамбурга, Франкфурта-на-Майні, Дрездена, Ессена, Дортсмунда, Кенігсберга та Фрайбурга.

 

У зв'язку з цим націонал-соціалістичному керівництву довелося вжити екстраординарних заходів. Розпочалося масове чищення штурмових загонів. У серпні 1933 року було розпущено всі загони CA у Франкфурті-на-Майні. Лише в одному Берліні з CA було вигнано близько 200 тис. штурмовиків. Деякі з них опинилися в тих самих концентраційних таборах, які було створено їхніми руками.

 

Уже перше чищення серйозно послабило значення штурмових загонів як головного інструмента фашистського терору. Але найсильнішого удару по них було завдано 30 червня 1934 року, який завершився фактичним знищенням майже всієї верхівки. Після цього фактичне значення CA в ієрархії нацистських організацій постійно падало. Головним інструментом державного організованого терору стала зросла в надрах CA організація СС, яка одержала значне поширення.

 

СС (Shutz Staffeln), або "охоронні загони", які виникли з нечисленної групи особистих охоронців Гітлера, було створено в березні 1923 року в період активного підготування нацистської партії до путчу. Вперше вони почали набувати значення як самостійна організація в 1925 році, коли через заборону CA їм було доручено виконання функцій, які раніше належали штурмовим загонам, зокрема охорону зборів і мітингів НСДАП та розігнання зборів і мітингів її політичних противників. Скасування заборони CA у 1926 році одразу ж послабило значення охоронних загонів, чисельність яких становила всього 200 чол. Вони були влиті в CA як їхня невід'ємна складова.

 

Початок нового підйому СС пов'язаний з рішенням Гітлера перетворити цю організацію на "відбірну частину", яка заслуговує на особливу довіру, зокрема у зв'язку з призначенням на посаду керівника "охоронних загонів" секретаря Грегора Штрассера Гіммлера.

 

З цього моменту значення і вплив СС у НСДАП постійно посилюються. Якщо у 1929 році, на час призначення Гіммлера, "охоронні загони" налічували всього 280 чол., то в 1930 році їхня чисельність становила 2 тис. чоловік, у 1931 р. - 10 тис, у 1932 р. - 30 тис. чоловік. На день приходу Гітлера до влади "охоронні загони" налічували вже 52 тис. чол.

 

На відміну від СА, яка не ставила жодних перешкод для вступу в їхні лави (чим і пояснюється їхнє швидке зростання), "охоронні загони" з самого початку ретельно відбирали кандидатів, прагнучи тим самим зберегти характер особливо довіреної організації.

 

Ще до того, як НСДАП стала правлячою партією, СС завдяки єзуїтській тактиці Гіммлера, який зумів завоювати особливу довіру Гітлера, присвоїла собі подвійні функції. З одного боку, СС виступали в ролі охоронців расової чистоти НСДАП, головного джерела формування нацистської еліти. У цьому зв'язку особливого значення набуло створене Гіммлером у межах СС так зване "расове і поселенське управління". З другого боку, СС все більше перетворювалася на своєрідну внутрішню партійну поліцію, до завдань якої входила боротьба проти "підривної діяльності у самій партії", тобто проти опозиційних партійних груп. Для здійснення цієї функції Гіммлер створив власну контррозвідку, яка маскувалася спочатку під "службу інформації та друку", а потім стала відомою як "служба безпеки" - СД.

 

Найважливіше значення для подальшого зміцнення позиції СС мала роль, яку відіграла ця організація в подіях 30 червня 1934 року. Розправившись над керівниками штурмових загонів, СС не тільки продемонструвала свою непохитну відданість Гітлеру, готовність безвідмовно виконати будь-яке його розпорядження, а й одним ударом розправилася зі своїми головними суперниками у боротьбі за панівне становище. Безпосереднім результатом цього був указ Гітлера від 13 липня 1934 року, відповідно до якого "для відзначення визначних завоювань" "охоронні загони" було виведено зі складу СА і оголошено самостійним підрозділом націонал-соціалістичної партії.

 

Вже до 1935 року СС являло собою розгалужену організацію, щупальця якої проникали в галузі державного й суспільного життя. На цей час вона налічувала близько 165 тис. членів. На початок 1937 року в СС було 210 тис. чол., а на початку 1941 року - близько 260 тис.

 

Основу СС становили три головні управління: Загальне головне управління, Головне управління з расових і поселенських питань та Головне управління імперської безпеки.

 

Загальному головному управлінню підпорядковувалися створені на той час три групи есесівських з'єднань: "загальні загони" ("Альгемайне СС"), "караульні загони" ("СС-вахфербенде"), або, як їх ще називали, "загони мертвої голови" ("Тотенкопффербенде"), та "загони для особливих доручень" ("СС-ферфюгунгструпе"). Кожна з перелічених груп мала особливу структуру та виконувала особливі завдання.

 

"Загальні загони" були свого роду клубом нацистської еліти, перебування в якому відкривало необмежені можливості для просування по державних і партійних сходинках. Після початку війни "загальні загони" СС стали головним резервуаром, з якого черпалися кадри для військ СС та оперативних груп СД, які "уславилися" надзвичайною жорстокістю, масовими екзекуціями, політикою геноциду тощо.

 

Есесівські "загони для доручень" були значно менші від "загальних загонів". Спочатку вони налічували 4-5 тис. чол., а до початку війни -18 тис. На відміну від останніх вони являли собою професійні поліційні з'єднання, які відрізнялися від "загальних загонів" лише своїм привілейованим становищем. Головним завданням "загонів для особливих доручень" вважалося забезпечення порядку на "внутрішньому фронті", особливо під час воєнних дій. По суті ж справи це було особисте військо Гітлера, його преторіанська гвардія, якій він доручав найделікатніші й найбрудніші завдання.

 

Існування третьої групи - "караульних загонів" ("загонів мертвої голови") було тісно пов'язане з керівництвом створеної нацистами системи стаціонарних концентраційних таборів.

 

Після початку Другої світової війни на базі "загальних загонів", "загонів для доручень" та "караульних загонів" було створено спеціальні есесівські військові з'єднання, які утворили особливий рід військ німецьких збройних сил - війська СС (ВАФФЕН-СС). У 1939-1940 роках було сформовано перші есесівські дивізії: танкова дивізія "Лайбштандарт Адольф Гітлер", танкова есесівська дивізія "Тотенкопф" та гренадерська есесівська поліційна дивізія. На цей час чисельність військ СС становила приблизно 100 тис. чол.

 

Не менш значну роль у механізмі фашистської диктатури відіграло Головне управління імперської безпеки (РСХА). Внутрішня структура РСХА засвідчує, що воно здійснювало об'єднане керівництво поліцією безпеки та СД. РСХА поділялося на сім відділів управління, два з яких (АМТ-І та AMT-II) займалися адміністративними питаннями. Поліцію безпеки було представлено АМТ-І V - головним управлінням гестапо і AMT-V - головним управлінням карної поліції (KRIPO). До складу СД входили: AMT-III - головне управління з діяльності СД усередині Німеччини, AMT-V1 - головне управління з діяльності СД поза

 

Німеччиною та АМТ-УІІ, яке досліджувало питання ідеологічного характеру.

 

Проголошене указом Гесса від 9 червня 1934 року єдиною розвідувальною службою націонал-соціалістичної партії, РСХА незабаром перетворилося на всепроникаючу систему тотального шпигунства як усередині країни, так і за кордоном. До ведення РСХА входила організація диверсійної, підривної діяльності за кордоном. Паралельно військовій розвідці РСХА створило розгалужений апарат військового шпигунства.