Державно-конституційний розвиток Японії: від Конституції 1889 р. до конституції 1947 р.

Японія — унітарна демократична національна держава, парламентська конституційна монархія. Основний закон — Конституція 1947 року, яка передбачає верховенство права, колегіальність управління, непорушність і недоторканість прав людини, дотримання принципів пацифізму. Носієм державного суверенітету є японська нація. Влада поділяється на три гілки — законодавчу, виконавчу і судову. Перша представлена двопалатним Парламентом, друга — Кабінетом міністрів і органами виконавчої влади на місцях, третя — Верховним і регіональними судами. Муніципалітети різних рівнів мають широкі права самоврядування. Найвищим органом влади є Парламент. Формальний голова держави — Імператор Японії; фактичний — прем'єр-міністр, керівник Кабінету міністрів.

 

Стара конституція[ред. • ред. код]

Докладніше: Конституція Великої Японської імперії

 

 

Устрій часів Японської імперії

Перша японська конституція була прийнята 1889 року, в часи існування Японської імперії. Вона була створена колективом юристів під проводом Іто Хіробумі за зразком прусської конституції, що передбачала конституційно-монархічний устрій. Японська конституція була жалуваною конституцією, тобто надавалася населенню Імператором. Вона передбачала широкі права для японського монарха, який був носієм державного суверенітету. Імператор міг приймати рішення в сферах внутрішньої і зовнішньої політики в обхід рішень кабінету міністрів чи парламенту, мав право видавати рескрипти і накази, що мали силу законів, був верховним головнокомандувачем японських армії та флоту. Головним законодавчим органом держави був двопалатний Імперський парламент. Він складався з Палати представників і Палати перів. Перша формувалася з депутатів, що обиралися на загальнонаціональних виборах; друга — з депутатів, що призначалися Імператором і належали до стану титулованої шляхти. Функції парламенту були обмеженими — він лише затверджував законопроекти, які надсилав уряд від імені монарха. Уряд імперії називався Кабінетом міністрів. Він створювався за наказом Імператора й виконував роль органу, що допомагав монарху в управлінні країною. Судочинство також велося від імені Імператора. Суди поділялися на адміністративні й особливі. Населення Японії вважалося підданими Імператора. Інституту громадянства не існувало. Конституція гарантувала основні права і свободи населенню країни, які однак обмежувалися законами. Також встановлювалися обов'язки на сплату податків та відбування загальновійськової повинності[1]. Обов'язковість освіти визначалася Імператорськими рескриптами.

 

Нова конституція[ред. • ред. код]

Докладніше: Конституція Японії

 

 

Устрій новітньої Японії

1945 року Японія зазнала поразки в Другій світовій війні. 3 листопада 1946 року, під тиском окупаційної влади, японський уряд прийняв нову демократичну конституцію Японії. Вона набула чинності від 3 травня 1947 року. Конституція проголошувалася найвищим законом країни. Носієм державного суверенітету визначалася японська нація. Вона здійснювала управління країною опосередковано — через представників в Парламенті та регіональних радах, що обиралися голосуванням. Статус Імператора було понижено. Він ставав символом Японської держави і єдності японської нації, але позбавлявся права управляти країною. Роль Імператора зводилося до церемоніальних функцій — підписання законів, урядових постанов, прийому глав іноземних держав. Нова конституція визнавала верховенство основних прав людини, їхню непорушність і недоторканність. Одночасно з цим встановлювався інститут громадянства, визначалася обов'язковість сплати податків, праці, освіти. Парламент країни залишався двопалатним, проте Палата перів замінялася на Палату радників. Усі привілейовані стани й олігархічні інститути скасовувалися. Особливістю нової конституції була 9-та стаття, що проголошувала пацифізм основним принципом державної політики. Японія відмовлялася від війни як засобу вирішення міжнародних проблем та скасовувала інститут збройних сил[2].

 

Конституція 1947 року залишається чинною на початку 21 століття. У випадку невідповідності її положень реальному стану справ у країні та світі, передбачається механізм прийняття поправок до Конституції. Спочатку проект поправки приймається в обох палатах Парламенту двома третинами голосів депутатів. Після цього поправка виноситься на національний референдум, де її мусить схвалити більше половини громадян країни, що мають право голосу. Прийняту поправку оголошує Імператор від імені японської нації[2].

 

Основні права людини гарантуються Конституцією Японії. Вони визначаються як вічні і непорушні. До цих прав належать право на рівність, свободу, соціальні права, право на захист основних прав людини. Конституція дозволяє обмежувати права людини, якщо вони порушують громадський спільний добробут або права інших людей[2].

 

Право на рівність передбачає однаковість громадян Японії перед законом, незалежно від їхнього соціально-економічного статусу, політичних і релігійних переконань, статевої чи расової приналежності. Цим правом забороняється дискримінації громадян Японії за вищезгаданими критеріями. Право на свободу гарантує тілесну, духовну й економічну свободу громадянина. Він має вільно обирати віру, освіту, рід діяльності, місце проживання тощо. Забороняється рабство, тортури, незаконне ув'язнення. Соціальні права гарантують громадянам задоволення мінімальних житлових, культурних і оздоровчих потреб, визначають безкоштовність обов'язкової освіти та визнають право людини на працю, захист від безробіття та експлуатації. Для оборони своїх основних прав громадяни Японії мають додаткові права на участь у політичному житті через вибори, право на державну допомогу та відшкодування збитків[2].

 

Серед нових прав, які визначає новітнє японське законодавство, є право на належне довкілля, право на інформацію і право на конфіденційність і захист приватного життя[3].

 

За даними організації «Міжнародна амністія» на 2011 рік в Японії загалом дотримуються основних прав людини. Проте існують випадки дискримінації жінок, іноземців, позашлюбних дітей; сексуальних домагань на роботі; надмірної експлуатації працівників; знущання над дітьми в освітніх закладах; недотримання прав ув'язнених [4][5]. За індексом сприйняття корупції у 2010 році країна посідає 17-те місце, випереджаючи Великобританію, США та Францію.

 

Вибори[ред. • ред. код]

 

 

Агітаційна кампанія 2005 року. Автобус Наґасіми Акіхіси, кандидата від ДПЯ.

Японія є країною з представницькою демократією. Громадяни беруть участь в управлінні країною шляхом обрання своїх представників головами муніципалітетів, депутатами місцевих рад або Парламенту. У зв'язку з цим, вибори цих представників є найважливішими у внутрішньополітичному житті Японії. Вибори проходять за дотриманням принципів загального, рівного, прямого, таємного голосування. Право голосу мають усі громадяни Японії, старші за 20 років. Віковий ценз для депутатів Палати представників, регіональних рад або голови муніципалітету — 25 років; для депутатів Палати радників та голів префектур — 35 років[6].

 

Вибори відбуваються на виборчих округах. Вони поділяються на великі і малі. Великі округи є багатомандатними округами, в яких обираються депутати до Парламенту за пропорційною системою, так званими партійними списками. Бар'єр для проходу в Парламент становить 2%[7]. Малі округи є одномандатними округами, де обираються депутати Парламенту і місцевих рад за мажоритарною системою[6]. Вибори мусять відбутися за 30 днів, після їх оголошення. Тривалість парламентської виборчої кампанії — 17 днів, інших — від 5 до 17 днів[6].

 

Політичні партії[ред. • ред. код]

Докладніше: Політичні партії Японії

Основними учасниками японського політичного життя, які визначають стратегію і тактику розвитку країни, є політичні партії. Вони пропонують громадянам програми розвитку Японії, для реалізації яких намагаються отримати підтримку на виборах і взяти участь в управлінні. Основні місця в Парламенті й місцевих радах займають представники цих партій. Вони формують японський центральний і місцеві уряди. Партія, що має більшість в Парламенті має право очолити Кабінет міністрів. Вона називається правлячою, а її Кабінет — партійним. Менші парламентські партії можуть формувати коаліцію з правлячою партією, або виступати в ролі опозиції з критикою правлячої партії.

 

В повоєнній Японії, незважаючи на існування багатопартійності, панує двопартійна парламентська система. Протягом другої половини 20 століття країною керувала Ліберал-демократична партія, в опозиції якій перебувала Демократична партія. На початку 21 століття обидві партії помінялися ролями. Станом на 2011 рік при владі перебувають демократи, а ліберал-демократи перебувають в опозиції. Лідер Демократичної партії Нода Йосіхіко займає посаду прем'єр-міністра країни. Іншими політичними партіями, які представлені в меншості у японському Парламенті, є Партія «Нова Комейто», Соціал-демократична партія, Комуністична партія. Залежно від своїх інтересів вони періодично формують коаліції з правлячими партіями або виступають в опозиції[6].

 

Згідно з чинною Конституцією Імператор є «символом Японської держави і єдності японської нації». Він виконує функції формального голови держави, хоча цей статус за ним юридично не закріплений. На відміну від часів Японської імперії, Імператор позбавлений права управляти державою. Він виконує лише церемоніальні функції і усі свої дії в політичній сфері зобов'язаний узгоджувати із Кабінетом міністрів країни[2].

 

До повноважень Імператора входить[2]:

 

затвердження прем'єр-міністра за поданням Парламенту;

затвердження голови Верховного Суду за поданням Кабінету Міністрів;

проголошення законів і поправок до Конституції, після їхнього прийняття Парламентом;

проголошення виборів і розпуску Парламенту за вказівкою Кабінету міністрів.

підтвердження ратифікації договорів та надання амністій;

вручення державних нагород, прийом іноземних послів й проведення державних церемоній.

Імператор і Імператорський дім обмежені у своїх майнових правах. Вони не мають права приймати чи дарувати майно без дозволу Парламенту. За чинним законом про Імператорський дім від 1947 року Імператор виконує свої обов'язки пожиттєво. Його наступник обирається з числа чоловіків по чоловічій лінії основної гілки Імператорського роду. У випадку хвороби або неповноліття Імператора передбачається інститут регентства. Всіма справами Імператора та Імператорського дому займається Управління Імператорського двору при Кабінеті міністрів Японії[8][9].

 

Станом на 2011 рік Імператором Японії є Його Величність Імператор Акіхіто[9].

 

Статус[ред. • ред. код]

Найвищим органом влади в Японії є Парламент　—　«Державна Рада». Він є виразником волі японської нації, носія державного суверенітету. Парламент є також єдиним законодавчим органом держави. Лише він має право приймати закони[2][10].

 

Японський Парламент є двопалатним. Він формується з нижньої Палати представників і верхньої Палати радників. Перша палата складається з 480 депутатів, які обираються на 4 роки. Вона розглядає і затверджує основні законопроекти. Друга палата складається з 242 депутатів, що обираються на 6 років. Вона перевіряє законопроекти, прийняті нижньою палатою, затверджує або відсилає їх на доопрацювання[2][10].

 

Депутати обох палат обираються на виборах прямим голосуванням. Віковий ценз для депутатів Палати представників — старше за 25 років, для Палати радників — старше за 35 років. 300 депутатів Палати представників обирають в одномандатних округах, а решту 180 — в 11 загальнонаціональних багатомандатних округах. 96 депутатів Палати радників обирають в одномандатних округах, а решту 146 — у 47 префектурних багатомандатних округах. Вибори проходять за пропорційною системою[2][10].

 

Палата представників має більше повноважень за Палату радників. Зокрема, нижня палата може приймати законопроекти двома третинами голосів своїх депутатів, якщо верхня палата відхилила законопроект або не розглянула його протягом 60 днів. Рішення Палати представників при затвердженні бюджету, ратифікації договорів і призначенні прем'єр-міністра набуває статусу всепарламентського, коли між обома Палатами не досягнуто згоди в цих питаннях або Палата радників не прийняла власного рішення. Також Палаті представників належить прерогатива висловлення вотуму недовіри уряду[2][10].

 

Сесії. Розпуск[ред. • ред. код]

Сесії Парламенту відбуваються періодично. Вони скликаються за наказом Кабінету міністрів і відкриваються за участі Імператора. Сесії Парламенту бувають пленарними, тимчасовими і надзвичайними. Пленарна сесія розпочинається щороку в середині січня і триває 150 робочих днів. Вона може бути подовжена за спільним рішенням обох Палат. На пленарних сесіях приймаються бюджет країни на наступний рік, проходить обговорення і прийняття законопроектів. Тимчасова сесія Парламенту може мати місце після закінчення звичайної сесії, під час парламентських канікул, у випадку виникнення якоїсь політичної проблеми. Така сесія може бути скликана на вимогу Кабінету міністрів або вимогу чверті депутатів якоїсь з Палат. Надзвичайні сесії мають місце в результаті розпуску Палати представників за вказівкою прем'єра після висловлення вотуму недовіри уряду. Вони відбуваються за 30 днів після завершення дострокових 40-денних виборів в Палату[2][10].

 

Палата представників може бути розпущена за рішенням прем'єр-міністра країни, у випадку протистояння уряду і Парламенту. Палата радників розпуску не підлягає, але припиняє роботу на час дострокових виборів у Палату представників. В надзвичайних ситуаціях, що сталися в період цих виборів, Кабінет міністрів може скликати лише Палату радників для прийняття політичних рішень. Ці рішення можуть втратити силу, якщо не будуть ухвалені протягом 10 днів після відкриття надзвичайної сесії новообраної Палати представників[2][10].