Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Що є предметом курсу історії держави і права зарубіжних країн. Який він має взаємозв’язок з іншими суспільними дисциплінами.↑ Стр 1 из 28Следующая ⇒ Содержание книги
Поиск на нашем сайте
Що є предметом курсу історії держави і права зарубіжних країн? Який він має взаємозв’язок з іншими суспільними дисциплінами?
Навчальний курс "Історія держави і права зарубіжних країн" передбачає оволодіння студентами основними поняттями та категоріями науки і навчальної дисципліни, вивчення конкретних державних інститутів та систем права, розкриття основних закономірностей процесу державно-правового розвитку країн світу від найдавніших типів і форм рабовласницької держави і закінчуючи політичними і правовими структурами сучасності.
Після опанування навчальною дисципліною студенти повинні знати предмет і методи історії держави і права, володіти певним інструментарієм науки; вміти аналізувати сучасний стан проблеми науки історії держави і права зарубіжних країн; характеризувати розвиток суспільного ладу на різних етапах зарубіжної історії; систему органів влади і управління в країнах Стародавнього світу, у Середні віки, Новий і Новітній час. Студенти повинні набути навичок аналізу основних джерел рабовласницького, феодального і буржуазного права, державно-правових інститутів у країнах Європи, Азії, Африки, Північної та Латинської Америки; уяснити принципи континентальної та англосаксонської системи буржуазного права, структуру судових та інших правоохоронних органів. Студенти повинні уміти: використовувати суспільно-політичний досвід всесвітньої історії в побудові сучасної держави; аналізувати законодавчі акти; використовувати в практичній діяльності знання основних принципів континентальної та англосаксонської системи права; робити правильні прогнози в сучасному суспільно-політичному житті; систематизувати та узагальнювати сучасний досвід таких країн, як Англія, Франція, США, Німеччина тощо, в державно-правовому будівництві, аналізувати практику роботи парламентських структур у державах Європи та Америки; розкривати сутність делегованого законодавства в Англії, Франції та США.
Історія держави і права зарубіжних країн є обов'язковою фундаментальною дисципліною, котру вивчають у всіх вищих юридичних навчальних закладах та на всіх юридичних факультетах, її мета -ознайомити студентів із загальними та специфічними рисами виникнення, розвитку й функціонування держави та права в різних народів від найдавніших часів до наших днів; допомогти їм при всьому розмаїтті та суперечливості усвідомити загальні закономірності становлення й розвитку держави і права, навчити, використовуючи отримані знання, аналізувати сучасний стан української державності та права, прогнозувати основні тенденції їхнього розвитку в майбутньому. Вивчення історії держави і права зарубіжних країн має важливе наукове, світоглядне, політичне та практичне значення, є базою для опанування інших юридичних дисциплін, дає змогу значно поглибити загальні юридичні знання студента, сприяє виробленню не лише юридичного мислення, але й загальної юридичної культури. Історія держави і права зарубіжних країн тісно пов'язана з такими дисциплінами: політологія, історія політичних і правових учень, історія держави і права України, теорія держави та права, державне право зарубіжних країн, галузеві юридичні дисципліни. Наприклад, історія держави і права зарубіжних країн разом з теорією держави та права досліджують виникнення держави і права й основні етапи їхнього розвитку. Відмінність між ними полягає в тому, що теорія держави та права, вивчаючи закономірності різних типів держави і права й відповідних їм правових систем, абстрагується від конкретних держав. Історія ж держави і права зарубіжних країн вивчає не тільки закономірності, але й особливості виникнення та розвитку державно-правових інститутів у конкретно-історичних умовах певної країни. Історія держави і права зарубіжних країн, як й історія держави та права України, вивчає виникнення й розвиток держави та права від найдавніших часів і до сьогодення, але не в Україні, а за межами її кордонів. Історія держави і права зарубіжних країн тісно пов'язана з галузевими юридичними дисциплінами країн світу, історію держави та права котрих вона вивчає. Та, на відміну від галузевих дисциплін, які основну свою увагу зосереджують на вивченні принципів та інститутів сучасного чинного законодавства, конкретних нормативних актів, на практиці їх застосування, історія держави і права зарубіжних країн вивчає розвиток державно-правових явищ у їхній цілісності, єдності, взаємозв'язку та взаємозалежності. Розкрийте теоретичні і прикладні функції курсу. Теоретичні і прикладні функції курсу: пізнавальна, евристична, методологічна, прогностична, виховна. Охарактеризуйте відомі вам групи джерел з історії держави і права зарубіжних країн. До джерел історії держави і права зарубіжних країн належать: • пам'ятки права певної епохи чи країни-закони, кодекси, конституції, інші офіційні документи (Закони Хаммурапі (XVIII ст. до Р. X.); Закони XII таблиць (V ст. до Р. X.); Закони Ману (І І ст. до Р. X. — І ст.) тощо); • історичні трактати, археологічні дані, що певною мірою розкривають процеси виникнення та розвитку держави і права; • конкретні наукові, публіцистичні дослідження вчених Англії, Німеччини, Франції, Росії та інших країн, присвячені загальним чи окремим проблемам держави та права різних країн світу. Регулювання соціально-майнових відносин за законами Ману. Права на спадок мали тільки сини. Не мали прав на спадок жінки, ізгої, недоумкуваті або каліки. Між синами від "правильних" шлюбів спадок ділився нарівно, але старшому сину виділялася додаткова частка. Син шудрянки та "двічінародженого" прав на спадок не мав, він задовольнявся тим майном, що йому виділив батько. Припускалося позбавлення спадку. Класифікація злочинів та види покарань за законами Ману. Кримінальне право. Кримінальне право за Законами Ма-ну, з одного боку, характеризується доволі високим для свого часу рівнем розвитку, що проявляється у вказівках на форми вини (намір і необережність), рецидив, співучасть, тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і винного до певної варни. З іншого боку – Закони відображають збере-ження старовинних пережитків, про що свідчать збереження принцип таліона, ордалії, відповідальність общини за злочин, скоєний на її території, якщо злочинець невідомий.
Серед злочинів, що зафіксовані в Законах Ману, на пер-шому місці стоять державні. Це служба ворогам царя, пошко-дження міської стіни та воріт. Повного переліку цього виду злочинів Закони не дають, що є характерною рисою для всіх стародавніх кодифікацій.
Більш детально Закони описують злочини проти власно-сті та особи.
Серед майнових злочинів Закони велику увагу приділяють крадіжці. У них чітко розрізняється крадіжка як таємне заволодіння майном і грабіж, що передбачає заволодіння майном у присутності потерпілого із застосуванням насилля до нього. Покарання, що застосовувались до злодія, залежали від того, чи був він затриманий на місці злочину, чи ні, крадіжка скоєна вдень чи вночі (гл. ІX, ст. 270, 276 – 277); (гл. VІІІ, ст. 302, 323, 332).
Закони Ману засуджували будь-яке насильство – вбивс-тво, тілесні пошкодження. Навмисне вбивство каралось смер-тною карою. Вбивство при власному захисті, охороні жерт-венних подарунків, захист жінок і брахманів (необхідна обо-рона) не каралось (гл. VІІІ, ст. 345, 349).
Доволі багато статей спрямовані на зміцнення родинних стосунків. Закони встановлюють суворі покарання за пере-любство, замах на честь жінки (гл. VІІІ, ст. 352, 353, 359, 364, 366, 371).
Погляд на покарання за проступки, злочини відповідав рівню правової думки. Тюрми вважалося доцільним розміщу-вати поблизу головної вулиці, де всі можуть бачити страж-дання злочинців. Тобто, метою покарання було залякування. Вверху Шлюбно-сімейне право за законами Хаммурапі. Вверху Злочини і покарання за законами Хаммурапі. Вверху Судоустрій і поліцейські функції в Афінській державі. Вверху Джерела римського права.
Періодизація історії римського права не співпадає з пе-ріодизацією історії римської держави. Властивість права по-лягає в тому, що воно закріплює зміни, що відбуваються у су-спільному і державному розвитку країни. Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. – розпорядження імператорів.
Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів).
Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату.
Закони були, здебільшого, записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями.
У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об’єктів власності – землі, приміщень, робочої худоби – перебували під контролем общини.
Зазначені об’єкти належали до манципованих, їх відчуження супроводжувалось звичаєм, у якому брали участь, крім продавця і покупця, вагоутримувач та п’ять свідків, які були римськими громадянами. На вагу клали злиток міді, покупець торкався рукою придбаної речі та промовляв установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити іно-земцям доступ до власності римських громадян. Усі інші речі вважались неманципованими і мали перебувати в майновому обороті без будь-яких обрядів.
Право власності. Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму міг лише римський громадянин. У законах детально йшлося про межі земельних наділів, давність володіння ними і порядок успадкування. Захист прав власника за-безпечувався суворими покараннями. Так, винний у нічній крадіжці врожаю належав розп’яттю на дереві. За підпал бу-динку і зерна, що лежало поряд, на злочинця надівали кайдани, а після побиття його спалювали. Вільна людина, яка здійснила злочин, могла відкупитися.
Шлюбно-сімейне право. Як пережиток минулого і турботу про міцність общини слід розцінювати фіксацію в законах охорони римської сім’ї і величезної влади домовласника, глави сімейства. Він мав виняткове право розпорядження майном сім’ї, а також майже необмежену владу над дружиною і всіма нащадками, включаючи внуків. Батько сімейства міг убити дитину-виродка, тричі продати свого сина, прогнати дружину. Закон забороняв шлюби між патриціями і плебеями.
Із стародавніх часів у Римі існували три форми укладання шлюбу: дві стародавніх і одна порівняно нова. Стародавні здійснювались в урочистій обстановці і віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому випадку шлюб здійснювався в релігійній формі, в присутності жерців, супроводжувався з’їданням спеціально випечених пирогів і урочистою клятвою дружини слідувати скрізь за чоловіком: “Де ти, Гай, там знайдеш і мене”. Друга форма шлюбу полягала в ку-півлі нареченої (у манципаційній формі).
Але вже Закони ХІІ таблиць передбачають безформальну форму шлюбу – “сине ману”, тобто “без влади чоловіка”. При цій формі жінка мала свободу розлучення і могла забрати своє особисте майно, яке вона принесла в дім як посаг, а та-кож майно, придбане нею під час шлюбу.
Специфічною особливістю шлюбу “сине ману” було те, що його слід було поновлювати щорічно. Для цього дружина в установлений день на три дні йшла з будинку чоловіка (до рідних, друзів) і тим самим переривала строк давності. Під час шлюбу чоловік міг розпоряджатись посагом дружини.
Розлучення було можливе для чоловіка при всіх формах шлюбу, для жінок –тільки в шлюбі “сине ману”.
Спадкове право. Після смерті домовласника майно сім’ї переходило агнатам за законом, а якщо небіжчик залишав за-повіт, то його слід було суворо дотримуватись. Заповіт мав затверджуватись куріатною або навіть центуріатною коміцією (якщо батько позбавляв сина права на його частину спадщини). Вдова небіжчика в усіх випадках одержувала якусь частину майна як для себе, так і на утримання малолітніх дітей.
Спадкоємці могли і не ділити майно, а вести господарство спільно.
Зобов’язальне право. Особливо детально регламентується в Законах ХІІ таблиць договір позики. Крім звичайних позичкових операцій, пов’язаних з процентами, заставою та ін., відомий був і так званий нексум, або самозастава боржника. Це положення було скасовано в 326 р. до н.е. законом Петелія, і бор-жник став відповідати перед кредитором тільки своїм майном.
Крім зобов’язань із договорів, були відомі і зобов’язання із завдання шкоди та противоправних дій взагалі – крадіжки, потрави.
Кримінальне право. Кримінально-правові постанови Законів ХІІ таблиць були дуже суворі. Смертною карою карався той, хто потравив або зібрав врожай з “обробленого плугом поля”. Злодія, захопленого вночі або захопленого зі зброєю в руках, будь-хто міг вбити на місці злочину. Злодій, затриманий на місці злочину вдень, підлягав фізичному покаранню і видавався потерпілому, що тягло за собою обернення в рабство.
Закони ХІІ таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як злочин, що посягав на інтереси держави, скільки дію, що завдавала приватну майнову шкоду.
Про державні злочини Закони ХІІ таблиць говорять небагато: встановлюється неправомірність і караність нічних зі-брань, підмова ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосувались громадського порядку, хабарництва суддів.
Про навмисні вбивства не згадується взагалі.
Для свого часу Закони ХІІ таблиць були надійною опорою для регулювання порівняно простих товарних, сімейних, спадкових та інших відносин. Звідси і та зовнішня повага, яка виявлялась до Законів ХІІ таблиць у більш пізній час, коли їх практичне застосування або ж зовсім виключалось, або стало мінімальним.
У результаті постійних війн Рим виходить за межі своєї території, завоювавши Італію, а потім й інші європейські та азіатські землі.
Протягом цього часу відбувається безперервний зріст ремісничої і торговельної діяльності Риму. Формується стан вершників, чиєю професією стає торговельна і промислова діяльність.
На новій економічній основі виростає нове право, бо право таблиць стало в багатьох випадках непридатним. У цих історичних умовах на сцену виступають претори як тлумачі і творці права. Вони заклали основи римської класичної юриспруденції, яку розробляли як поряд з ними, так і після них римські “класичні” юристи – Ульпіан, Цельз, Папініан та ін.
Відходить у минуле юридичний формалізм, що пронизував закони таблиць. Одержують визнання принципи рівності сторін правовідношення, справедливості, доброї совісті. Коли право протирічить справедливості, говорив Ульпіан (помер у 288 р. н.е.), слід надати перевагу останньому, і, та-ким чином, справедливість має перевагу перед жорстким ро-зумінням права.
На думку римських юристів, усю сукупність правових настанов слід поділити на дві частини: приватне і публічне право. До права публічного вони відносили всі ті норми, які “належать до положення римської держави” як цілої; навпаки, приватне право має справу з тим, що стосується “користі окремих осіб”.
Таким чином, храми і публічні дороги, наприклад, були оголошені сферою публічного права, тоді як відносини, пов’язані з правом власності або володіння, сімейного і спадкового права, зобов’язань – сферою права приватного.
Право власності. Сервітут. Визначення права власності, запозичене багатьма буржуазними кодифікаціями, було дане римськими юристами. Вони розуміли під ним найбільш по-вне, найбільш абсолютне право користуватися і розпоряджатися речами з тими лише обмеженнями, які встановлені договором чи правом.
Особливою формою обмеження права власності є сервітут, тобто “право на чужу річ”. Розрізнялись речові та особисті сервітути.
Право проведення води через чужу ділянку, викликане господарською необхідністю, є прикладом речового сервітута.
Під особистим сервітутом розумілось право довічного користування чужою річчю при зберіганні самої речі. Так, спадкодавець може надати в довічне користування кімнату в будинку, яку займає стара служниця.
Зобов’язальне право. Типи договорів. Визначаючи зміст зобов’язання, римський юрист Павло (ІІІ ст. н.е.) писав: “Суть зобов’язання полягає в тому, щоб зв’язати другого пе-ред нами, щоб він що-небудь дав, зробив чи надав”.
Будь-яке зобов’язання виникає, зі слів Гая, “або з дого-вору, або з делікту”, що означає – нанесення шкоди. Невико-нання договору в строк, вказаний у договорі, тягне за собою право на позов.
Для дійсності договорів необхідно:
а) згода сторін, які зобов’язуються, але згода не повинна досягатись шляхом насильства чи обману;
б) відповідність договору права (закону).
Стародавнім типом договору був договір словесний, вербальний (лат. “вербум” – слово). Для його дійсності вимагалось виголошення певних слів: “даю”, “зроблю”.
Із зобов’язання строго словесного стало виникати і набирати силу зобов’язання письмове. Ця форма одержала назву “літеральних” (лат. “літера”). Спочатку це були розписки, а потім виникає і письмовий договір у його звичній формі.
В особливу групу контрактів були виділені такі, які стали називатися “реальними”. При таких договорах обов’язок виконання і пов’язана з цим відповідальність настають не з моменту згоди, а з моменту передачі речі. Назва договору від “рес” – річ.
Останньою за часом виникнення і найважливішою з економічної точки зору була група так званих контрактів консенсуальних (“консенсус” – згода).
За даними договорами відповідальність наставала з мо-менту укладання угоди.
Забезпечення зобов’язань. З утвердженням майнової відповідальності відчутно зросло значення застави як найбільш ефективного способу забезпечення зобов’язань. Але офіційне визнання застава одержує тільки в кінці республіки. А на по-чатку імперії було встановлено, що при невиконанні зобов’язання заставлена річ надходила у продаж з тією умовою, що боржнику повертались надлишки, які були виручені проти суми боргу.
Крім того, засобами забезпечення позики були порука третьої особи і завдаток. При поруці поручитель мав право регресивної вимоги до боржника.
Шлюбно-сімейне право. Панівною формою шлюбу в пе-ріод імперії стає шлюб без влади чоловіка. Обов’язковою умовою встановлення шлюбних відносин признається вільна згода нареченого і нареченої. При цьому панівне становище чоловіка в сім’ї (хоч і позбавлене колишніх атрибутів влади) визнається як у праві, так і в звичаях.
Відокремленість майна подружжя стає загальною, але чоловік має право розпоряджатися прибутками, які приносить майно дружини. При розірванні шлюбу з вини чоловіка посаг повертається дружині.
Змінюється на краще і становище дітей. Влада батька над ними слабшає. Вбивство дітей признається злочином.
Спадкове право. Найсуттєвішим у спадковому праві даного періоду може вважатися визнання права на спадщину і за тими кровними родичами (когнатами), які раніше його не мали.
Першими, звичайно, успадковували діти, а коли їх не за-лишалось – онуки. Коли не було ні тих, ні інших, до спадку-вання призивались брати спадкодателя, дядьки, племінники. Якщо і їх не було, претор надавав право спадкування всім кровним родичам померлого аж до шостого коліна. Ближчий ступінь рідства виключала наступну. Були внесені норми, що обмежували свободу заповітних розпоряджень. Ближній ро-дич померлого, якщо його обійшли спадщиною, мав, зреш-тою право на 1/4 частину того майна, яке він одержав би при відсутності заповіту. Таким чином, у право вводиться принцип обов’язкової частки спадкування, що зберігся до наших днів.
Сам заповіт став складатись у письмовому вигляді і заві-рятись свідками.
Кримінальне право. Складалось із маси законів, включаючи Закони ХІІ таблиць, постанов народних зборів і сенату. Значна кількість кримінальних законів була видана за ініціативою диктаторів та імператорів.
Закони не виключали свавілля як імператорів, так і магі-стратів, і у визначенні того, що слід вважати злочинним, і в тому, за що і як карати.
При диктатурі Сулли особи, занесені в особливі, так званні проскрипціонні списки, оголошувались ворогами народу і могли бути видані органам влади кожним, кому це вдавалося.
Особливої уваги заслуговує закон про “образу величі римського народу”. Закон спеціально був сформульований невизначено, щоб його можна було застосувати проти будь-якої особи, яка була незгодна з політикою або виражала неза-доволення нею.
Велику увагу римський законодавець приділяє злочинам проти порядку управління: хабарництву, привласненню державних коштів, розкраданню державного майна.
Винні в цих злочинах переважно карались смертною карою, вигнанням.
Покарання залежало від того, яке суспільне становище займав злочинець.
Що стосується теорії, то римські юристи добре розрізняють навмисний і необережний злочин, підмовництво, співучасть. Хабеас корпус акт» 1679 р. Хабе́ас ко́рпус акт (англ. Habeas Corpus Act) — законодательный акт, принятый парламентом Англии в 1679, составная часть конституции Великобритании, определяет правила ареста и привлечения к суду обвиняемого в преступлении, предоставляет право суду контролировать законность задержания и ареста граждан, а гражданам — требовать начала такой процедуры (известной под латинским названием хабеас корпус).
Полное название закона — «Акт о лучшем обеспечении свободы подданного и о предупреждении заточений за морями» (то есть вне пределов Англии).
Согласно этому закону, судьи были обязаны по жалобе лица, считающего свой арест или арест кого-либо другого незаконным, требовать срочного представления арестованного суду для проверки законности ареста или для судебного разбирательства; заключение обвиняемого в тюрьму могло производиться только по предъявлении приказа с указанием причины ареста.
Акт обязывал судей выдавать хабеас корпус во всех случаях, за исключением тех, когда основанием ареста являлось обвинение данного лица в государственной измене или тяжком уголовном правонарушении. По получении судебного предписания (мандамуса) хабеас корпус, смотритель обязан был в течение 3—20 дней (в зависимости от дальности расстояния) доставить арестованного в суд. В случае задержки судебного расследования закон предусматривал освобождение арестованного под залог (чем не могли воспользоваться малоимущие); это не распространялось на несостоятельных должников.
Правительству предоставлялось право приостанавливать действие акта в чрезвычайных случаях, но лишь с согласия обеих палат парламента и не более, чем на один год. Эта мера практиковалась в очень редких случаях, в Англии и Шотландии она не применялась с 1818 года.
Дополнения в Хабеас корпус акт вносились в 1689 («Билль о правах»), 1766 и 1816 гг. Судова система ФРН. У відповідності з Конституцією організація судової системи ФРН характеризується її федеральним устроєм та наявністю судів загальної і спеціальної юрисдикції. Конституція ФРН розрізняє п'ять основних галузей юстиції: загальну, трудову, соціальну, фінансову й адміністративну і встановлює відповідні їм п'ять систем судів, кожна з яких очолюється власним вищим органом. Загальним судам підсудні всі цивільні і кримінальні справи, що не віднесені до компетенції органів адміністративної юстиції та інших спеціалізованих судів. Верховний федеральний суд очолює систему загальних судів. Він знаходиться в м. Карлсруе і складається з голови суду, голів сенатів і членів суду. До складу Верховного федерального суду входять 11 сенатів з цивільних, п'ять - з кримінальних справ і сім для розгляду спеціальних питань у справах адвокатів, нотаріусів таін.). а) До компетенції Верховного федерального суду у кримінальних справах входить розгляд касаційних скарг на вироки вищих судів земель, винесені ними при розгляді справи у першій інстанції, а також на вироки судів присяжних і великих палат судів землі, якщо вони не підлягають касаційному оскарженню у вищий суд землі. Верховний федеральний суд може переглянути справу і за обставинами, що знову відкрилися. б) До компетенції Верховного федерального суду у цивільних справах входить розгляд касаційних скарг на рішення, винесені вищими судами землі. Касаційні скарги розглядаються сенатами Верховного федерального суду в складі п'ятьох членів на чолі з головою сенату (деякі питання можуть вирішуватися колегіями з трьох суддів або одноосібно). У Верховному федеральному суді створюються великі сенати відповідно з цивільних і з кримінальних справ, що виносять рішення з питань, які мають принципове значення для відповідної галузі права. У великі сенати входять голова Верховного федерального суду (він головує в обох сенатах) і по вісім членів суду, призначених головою на дворічний термін. Із загальних судів тільки Верховний федеральний суд є федеральним закладом, а всі нижчестоящі - суди відповідної землі. Вищі суди земель виступають як апеляційні і касаційні інстанції і як суди першої інстанції. Вони утворені у всіх землях. У складі кожного вищого суду землі, очолюваного головою, утворюється необхідне число сенатів з цивільних і кримінальних справ на чолі з їхніми головами. Як суд першої інстанції кримінальний сенат у складі п'ятьох фахових суддів - членів вищого суду землі - розглядає справи про державну зраду, шпигунство, терористичні акти тощо. Як касаційна інстанція сенат з цивільних справ у складі трьох членів вищого суду землі розглядає апеляційні скарги на рішення і визначення нижчестоящих судів. Карні сенати в складі трьох членів вищого суду землі розглядають касаційні скарги на вироки дільничних судів, на вироки, винесені судами землі при апеляційному оскарженні, та деякі інші. Суди земель слухають справи у першій і у другій інстанції (розглядають скарги на рішення і вироки нижчестоящих судів). У складі кожного суду землі, очолюваного його головою, утворюються палати з цивільних (у тому числі торгових) і кримінальних справ. Палати з цивільних справ засідають у складі трьох фахових судів на чолі з головою суду землі або головою палати. До компетенції палат з цивільних і з торгових справ входить розгляд у першій інстанції справ із сумою позову понад 3 тис. марок, а також справ про встановлення батьківства і деяких категорій позовів, запропонованих до скарбниці, до суддів і службовців у зв'язку з перевищенням ними своїх службових повноважень тощо. Кримінальні палати судів землі розглядають у першій інстанції справи про всі злочини, що не віднесені до компетенції дільничних або вищих судів землі. До їхньої підсудності входять справи, у яких можливо позбавлення волі на термін понад три роки або примусове поміщення до психіатричної лікарні. Справи у першій інстанції розглядає або кримінальна палата, що виступає як суд присяжних, або велика кримінальна палата. Суд присяжних складається з трьох фахових суддів і двох шеф-фенів (засідателів), розглядає кримінальні справи за обвинуваченням у навмисному убивстві або інших злочинах, пов'язаних із створенням небезпеки для життя людей (підпали, вибухи, спроби захоплення літаків, пограбування тощо). Дільничні суди являють собою низову ланку системи загальних судів. Вони можуть складатися з одного або кількох дільничних судів (у деяких дільничних судах їх понад ЗО). Якщо в дільничному суді тільки один суддя, йому призначається постійний заступник із числа судів землі. Цивільні справи розглядаються тут одноособовим суддею. Кримінальні справи в дільничному суді можуть розглядатися або суддею одноосібно, або судом шеффенів. Одноосібно дільничний суддя розглядає справи, збуджені в порядку приватного обвинувачення, крім того, про злочинні діяння, що ставляться до категорії проступків, і, нарешті, за пропозицією прокурора, справи про деякі злочини, за якими не очікується винесення більш суворого вироку, ніж за проступки, тобто понад один рік позбавлення волі. Суд шеффенів засідає в складі дільничного судді і двох шеффенів, що складають єдину колегію. Шеффени залучаються до виконання обов'язків за списками кандидатів, що складаються радою общини з числа громадян, які проживають у ній. Суди шеффенів управі розглядати кримінальні справи за умови, щоб винесене ними покарання не перевищувало трьох років позбавлення волі. До системи загальних судів як самостійні підрозділи включені суди у справах неповнолітніх. Вони розглядають справи про правопорушення, у яких обвинувачуються неповнолітні у віці від 14 до 18 років, а також молоді люди у віці до 21 року, якщо суд вважає, що їхнє поводження носить “підлітковий характер”. Суди з трудових справ. Вони покликані розглядати суперечки між наймодавцями й індивідуальними робітниками з питань оплати праці, надання відпусток, звільнення, а також конфлікти між профспілками й об'єднаннями підприємців. Очолює цю систему Федеральний суд з трудових справ у м. Кассель, що складається з п'ятьох сенатів. У кожній із земель ФРН є один, а в Північному Рейні-Вест-фалії - два суди землі з трудових справ. У таких судах створюються колегії в складі одного фахового судді і двох або чотирьох (залежно від категорії справи) “почесних суддів”, що представляють інтереси підприємців і робітників. Суди землі з трудових справ виступають як апеляційна інстанція, у якій оскаржуються рішення нижчестоящих судів. Система судів з соціальних питань створена для розгляду конфліктів, пов'язаних із соціальним страхуванням, виплатою допомоги безробітним і тим, які “які повернулися на батьківщину”, наданням безкоштовної або пільгової медичної допомоги тощо. Система цих судів очолюється Федеральним судом, що знаходиться, як і Федеральний суд з трудових справ, у м. Кассель. Він складається з 12 сенатів, у яких розглядаються касаційні скарги на рішення нижчестоящих судів. У кожній із земель ФРН діє суд землі з соціальних питань. Система фінансових судів створена головним чином для розгляду справ, пов'язаних із сплатою податків і митних зборів. Вона включала до 1990 р. Федеральний фінансовий суд у Мюнхені і 15 фінансових судів — по одному-два у кожній землі. У Федеральному фінансовому суді утворено вісім сенатів, де в колегіях із п'ятьох фахових судів розглядаються касаційні скарги на рішення фінансових судів. Система адміністративної юстиції у ФРН створена для розгляду скарг фізичних і юридичних осіб на дії та акти органів державного управління, а також спорів між органами місцевого самоврядування. Очолює цю систему Федеральний адміністративний суд, що знаходиться в Берліні. У його структурі є 12 сенатів, в основному зайнятих розглядом у складі п'ятьох фахових суддів касаційних скарг на рішення нижчестоящих адміністративних судів. Вищі адміністративні суди утворені по одному у всіх землях ФРН, крім Нижньої Саксонії і Шлезвіг-Гольштейна, де діє загальний суд для двох земель. До їхньої компетенції входить розгляд апеляційних, а за деяких умов і касаційних скарг на рішення і визначення адміністративних судів. Адміністративні суди розглядають у першій інстанції в складі трьох фахових і двох “почесних” суддів переважну більшість справ, віднесених до компетенції органів адміністративної юстиції. За постановою адміністративних судів може бути скасований акт органу державного управління, що оскаржується, або відновлені права громадян або закладів, порушені діями посадових осіб. Названі п'ять вищих судових органів, що очолюють окремі системи судів, є самостійними і незалежними. Таким чином, особливістю судової системи Німеччини є те, що вона має суттєві відмінності від судових систем інших країн. Так, у державі немає єдиного Верховного суду; порівняно з іншими країнами у Німеччині Федеральний конституційний суд і конституційні суди земель посідають дуже важливе місце у житті суспільства. Система права ФРН. Правова система ФРН.
У ФРН, як і у Франції, основою чинного права є кодекси. Вони теж прийняті давно (прийняття Німецького цивільного Уложення, наприклад, відноситься до 1896 р.), неодноразово змінювалися, особливо після другої світової війни. Однак значна частина змін у порівнянні з довоєнним часом, в тому числі з Веймарської республікою, внесено не через кодекси, а за допомогою спеціальних законів. У ФРН спостерігається стала тенденція до збільшення питомої ваги серед джерел права підзаконних актів, насамперед урядових. Однак на відміну від Конституції Франції Конституція ФРН 1949 не визнає за виконавчою владою права на самостійне правотворчість і забороняє практику видання декретів-законів. Урядові та інші підзаконні акти можуть бути видані тільки в рамках виконання законів. ФРН не знає консолідованих кодексів "нового типу", подібних тим, які нині широко поширені у Франції.
Як і у Франції, у ФРН судова практика набуває характеру джерела права, коли рішення якогось питання однозначно зафіксовано при вирішенні ряду аналогічних справ і таке рішення підтверджено авторитетом вищої судової інстанції.
Вагому роль у державних структурах ФРН грає Конституційний суд. Його рішення - це джерело права, що стоїть нарівні з законом, а його тлумачення виданих парламентом законів обов'язково для всіх органів, включаючи і суди.
Система джерел права у ФРН відображає федеральний характер устрою країни. У складі ФРН - дев'ять земель, і кожна з них має своє законодавство. Федеральні закони мають пріоритет над законами земель.
Скандінавське право. Право скандинавських країн в цілому близько континентальної моделі, хоча і має суттєві специфічні риси ', володіє самобутністю і автономністю. У північних країнах римське право зіграло менш помітну роль у розвитку правових систем, ніж у Франції та Німеччині. Там немає і не було кодексів, подібних кодексу Наполеона або Німецького цивільного Укладенню. У кожній зі скандинавських країн був виданий тільки один кодекс: у Данії - в 1683 р., в Норвегії - в 1687 р., в Швеції і Фінляндії - в 1734 р. Ці кодекси, прийняті значно раніше, ніж наполеонівські, охоплюють в цілому все право. Судова практика грає тут більш помітну роль, ніж у країнах континентальної Європи.
Скандинавські країни тісно співробітничають в області законодавства. Цей процес, що почався наприкінці минулого століття, призвів до появи значного числа уніфікованих актів, що діють у всіх скандинавських державах. У 1880 р. одночасно в трьох країнах - Швеції, Данії і Норвегії - набув чинності єдиний закон про оборотних документах. У подальшому серйозна увага приділялася уніфікації торгового права (закони про торгові знаки, торгових реєстрах, фірмах і закон про чеки) і морського права. Наприкінці століття виникли ще більш сміливі плани - уніфікувати все приватне право, щоб в кінцевому підсумку прийти до єдиної скандинавському цивільному кодексу. Зрештою переваг
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 363; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.142.199.54 (0.017 с.) |