Тема: Ранньофеодальна держава і право франків



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема: Ранньофеодальна держава і право франків



Тема: Ранньофеодальна держава і право франків

Загальна характеристика середньовічної держави та права

Із загибеллю в 476 р. Західної Римської імперії закінчується епоха Стародавнього світу й розпочинається період Середньовіччя. На зміну рабовласницьким державі та праву приходять новий суспільно-політичний лад і нове феодальне право. Вступ людства до періоду Середніх віків був пов'язаний з глибокою кризою політичних, економіч­них, соціально-правових відносин і з подальшим розвитком феодальної земельної власності, що зумовлювала характер суспільства.

Форми встановлення феодальних відносин та державності в різних країнах були різноманітними, але їх аналіз дає змогу виокремити два основних шляхи переходу до феодалізму:

Першийбув властивий тим народам, у яких виникнення феодального суспільства та феодаль­ної держави відбулося в процесі безпосереднього розпаду родо­племінного ладу (північно-германські, слов'янські, арабські племена, Японія).

Другий був характерний для тих країн, у яких перехід до феодалізму та формування феодальної держави відбувалися в надрах рабовласницького суспільства та держави, через поступову їх еволюцію, визрівання феодальної державності й права, посилення політичної влади феодалів (Китай, Індія, Єгипет, Візантія).

Незважаючи на різні шляхи переходу до феодалізму, в усіх без винятку феодальних державах існували панівний прошарок феодалів, які були суб'єктами права приватної чи державної власності на землю, і пригноблені феодально-залежні селяни, котрі через си­стему позаекономічного примусу змушені були значну частину отриманого ними продукту віддавати представникам панівної верхівки. В усіх країнах значного розвитку набуває становий лад суспільства, що визначав правове становище населення.

Загальними закономірностями, які визначали розвиток і сутність феодального права, були такі:

- основне місце у феодальному праві відводилося нормам,
що регулювали поземельні відносини,

- феодальне право було правом-привілеєм, закріплювало нерівність різних феодальних станів, ставило права людини в пряму залежність від ії місця у феодальній ієрархії;

- не існувало чіткого розподілу на галузі права(складалося
з ленного (земельного), церковного (канонічного), міського
(магдебурзького права));

- відзначалося партикуляризмом(відсутністю єдиного права
на всій території держави та панування правових систем, заснованих
на місцевих звичаях);

- було правом сильного, "кулачного права", що ґрунтувалося на по­єднанні в руках феодалів земельної власності та політичної влади;

- перебувало під значним впливом релігійних догматів, які часто
перетворювалися на норми права;

— містило запозичені основні положення римського права (зокрема приватне право Стародавнього Риму).

 

Виникнення держави і права у германців: загальна характеристика

Значна частина західноєвропейської території ще задовго до нашої ери і на початку нашої була населена численними германськими племенами, які знаходились на стадії первісно-общинного ладу – готів (ост- і вестготів), франків, бургундів, аламанів, англів, саксів, тевтонів, вандалів і ін. Кожне з них, у свою чергу ділилось на дрібніші племена, ті – на роди і сім’ї.

Основним заняття населення спочатку було скотарство, мисливство, рибальство, згодом – землеробство. Селились германці переважно родами, а кожен рід складався з кількох сімей, що мали спільного предка. Кожен рід отримував певну ділянку землі, яку спочатку обробляли спільно. Згодом, коли кількість населення значно зросла, земля була закріплена за окремими сім’ями на постійно, спільними залишались тільки ліси, луки, пасовища, води.

Родова община у міру розкладу родо-племінних відносин перетворювались у сусідсько-територіальну, названу маркою. Якщо помирав глава сім’ї, що не мав синів, то землю спадкували члени марки. Зберігався звичай кровної помсти стосовно винного і всього його роду. Рід сплачував колективний штраф рідні й родові потерпілого тощо. Тобто, не дивлячись на утворення сусідської общини, родові зв’язки продовжували відігравати помітне значення.

Серед германців спочатку існував один суспільний поділ – на вільних і невільних (рабів). Рабами ставали військовополонені і діти, народжені від батьків-рабів, іноді – боржники. Раб працював на виділеній паном ділянці, повинен був здати панові певну кількість продукції сільського господарства натурою, худобою чи виробами ремесла. Їх можна було відпускати на волю, але до складу роду їх не приймали, такий вільновідпущеник залишався під опікою пана.

У деяких племен відомою була й категорія напіввільних. До них належало населення племен, які добровільно піддались сильнішим племенам.

Повноту прав мали тільки вільні. На них лежав обов’язок брати участь в народних зборах тощо. Але згодом і серед вільних починається майнова й політично-правова диференціація. Виділяється спочатку родо-племінна, а далі майнова знать, особи заможні й впливові. Знать, крім більших і кращих земель, мала право мати свою військову дружину.

На рубежі до нашої і нашої ери у германців виникли племінні державні утворення, які римські історики називають civitates. Кожне civis поділялось на певну кількість округів – “земель” або пагів (pagus), які охоплювали по кілька поселень.

Найвищим органом влади в цих державних утвореннях були народні збори, до участі у яких допускались вільні громадяни чоловічої статі, повнолітні (військова демократія). Вони вирішували усі найважливіші питання війни і миру, важливі спірні справи, судили тяжкі злочини (зрада громади, вбивство і т.п.), приймали до складу общини, обирали вождя, а подекуди й короля (деякі з цих державних утворень були монархіями).

Існувала, для вирішення менш важливих справ, рада старійшин (principes). Вона попередньо обговорювала справи, які виносились на народні збори, готувала “проект рішення” останніх.

На народних зборах обирали короля, зазвичай із знатного роду, переважно одного і того ж, по спадковості. Тобто виборність поєднувалась із спадковістю. Правителі головували на народних зборах, слідкували за виконанням їх рішень, командували ополченням.

Судочинство, крім народних зборів, здійснювали старійшини, а також спеціально вибрані на народних зборах громадські судді, які їздили на місця, по округах.

Завоювання римлянами Галії (Gallia – так у давнину звалась країна, що включала територію сучасної Франції, Люксембургу, Бельгії, частину Нідерландів і Швейцарії та Північної Італії) у ІІ – І ст. до н.е. наблизило їх до інших величезних територій у Центральній Європі, де проживали якраз численні германські племена. Римлянам не вдалось їх підкорити і включити до складу своєї світової, за розмірами, держави. Вони змушені були вивести свої легіони назад за Рейн, який став кордоном між Римською державою і германцями. Оскільки землі вздовж Рейну на римській території були заселені рідко, то вже з І ст. н.е. на них починали проникати і селитися різні германські племена – франки, готи, бургунди і ін. Римляни, спочатку проганяли їх, а згодом дозволили і уклали відповідні договори. Риму це було вигідно, оскільки по-перше, вони захищали Римську державу від нападів інших варварських племен; по-друге вони платили Римові податки та поставляти допоміжні війська.

У ІУ-У ст. германці таким чином зайняли не тільки прирейнські землі, але й проникли далеко вглиб Галлії.

Держава вестготів

Одними з перших, що проникли на територію римської держави, були племена вестготів, остготів і бургундів. Вестготи, зокрема, переправились через Дунай і оселились в Тракії, на півночі Балканського півострова. На початку У ст. вони перебрались до Галії і там утворили першу германську державу (з столицею у Толозі (нині Тулуза). На початку УІ ст., розбиті франками, вестготи втратили свої володіння в Галії.

На чолі держави вестготів стояв король, який обирався спочатку на народних зборах, а потім радою світських і духовних вельмож. При королі існувала постійнодіюча рада з вельмож, що суттєво обмежувала його владу, особливо світську.

В територіальному аспекті зберігся римський поділ на провінції, але адміністрацію тут очолював урядовець з терміном “князь”. Провінції ділилися на общини, осередками яких були міста.

Держава вандалів

Племена вандалів, які вже у І ст. н.е. почали проникати на територію римської держави, отримали на початку ІУ ст. від імператора Константина право поселитися у Паннонії (на північ від Дунаю) з обов’язком захищати цю територію від інших племен.

Проте перенаселення цієї провінції, яка не була в змозі прохарчувати таку велику масу людей, призвело до самовільного переселення вандалів у Галлію (406 р.), а потім в Іспанію (409 р.). Римська імперія уклала з ними нові угоди – про дозвіл поселитися на півдні Іберійського півострова. Але незабаром надійшли вестготи, які у 416-418 рр., розбивши вандалів, витіснили їх до Північної Африки. Король вандалів Гейзерик у 435 р. уклав з Римом угоду, яка дозволила вандалам оселитися у якості федератів власне у північно-західній Африці. Порушивши цю угоду, в 439 р. Гейзерик захопив Карфаген, де була римська колонія. Ослаблений Рим не мав змоги покарати вандалів і навіть був змушений (442 р.) визнати незалежність вандальської держави. Її столицею стало місто Карфаген. Згодом вандали навіть стали нападати на Італію, у 455 р. здобули і розграбували Рим, приєднали до своєї держави усі інші римські провінції у північно-західній Африці, а також Сицилію, Сардинію і Корсику.

Перестала існувати держава вандалів у УІ ст. Її завоювали візантійські війська, включивши ці території до імперії Юстиніана.

Держава ост (остро-) готів

Остготську державу створив Теодорик в Італії (у 493 р.), яка формально вважалася частиною східноримської імперії, а її король – намісником імператора. Остготська держава проіснувала недовго – шістдесят років. Після довгої, двадцятилітньої війни з Візантією вона була ліквідова (554 р.), а її територія включено до складу східноримської держави – Візантії.

Держава Бургундів

На початку У ст. за згодою Риму бургунди зайняли території на лівому березі Рейну і утворили свою державу (королівство Вормації).

Відмовившись від угоди з Римом, вони увійшли з ним в конфронтацію, яка закінчилась їх розгромом римським полководцем Аецієм (435 р.). Потім на них напали та погромили й гунни (437 р.).

Скориставшись послабленням римської держави, рештки бургундів зайняли територію у південно-східній Галлії (Галлію лугдунську), де утворили нову державу з столицею в Лугдуні (нині – Ліон). Проіснувала ця держава недовго: у 534 р. вона була завойована франками і включена до складу їхньої держави.

Держава лангобардів

Лангобарди у І ст. н.е. оселились над долішньою Лабою, звідки в середині ІУ ст. перенеслись на південь, над Дунай, на територію римської провінції Паннонія. Там же й створили свою першу державу. Навесні 568 р. почали лангобарди під керівництвом короля Албойна похід до Італії. Невдовзі вони зайняли північну Італію (яка від їхньої назви отримала назву Ломбардія), але їхнє просування далі на південь зупинили візантійські війська. З більших міст на півночі після трирічної облоги здобули Падую, яка стала столицею їхньої нової держави. Згодом відбувається роздроблення держави аж поки не з’явилася зовншня загроза – захоплення з боку Візантії або держави франків. Отож, у 584 р. королем обрано сина Клефа Автарі.

До середини УІІ ст. лангобарди зуміли захопити більшу частину Італії – аж до Сполето і Беневенту.

Найбільшої могутності держава лангобардів досягнула у першій половині УІІІ ст. при королі Лютпранді. Тоді, по суті, вся Італія опинилася під їх владою – крім Риму і навколишньої області, яку за допомогою франків утримали у політичній незалежності від лангобардів римські папи.

Новий конфлікт між лангобардським королем Дезидеріусом і Папою Адріаном І призвів до інтервенції в Італію франкського короля Карла Великого. Він розбив Дезидеріуса, змусив до капітуляції і зречення влади (774 р.). Територія лангобардської держави була приєднана до франкської держави. Карл був коронований королем франків і лангобардів.

Колонізація лангобардами Італії відрізнялась від колонізації земель Римської імперії тими германськими племенами, які оселились з дозволу, хоч би й формального, імператорів. Лангобарди увійшли до Італії як завойовники, отже, не мусили рахуватися з існуючими економічними і політичними відносинами.

Отож, землі більшості римських громадян, у першу чергу великі й середні маєтки, були поділені лангобардами між собою, їхні попередні власники вигнані або винищені.

Державний устрій

За формою правління держава франків була ранньофеодальною монархією. Початковий період будь-якої ранньофеодальної держави характеризується такими двома важливими моментами: наявності відносно сильної централізованої влади, зосередженої в руках короля і збереженням пережитків первіснообщинної демократії на місцях.

Спочатку владу здійснювали військові вожді, а громадські та судові справи вирішувались на народних зборах чоловіків – воїнів. Після завоювання Галії державний устрій франків починає ускладнюватися й удосконалюватися. Особливо посилюється влада монарха, яка стає спадковою.

Король зосередив майже всі функції державного управління. Він виступав, передусім, як «охоронець миру». Якщо спочатку його влада є обмеженою, він виступає виконавцем судових рішень общини, то у УІ ст. влада корля збільшується. У капітуляріях УІ-УІІ ст. говориться про священний характер королівської влади, про необмеженість її законодавчих повноважень. Придворні та все населення країни з 12 років повинне було приносити присягу на вірність короля.

З УІІ ст. королівську владу обмежують васали короля. Рішення король приймав після його погодження з представниками вищої світської знаті та вищого духовенства. Ці збори становили раду короля. Хоч вона не була постійним державним органом і збиралась тільки час від часу, однак її вплив на короля був суттєвим.

Щороку королі збирали Березневі (травневі за Каролінгів) поля, які виконували роль військових На них вибирались майордоми, оголошувався вступ на престол королів, доводилися до відома зборів прийняті закони тощо.

Велику роль в управління відігравав королівський двір, котрий був центральним органом королівської влади. Тут зосереджували діяльність вищі чиновники, які називалися міністеріалами. Першим серед них вважався майордом (major domus). Спочатку він був управляючим королівським двором, а пізніше став першим міністром короля. У УІ-УІІ ст. влада майордома особливо посилилася, що призвело в свою чергу до послаблення королівської влади.

При відсутності короля майордом мав право головувати в королівському суді. Він також здійснював командування армією, контролював поступлення податків , віддавав розпорядження герцогам і графам, котрих він фактично призначав від імені короля. У випадку малоліття короля, майордом завідував його вихованням і фактично був главою держави. Таке становище майордома призвело до поступового формального переходу королівської влади саме до нього.

Крім майордома, важливе місце в структурі центрального управління посідали такі особи. Сенешал, який завідував особистими справами короля й управляв усіма слугами королівського двору. Пфальцграф очолював суд королівського двору. Він був присутній при винесенні судових вироків, керував судовими поєдинками, спостерігав за виконанням судових вироків. Реферандарій редагував і оформляв акти, що надходили від короля (едикти, дипломи тощо), зберігав архіви та ін. Маршалспочатку завідував королівською конюшнею, а згодом очолив королівську кінноту, камерарій– майном короля та скарбницею, архікапелан – духовенством королівського двору.

 

Місцеве управління.

Держава франків поділялась на окремі округи – паги, які очолювали графи. Їх призначав король із найбільших землевласників. Вони були наділені великою владою, мали право накладати штрафи на порушників громадського порядку. Паги поділялись на сотні, котрих очолювали сотники. Вони підпорядковувались графу і мали подібні повноваження в межах сотні. Сотню спочатку очолював виборний сотник, наділений судовими та військовими функціями. З УІ-УІІ ст. сотників, які називалися на півночі центанаріями, а на півдні вікаріями, вже призначали король або граф. Вони підпорядковувались графам. Сотники головували на судових зібраннях, збирали податки, штрафи (в розмірі 3 соліди), а також відповідали перед графами за збір ополчення в сотні.

У прикордонних землях створювалися крупніші територіальні об‘єднання – герцогства. У них входило декілька пагів (від двох до 12). Одним із головних завдань герцогів, які їх очолювали, було організувати належну оборону держави. Найменшою територіальною одиницею були общини (марки), що належали до складу сотні й користувалися самоуправлінням.

Судові органи.

Судові справи розглядались на зборах вільних людей сотні під головуванням виборного судді – тунгіна. Вироки виносили виборні засідателі – рахінбурги. До складу суду вибирались зазвичай найбагатші люди, які знали право. На судових засіданнях повинні були бути присутніми все вільне та повноправне населення сотні. Справи вирішувалися за показами сторін та їх свідків без попереднього слідства. В окремих випадках суд використовував ордалії за допомогою розпеченого заліза, кип‘ятку тощо. Винних на суд викликав сам потерпілий, оскільки спеціального органу для цього не існувало.

Поступово контроль службових осіб короля за діяльністю суду рахінбургів посилився. Карл Великий провів судову реформу, за якою:

- відмінив обов‘язок вільних жителів з‘являтися на всі судові зібрання (достатньо було з’явитися на такі зібрання тричі на рік);

- замінив виборних рахінбургів призначеними королем членів суду – скабінами.

Злочини проти особи.

До них відносяться вбивства, згвалтування, нанесення каліцтв, обмова, образа, викрадення вільних людей, зазіхання на честь, гідність і свободу:

“Х\/. Про вбивства або якщо хто вкраде чужу дружину

Якщо хто позбавить життя вільної людини або вкраде чужу жінку від живого чоловіка, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів*.

ХХІ\/. Про вбивства хлопчиків

Якщо хто позбавить життя хлопчика до 10 років включно та буде впійманий, присуджується до сплати 24000 динарів, що складає 600 солідів.

Якщо хто позбавить життя хлопчика з довгим волоссям, присуджується до сплати 600 солідів.

4.Якщо хто позбавить життя дитини в утробі матері раніше, ніж він отримає ім”я, і це буде доказано, присуджується до сплати 4000 динарів, що складає 100 солідів.

Якщо хто позбавить життя вільну жінку після того, як вона почала мати дітей, присуджується до сплати 24000 динарів, що складає 600 солідів.

7. Якщо хто позбавить життя вільну жінку після того, як вона вже не може більше мати дітей, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.

Перелік злочинів проти особи дуже різноманітний, безсистемний. Є випадки, коли кожна стаття навіть містить зовсім не зв”язані ані за змістом, ані за ступінню вини, ані за видом злочини. До злочинів проти особи, окрім декількох наведених прикладів також відносяться: про рани (Х\/ІІ), про порчу (ХІХ ), про те, хто схопить вільну жінку за кисть або за палець (ХХ ), про нанесення каліцтв (ХХІХ ), про зв”язування вільних.

Карається підбурювання до покарання.

Обставиною, що обтяжує покарання, є вбивство “юрбою”, тобто групове:

ХLI. Про людиновбивство юрбою.

1. Якщо хто позбавить життя вільного франка або варвара,

що живе по Салічному закону, і буде впійманим, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.

2. Якщо ж труп його вкине в колодязь або у воду, або

прикриє його гілками або чим іншим, присуджується до сплати 24000 динарів, що складає 600 солідів.

Приб. 1-е. Якщо не приховає, присуджується до сплати 8000 динарів, що складає 200 солідів.

Серед них особлива увага приділяється крадіжці, пограбуванню, підпалу і заподіянню шкоди майну.

Особливим захистом користується майно, що знаходиться в будинку і на обгородженій ділянці. Крадіжка зі зломом або з обгородженої ділянки каралася підвищеним штрафом. При встановленні розміру штрафу враховується також вартість викраденого. Аналіз статей Салічної Правди дає змогу виділити деякі злочини проти власності та передбачені за це покарання: про крадіжку свиней (ІІ), про крадіжку рогатих тварин (ІІІ), про крадіжку вівць (І\/), кіз (\/), собак (\/І), птахів (\/ІІ), про крадіжку бджіл (\/ІІІ), про шкоду, заподіяну ниві або якому-небудь огородженому місцю (ІХ), про підпали (Х\/І) та ін.

Штрафи за злочини проти власності різноманітні, але достатньо високі, інколи у декілька разів перевищують заподіяну шкоду:

III. Про крадіжку рогатих тварин

1. Якщо хто вкраде молочне теля, і буде впійманим, присуджується до сплати 120 динарів, що складає 3 соліди.

2. Якщо хто вкраде однорічну або дворічну тварину, і буде впійманим присуджується до сплати 600 динарів, що складає 15 сол.

3. Якщо хто вкраде бика або корову з телям, присуджується до сплати 1400 динарів, що складає 35 солідів.

Якщо хто вкраде корову без теляти, присуджується до сплати 30 солідів, не рахуючи ціни вкраденого.

Злочини проти порядку відправлення правосуддя.

До цих злочинів належить: неявка в суд, лжесвідчення та ін.:

І. Про виклик на суд

1. Якщо кого буде викликано на суд (ad mallum) по законам короля, і той не явиться, присуджується до сплати 600 динарів, що складає 15 солідів.

2. Якщо ж хто,викликавши іншого на суд, сам не явиться, і якщо його не затримає яка-небудь законна перешкода, присуджується до сплати 15 солідів на користь того, кого він викликає на суд.

3. І той, хто визиває іншого на суд, у супроводі свідків повинен прийти до його будинку і, якщо останній опиниться у відсутності, мусить викликати дружину або кого-небудь з його домашніх з тим, щоб вони повідомили його про виклик на суд.

Якщо ж (відповідач) буде зайнятий виконанням королівської служби, він не може бути викликаним на суд.

Порушення приписів короля.

Порушення приписів короля каралося дуже жорстоко, воно прирівнювалося до такого злочину, як вбивство.

Отже, основним видом покарання, що застосовувався до вільних людей був штраф. Він ділився на дві частини: одна йшла потерпілому, або найближчим родичам, а друга, в розмірі третини штрафу, надходила на користь держави в особі короля.

У випадку покарання у вигляді оголошення поза законом передбачалася також конфіскація майна.

 

 

Салічна правда

 

1. Салічна правда – правова пам’ятка франкського суспільства.

 

На початку IX ст. франкська держава перебувала в зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах супротивника у рівного їй по силі, вона здавалася незламною і непорушною. Проте вже тоді вона несла в собі елементи занепаду та розпаду. Створена шляхом завоювань, держава являла собою; конгломерат народностей, нічим, крім військової сили, непов’язаних.

Зламавши на деякій час масовий опір поневоленого селянства; франкські феодали втратили колишню зацікавленість у єдиній державі. У цей час економіка країни, мала натуральний характер. Відповідно не, було тривалих стабільних господарських зв'язків між окремими районами будь-які інші чинники, спроможні стримати дроблення країни. Франкське держава завершила свій-цілях, розвитку - від ранньофеодальної монархії - до державності періоду феодальної роздробленості.

Найважливішим джерелом права у франкській монархи були так звані

варварські правди - записи звичаєвого права, варварських племен. Такі записи звичаєвого права наприкінці V початку VІ ст. були в багатьох племен, які розселилися на території колишньої Римської імперії. Наприкінці V ст. складений був запис звичаєвого права вестготів (Судебник короля Евріка), дещо пізніше - звичаєвого права бургундів - Бургундська Правда. Наприкінці V століття або початку VI з'явилася Салічеська Правда. Був створений також запис звичаєвого права рипуарських франків - Рипуарська Правда. Алемани мали свою Алеманську Правду, бавари - Баварську, сакси - Саксонську і т. п. Панував при цьому «національний», а не територіальний.

З усіх «варварських правд» особливу цінність для історико-правової науки являє Салічеська Правда, оскільки її зміст відображає соціально-економічні і політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і права. Салічеська Правда змальовує дуже архаїчні відносини в середовищі франків, які стоять на порозі классового суспільства. Це джерело свідчить про сильну майнову диференціацію, про початок розпаду родових і общинних зв'язків.

У той же час вона є найважливішим документом для вивчення землеробської общини, майнових відносин ранньофеодального періоду, прав і обов'язків франків - общинників і членів родової спілки, стародавнього і вкрай примітивного судоустрою і судової процедури.

У Салічеській Правді, як у правовому документі, немає ще однозначного поняття власності. До рухомих речей, які. знаходилися у власності окремих осіб або сімей, застосовувався термін «свій», на відміну від терміна — «чужий».

Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалося в спадщину одному з членів сім'ї померлого або родичу з боку матері чи батька. Більшість приписів Салічеської Правди присвячено охороні права власності на різні рухомі речі. У них з усіма подробицями розглядаються випадки крадіжки крупної рогатої худоби, а також овець, кіз, собак та кіз, собак та ін.

По значній частині домашнього, майна тягне за собою штраф у 200 солідів, рівний покаранню за вбивство вільного. Все це свідчить про те, що, присадибна ділянка перейшла в приватну власність.

Про перехід орної ділянки - аллоду в приватне володіння свідчить різне ставлення в Салічерькій Правді до орної землі, а також до лук, пасовищ, лісів, які залишаються ще в общинній власності. Салічеська Правда карає самий факт порушення межі орного поля без дозволу хазяїна, передбачаючи покарання за проїзд по чужому полю в 3 соліди, за приорання чужого поля 15 солідів, за посівна чужому полі - 45; солідів. Якщо ж стороння людина вступала на виділену ділянку общинної луки, це не вважалося злочином.

Більше того, якщо вона скосила траву, то втрачала лише сіно на користь власника луки.

У Саліческій Правді нічого говориться про купівлю-продажу землі. Інститут спадкування землі тільки зароджувався. Земля передавалася в спадщину чоловічим нащадкам померлого. В титулі «Про аллоди» навіть не ставиться питання - кому передавалася орна ділянка землі, якщо в померлого не було синів. Очевидно, вона ставали вилученим майном, або переходила родові.

Про існування у франків общинної власності на землю свідчать і інші титули Салічеської Правди, зокрема «про переселенців». Переселитися на територію общини «чужому» можна було лише за згодою всіх членів общини.

Якщо хоча б один із них висловлювався проти, переселенець повинен був покинути общину. Характерно, що граф, який виконував рішення общинного суду про виселення «чужинця», повинен був з'явитися не в будинок переселенця, а на ту ділянку землі, яка була ним оброблена. Салічеська Правда знала інститут придбаної давнини. Якщо протягом року й одного дня жоден із членів общини не висловився проти поселення «чужинця», його землеволодіння починало охоронятися законом. У цьому титулі Салічеської

Правди по суті санкціонується присвоєння общинної землі наближеними короля, оскільки забороняється висловлювати протест проти переселенця, якщо на те була спеціальна грамота. Протестуючий проти королівського розпорядження присуджувався до штрафу в 200 солідів.

Сім'я у франків мала патріархальний характер, але влада батька не булла безмежною. Вона нагадувала більше сувору довічну опіку над дружиною,дочкою або сином. Опіка над сином припинялася по досягненні ним і 2 років.

Шлюбу і сім'ї в Салічеській Правді присвячене значне число статей. Шлюбу передувала угода між сім'ями нареченого і нареченої. Обов'язково булла потрібна згода батьків. Крадіжка чужої нареченої тягла за собою відшкодування збитку нареченому в сумі 15 солідів, крадіжка чужої дружини каралася штрафом у 200 солідів. Заборонялися шлюби з: родом родичів і свояками. Такі шлюби об'являлися недійсними. Шлюби з рабами тягли за собою утрату свободи, просте співжиття з рабинею штрафу 15 солідів, із вільною - 45 солідів. Жінка, яка вступала в шлюб із рабом, об'являлася поза законом, її майно надходило в скарбницю, родичі могли безкарно убити її. Раб як і інші «варварські правди», Салічеська Правда варварські правди», Салічеська Правда судове керівництво для суддів. Водночас вона не є збірником систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх сторін ранньокласового суспільства, її неповнота, фрагментарність, безсистемність - результат тієї правової основи, на якій вона укладалася.

Зафіксувати все розмаїття звичаїв було неможливо. Особливо якщо врахувати, що записувалися вони у формі конкретних юридичних казусів, узятих безпосередньо з життя.

Предметно-наочна форма правової норми у «варварських .правдах»

відповідала конкретно-образній правосвідомості германців, для яких мова юридичних абстракцій була далекою і незрозумілою. Роль правового ритуалу була пов'язана із самим характером ранньофеодального судочинства, яке ще не знає сформованого порядку публічного, державного захисту життя й інтересів окремої особистості. «Варварські правди» несуть на собі тягар старих, родоплемінних відносин, відображають ще племінну свідомість германців, У цих пам'ятниках права особистість не відділена від колективу, а правоздатність людини визначається належністю до роду, общини, великої сім'ї. Поза цими колективами людина не мала ніяких прав.

Вигнання з общини, роду, сім'ї залишалося одним із найтяжчих покарань, передбачених Салічеською Правдою.

З племінною свідомістю варварів був пов'язаний і персональний характер дії норм, зафіксованих у «варварських правдах».

Записуючи свої звичаї, германці прагнули зберегти свою племінну спільність перед лицем реальної загрози ЇЇ краху. Звідси й особливості судових процедур з їх публічними ритуальними діями, які повинні були демонструвати вірність варварів своїм споконвічним традиціям, звичаям. принцип дії права, так що в державі франків застосовувалося не лише право салічеських франків, але й варварські правди інших племен. іншим джерелом права були акти королів, які містили різного роду загальні положення. Ці акти іменувалися едиктами, декретами, розпорядженнями, а пізніше - капітулами, або капітуляріями. За допомогою капітулярії всувалися прогалини Салічеської Правди, а також Рипузрської і Баварської Правді Крім капітуляріїв, спрямованих; на надолуження Правд, видавалися також капітулярії самостійного значення. Вони мали більш універсальне значення, ніж перші, розповсюджуючи свою дію на всю територію країни і на всіх жителів. Королівські укази (едикти, декрети, капітулярії) починають з'являтися ще при Хлодвігу, але їх число значно зростає за Каролінгів, особливо велике воно було при Карлові Великому. Зводи капітуляріїв, складені приватною особою, з'явилися вперше в 827 році.

 

Найважливіше значення в якості джерела права мала Салічеська Правда.Упорядкування - Салічеської Правди відносять до царювання Хлодвіга, Цей початковий текст був доповнений пізніше яри королях Хільдеберті І і Хлотарі І (VI ст.). Салічеська Правда має на собі значні сліди первіснообщинного ладу, із якого щойно вийшло в той час франкське суспільство;

Основний текст Салічеської Правди являє собою розрізнений і безсистемний запис звичаїв, які склалися в основному ще до утворення Франкської ичаїв, які склалися в основному ще до утворення Франкської держави, а також тих звичаїв, які виникли в період формування классового суспільства й утворення держави. Тому її зміст відображає той соціальний і правовий лад, який характеризує перехід від первіснообщинного ладу до класового суспільства. Вона розкриває процес розкладу первіснообщинної власності і виникнення приватної власності, ріст майнової нерівності.

Одне з її основних завдань - захист приватної власності, яка прийшла на зміну колективній власності. який одружувався на вільній, піддавався колесуванню. Салічеська Правда приписує великий штраф за викрадення жінки, борючись проти старогерманського звичаю «умикання» дружин. Незаміжня жінка в германців користувалася деякою самостійністю. Джерела, наприклад, не містять якихось даних про сторонню опіку .вдів. Проте, на певне обмеження прав удів указує Салічеська Правда. Вона не могла, наприклад, удруге вийти заміж без дозволу суду і сплати певної суми родичам померлого чоловіка, інакше її новому чоловікові погрожував штраф у 63 соліди. Особливістю старогерманського звичаєвого права було те, що жінка мала власне майно, придане, яке їй надавав чоловік у якості «шлюбного дарунку». Але жінка не могла ні продавати, ні дарувати своє придане після її смерті воно переходило дітям. Салічеська Правда нічого не говорить про розлучення. З інших джерел відомо, що розірвання шлюбів допускалося за взаємною згодою подружжя. Згодом під впливом церкви розлучення були заборонені.

 

2. Види злочинів і покарань за Салічною правдою.

Основна увага в Салічеській Правді приділяється злочинам і покаранням. Під злочином у Салічеській Правді розуміється образа, шкода, заподіяна особистості або майну іншого, порушення «королівського миру». Відповідно під покаранням розуміється відшкодуванням за образу, за шкоду, своєрідний відкуп від можливої помсти з боку скривдженого або його родичів. А також штраф, що сплачується за порушення «Королівського миру».

Для злочинів і покарань за Салічеською Правдою характерні такі риси:

1. Як правило, кровна помста і вигнання з общини у вигляді основного засобу примусу при первіснообщинному ладі заміняються системою штрафів.

Проте ще зберігають ся пережитки первіснообщинного ладу: а) якщо вбивця не в змозі сплатити штраф за вбивство, то він розплачується своїм життям; б) найближчі родичі беруть участь у сплаті «вергельду» (штрафу) і в його одержанні; в) у випадку оголошення людини поза законом, вона підлягає вигнанню з общини із забороною кому б то не було приймати її.

2. Розмір штрафу встановлюється в залежності від соціального і правового становища злочинця і постраждалого, а також від статі і віку постраждалого. Там, де для раба передбачалася страта, вільна людина сплачувала штраф.

3. Салічеська Правда не встановлює загальних принципів для кваліфікації злочинів і призначень покарань.

Проте аналіз її статей дозволяє виділити деякі загальні принципи:

а) суб'єктами злочинів були не тільки вільні, але й за лежні люди (метии) і раби;

б) відповідальність перед королем за порушення "Королівського миру" наступала з 12-ти річного віку;

в) покарання, як правило, не :залежало від провили і призначалося лише за кінцевий результат дії, яка спричиняє шкоду особистості або майну.

Але в ряді випадків при призначенні покарання враховувався характер наміру і тяжкість заподіяної шкоди. Заподіяння «злого» наміру тягло за собою тяжке покарання. Наприклад, за крадіжку із закритого приміщення передбачався штраф утричі



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 370; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.022 с.)