Суспільний лад. Форми феодальної залежності селян у державі франків.

У V-VI ст. у франків зберігались общинні родові відносини. Община називалась «марка». Соціальну диференціацію прискорили завоювання Галії. Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. Франки розселялися на нові території сільськими общинами – марками. Марка вважалась власником всієї землі общини. В УІ ст. зароджується приватна власність у формі аллода – земельна ділянка вільних франків, яка передавалася у спадок.

Все франко-римське населення, за “Салічною правдою”, можна поділити на такі соціальні групи: до найнижчої групи населення відносилися раби (серви), колони та вільновідпущені. Вони зазвичай належали до галло-римського населення, захопленого франками. Однак становище рабів, колонів і вільновідпущеників у франків, за німецькими звичаями, було дещо легшим, ніж за римським правом. З розвитком феодальних відносин саме ці групи населення стали основним джерелом формування закріпачених селян.

Групу напіввільного населення становили літи. Вони особисто і частково матеріально залежали від вільних осіб, однак лит міг бути відпущений на волю, а також володів обмеженою правоздатністю в суді.

До вільного населення належали вільні франки. Франкські селяни-общинники володіли присадибними ділянками землі не як повноправні власники, а тільки як землекористувачі. Власником землі, як уже згадувалось, була марка, а окремий франк лише володів і користувався земельною ділянкою на окремих умовах. Спільно також користувалися лісом, водою, пасовищем. Вже з середини УІІ ст. в Північній Галії починає складатись феодальна вотчина з характерним для неї поділом землі на панську і селянську (держання). Значного впливу набуває церква, яка перетворилась в одного з найбільших землевласників. Королі щедро роздавали їм земельні ділянки із своїх володінь. Щоправда, стосунки між королем і духовенством у різні періоди були неоднакові. Наприклад, за часів Карла Мартелла, коли королівській владі знадобились вільні землі для надання бенефіцій, було проведено велику секуляризацію церковних землеволодінь і перетворення їх у світську власність. Пізніше його син Піпін Короткий змушений був повернути церковні землі.

Спостерігається розшарування вільних франків в дрібних вотчиників за рахунок привласнення общинної землі. Процес поступової феодалізації призводить до зникнення вільного селянства і перетворення його на закріпачених осіб.

Найбільша роль у процесі закабалення вільних людей належала прекаріям, які передбачали передачу панської землі селянинові у користування. За це останній зобов‘язувався виконувати на користь феодала певні повинності. Існували такі форми прекарію:

1) прекарій, що давався – це така форма оренди, на підставі якої безземельні чи малоземельні селяни отримували ділянку землі у тимчасове користування;

2) прекарій відшкодувальний – це така форма оренди землі, коли прекаріст спочатку віддавав її землевласнику, а потім отримував назад у володіння (виникав, як правило, внаслідок завдатку землі в забезпечення боргу;

3) прекарій подарований – така форма оренди землі, коли прекаріст, який вже потрапив в економічну залежність, віддавав свою ділянку господарю, а потім отримував від нього свою і додаткову ділянку землі, але вже як держання.

Часто з метою здобуття для себе економічного патрона селяни самі віддавали земельні ділянки феодалу, а пізніше отримували їх в держання за несення васальної служби. Пізніше сформувалася система патронату, яка передбачала захист сильніших і впливовіших осіб від зловживань і гноблення окремих землевласників. Ця процедура узаконювалась за допомогою договору комендації (покровительства). Перехід під покровительство супроводжувався оформленням взаємних прав і обов‘язків патрона і підвладного. Капітулярія 847р. вимагала від кожної вільної людини вибрати собі сеньйора з метою заступництва.

Найбільші привілеї у соціальній структурі суспільства мали особи, які входили до королівських дружинників та інших службовців короля (служила знать) з франків. Зростання великого землеволодіння привело до ослаблення влади франкських королів, феодальної роздробленості, до зменшення земельного фонду держави. Тому майордом Карл Мартелла (715-741 рр.) провів земельну реформу, за якою було конфісковано землі супротивників, провів секуляризацію церковних земель і тим самим збільшив земельний фонд країни. Земельні відносини стали передаватися у пожиттєве умовне держання – бенефіцій, за несення військової служби. Землю отримував той, хто міг служити королю і привести з собою військо. Відмова від служби чи зрада тягнуло за собою втрату пожалування. Використання такої форми пожалувань іншими великими землевласниками привело до утворення відносин сюзеренітету-васалітету між великими і дрібними феодалами. Васалітет – система відносин особистої залежності одних феодалів(васалів) від інших (сюзеренів). Ці відносини оформлялись шляхом укладання договору, який за своєю природою був договором вірності, при ому взаємної. Обов’язки васала відносно сюзерена спочатку характеризувалися одним словом – служба, а з Х ст. – допомога (матеріальна) і порада (участь у раді та суді короля). Невиконання зобов’язань могло призвести до розірвання васального договору. Поки королівська влада була достатньо сильною, вона могла примушувати сеньйорів виконувати державну службу, коли вона послаблювалась, то держава залишалася під загрозою розпаду на окремі сеньйорії. Велике значення мали імунітетні грамоти, які надавались королем окремим сеньйорам. Імунітетні грамоти виводили сеньйорів з-під юрисдикції короля, вони мали право суду, воєнну, поліцейську, фінансову владу над населенням маєтку.

У ІХ ст. великі землевласники (бенефіціари) домоглися права передавати бенефіції по спадку. На заміну бенефіцію приходить феод (вотчина) – це спадкове феодальне землеволодіння, яке жалувалось сеньйором своєму васалу за службу.

Державний устрій

За формою правління держава франків була ранньофеодальною монархією. Початковий період будь-якої ранньофеодальної держави характеризується такими двома важливими моментами: наявності відносно сильної централізованої влади, зосередженої в руках короля і збереженням пережитків первіснообщинної демократії на місцях.

Спочатку владу здійснювали військові вожді, а громадські та судові справи вирішувались на народних зборах чоловіків – воїнів. Після завоювання Галії державний устрій франків починає ускладнюватися й удосконалюватися. Особливо посилюється влада монарха, яка стає спадковою.

Король з осередив майже всі функції державного управління. Він виступав, передусім, як «охоронець миру». Якщо спочатку його влада є обмеженою, він виступає виконавцем судових рішень общини, то у УІ ст. влада корля збільшується. У капітуляріях УІ-УІІ ст. говориться про священний характер королівської влади, про необмеженість її законодавчих повноважень. Придворні та все населення країни з 12 років повинне було приносити присягу на вірність короля.

З УІІ ст. королівську владу обмежують васали короля. Рішення король приймав після його погодження з представниками вищої світської знаті та вищого духовенства. Ці збори становили раду короля. Хоч вона не була постійним державним органом і збиралась тільки час від часу, однак її вплив на короля був суттєвим.

Щороку королі збирали Березневі (травневі за Каролінгів) поля, які виконували роль військових На них вибирались майордоми, оголошувався вступ на престол королів, доводилися до відома зборів прийняті закони тощо.

Велику роль в управління відігравав королівський двір, котрий був центральним органом королівської влади. Тут зосереджували діяльність вищі чиновники, які називалися міністеріалами. Першим серед них вважався майордом (major domus). Спочатку він був управляючим королівським двором, а пізніше став першим міністром короля. У УІ-УІІ ст. влада майордома особливо посилилася, що призвело в свою чергу до послаблення королівської влади.

При відсутності короля майордом мав право головувати в королівському суді. Він також здійснював командування армією, контролював поступлення податків, віддавав розпорядження герцогам і графам, котрих він фактично призначав від імені короля. У випадку малоліття короля, майордом завідував його вихованням і фактично був главою держави. Таке становище майордома призвело до поступового формального переходу королівської влади саме до нього.

Крім майордома, важливе місце в структурі центрального управління посідали такі особи. Сенешал, який завідував особистими справами короля й управляв усіма слугами королівського двору. Пфальцграф очолював суд королівського двору. Він був присутній при винесенні судових вироків, керував судовими поєдинками, спостерігав за виконанням судових вироків. Реферандарій редагував і оформляв акти, що надходили від короля (едикти, дипломи тощо), зберігав архіви та ін. Маршал спочатку завідував королівською конюшнею, а згодом очолив королівську кінноту, к амерарій – майном короля та скарбницею, а рхікапелан – духовенством королівського двору.

 

Місцеве управління.

Держава франків поділялась на окремі округи – паги, які очолювали графи. Їх призначав король із найбільших землевласників. Вони були наділені великою владою, мали право накладати штрафи на порушників громадського порядку. Паги поділялись на сотні, котрих очолювали сотники. Вони підпорядковувались графу і мали подібні повноваження в межах сотні. Сотню спочатку очолював виборний сотник, наділений судовими та військовими функціями. З УІ-УІІ ст. сотників, які називалися на півночі центанаріями, а на півдні вікаріями, вже призначали король або граф. Вони підпорядковувались графам. Сотники головували на судових зібраннях, збирали податки, штрафи (в розмірі 3 соліди), а також відповідали перед графами за збір ополчення в сотні.

У прикордонних землях створювалися крупніші територіальні об‘єднання – герцогства. У них входило декілька пагів (від двох до 12). Одним із головних завдань герцогів, які їх очолювали, було організувати належну оборону держави. Найменшою територіальною одиницею були общини (марки), що належали до складу сотні й користувалися самоуправлінням.

Судові органи.

Судові справи розглядались на зборах вільних людей сотні під головуванням виборного судді – тунгіна. Вироки виносили виборні засідателі – рахінбурги. До складу суду вибирались зазвичай найбагатші люди, які знали право. На судових засіданнях повинні були бути присутніми все вільне та повноправне населення сотні. Справи вирішувалися за показами сторін та їх свідків без попереднього слідства. В окремих випадках суд використовував ордалії за допомогою розпеченого заліза, кип‘ятку тощо. Винних на суд викликав сам потерпілий, оскільки спеціального органу для цього не існувало.

Поступово контроль службових осіб короля за діяльністю суду рахінбургів посилився. Карл Великий провів судову реформу, за якою:

- відмінив обов‘язок вільних жителів з‘являтися на всі судові зібрання (достатньо було з’явитися на такі зібрання тричі на рік);

- замінив виборних рахінбургів призначеними королем членів суду – скабінами.