Загальна характеристика середньовічної держави та права

Із загибеллю в 476 р. Західної Римської імперії закінчується епоха Стародавнього світу й розпочинається період Середньовіччя. На зміну рабовласницьким державі та праву приходять новий суспільно-політичний лад і нове феодальне право. Вступ людства до періоду Середніх віків був пов'язаний з глибокою кризою політичних, економіч­них, соціально-правових відносин і з подальшим розвитком феодальної земельної власності, що зумовлювала характер суспільства.

Форми встановлення феодальних відносин та державності в різних країнах були різноманітними, але їх аналіз дає змогу виокремити два основних шляхи переходу до феодалізму:

Перший був властивий тим народам, у яких виникнення феодального суспільства та феодаль­ної держави відбулося в процесі безпосереднього розпаду родо­племінного ладу (північно-германські, слов'янські, арабські племена, Японія).

Другий був характерний для тих країн, у яких перехід до феодалізму та формування феодальної держави відбувалися в надрах рабовласницького суспільства та держави, через поступову їх еволюцію, визрівання феодальної державності й права, посилення політичної влади феодалів (Китай, Індія, Єгипет, Візантія).

Незважаючи на різні шляхи переходу до феодалізму, в усіх без винятку феодальних державах існували панівний прошарок феодалів, які були суб'єктами права приватної чи державної власності на землю, і пригноблені феодально-залежні селяни, котрі через си­стему позаекономічного примусу змушені були значну частину отриманого ними продукту віддавати представникам панівної верхівки. В усіх країнах значного розвитку набуває становий лад суспільства, що визначав правове становище населення.

Загальними закономірностями, які визначали розвиток і сутність феодального права, були такі:

- основне місце у феодальному праві відводилося нормам,
що регулювали поземельні відносини,

- феодальне право було правом-привілеєм, закріплювало нерівність різних феодальних станів, ставило права людини в пряму залежність від ії місця у феодальній ієрархії;

- не існувало чіткого розподілу на галузі права (складалося
з ленного (земельного), церковного (канонічного), міського
(магдебурзького права));

- відзначалося партикуляризмом (відсутністю єдиного права
на всій території держави та панування правових систем, заснованих
на місцевих звичаях);

- було правом сильного, "кулачного права", що ґрунтувалося на по­єднанні в руках феодалів земельної власності та політичної влади;

- перебувало під значним впливом релігійних догматів, які часто
перетворювалися на норми права;

— містило запозичені основні положення римського права (зокрема приватне право Стародавнього Риму).

 

Виникнення держави і права у германців: загальна характеристика

Значна частина західноєвропейської території ще задовго до нашої ери і на початку нашої була населена численними германськими племенами, які знаходились на стадії первісно-общинного ладу – готів (ост- і вестготів), франків, бургундів, аламанів, англів, саксів, тевтонів, вандалів і ін. Кожне з них, у свою чергу ділилось на дрібніші племена, ті – на роди і сім’ї.

Основним заняття населення спочатку було скотарство, мисливство, рибальство, згодом – землеробство. Селились германці переважно родами, а кожен рід складався з кількох сімей, що мали спільного предка. Кожен рід отримував певну ділянку землі, яку спочатку обробляли спільно. Згодом, коли кількість населення значно зросла, земля була закріплена за окремими сім’ями на постійно, спільними залишались тільки ліси, луки, пасовища, води.

Родова община у міру розкладу родо-племінних відносин перетворювались у сусідсько-територіальну, названу маркою. Якщо помирав глава сім’ї, що не мав синів, то землю спадкували члени марки. Зберігався звичай кровної помсти стосовно винного і всього його роду. Рід сплачував колективний штраф рідні й родові потерпілого тощо. Тобто, не дивлячись на утворення сусідської общини, родові зв’язки продовжували відігравати помітне значення.

Серед германців спочатку існував один суспільний поділ – на вільних і невільних (рабів). Рабами ставали військовополонені і діти, народжені від батьків-рабів, іноді – боржники. Раб працював на виділеній паном ділянці, повинен був здати панові певну кількість продукції сільського господарства натурою, худобою чи виробами ремесла. Їх можна було відпускати на волю, але до складу роду їх не приймали, такий вільновідпущеник залишався під опікою пана.

У деяких племен відомою була й категорія напіввільних. До них належало населення племен, які добровільно піддались сильнішим племенам.

Повноту прав мали тільки вільні. На них лежав обов’язок брати участь в народних зборах тощо. Але згодом і серед вільних починається майнова й політично-правова диференціація. Виділяється спочатку родо-племінна, а далі майнова знать, особи заможні й впливові. Знать, крім більших і кращих земель, мала право мати свою військову дружину.

На рубежі до нашої і нашої ери у германців виникли племінні державні утворення, які римські історики називають civitates. Кожне civis поділялось на певну кількість округів – “земель” або пагів (pagus), які охоплювали по кілька поселень.

Найвищим органом влади в цих державних утвореннях були народні збори, до участі у яких допускались вільні громадяни чоловічої статі, повнолітні (військова демократія). Вони вирішували усі найважливіші питання війни і миру, важливі спірні справи, судили тяжкі злочини (зрада громади, вбивство і т.п.), приймали до складу общини, обирали вождя, а подекуди й короля (деякі з цих державних утворень були монархіями).

Існувала, для вирішення менш важливих справ, рада старійшин (principes). Вона попередньо обговорювала справи, які виносились на народні збори, готувала “проект рішення” останніх.

На народних зборах обирали короля, зазвичай із знатного роду, переважно одного і того ж, по спадковості. Тобто виборність поєднувалась із спадковістю. Правителі головували на народних зборах, слідкували за виконанням їх рішень, командували ополченням.

Судочинство, крім народних зборів, здійснювали старійшини, а також спеціально вибрані на народних зборах громадські судді, які їздили на місця, по округах.

Завоювання римлянами Галії (Gallia – так у давнину звалась країна, що включала територію сучасної Франції, Люксембургу, Бельгії, частину Нідерландів і Швейцарії та Північної Італії) у ІІ – І ст. до н.е. наблизило їх до інших величезних територій у Центральній Європі, де проживали якраз численні германські племена. Римлянам не вдалось їх підкорити і включити до складу своєї світової, за розмірами, держави. Вони змушені були вивести свої легіони назад за Рейн, який став кордоном між Римською державою і германцями. Оскільки землі вздовж Рейну на римській території були заселені рідко, то вже з І ст. н.е. на них починали проникати і селитися різні германські племена – франки, готи, бургунди і ін. Римляни, спочатку проганяли їх, а згодом дозволили і уклали відповідні договори. Риму це було вигідно, оскільки по-перше, вони захищали Римську державу від нападів інших варварських племен; по-друге вони платили Римові податки та поставляти допоміжні війська.

У ІУ-У ст. германці таким чином зайняли не тільки прирейнські землі, але й проникли далеко вглиб Галлії.

Держава вестготів

Одними з перших, що проникли на територію римської держави, були племена вестготів, остготів і бургундів. Вестготи, зокрема, переправились через Дунай і оселились в Тракії, на півночі Балканського півострова. На початку У ст. вони перебрались до Галії і там утворили першу германську державу (з столицею у Толозі (нині Тулуза). На початку УІ ст., розбиті франками, вестготи втратили свої володіння в Галії.

На чолі держави вестготів стояв король, який обирався спочатку на народних зборах, а потім радою світських і духовних вельмож. При королі існувала постійнодіюча рада з вельмож, що суттєво обмежувала його владу, особливо світську.

В територіальному аспекті зберігся римський поділ на провінції, але адміністрацію тут очолював урядовець з терміном “князь”. Провінції ділилися на общини, осередками яких були міста.