Форми цивільного процесу в Римській рабовласницькій державі.

Найдавнішою формою судового процесу в Римі був легісакційний. Для нього був характерним поділ на дві стадії судочинства: «ін юре» та «ін юдиціо». На першій стадії справа розглядалась у прето­ра, який встановлював правомірність позову. Позивач повинен був викликати відповідача до претора, а якщо відповідач не з'являвся, мав право «накласти на нього руку» і привести його силоміць. Перед претором сторони в урочистих формулах висловлювали свої пре­тензії. Було п'ять форм легісакційного процесу. Серед них була і така, Де сторони вносили грошову заставу. Сторона, що програвала спра­ву, втрачала свою заставу, і вона переходила до казни.

Коли сторони не доходили згоди, процес вступав у другу стадію, Претор призначав суддю, який і розглядав справу. Такий суддя знайомився з доказами, заслуховував виступи сторін або їх захисників, свідків, після чого і виносив остаточне рішення.

Відбулися за часів імперії суттєві зміни і в судочинстві. Легісак-ційний процес змінюється формулярним. У цьому процесі значно зростає роль претора, який на стадії «ін юре» надавав претензіям сторін відповідне юридичне оформлення. Він складав письмову юри­дичну формулу, в якій викладав суть справи і передавав її судді, яко­го призначав для конкретного розгляду справи. Формулярний процес передбачав залучення юристів для допомоги сторонам у викладі їх позицій, забезпечення доказами. Цим він сприяв розвиткові римсь­кої юриспруденції. За часів домінату реформою Діоклетіана було введено третю форму процесу — екстраординарну. Тут зникає традиційний розподіл процесу на дві стадії. Магістрат тепер веде справу з початку до кінця, поєднуючи слідчі та судові функції, повністю втрачається принцип змагальності. Процес стає таємним, закритим. Засідання відбувало­ся за закритими дверима. Сторони вносили судове мито на покриття судових витрат. Увесь хід процесу знаходив відображення в судових протоколах. Вирішальне значення серед доказів мало признання під­судного, якого добивалися умовляннями, погрозами, тортурами. У період імперії були створені спеціальні станові суди, які роз-глядали справи сенаторів, військових, духовенства.

 

Етапи розвитку феодальних держав Західної Європи. Загальна характеристика.

В розвитку європейських держав в період феодалізму можна виділити декілька етапів:

- Ранньофеодальна монархія. Період формування державності в так званих варварських королівствах. Характерна наявність пережитків первісного ладу (наприклад, народні збори) з одного боку та становлення феодальної державності, з іншого. З часом відбувається відмирання залишків первісного ладу і встановлення суто феодальних відносин. Прикладом ранньофеодальної монархії може слугувати королівство Франків.

- Період феодальної роздрібненості (сеньйоральної монархії). В зв’язку із зміцненням становища окремих феодалів, відбувається їх поступове перетворення на самостійних (напівсамостійних) володарів. Влада верховного сюзерена (короля, імператора) стає слабкою. Він вже не здатен утримувати в покорі найбільш могутніх феодалів й відбувається подріблення держав. Середньовічні європейські держави перетворилися в систему держав-маєтків, що різнилися ступенем політичної незалежності та економічного розвитку.

- Період станово-представницької монархії. Економічний підйом, що мав місце в Європі у XIII - XV ст. призвів до консолідації західноєвропейського суспільства. Відбувається утворення держав побудованих на національній основі. Подолання феодальної роздрібненості стало можливим завдяки союзу верховної влади та окремих верств суспільства. Особливо важливе місце в союзі належало міщанам. Саме міста стали осередками де найбільш активно відбувався економічний розвиток, тобто саме купцям, ремісникам, лихварям тощо заважали чисельні кордони, митниці, засилля місцевих феодалів, які нерідко займалися не дуже благовидною справою – грабунком. Вони були зацікавлені в створені єдиної централізованої держави з міцною центральною владою, здатною приборкати свавілля феодалів та створити сприятливий для економічного поступу клімат. Союзником королівської влади також виступали дрібні та середні феодали (дворяни), які потерпали від засилля великих феодалів. Наслідком політичного союзу верховної влади та окремих станів суспільства стала поява станово-представницьких установ. Зазвичай до їх складу входили дворянство, духовенство та міщани – найпотужніші страти середньовічного суспільства. В обмін на фінансову та військову підтримку верховна влада була змушена, до певної міри, ділитися з ними своїми повноваженнями. Відтак, виникають представницькі органи – Генеральні штати у Франції (1302 р.), парламент в Англії (1265 р.), рейхстаг у Німеччині, кортес в Іспанії тощо.

 

Суспільний устрій ранньофеодальної держави франків.

За формою правління держава франків була ранньофеодальною монархією. Спочатку владу здійснювали військові вожді, а громадські та судові справи вирішувались на народних зборах чоловіків – воїнів. Після завоювання Галії державний устрій франків починає ускладнюватися й удосконалюватися. Особливо посилюється влада монарха, яка стає спадковою.

Король з осередив майже всі функції державного управління. Він виступав, передусім, як «охоронець миру». Якщо спочатку його влада є обмеженою, він виступає виконавцем судових рішень общини, то у УІ ст. влада корля збільшується. У капітуляріях УІ-УІІ ст. говориться про священний характер королівської влади, про необмеженість її законодавчих повноважень. Придворні та все населення країни з 12 років повинне було приносити присягу на вірність короля.

З УІІ ст. королівську владу обмежують васали короля. Рішення король приймав після його погодження з представниками вищої світської знаті та вищого духовенства. Ці збори становили раду короля. Хоч вона не була постійним державним органом і збиралась тільки час від часу, однак її вплив на короля був суттєвим.

Щороку королі збирали Березневі (травневі за Каролінгів) поля, які виконували роль військових На них вибирались майордоми, оголошувався вступ на престол королів, доводилися до відома зборів прийняті закони тощо.

Велику роль в управління відігравав королівський двір, котрий був центральним органом королівської влади. Тут зосереджували діяльність вищі чиновники, які називалися міністеріалами. Першим серед них вважався майордом (major domus). Спочатку він був управляючим королівським двором, а пізніше став першим міністром короля. У УІ-УІІ ст. влада майордома особливо посилилася, що призвело в свою чергу до послаблення королівської влади.

При відсутності короля майордом мав право головувати в королівському суді. Він також здійснював командування армією, контролював поступлення податків, віддавав розпорядження герцогам і графам, котрих він фактично призначав від імені короля. У випадку малоліття короля, майордом завідував його вихованням і фактично був главою держави. Таке становище майордома призвело до поступового формального переходу королівської влади саме до нього.

Крім майордома, важливе місце в структурі центрального управління посідали такі особи. Сенешал, який завідував особистими справами короля й управляв усіма слугами королівського двору. Пфальцграф очолював суд королівського двору. Він був присутній при винесенні судових вироків, керував судовими поєдинками, спостерігав за виконанням судових вироків. Реферандарій редагував і оформляв акти, що надходили від короля (едикти, дипломи тощо), зберігав архіви та ін. Маршал спочатку завідував королівською конюшнею, а згодом очолив королівську кінноту, к амерарій – майном короля та скарбницею, а рхікапелан – духовенством королівського двору.

Місцеве управління.

Держава франків поділялась на окремі округи – паги, які очолювали графи. Їх призначав король із найбільших землевласників. Вони були наділені великою владою, мали право накладати штрафи на порушників громадського порядку. Паги поділялись на сотні, котрих очолювали сотники. Вони підпорядковувались графу і мали подібні повноваження в межах сотні. Сотню спочатку очолював виборний сотник, наділений судовими та військовими функціями. З УІ-УІІ ст. сотників, які називалися на півночі центанаріями, а на півдні вікаріями, вже призначали король або граф. Вони підпорядковувались графам. Сотники головували на судових зібраннях, збирали податки, штрафи (в розмірі 3 соліди), а також відповідали перед графами за збір ополчення в сотні.

У прикордонних землях створювалися крупніші територіальні об‘єднання – герцогства. У них входило декілька пагів (від двох до 12). Одним із головних завдань герцогів, які їх очолювали, було організувати належну оборону держави. Найменшою територіальною одиницею були общини (марки), що належали до складу сотні й користувалися самоуправлінням.

Судові органи.

Судові справи розглядались на зборах вільних людей сотні під головуванням виборного судді – тунгіна. Вироки виносили виборні засідателі – рахінбурги. До складу суду вибирались зазвичай найбагатші люди, які знали право. На судових засіданнях повинні були бути присутніми все вільне та повноправне населення сотні. Справи вирішувалися за показами сторін та їх свідків без попереднього слідства. В окремих випадках суд використовував ордалії за допомогою розпеченого заліза, кип‘ятку тощо. Винних на суд викликав сам потерпілий, оскільки спеціального органу для цього не існувало.

Поступово контроль службових осіб короля за діяльністю суду рахінбургів посилився. Карл Великий провів судову реформу, за якою:

- відмінив обов‘язок вільних жителів з‘являтися на всі судові зібрання (достатньо було з’явитися на такі зібрання тричі на рік);

- замінив виборних рахінбургів призначеними королем членів суду – скабінами.

Соціальна структура даного часу була зафіксована Салічною правдою, яка вказувала на наявність таких соціальних груп:

- службова знать, серед якої виділялися антрустіони – найближчі до короля представники військової аристократії:

- вільні франки – общинники, що володіли присадибними ділянками, будівлями, різним реманентом, а члени польової общини (марки) – рівними за жеребом наділами землі лісами пасовиськами, що перебували у колективній власності;

- напіввільні літи – своєрідний прошарок, що перебував на проміжному щаблі між залежним населенням і вільними общинниками. Літи мали власне господарство, свій будинок. Мали право участі у судових засіданнях, військових походах, але разом зі своїм господарем;

- раби – перебували встановищі речі. Вергельд за їхнє вбивство сплачувався на користь господаря. Дружина, діти, майно раба належали також господарю. Шлюб з невільником перетворював вільну особу на раба. Про те рабська праця не мала широкого застосування.