Предмет і методи вивчення історії держави і права.

Предмет і методи вивчення історії держави і права.

Історія держави і права зарубіжних країн - це наука, яка вивчає загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права різних країн в процесі їх конкретно-історичного розвитку.Методи історії держави і права - це ті засоби та прийоми дослідження конкретно-історичних державно-правових явищ, які складають предмет історії держави і права.Види методів:

Діалектичний - допомагає розглядати всі державно-правові явища у взаємозв’язку між собою та крізь призму присутніх їм протиріч. Застосування цього методу дозволяє всебічно та комплексно підходити до вивчення того або іншого державно-правового процесуІсторичний - передбачає конкретне історичне дослідження того або іншого державно-правового явища або процесу. Сутність методу в тому, що вивчаються всі умови, фактори та причини, які передували досліджуваній історико-правовій події.

Системно-структурний - застосовується при дослідженні складних динамічних систем, що складаються з великої кількості елементів. Для історії держави і права важливий тим, що дозволяє з’ясувати структуру будь-якого складного історико-правового явища.Порівняльно-історичний - орієнтує на вивчення конкретних державно-правових процесів шляхом порівняння їх окремих якостей з показниками інших однотипних та одночасних явищ (синхронне порівняння), або шляхом порівняння з показниками явищ різних часових етапів розвитку (діахронне порівняння). Приклад синхронного порівняння: Французька і Північноамериканська буржуазні революції. Приклад діахронного порівняння: реформи Сер-вія Туллія (Стародавній Рим) і реформи Генріха 2 (Середньовічна Англія)Статистичний - застосовується при дослідженні кількісних сторін історичного процесу, коли об’єкту дослідження властиві масові числові показники. Виражається статистичний метод у різного роду показниках, індексах, таблицях та графіках

Періодизація і джерела історії держави та права зарубіжних країн.

До джерел історії держави і права зарубіжних країн належать: • пам'ятки права певної епохи чи країни-закони, кодекси, конститу ції, інші офіційні документи (ЗакониХаммурапі (XVIII ст. до Р. X.); Закони XII таблиць (V ст. до Р. X.); Закони Ману (І І ст. до Р. X. — І ст.) тощо); • історичні трактати, археологічні дані, що певною мірою роз кривають процеси виникнення та розвитку держави і права; • конкретні наукові, публіцистичні дослідження вчених Англії, Німеччини, Франції, Росії та інших країн, присвячені загальним чи окремим проблемам держави та права різних країн світу. Історія держави і права зарубіжних країн вивчає виникнення та розвиток державно-правових інститутів певних країн хронологічно в межах чотирьох основних періодів:

1) Стародавнього світу (IV тис. до Р. X. - V ст.);

2) Середніх віків (V ст. - середина XVII ст.);

3) Нового часу (середина XVII - початок XX століть);

4) Новітнього часу (ХХ-ХХІ століття).

 

Причини встановлення і суть східної деспотії.

Східна деспотія була породжена порівняно низьким рівнем розвитку суспільства, скутістю особистості при наявності міцної сільської громади з нерозвиненістю товарно-грошових відносин і пануванням релігійної ідеології, а також необхідністю керувати великими масами населення, що проживало на великих територіях, і проводити великі громадські роботи. Східна деспотія характеризується найвищим рівнем централізації влади, вся повнота якої зосереджувалася в одній особі (фараона, імператора). Глава держави володіючи, як світської (законодавчої, виконавчої, військової, судової), так і релігійної владою. Особистість глави держави обожнювався, його воля і влада мали релігійний, сакральний характер і були незаперечності. Веління глави держави здійснювалися за допомогою громіздкого, складного марудного бюрократичного апарату.

Людина цінувався невисоко, навіть будучи формально вільним, він був «рабом порядку», релігії, традицій. Східна деспотія - наслідок раннього стану суспільства і, зокрема, панування общинних відносин. Східна деспотія могла зосередити сили народу на вирішенні найважливіших завдань - створення іригаційних систем, веденні військових дій. Але вона ж гальмувала розкріпачення особистості, часом деформувала суспільні цілі і була однією з причин «застійного» характеру розвитку країн Стародавнього Сходу.

 

Державний лад Вавілону.

За формою правління Стародавній Вавилон був монархією за типом східної теократії, що характеризувалася необмеженою владою божественного правителя. На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя. У розпорядженні правителя перебував розгалужений апарат управління з великою кількістю посадовців. Центром управління був палац правителя. Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тож у руках одних і тих же урядовців зосереджувалось управління як країною загалом, так і палацом. Довіреною особою та першим помічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали "нубанда". Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усі важелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, іригаційними спорудами, фінансами, господарськими роботами. За повноваженням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Всі вони були не тільки царськими придворними урядовцями, але й вищими службовими особами в державі. Містами управляли намісники царя. На місцях управління здійснювали органи общинного самоврядування, що наділилися адміністративними, судовими та фінансовими повноваженнями. За здійснення своїх повноважень посадовців наділяли землею, що могла передаватись у спадок. Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баїрум), які за свою службу отримували в користування майно "ілку". Таким майном (полем, садом, будинком) воїн володів і користувався, але не мав права його продати чи обміняти. Для управління військами створювався спеціальний апарат, який очолював сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових посадовців розрізняли начальників певних загонів, молодших воєначальників, командирів сотень, десятків, п'ятірок. Суд не був відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був правитель, який сам міг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення решти суддів. Значні судові повноваження мав нубанд і представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існували жрецькі та храмові суди. В епоху Хаммурапі виникають професійні судді, котрих призначав правитель. Вони здійснювали судочинство колегіально—по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання й були порадниками суддів. Оскарженню підлягали лише рішення місцевих судів

 

8.Характеристика законів Хамурапі (Вавілон). Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів Хаммурапі був знайдений французьким ученим Ж.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столиці стародавнього Елама—м. Сузи (неподалік від Перської протоки), куди він, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі (м. Париж). Текст Законів складається з прологу, 282 статей (нумерацію статей введено дослідниками) і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6—126 —майновим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейному праву, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси стародавнього примітивного права: • юридичне закріпення станового поділу суспільства, нерівності людей і рабовласництва; • казуїстичність (кожна норма регулює конкретні правовідносини, а загальних норм немає); • наявність великої кількості прогалин у праві; • порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки (багато норм сформульовано нечітко чи суперечливо); • зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії впливають на доволі багато законів); • переважання кримінально-правових норм над цивільно-право вими, жорстокий і примітивний характер покарань. У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам'яток права Стародавньої Передньої Азії.

 

9. Злочини та покарання за законами Хамурапі. Важливе місце в Законах Хаммурапі відведено злочинам і покаранням. Стосовно загальних понять кримінального права, то вони майже не розкриті. Лише подекуди взято до уваги намір особи, що вчинила злочин, обставини, які виключають, пом'якшують або посилюють відповідальність. Усі злочини, що згадуються в збірнику, можна поділити на декілька груп: 1) злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа, наклеп); 2) злочини проти власності (пошкодження чи знищення майна, крадіжка, грабіж, розбій); 3) злочини проти сім'ї (подружня зрада, розпуста, статеві зносини з близькими родичами); 4) посадові злочини (зловживання службовим становищем); 5) злочини проти правосуддя (неправдиві свідчення, підкуп свідків). Закони Хаммурапі зовсім не згадують про державні та релігійні злочини. Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на державний лад. Законодавець, очевидно, замовчує ці тяжкі злочини тільки тому, що смертна кара за них вважалася справою очевидною. Мета покарання - це, передусім, залякування, тому покарання були надзвичайно жорстокими. Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститися йому, та, по можливості, відшкодувати збитки потерпілому. Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі згадується понад ЗО разів, її видами було: спалення, втеплення, посадження на палю, повішання, розрізання на частини. Часто згадуються члєноушкоджувальні покарання (відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха, язика тощо). Практикувалося таврування злочинців.

Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, грошові штрафи, відшкодування збитків. Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі таліону - "око за око, зуб за зуб". Таліон міг бути звичайним (ст. 200), дзеркальним (ст. 230) і символічним (ст. 195). Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпший були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов око мушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу — половину його вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастової належності людини.

 

10. Соціальна структура та державний лад Стародавньої Індії. Навідміну від інших Східних Дердав в Індії необмежена влада правителя не набула такого розвитку.У розпорядженні правителя знаходився розгалужений і громіздкий державний апарат з великою кількістю урядовців різних рангів і правового статусу.Для побудови і діяльності такого державного апарату характерна двірцева система управління, центром якої був палац правителя.Характерним було об'єднання в одних руках управління країною і палацом.Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був головний мантрин. Чиновники центрального управління підрозділялися на декілька розрядів: радник - мантрин, вищий сановник - махаматра, сановник - аматья, наглядач - адх'якша. Тільки нагля­дачів було більше тридцяти. Важливим державним органом були збори царських сановників - мантрипаришад. Він займався перевіркою всієї системи управління, давав поради правителю з важливих питань державної політики. Мантрипаришад мав певний вплив на рішення різноманітних питань і якоюсь мірою обмежував владу раджі. Була, рім цього, таємна рада, до якої входило вісім найповажніших сановників. До центрального апарату належали головний суддя, астролог, охоронець покарань, воєначальники, чиновники, які відали забезпеченням царя, збиранням податків та мита, охоронці державної скарбниці і т.д. Дуже впливовою особою був в Індії хатній жрець - пурохіта. В умовах двірцевої системи управління спостерігаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно визначеною компетенцією, в ній були лише особи, слуги, яким давали доручення. Провідними напрямками в роботі державного механізму були: фінансове відомство; військове відомство, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.Ці відомства діяли в тісному взаємозв'язку, їхні функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні і ті ж державні органи виконували різні функції.Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції. Чиновникам, що стояли на чолі адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження.Низовою ланкою в системі управління протягом усієї сільська община, яка мала свої органи самоврядування. Представники общинної адміністрації стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей і сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.Все вільне населення розділялося на чотири замкнені групи — варни: брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр.Належність до тієї чи іншої варни визначалася тільки народженням. Перехід із однієї варни до іншої був неможливим.Першу варну складали жерці-брахмани, їм приписували божественне походження, вони користувались особливими пільгами та привілеями. Брахмани були монополістами знань і освіти, часто займали в державному апараті впливові посади різного роду радників, їх обов'язком було постійно вивчати священні книги — Веди і навчати інших, приносити жертви за себе і за інших, дарувати і приймати подарунки. Брахмани вважалися володарями усього живого і мертвого на землі, всі їх бажання повинні були виконуватися безвідмовно. Особу і майно вважали недоторканними, а будь-яка образа, поранення, вбивство брахмана тягнули за собою найсуворіші покарання.Привілейованою варною були і кшатрії-воїни. Цій варні стави­ли в обов'язок управляти країною, захищати її, охороняти підданих, здійснювати жертвопринесення, вивчати Веди, пильнувати, щоб усі люди дотримували законів і релігійних обрядів та ритуалів. Кшатрії становили світську знать, яка була наділена державною, політичною і військовою владою. З варни кшатрієв, як правило, походили правителі Індії — раджі.Варна вайшіїв була непривілейованим станом. До неї входили сєляни-общинники і торговці. Засобом існування вайшіїв були землеробство, скотарство, торгівля. Люди цієї варни були зобов'язані вправно і добросовісно працюва­ти, примножувати своє майно, своєчасно і регулярно приносити жертви, бути покірними волі брахманів, своєчасно сплачувати податки, забезпечувати всім необхідним себе і членів вищих варн.Для варни шудр був визначений лише один обов'язок - вірно служити трьом вищим варнам. Шудри були особисто вільними, вони не були рабами, мали право володіти майном, вільно ним розпоряджатися. Вони мали свої сім'ї, свої права і обов'язки. Однак шудра не мав права брати участь у релігійних обрядах, на нього дивились як на нечистого. Брахман не повинен був давати шудрі ні поради, ні за­лишати своєї їжі, не повинен був навчати шудру священному закону. Але були в Індії і такі вільні люди, які опинилися за межами чотирьох варн — чандали та ін. Здебільшого це були представники відсталих племен. їх вважали «нечистими». Вони виконували брудну роботу, працювали на цвинтарях, повинні були носити одяг, знятий з мерців, і т.ін. їм було заборонено входити вдень у селища, користуватися громадськими колодязями та купальнями.

 

11. Закони Ману. Загальна характеристика. Закони Ману (Манавадхармашастра) - староіндійський юридичним кодекс, створення якого традиція приписує міфічному предкові людей Ману, сину Самосущого (Брахми). Насправді ж, збірник уклала одна з брахманських шкіл між II ст. до Р. X. і II ст. У другій половині XVIII ст. він був перекладений на англійську мову й таким чином уведений в науковий обіг. Закони Ману були написані на санскриті (одна з літературно оброблених давньоіндійських мов) і складаються з 2650 віршів (шлок), згрупованих у 12 глав: І глава розкриває уявлення стародавніх індійців про виникнення Всесвіту, людського суспільства, станів (варн); II глава розказує про правила життя людини в період учнівства; НІ—У глави - про правила життя сім'янина-домогосподаря (шлюбні звичаї, культові приписи, правила збереження ритуальної чистоти, санітарно-гігієнічні приписи тощо); VIглава-правила життя самітника; VII глава — настанови про обов'язки царя й управління державою, VIII глава - настанови про судочинство та юридичну практику; IX глава - про сімейні відносини, покарання за різні злочини, обов'язки членів варн за звичайних умов; Xглава — про дітей від шлюбів між представниками різних варн і каст, про обов'язки членів варн за незвичних обставин; XI глава - приписи про розкаяння й обітницю при спокутуванні вчинених гріхів; XII глава - опис посмертних ушанувань за недобрі справи в цьому житті. Характерною особливістю Законів Ману, як і всього стародавнього права, є відсутність загальних правових понять. Однак вони, поряд з казуїстичними нормами, містять майже сучасні за викладом поняття крадіжки, пограбування та необхідної оборони. Норми достатньо чітко згруповано за предметом правового регулювання, що свідчить про високий рівень загальної та політико-правової культури староіндійських кодифікаторів.

 

12. Злочин та покарання за законами Ману. Кримінальне право. Кримінальне право за Законами Ману, з одного боку, характеризується доволі високим для свого часу рівнем розвитку, що проявляється у вказівках на форми вини (намір і необережність), рецидив, співучасть, тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і винного до певної варни. З іншого боку – Закони відображають збереження старовинних пережитків, про що свідчать збереження принцип таліона, ордалії, відповідальність общини за злочин, скоєний на її території, якщо злочинець невідомий. Серед злочинів, що зафіксовані в Законах Ману, на першому місці стоять державні. Це служба ворогам царя, пошкодження міської стіни та воріт. Повного переліку цього виду злочинів Закони не дають, що є характерною рисою для всіх стародавніх кодифікацій.

Більш детально Закони описують злочини проти власності та особи. Серед майнових злочинів Закони велику увагу приділяють крадіжці. У них чітко розрізняється крадіжка як таємне заволодіння майном і грабіж, що передбачає заволодіння майном у присутності потерпілого із застосуванням насилля до нього. Покарання, що застосовувались до злодія, залежали від того, чи був він затриманий на місці злочину, чи ні, крадіжка скоєна вдень чи вночі (гл. ІX, ст. 270, 276 – 277); (гл. VІІІ, ст. 302, 323, 332). Закони Ману засуджували будь-яке насильство – вбивство, тілесні пошкодження. Навмисне вбивство каралось смертною карою. Вбивство при власному захисті, охороні жертвенних подарунків, захист жінок і брахманів (необхідна оборона) не каралось. Доволі багато статей спрямовані на зміцнення родинних стосунків. Закони встановлюють суворі покарання за перелюбство, замах на честь жінки. Погляд на покарання за проступки, злочини відповідав рівню правової думки. Тюрми вважалося доцільним розміщувати поблизу головної вулиці, де всі можуть бачити страждання злочинців. Тобто, метою покарання було залякування.

 

13. Виникнення Афінської рабовласницької держави (реформи Тесея і Солона). Серед заходів,здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим було об’єднання трьох племен з центром в Афінах. Для керівництва загальними справами но-вого об’єднання була створена Рада, до якої перейшла части-на справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен. Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу євгатридів, яким було надано виняткове право на заміщення по-сад. Більшу частину населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів).

Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому значенні і введення но-вої посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 ар-хонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого на-зивався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо на-гляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження що-до сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, ви-конував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування війсь-ком і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів – фес-мофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд су-дових справ. Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.Проникливий і далекоглядний політик Солон (VІ ст. до н.е.) розумів необхідність відновлення єдності поліса, розколотого на ворогуючі угруповання. У 594 р. до н.е. Солона було обрано архонтом. Спираючись на народні збори, він провів ряд важливих реформ: боргова кабала скасовувалась; продані в рабство афіняни під-лягали викупу і могли повернутися додому. Надалі афінянські громадяни за борги не могли перетворюватись в рабів. Проте власність заможних осіб залишалась недоторканою. “Солон, – пише Плутарх, – розчарував заможних тим, що ліквідував боргові зобов’язання, а бідних тим, що не провів переділ землі, як вони сподівались, і не зрівняв усіх за способом життя”. Проте реформи Солона запобігли соціальному вибуху в Афінах. До політичних реформ Солона належить проголошення усіх громадян рівними перед законом, тобто політичної рів-ності, в основу якої було покладено майновий ценз. Усі гро-мадяни Афін були поділені на 4 розряди залежно від прибутку з землі. Перший розряд становили ті, хто мав прибуток не менше 500 медимнів зерна, масла чи вина (1 медимн – 41–52 літри). Ці громадяни називались пентакосимедимнами. До другого розряду належали ті, хто мав прибуток у 300 медимнів. В ополченні вони були вершниками і повинні були за свій ра-хунок придбати спорядження. Громадяни третього розряду мали прибуток не менше 200 медимів, їх звали зевгитами. Це був найчисельніший прошарок афінських громадян. Усі інші були зараховані до четвертого, останнього розряду. Їх звали фетами. Отже, в основу поділу суспільства замість родової озна-ки було покладено майнову. Майнове становище визначало й місце громадянина в ополченні. З представників перших двох станів формувалася кіннота, третього – важко озброєна піхо-та, із фетів – підрозділи легко озброєної піхоти чи допоміж-них загонів. Воєначальниками та архотами могли бути лише ті, хто належав до перших двох розрядів. Солон запровадив раду чотирьохсот (буле) – 100 чоловік від кожної філи. Створення і розширення прав народних збо-рів (екклесії), що стали головним законодавчим і контролю-ючим органом Афін, значною мірою сприяло демократизації суспільного і політичного ладу. Збори і рада відтіснили на другий план ареопаг та колегію архонтів. Був створений суд присяжних – геліея, до якого входили громадяни всіх чоти-рьох розрядів у кількості 6 тисяч чоловік. Велика кількість членів суду присяжних свідчить про демократичні прагнення Солома, бажання забезпечити участь простих людей у діяльності органів влади. Солон анулював надто жорстокі Закони Драконта, за ви-ключенням деяких постанов про вбивство; ввів свободу запо-вітів; усі види майна, у тому числі і земельні ділянки, можна було продавати, заставляти, ділити між спадкоємцями. Була проведена уніфікація системи мір і ваги, здійснений перехід до стабільної грошової одиниці. Реформи Солона в економічній галузі згладили гостроту суперечностей в афінському суспільстві, оскільки задовольняли і середні верстви населення. Солона вважають батьком афінської демократії. У проведенні реформ йому допомагав правник Епіменір. Однак одразу усунути всі соціальні суперечності в афінській державі Солон не міг. Євпатриди були незадоволені послабленням своїх політичних позицій і хотіли реваншу. Се-лянам, колишнім боржникам, які повернулися до Аттики, не повернули їх земельні ділянки, і вони поповнили лави неза-доволеного засиллям євпатридів демоса.

 

14. Державний лад Афінської демократичної рабовласницької республіки. За формою державного правління Стародавні Афіни були демократичною республікою. Державний апарат Афінської демократії складався із таких органів влади: народних зборів, ради п’ятисот, геліеї, колегії стратегів і колегії архонтів. Народні збори (екклесія) були головним і вирішальним органом. Повноваження народних зборів були дуже широкими і охоплювали всі найважливіші питання життя Афін. На народних зборах приймались закони, вирішувались питання війни і миру, вибирались посадові особи, заслуховувались звіти магістратів після закінчення строку повноважень, обговорювався та затверджувався державний бюджет, здійснювався контроль за вихованням юнаків, приймалось рішення у випадку остракізму. Народні збори збирались, як правило, через 8–9 днів. Головою народних зборів був голова пританів. Голосування було таємним, за винятком виборів на військові посади. Кожен громадянин міг внести на розгляд свій законопроект. Але при цьому він ніс кримінальну відповідальність (аж до смертної кари), коли з’ясовувалось, що його пропозиція протирічить діючим законам і про це не було оголошено заздалегідь. Остаточне рішення належало геліеї. Обговорення законопроекту, велось у геліеї у формі судового процесу: автор законопроекту виступав обвинувачем старих законів, а їх захисників призначали народні збори. Рішення приймалось більшістю присяжних при таємному голосування. Рада п’ятисот, що була одним з найважливіших державних інститутів афінської демократії, не підміняла народних зборів, а була їх робочим органом. Члени Ради п’ятисот вибирались шляхом жеребкування з числа повноправних громадян, що досягли 30-літнього віку по 50 чоловік від кожної з 10 філ. До неї могли входити представники всіх розрядів населення. Рада п’ятисот діяла як вищий адміністративний орган і муніципалітет з управління службами Афін та його передмість: розв’язувала питання благоустрою міста, його базарів, стану флоту, арсеналу, організовувала доставку продовольства. У її віданні перебувала скарбниця і державна печатка. Рада здійснювала контроль за діяльністю посадових осіб, готувала і попередньо розглядала питання, що виносила на обговорення народних зборів. У системі державних органів зберігся такий державний орган як ареопаг. До нього входили представники афінських аристократів, що займали посади архонтів та колишні архонти, які зробили задовільний звіт про свою річну діяльність. Ареопаг до середини V ст. до н.е. був одним із найважливіших органів державної влади, що контролював діяльність посадових осіб та народних зборів. Але після 462 р. до н.е. за ним було збережено, головним чином, функції судової установи.Серед органів виконавчої влади в Афінах слід відмітити дві колегії: стратегів і архонтів. Колегія десяти стратегів вибиралась відкритим голосуванням із числа найбільш багатих і впливових громадян. Основні функції колегії стратегів – верховне керівницт-во і командування всіма військовими силами афінської дер-жави, фінанси, зовнішні відносини, підготовка до ради п’ятисот і народних зборів, проектів, декретів і розпоря-джень. У віданні колегії архонтів знаходились релігійні, сімейні і справи, що стосувались моралі. Дев’ять архонтів і секретар вибирались за жеребом – по одному від кожної філи. Потім архонти, крім секретаря, піддавались докимасії в раді п’ятисот. Другу перевірку архонти проходили в геліеї. Під керівництвом колегії архонтів діяв вищий судовий орган –геліея. Геліея, крім чисто судових функцій, виконувала функції у сфері законодавства.

Геліея складалася з 6000 чоловік, щороку вибиралась шляхом жеребкування архонтами з числа повноправних громадян не молодших 30-ти років по 600 чоловік від кожної філи. Увесь склад суду був поділений на десять частин по 500 чоловік у кожній. 1000 суддів були запасними. Суд був відкри-тим і гласним. З метою запобігання підкупу суддів лише в день слухання справи визначалося, яке саме відділення буде її розглядати. Кримінальне судочинство мало кілька стадій: оголошення обвинувачувальної скарги, виступ обвинувача і підсудного, допит свідків, таємне голосування про винність чи невинність підсудного (вердикт), таємне голосування про міру покарання, оголошення вироку, останнє слово підсудного. Рішення суду оскарженню не підлягало. Під час винесення рішень і вироків суд не завжди був зв’язаний законом. Він міг керуватися звичаями своєї країни і фактично сам створював норми права.Крім геліеї, в Афінах було ще декілька судових колегій, які розглядали коло певних справ: ареопаг, чотирі колегії ефетів, колегія сорока. Військо Афін складалось з ополчення, в якому служили всі громадяни від 18 до 60 років.

 

15. Суспільний устрій Афінської аристократичної республіки. Верховним органом влади в Стародавній Греції були Народні збори (еклезія), що збиралися чотири рази на місяць. До роботи в них допускалися лише чоловіки (народжені від афінянина й афінянки), що досягли 20 років. Особи, народжені від мішаних шлюбів, іноземці, жінки та раби такого права не мали. Зібрання вважалося легітимним, якщо участь у ньому взяли не менше 6000 осіб. За участь у зборах платили гроші. До компетенції Народних зборів належали: прийняття законів, вибори посадових осіб і контроль за їх діяльністю, вирішення питань війни та миру й інші важливі питання.Іншим важливим органом Афін була Рада 500 (буле) - уряд, до складу якого входило по 50 громадян від кожної з 10 територіальних філ. Вони обиралися щорічним жеребкуванням з-поміж громадян, яким виповнилося ЗО років. Засідання Ради 500 відбувалися щоденно. Члени Ради (булевти) за свою службу отримували винагороду. До повно­важень цієїРади належали: фінансові питання, дипломатичні відносини, контроль за службовими особами, попередній розгляд справ, які ви­носилися на Народні збори. У складі Ради діяло 10 комісій. Геліея — вищий судовий орган, який складався з 6000 членів, котрі щорічно обиралися від кожної філи жеребкуванням з повноправних громадян, які досягли 30-літнього віку.У складі геліеї діяло 10 колегій - дикастерій, - кожна з яких викону­вала свої безпосередні функції протягом одного місяця (місяців у греків було 10).

Важливе місце в управлінні державою посідали певні посадові особи, що обиралися відкритим голосуванням на Народних зборах або жеребкуванням строком на один рік і за свою службу (крім стратегів) отримували винагороду. Такими посадовими особами були: стратеги (десять членів), архонти (перший архонт, архонт-епонім, архонт-базилевс, архонт-полемарх і ще шість архонтів), ареопаг, астиноми, агораноми, метрономи та ін. Основними принципами діяльності посадових осіб були такі: посади, зазвичай, були платними; посади були колегіальними (крім стародавніх - архонта, базилевса, полімарха); між посадами не існувало ієрархічної градації (окрім військового управління); всі посадові особи були підзвітні; не можна було поєднувати дві посади одній особі; попередньо кандидатів на посаду перевіряли (докімасія).

У Греції сформувалася така форма правління, як рабовласницька Демократична республіка. Суспільний устрій Афін у V ст. до н. е. є класичним зразком рабовласницької демократії. Населення поділялося на громадян, метеків і рабів.Громадянином вважалася особа чоловічої статі, у якої батько і мати були уродженими і повноправними громадянами Афін. Громадянство набувалося з 18 років, що тягнуло за собою обов'язок дворічної служби у війську. З 20 років дозволялося брати участь у народних зборах. Громадянин залишався військовозобов'язаним до 60 років, у виняткових випадках оголошувалася загальна мобілізація. За філою закріплювався обов'язок формувати військовий загін з числа своїх членів. Командир такого загону обирався.Основна кількість громадян була людьми середнього достатку, чиї земельні наділи не перевищували 10 га. Фізична праця, крім землеробської, вважалася принизливою, недостойною громадянина, нею займалися лише іноземці, вільновідпущеники, раби. Цікаво, що охорона правопорядку також вважалася другорядною справою другого сорту, якої вільні люди уникали. Афіни були єдиним грецьким містом, де існувала поліція.Метеки і вільновідпущеники мали обмежену дієздатність. Вони займалися ремеслом і торгівлею (крім торгівлі нерухомістю). Позбавлялися участі в народних зборах, а займати посади не мали права. За несплату податків могли потрапити у рабство.Раб мав статус речі. Його можна було продати, купити, віддати у найм. Часто громадяни віддавали своїх рабів у найм державі, наприклад, для будівництва флоту чи роботи у рудниках. Рабам заборонявся шлюб, діти від рабині ставали власністю її господаря. Убивство раба формально заборонялося, але не тягнуло за собою жодної відповідальності.

 

Кодифікація Юстиніана.

У 528-534 рр. імператором Східної Римської імперії Юстиніаном з метою систематизації великої кількості правових джерел та зміцнення за допомогою неї тогочасних майнових відносин, імператорської влади й офіційної церкви було здійснено кодифікацію римського права імператорського періоду. У 528 р. було створено спеціальну комісію в складі 10 найвідоміших юристів Стародавнього Риму на чолі з Трибоніаном. Результатом її роботи стали декілька збірок римського права, що пізніше стали єдиним Зведенням законів.

Складовими частинами кодифікації Юстиніана були:

• Кодекс Юстиніана (перше видання 529 р., друге — 534 р.)

із 12 книг - зібрання законодавчих постанов римських імператорів

II — поч. VI століть; І, IX, X, XI, XII книги були присвячені римському

публічному праву, а ІІ-УШ - приватному;

• Цигести, чи Пандекти в 50 книгах — зібрання уривків (коментарі

до них) майже з 1500 творів 39 найвідоміших римських юристів,

переважно, П-ІІІ століть; цей твір має чітку структуру: книга 1 містить матеріал про форми права, про правовий статус осіб і посадовців; книги 2-46 присвячені приватному праву; книги 47-48 - кримінальному праву; книга 49 - апеляціям, фіскальному праву; книга 50 -юридичним дефініціям і правилам.

• Інституції - зведений огляд права (підручник римського

цивільного права для юридичних шкіл) у чотирьох книгах. Набули

юридичної сили з 533 р., на них можна було посилатися судцям

у про