Формування державної території Русі в ІХ-Х ст. Утворення Руської імперії.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Формування державної території Русі в ІХ-Х ст. Утворення Руської імперії.



 

Політичне об'єднання антів, як і всі подібні до нього державні об'єднання раннього середньовіччя, виявилося нетривким. Однак процес формування класового суспільства і виникнення держави у східних слов'ян тривав, що було зумовлене внутрішньою еволюцією їхнього суспільства. Історичні факти свідчать, що протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають, головним чином, місцеве походження і з'явилися задовго до утворення Давньоруської держави. Поява феномена Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи — результат взаємодії різноманітних чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства, а й сивої давнини. Система господарства східних слов'ян ґрунтувалася на землеробстві, допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли. Вдосконалення землеробських знарядь у VII—IX ст., підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту спричинили кардинальні зміни в соціальній сфері. Поглиблювалася класова диференціація — землевласники перетворювалися на феодалів, а вільні общинники ставали феодально залежним населенням, що створювало передумови для активного державотворчого процесу. Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII—X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов'янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. посилюється процес об'єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення — племінні княжіння та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, вже у VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Особливості державотворчого процесу в Європі Процес утворення держави в східних слов'ян відбувався водночас з аналогічними процесами на всій території Європи. У VI—IX ст. у слов'янському світі почав зароджуватися феодальний лад. У період раннього Середньовіччя тут виникають ранньофеодальні держави: князівство Само (І половина VII ст.) на території сучасних Чехії та Словаччини, частково Польщі, Югославії, ФРН; Перше Болгарське царство (681). Наприкінці раннього Середньовіччя в Західній Європі численні королівства об'єднувалися у більш-менш сталі феодальні держави, в межах яких продовжувався процес формування нових народностей. Після розпаду Каролінгської імперії англосаксонські королівства в Британії об'єднались в 829 р. в єдину державу Англію; в 843 р. із Східно-франкського королівства утворилася Німеччина, а з Захід-но-Франкського — Франція. На півночі Європи в IX—XI ст. на шлях феодального розвитку стали скандинавські країни — Данія, Норвегія, Швеція. Тут процес феодалізації та утворення ранньофеодальних держав почався значно пізніше, ніж у багатьох інших країнах Західної Європи. У Східній та Центральній Європі виникли слов'янські держави: Великоморавське князівство, Чеське та Давньо-польське королівства. Східну частину Балканського півострова займала в ті часи Візантійська імперія, а на решті території Балкан відбувався процес утворення південнослов'янських держав. Теорії походження Київської Русі. Проблема походження Київської Русіпротягом тривалого часу була дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі історики Г.-З. Байєр та Г.Ф. Міллер висунули норманську концепцію походження Київської держави. Спочатку дискусія точилася навколо походження назви «Русь». В історичних джерелах цей термін тлумачиться по-різному. Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» у мовах інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями, слово «Русь» — фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку на позначення скандинавів, що утворили пізніше дружину давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов'янських землях ставали різноплемінними, але термін «Русь» поширювався на всіх дружинників. Під цю назву підпали насамперед поляни, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а відтак і всі східні слов'яни. Згодом норманісти навіть походження Київської держави проголосили утворенням скандинавських зайд-варягів, тим самим заперечивши здатність слов'янських народів створити власними силами свою державу. Цю концепцію рішуче критикував М. Ломоносов, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи первинну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції. Антинорманісти вважали, що назва «Русь» слов'янського походження і тісно пов'язана з українськими назвами річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні. Вони стверджували, що жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне давньонорманське джерело, в тому числі й саги. Антинорманських поглядів послідовно дотримувалися такі два провідні українські вчені, як М. Костомаров та М. Грушевський. Звичайно, ніхто не може заперечити впливу варягів на формування давньоруської держави. Наприкінці І тисячоліття н.е. скандинави виявили неабияку воєнно-політичну активність майже на всьому європейському узбережжі — Франції, Німеччині, Англії, Іспанії та ін. Київська Русь не була осторонь цього процесу. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але формування державності у слов'ян — це складний і тривалий процес, що розвивався в руслі загальноєвропейської традиції. І зародження цієї державності слід шукати в першій половині І тисячоліття н.е. в Антському царстві. Основні етапи становлення і розвитку Давньоруської держави Період становлення держави Русі-України проходив у тяжкій боротьбі з варягами, уграми, печенігами, половцями, хозарами, татарами та іншими завойовниками. За доби великих переселень народів (III—VII ст.) на землях наших пращурів панували готи, гуни, алани, авари, хозари. Та всі вони поступилися місцем міцному союзу автохтонних слов'янських племен антів, полян, древлян, дулібів, сіверян, уличів, тиверців. Вони у VI—VII ст. започаткували процес державотворення, утворивши союз східнослов'янських племен — Русь (VII ст.), а потім ще потужніший союз — Руська земля (IX ст.) з центром у Києві. Початок державного життя України М. Грушевський датує VII—VIII ст. Літописи зберегли легенду про перших князів — основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива. Поступово в середній течії Дніпра від Росі на півдні та Прип'яті на півночі виникає Київське князівство, що згодом стало осередком величезної імперії — держави Київської Русі-України. В своєму розвитку вона пройшла такі періоди: становлення (IX—X ст.); розквіту (X — перша третина XII ст.); феодального роздрібнення (друга половина XII—перша половина XIII ст.); занепаду (з середини XIII ст.).


19. Візантійські автори про вірування та побутову культуру слов'ян в середині І тис

Найдавніші писемні повідомлення про вірування слов'ян належать візантійському історику VI ст. Прокопію Кесарійському. Він писав, що слов'яни вважають "володарем усього" одного з богів — творця блискавок (Перуна). Йому приносять у жертву биків та інших тварин. Слов'яни поклоняються також рікам, німфам та іншим божествам, складають їм жертви і під час жертвоприношень ворожать. Німфи в античній міфології — духи природи (джерел, гір та ін.). Отже, слов'яни, окрім вищих богів, які уособлювали сили природи (грім, блискавку, вітер та ін.), поклонялись і духам (німфам). Крім Перуна, до нас дійшли такі назви слов'янських богів: Велес, Даждьбог, Стрибог, Род, Макот та ін. Місця поклоніння богам називаються капища, де встановлювались ідоли певних богів. (До наших днів зберігся Збручанський ідол).

Долі вони не визнають і взагалі не визнають, що вона має відносно людей якусь силу.

Звідси випливає, що :

1. система релігії слов’ян vi ст.. являє собою обожествлення сил природи

2. слов’яни-язичники знали багато богів, але визнавали єдиного бога – владику громовержця

3. що словяни поклонялись також річкам і німфам

4. служіння богам виражалось у формі жертвоприношення биків та інш. Свящ. Тварин

Язичництво давніх слов'ян давно привертає пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньої - слов'янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. Перша і, здається, найважливіша полягає в тому, що протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. В першу чергу це стосувалося матеріальних пам'яток тогочасної релігійної культури. Відтоді, як за наказом князя Володимира били батогами й кинули у Дніпро дерев'яних ідолів з княжого двору, протягом століть церква виявляла та нищила все, що нагадувало про колишні вірування. А, по-друге, кожне слов'янське плем'я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утворювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними - і релігійні вірування. Через це загальнослов'янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах, До того ж припускається, що слов'яни не мали писемності й не будували храмів, у яких би ця віра змогла знайти матеріальне втілення.


20. Вітчизняні та зарубіжні джерела про початки Руської держави.

У VI – VIII ст. слов’янські племена почали консолідуватися в об’єднання – племінні союзи.

На IX ст..припадає перша згадка про русів – у франкській урядовій хроніці – «Бертинських анналах» за 839 рік,де міститься повідомлення про послів «народу Рос», які прибули до імператора в числі візантійських послів.

До цього часу іноземні автори згадували лише окремі слов’янські племена. Ібн-Русте «Книга дорогоцінних скарбів» - згадує про «країну слов’ян» і описує її устрій, а також те, що в цій країні є «глава», який «коронується,вони йому підкоряються і від слів його не відступають».

Арабський автор Гардізі у книзі «Краса оповідань» також повідомляє про країну слов’ян і зазначає, що в них було столичне місто – Джарват.

Згадка про русів є в іншого арабського автора Ібн-Хаукаля, який у «Книзі шляхів держав» говорить про «три групи» русів: перша – «ближча до Булгара (столиця Волзької Булгарії), і цар їх в місті, яке називають Куйаба (можливо Київ), і воно більше від Булгара». Друга група – найголовніша – «називають її ас-Славія, і цар їх в місті Салау (припускають що Славія знаходилась на території пізнішої Новгородської землі)». Третя група називається «ас-Арсанійя, і цар їх сидить в Арсі (Прикарпаття або Переяславська земля)».

Також про слов’янські племена повідомляють такі візантійські автори, як Прокопій Кесарійський та Маврикій.

У IX ст.. на базі полянського племінного союзу утворюється слов’янська держава – Київська Русь. Про це, а також про перших полянських князів повідомляє «Повість минулих літ»: «…було три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх Либідь….Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом». «Тут він (Кий) і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися». «А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян». Останнім князем з династії Києвичів, на думку дослідниці Н.Яковенко, був Дір, якого арабський автор ал-Масуді називає «першим серед царів слов’ян».

Отже, утворення Руської держави у IX ст.. було закономірним процесом державотворення східних слов’ян, яке розпочиналося від племінних союзів.

21. Дискусія навколо "норманської теорії" в історичній науці XVIII-XX ст.

6 вересня 1749 р Гергард Фрідріх Мюллер,офіційний російський імператорський історіограф,член Імператорської Академії Наук виголосив промову,яка базувалась на джерелах виданих у 1736 р Баєром,а саме Бертинські анали та твори Констянтина Багрянородного.Виходячи з цих джерел академік Мюллер розвинув теорію про те що Київську Русь заснували нормани. Свою промову він так і не закінчив,члени Академії Наук зняли бучу,протестуючи проти такого погляду.Була створена спеціальна комісія,на чолі з М.Ломоносовим,яка заборонила Мюллерові продовжувати дослідження давньої історії Русі. 6 вересня 1749 року залишається важливою датою в історіографії Східньої Европи. Воно знаменує собою початок завзятого спору між норманістами й антинорманістами, що триває по нинішній день. Майже одразу полеміка стосовно даного питання потрапила в русло не наукової дискусії,а ідеологічного протистояння. Думці німецьких вчених,які абсолютизували варязький фактор,принижуючи державотворчу здатність словян було протиставлено «державницький патріотизм».

На початковому етапі даної дискусії в основу концепції як норманістів так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду – виникнення державності вони розглядали як кульмінаційний одномоментний акт та як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи.

У XXст на основі численних джерел частина науковців почала віддавати перевагу варязькому чиннику у становленні державності русів.

Офіційна радянська історіографія прийняла антинорманістичну позицію з ось таких "наукових" причин: "Норманістична теорія політичне шкідлива, бо заперечує спроможність слов'янських народів утворити самостійну державу власними зусиллями". Дискусія спалахнула з новою силою.

Норманісти доводять північне походження терміну «Русь». Вони вважають норманів – головними організаторами політичного життя спершу на берегах озера Ільмень,а пізніше на Наддніпрянщині.

В свою чергу антинорманісти вважають,що Русь це були словяни,які жили на південь від Києва з

передісторичних часів, задовго перед тим, поки з'явилися нормани на европейській сцені. На

підтримку цієї тези наводяться назви кількох річок, наприклад, Рось— права притока

Дніпра.

Розглянемо тепер коротко аргументи, висунуті обома школами. Аргументи норманістів

(визначніші з них: А. Л. Шлетцер, Е. Кунік, Ф. Томзен, А. А. Шахматов, Т. Й. Арне,

С.Томашівський, А. Стендер-Петерсен) в основному такі:

 

1. Русь дістала спою назву від слова Ruotsi, фінського означення шведів у середині IХ ст.

2. Більшість імен руських послів, названих у договорах з Візантією (911, 944), очевидно, скандінавського походження, наприклад, Карлы, Инегелдъ, Фарлоф, Веремуд і т. д.

3. Бертинські аннали розповідають що у 839 році посли народу Rhos, які прибули від візантійського царя Теофіла до імператора Людовіка І в Інгельгайм, виявилися шведами.

4. Візантійський цар Костянтин Багрянородний у своєму творі De administratio imperio (написаному бл. 950 року) цитує назви порогів Дніпра як по-слов'янськи, так і по-руськи. Більшість руських імен виводиться з старо-скандинавської мови, наприклад, Ульмфорс (староскандинавске (h)ulmforsi)

5. Ісламські географи і мандрівники ІХ-Х ст. завжди чітко відрізняли Rus від as-Saqaliba (слов'ян).

 

На це антинорманісти (включаючи С. Ґедеонова, М. Грушевського, Б. Д. Грекова. С.Юшкова, Б.

Рибакова, М. Н. Тіхомірова, В. Н. Пашуто, В. Мавродін, Н. В. та А. В. Рязановських) наводять такі протилежні докази:

 

1. Назва Русі, спочатку була зв'язана не з Великим Новгородом і не з Ладогою на півночі, а з

Києвом на півдні. Більше того, Русь існувала на Київщині від непам'ятних часів. Для підтримки

цієї тези наводяться два аргументи: по-перше, вищенаведені топонімічні, тобто існування назв

кількох річок у тому районі; по-друге, існування «Історії церкви» Псевдо-Захарії

Ритора, складеної в 555 році після Р. Хр. (задовго до появи норманів), в якій є згадка про Hros

(себто, на їх думку, — Русь) у зв'язку з деякими північно-кавказькими народами, що жили, як

приймають, на південь від Києва.

 

(Стосовно згадки Hros,знайденої у творі Псевдо-Захарії і введеної до історії Східньої

Европи Й. Марквартом у 1903 році, не має, як виявляється, ніякого зв'язку з Русь. В одному з

додатків до Історії церкви є цікавий звіт про християнську місію якогось Кардаста серед гунів на

Північному Кавказі, що включає також список гунських племен. Цей звіт спонукав ученого

переписувача навести епізод про амазонок із середньоперської версії Повісті про Олександра, в

якій уживається грецький термін герос ("герой") у застосуванні до гігантських чоловіків амазонок.

У сирійській адаптації цей грецький термін прийняв форму hros.)

 

2. У Скандінавії не було відоме ніяке плем'я чи народ під назвою Русь, і ні одне

скандинавське джерело, включно з сагами, не згадує про нього.

3. Скандинавські імена руських послів, що відвідали Інгельгайм у 839 році і підписали договори з Візантійською Імперією у Х ст. не є доказом, що Руси були скандинавами. Нормани

були тільки представниками слов'янських руських князів, фахівцями, які виконували торговельні

та дипломатичні доручення.

4. Ібн Хурдадгбег, який писав бл. 840-888 років, ясно називає Rus племенем слов'ян.

5. Археологічні матеріали з міст і торговельних шляхів Східньої Европи показують, що в тому

районі перебувало мало скандинавів.

 

(Британський археолог Девід М. Вілсон у 1970 р писав : "Чому так мало археологічного матеріалу скандинавської доби в руських містах?На це питання можна відповісти тільки за аналогією: В Англії єдине місто, яке дає якусь кількість переконливого вікінзького старовинного матеріалу, — це Йорк, та навіть і тут, його кількість

перебільшена. Рідко знаходяться в Йорку споруди англійсько-данської доби; навіть ті, що їх

знайдено, не мають специфічно вікінзького характеру. Інші вікінзькі міста в Англії майже не виявляють ніякої вікінзької старовини. Проте, нам відоме, що вікінги там були.)

 

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення (М. Брайчевський), заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Таких поглядів дотримуються зокрема такі сучасні українські історики,як Н. Яковенко та П. Толочко.

Підсумувати дане питання можна висловом одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших».

 

 

Цікавою противагою норманській дискусії є хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. Її автор - професор Гарвардського університету О. Пріцак. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.


22. Охарактеризуйте внутрішні і зовнішні чинники формування Руської держави.

У формуванні русі місце мають певні соціально-економічні чинники .які зумовили процес переходу до феодальних відносин і формування громадських інститутів.

Археологічні розкопки дають докази про високий економічний рівень розвитку сх.. слов*ян у 7-8 столітті. Основою їх господарства було землеробство,коли застосовувалось досконаліші знаряддя праці-рало з широким лезом і залізним наральником. Скотарство забезпечувало не тільки м*ясо-молочним продуктом,але й давало тяглову силу. Промисли почали відігравати допоміжну роль. Вищезгадані зміни свідчили про прогрес. Зростала продуктивність праці ,зростала індивідуалізація виробництва. Створювались всі умови для переходу від ранньокласових до феодальних . Розвитку набували ремесла,зокрема розвивались - ковальство,ювелірне мистецтво, обробка каменю,ткацтво,теслярство,гончарство.

Відбувався процес відокремлення ремісництва від землеробства , виникали і розвивались міста,зароджувалось товарне виробництво. Регулярний товарообмін свідчив про появу постійних надлишків продукції у землеробстві , скотарстві, ремісництві.

У 8 столітті активно розвивалась торгівля – про це свідчать економічні зв*язки східних слов*ян з племенами Середнього Поволжя і далі через Каспійське море з країнами сходу. це так заний Волзький шлях. Дніпровський шлях зв*язував сло*ян з Візантією . Ці шляхи набули загальноєвропейського значення ,з*єднюючи країни Причорномор*я і сходу з Прибалтикою.

Економічний прогрес був рушійною силою їх суспільного розвитку. За умови існування індивідуалізації господарства ,додаткова продукція ,що залишалась від збуту ставала власництвом виробника,і вона ставала джерелом збагачення. Так виникала соціальна і майнова нерівність-суттєва риса суспільного ладу. Союзом індивідуальних господарств були сільські общини «миру». В їх власності перебували житло ,знаряддя праці. Господарство у східних слов*ян набувало індивідуального характеру ,цю тезу підтверджує факт збирання данини з диму (дому).

Однак водночас продовжувало існувати колективна власність на землю ,яка розподілялась періодично між сім*ями . Різні за складом сім*ї входили в територіальну общину . Різний характер і рівень їх добробуту і накопичення багатств ,захоплення багатими сім*ями прилеглих до общин земель призводили до розшарування . Майнова нерівність поглиблювалась. Формувалась соціальна верхівка суспільства ,яка поступово присвоїла частину продуктів від загальної данини ,що стало початковою формою феодальної експлуатації .

Така форма експлуатація як патріархальне рабство ,що існувала у східних слов*ян не перестала у рабовласницьку формацію. У процесів формування класів суспільства перейшли від первіснообщинного ладу до феодального . Цей розвиток пояснювався низкою обставин:

1)кліматичні умови не дозволяли розвиватися рабству.

2)утримання раба обходилось дорого.

3)роль сільських общин гальмувало розвиток рабства.

3)відсутність варварської периферії.

Однак тезу про рабовласницьку Русь підтримує Гуримикіна.

Щодо соціальної структури Рибаков виділяє :

Великий князь світлі князі великі бояри бояри гості купці люди челядь.

Соціальна верхівка наз. «мужами»- це представники дружинної знаті . Центрами їх володіння були хороми , гаї ,луки - перетворювали їх на спадкову вотчину.

 

Новим ступенем розвитку первіснообщинного ладу були союзи племен (14 союзів). Союзи об*єднювали до десятка племен. Це були військово-демократичні союзи,в яких основну роль відігравав військовий ватажок. У 8 столітті виник громадський інститут-дружина ,яка займалась організацією професійних воїнів . Зберігались первісні демократичні установи – народні збори,рада старійшин. Згодом народні збори перетворювались у збори воїнів . Відбувалось перетворення органів самоврядування в державні органи . Військова демократія переросла в ієрархічне правління – князівство . Встановлювалась диктатура класу експлуататорів і завершувалось формування державного ладу . Головною його ознакою була поява публічної влади.

ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ РУСІ:

Серед зовнішніх факторів, що спричинилися до утворення і розвитку Київської держави, необхідно взяти до уваги роль варязького чинника в політичному житті українських племен у IX ст.
Варяги відігравали в українських землях роль своєрідного каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або сприяли їх організації.
Відомо, що на півночі, у Славії, близько 860 р. внаслідок суперечок за ладозький престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика. Для нього та його оточення Київ став головним об’єктом політичних інтересів. Після смерті Рюрика престол було передано його малолітньому сину Ігореві, а фактичне врядування здійснював регент Олег. 882 року Олег організував похід на Київ, підступно вбив Аскольда та Діра і став правити Києвом.
Замість слов’янської династії Києвичів варяги стали засновниками нової київської династії Рюриковичів, багато варягів ішло на службу до руських князів. Так, захопивши владу в Києві, Олег не зміг замінити політичну структуру Київської держави — монархію — республіканською формою правління, яка існувала в Новгороді, що свідчить про силу традицій Київської держави.
За допомогою дружини Русь поширює свої державні впливи на сусідні землі і навіть проводить військові акції в далеких землях.
Відомі походи Олега на Візантію, які закінчилися укладанням з нею вигідних договорів 907 і 911 рр. Князюванням Олега (882—912 рр.) завершується процес утворення Київської Русі як державної спільності східних слов’ян.
Князь Ігор (912—945 рр.) , організував походи проти деревлян, що проводили сепаратистську політику, проти уличів, проти Візантії.
Головним змістом зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету держави й забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами.
Намагання оволодіти Чорноморським узбережжям привело до війни 941 р., яка закінчилася втратою основної частини флоту. В 944 р. був здійснений ще один, більш вдалий похід. Мирний договір, хоч і вводив деякі обмеження купцям з Київської держави, все ж забезпечував її основні інтереси.
Черговий похід Ігоря проти деревлян і намагання обкласти їх ще більшою даниною викликали повстання, яке очолив князь Мал. Дружину київського князя було розгромлено, а його самого вбито.
Вдова Ігоря Ольга (945—946), очоливши державу від імені свого малолітнього сина Святослава, рушила війною на деревлян і жорстоко розправилася з ними. Щоб запобігти новим виступам з боку підлеглих племен, Ольга провела ряд реформ. Інтереси своєї держави Ольга забезпечувала дипломатичним шляхом.
946 року княгиня у супроводі великого посольства (понад 100 осіб) відвідала Константинополь і була прийнята візантійським імператором, який, як вказує літописець, був зачарований її красою і розумом. Є свідчення, що Ольга прийняла християнство, мала дипломатичні зв’язки не тільки з Візантією, але й з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.
Відомий своїми походами видатний полководець київський князь Святослав, син Ігоря та Ольги (964—972). Продовжуючи політику своїх попередників щодо об’єднання східнослов’янських земель навколо Києва, він підкорив вятичів, фінські племена, розгромив хозарів, ходив походами в Болгарію. Його походи засвідчують зростання ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань.
Завершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської держави князь Володимир Великий (980—1015). Він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів. 980 р. він запровадив християнство як державну релігію, що сприяло централізації та зміцненню держави, а також провів ряд реформ.
Під час князювання Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) відбувалося подальше розширення Київської держави. Її територія простяглася від південних берегів Ладозького та Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. Поширилися міжнародні зв’язки Київської Русі.
Наголосимо, що, поширюючи владу Русі на сусідні землі, київська державність не зачіпала місцевих особливостей, їхнього устрою, не втручалася у внутрішні справи. Всі відносини цих земель до Києва обмежувалися, в основному, даниною, яку завойовані повинні були давати київському князеві. Данину збирали за допомогою дружини під час осіннього “полюддя”.
Київська Русь була однією з наймогутніших держав у Європі. Вона існувала три століття. Зміни, що відбувалися в процесі історичного розвитку, змінювали й її сутність.
У своєму розвитку, як мовить вітчизняна історіографія, Київська держава пройшла три періоди. Перший період експансії (882—978 рр.) характеризується приєднанням земель інших племен, розширенням військових міжнародних впливів Київської Русі.
Другий період внутрішньої розбудови (978—1132 рр.) — це найвищий розквіт Київської Русі, який характеризується великими здобутками в культурі, міжнародних зв’язках, у встановленні панування християнства православної конфесії як державної релігії. Саме в цей час з’являється збірка писаного права “Руська Правда”.
Третій період феодальної роздробленості і розпаду Київської Русі (1132—1240 рр.) характеризується падінням авторитету великого князя, посиленням чвар та міжусобиць між князями, загрозою нападу кочових племен, економічним застоєм. Київська Русь була найбільшою країною в Європі. До її складу входили не лише слов’яни, а й інші народи, об’єднані владою династії і релігії. Але численність династії, з одного боку, і нечітке визначення права успадкування престолу, з іншого, викликали непорозуміння і боротьбу претендентів.
Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців, які завдавали великої шкоди.
Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва. В часи найбільшого ослаблення Київської Русі на неї навалився новий ворог — монголо-татарська орда. Вона завершила занепад Київської держави (1240 р).

ВИСНОВОК:таким чином у формуванні Русі посідають важливе місце соціально-економічні і суспільно-політичні чинники,які зумовили формування нових відносин в Русі і перехід до монархії.


23. Особливості суспільно-політичного розвитку Руської держави в другій половині Х – першій половині ХІ ст.

Період найбільшого піднесення і розвитку К.Р. (кін. 10-11 ст.). Після тривалої боротьби між синами князя Святослава київський стіл зайняв його син Володимир Святославич. Володимир ліквідував владу племінних князів і замінив її практикою посадження у землях Русі своїх синів. Князь заклав систему оборони південних кордонів держави, відбивав напади печенігів. Після спроби проведення язичницької реформи (980), Володимир запровадив у 988 християнство як державну релігію. За князювання Великого князя Київського Ярослава Мудрого проведено ряд важливих державних реформ. Найбільше значення мало укладення збірника законів «Руська Правда», які регулювали усі відносини давньоукраїнського життя. Ярослав Мудрий проводив активну зовнішню політику, уклав ряд вигідних для Русі династичних шлюбів своїх дітей з іноземними володарями. У 1054 князь узаконив «горизонтальну» практику успадкування великокнязівського столу (старійшинство) призначив першого руського митрополита Іларіона, сприяв розвитку науки і культури. У роки правління Ярослава Мудрого К.Р. досягла найбільшої могутності.

 

ОЛЕГ (882 – 912) Після встановлення влади в Києві князь Олег у 883 р.
підкорив древлян, а два роки по тому — уличів. Він відновив язичницьку релігію,
за що волхви прозвали його віщим. Олег також жорстоко розправився з населенням Новгорода,
що повстало проти приєднання Києва: місто було обкладено даниною, визначено терміни її сплати.
Олег укріпив кордони Русі. 907 р. він здійснив похід проти Візантії та змусив її підписати з Руссю
вигідний для останньої договір, який відкривав широкі можливості для торгівлі руських купців
(право на безмитну торгівлю, їх проживання поблизу Константинополя протягом 6 місяців з постачанням
харчами і всім необхідним для переходу через Чорне море). 911 р. було складено новий договір,
який також був свідченням воєнних та дипломатичних успіхів Київської держави. Вдало воював з Хозарією.
Його дружина захопила хозарські гавані на Каспійському морі. До кінця правління Олега його держава
займала велику територію: від причорноморських степів до Балтійського моря.


ІГОР (912 – 945) 912 р. після смерті Олега, київським князем став Ігор Рюрикович. Він продовжив політику своїх попередників, спрямовану на посилення князівської влади та об'єднання всіх східнослов'янських земель. 913—914 рр. Ігор воював з древлянами, що не бажали визнавати його зверхності. 915 й 920 рр. він виступив проти печенігів, що чинили набіги на Русь, воював з уличами, прагнучи зміцнити позиції Русі на торгових шляхах. Ігор здійснював походи на Закавказзя: 912—919 рр. руські дружини напали на Абесгун та Сарі, а 945 р. здобули місто Бердаа. 941 р. Ігор вирушив із своїм військом проти Візантії. Та похід закінчився поразкою, оскільки руські кораблі були знищені візантійцями за допомогою «грецького вогню». Новий похід на Візантію, більш вдалий, він здійснив 944 р. Тоді греки запропонували викуп і уклали з Руссю новий договір, але не такий вигідний, як попередні угоди. Русь втратила володіння на узбережжі Чорного моря та біля гирла Дніпра, а також зобов'язувалась надавати Візантії військову допомогу, а руські купці мусили сплачувати мито торгуючи з Візантією. 945 р. князь Ігор під час збирання данини спровокував повстання древлян. Його дружина потрапила у засідку, і князь, опинившись у полоні, був убитий древлянами.


ОЛЬГА (945 – 964) Коли загинув князь Ігор, його синові Святославу було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря — княгині Ольги. Ставши правителькою Київської Русі, вона за звичаєм кривавої помсти покарала древлян за вбивство свого чоловіка: розправилася з послами древлян, які намагалися сватати Ольгу за древлянського князя Мала, а потім спалила древлянську столицю м. Іскоростень і знищила частину його жителів.
Княгиня Ольга відмовилася від воєн і зміцнювала державу мирним шляхом. Вона сама об'їздила всі свої володіння, була навіть у Новгороді і Пскові, закладала нові міста, наставляла в них урядників. Ольга вперше в історії Київської Русі навела лад у збиранні данини та її розмірах, визначивши норми податків та місце їх збирання. Це було зроблено для того, щоб не повторювалась історія, в яку потрапив її загиблий чоловік. Сама вона прийняла християнство і доклала багато зусиль до поширення нової релігії. За її часів у Київській державі з'явилося чимало християнських проповідників. Княгиня прагнула зміцнити і міжнародне становище своєї держави. 957 р. вона з дипломатичною місією відвідала столицю Візантії — Константинополь та уклала новий договір з Візантією.
Ольга й надалі, коли її син був вже повнолітній, продовжувала опікуватися справами своєї держави.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.220.231.235 (0.022 с.)