Причини, основні етапи та наслідки християнізації Русі

Судячи з різних джерел (переказів, літописів, матеріальних пам'яток), християнське віровчення на землях, які в майбутньому увійшли до складу Київської Русі, з'явилося практично одразу після початку його поширення у світі, за часів святих апостолів. Процес поширення християнства був тривалим і поступовим. Так у III ст. з'являються згадки про Скіфську єпархію у складі єдиної вселенської кафолічної православної церкви, до складу якої входила значна частина земель майбутньої Київської Русі. Християнське життя єпархії дещо занепадає з приходом гуннів (в інших джерелах - болгарів), союзу племен змішаного праслов'янотюркоугрофінського походження і появи держави Велика Болгарія (Гуннія, Хазарія). Але Скіфська єпархія продовжує існувати до IX ст. (тобто фактично до прийняття християнства на Русі).

Питання поширення християнства на землях Русі (в ті часи Скіфії) висвітлені у працях відомих церковних істориків, таких як Іоанн Золотоустий і Тертулліан ще задовго до його прийняття у Великому Князівстві Руському.

Є відомості, що бл. 860, два руських князі мали б прийняти християнство, бо патріарх Фотій в одному посланні пише, що він вислав на Русь єпископа десь бл. 864. Нема, однак, певності, чи то було єпископство в Тмуторокані, чи в Києві.

Наприкінці 9 ст. організаційно в “руській землі” оформлюється церковна структура - митрополія, на чолі якої став болгарин Михаїл (кін. 9 ст.), який схилив київського князяАскольда до прийняття християнства. За переказами, на могилі Аскольда мала бути збудована церква св. Миколи, що свідчило б, що він був християнином.

Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специфікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882 р. новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ.

Наступник Олега на київському столі Ігор I (913-945 рр.) сприяв дуалістичному, двомірному характеру релігійного життя в державі. Він толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому проникненню в країні.

Знову ж за Олега язичницька реакція придушила християнство, але воно не зникло зовсім, і є свідчення, що за кн. Ігоря існувала в Києві церква св. Іллі, бо при укладанні договору з греками 944 частина його посольства присягала на Євангеліє.

Християнство ширилось в Україні також з Заходу, з Моравії, де місійну працю провадили Кирило і Мефодій та їхні учні. Обидва слов. апостоли в дорозі до хозарів були в Криму і там найшли мощі папи Климентія І. З діяльністю Кирила і Мефодія традиція пов'язує проникнення християнства через Галичину на Волинь, де мали б бути у Володимирі єп. ще перед хрищенням Києва за Володимира Великого. Припускають, що за тих часів у Перемишлі вже було єпископство (М. Чубатий).

По смерті Ігоря у 945 р. на чолі держави стає його вдова – княгиня Ольга. Під час її перебування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно (найправдоподібніше в Києві у 955 р.) приймає хрещення. У своєму почті Ольга мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає Константин Багрянородний. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства, що піднялося за Оттона І (936-973 рр.). За свідченням німецьких хроністів, посли від княгині Ольги у 959 р. “просили посвятити для цього народу єпископа і священників”. У відповідь він прислав на Русь посольство на чолі з єп.Адальберт. Проте вже у 962 р. він вернувся назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва.

Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства, але його сини Ярополк і Олег правдоподібно вже були християнами. Більше того, у 979 р. папа Бенедикт VII висилав послів до Ярополка.

Хрестити Київську Русь) і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються 6 різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс,Стрибог, Сімаргл, Мокош.

Але трохи згодом Володимир переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібно нової віри (Київська держава) підтримувала найтісніші стосунки з Візантією - найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою державою того часу. Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.

Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині (80-х рр.) Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну (тобто Володимир отримував би права на візантійський трон) та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю угоду.

Про те, звідки прийшла ієрархія в Україну, є різні теорії. Перша, що ієрархія прийшла з Візантії (Є. Ґолубінський, М. Грушевський, Й. Пелеш, М. Міллер, Ф. Дворнік). Другу теорію (рим.) відстоюють Банімґартен, Жюжі та М. Коробка. Никонівський літопис говорить про посольства до Володимира від папи (988, 991, 1000) та до папи від Володимира (994, 1001). Третю теорію (охридську або македонську) висунув М. Приселков, а з українців її підтримують історики Т. Коструба, С. Томашівський, з росіян А. Карташов, Є. Шмурло, Г. Федотов, П. Ковалевський, німець Г. Кох. Вона ґрунтується на подібності мови. («Номоканон» прийшов в Україну в болг. ред.). Четверту теорію (тмутороканську) висунув Ю. Вернадський і за ним М. Чубатий. Обидва автори є тієї думки, що в межах Київської держави в часи хрещення Володимира вже існувала ієрархія в Тмуторокані.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу - «волхви», вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

Для унормування церковного життя у своїй державі, Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства: Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. Перша згадка про митр. на Русі відома з 1037, хоч - раніше мусів бути архієп., який наглядав над руською церквою. Першим митр., який згадується, був грек Теотемпт (див. Київ. митрополія). Християнство, проповідуючи милосердя та християнську любов — підвалини цивілізованого і мирного життя, об'єднало релігійно велику державу Володимира і позитивно вплинуло па мораль керівної верхівки і населення.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були свящ. з Корсуня, які знали слов. мову. Факт, що з прийняттям християнства не прийшло до безпосереднього політ, опанування Руси Візантією, а відкрито новій християнізованій спільноті зв'язки з дальшими і близькими сусідами, слід уважати найпозитивнішим наслідком акту хрещення Русі і слов. Сходу.

25. Суспільно-політичний розвиток Київської Русі в другій половині XI – першій чверті XII ст.

822-980 рр. – період формування, бурхливого територіального зростання та утвердження загальнослов’янської держави на міжнародній арені.

980-1132 рр. – час найвищого піднесення ранньофеодальної імперії, її економічного та культурного розквіту.

Ставши київським князем, Олег (882-911 рр.) почав силою утверджуватися на престолі. Місцеві племена не визнали влади завойовників, і колись могутня держава Руська земля розпалася. Тому майже все княжіння Олега фактично пішло на збирання докупи колишньої території Русі. з’являлася відносно централізована держава із монархічною формою правління. Олег підкорив полян, древлян, сіверян, радимичів, пізніше – в’ятичів, хорватів, дулібів і тиверців. Насильно створене нове державне об’єднання не стало міцним й організаційно завершеним. Могутні племінні об’єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка – багатство і владу, існували й причини, які змушували племена консолідуватися -боротьба з кочівниками та Візантійською імперією. Слов’янський світ виступав проти них єдиним фронтом.

В період князювання Олега влада Києва поширилася на новгородських (ільменських) слов’ян, кривичів, радимичів, неслов’янські племена чудь і мерю. На приєднаних землях будувалися міста – укріплення, де розміщувалися дружини під проводом воєначальників – світлих бояр. Підвладні Києву племена платили данину медом, воском, шкірою, іншими товарами та продуктами, постачали військо всім необхідним під час воєнних походів. Збирання данини називалося полюддям.

 

посилилася роль торговельної артерії – “шляху із варяг у греки”. Водночас активізувалася політика Русі на Сході: в 909-910 рр. її дружини здійснили походи на Каспійське узбережжя та в 912 р. – до Закавказзя.

У 907 рОлег здійснив вдалий похід на Візантійську імперію і змусив її правителів підписати вигідний для Русі договір. У 911 р. було підписано новий договір, який теж є свідченням військових та дипломатичних успіхів Київської держави.

 

Після смерті Олега у 912 р. великим князем київським став Ігор Рюрикович, який продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади, на об’єднання всіх східнослов’янських земель. Ігор підкорив уличів, частина яких відійшла з Подніпров’я на Побужжя, а можливо, й тиверців, дав відсіч печенізьким наскокам, здійснив два походи проти Візантії у 914 та 944 рр. (хоч і не такі вдалі, як Олегові). У битві під столицею древлян – Іскоростенем при спробі другий раз підряд взяти данину Ігор загинув.

 

Коли загинув князь Ігор, його сину Святославу було всього 3 роки і тому влада перейшла до вдови Ігоря – Ольги (945-964). Княгиня Ольга виявила себе енергійною та вольовою правителькою. Свою діяльність вона розпочала з військового походу на Іскоростень. Помстившись древлянам, Ольга здійснила ряд заходів, які зміцнили владу київських князів і забезпечили її від повстань васальних князівств. Вона встановила спеціальні адміністративні центри в різних місцях для збирання данини, нові форми оподаткування – оброки, збільшила великокнязівське землеволодіння за рахунок общинних лісів тощо. Ольга посилила зв’язки Київської Русі із сусідніми державами, насамперед з Візантією та “Священною Римською імперією” – Німеччиною, прийняла християнство.

 

Становище Русі значно зміцніло за князювання сина Ігоря та Ольги Святослава (964-972). Його княжіння – це суцільний брязкіт мечів, посвист стріл, тупотіння кінських копит і грім слави руського воїнства від Каспійського моря до Балкан.

 

За Святослава Русь почала активно розширятися на Сході. Протягом 964-966 рр. він змусив в’ятичів визнати владу київського князя, розгромив союзників Хозарії волзьких болгар і буртасів (мордву). Після цього завдав поразки військам хозарського кагана, взяв столицю Ітіль, дійшов до Каспійського моря, громлячи залишки хозарів, досяг Азовського моря, підкорив на Північному Кавказі племена ясів і касогів – предків сучасних осетинів і черкесів. Удар був як блискавичним, так і руйнівним. Після цього Хозарське царство перестало існувати і загрожувати Русі зі Сходу. Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Руського моря. Але тепер вони виявилися мало захищеними від нападів кочових орд з Азії. Розгром Хозарського каганату поставив перед Руссю нові проблеми на Сході, вирішити які вона не змогла.

 

Домігшись перемоги на сході, Святослав переніс воєнні дії на Балкани, прагнучи оволодіти Болгарією, а можливо й Візантією. Він мало цікавився проблемами внутрішнього життя країни. Київські бояри йому докоряли: “Ти, княже, чужої землі шукаєш, а свою занехаяв”. Трагічна смерть князя (він загинув, потрапивши у засідку кочівників – печенігів при поверненні із невдалого походу на Балкани) стала своєрідним символом відходу в минуле першого періоду історії Давньоруської держави. На цьому етапі, в ІХ-Х ст., склалася дружинна форма державності: основою політичної організації була взаємозалежність і співробітництво князя і дружини. Вони разом підкоряли землі, збирали данину (“полюддя”), чинили суд і розправу. Дружина при цьому була не тільки воєнною, а й політичною силою, суттєво впливаючи на рішення князя. З іншого боку, за відсутності власного адміністративного апарату влада Києва в окремих частинах держави ділилася з місцевими племінними князями. У взаємодії з дружиною і племінною знаттю провідна роль належала київському князю, але часто це була роль скоріше воєначальника, ніж політика. Постать Святослава Ігоревича є яскравим прикладом державця цього періоду.

 

Процес об’єднання всіх давньоруських земель в одній державі завершився в Х ст. Панівним верствам було зрозуміло, що лише зброєю можна було об’єднати різні плмена і втримувати їх в покорі. Тому еволюція держави йшла в напрямку розгалуженя системи намісників та їх гарнізонів, а пізніше сюди долучилося і виконання різних адміністративних і суддівських функцій. Управління і суд стають джерелом прибутків, а тому розширюються функції та зростає кількість осіб, що їх виконують. Певної завершеності ці процеси досягають при Володимирі Великому, коли в 988 р. було проведено адміністративну реформу. Вона ліквідувала місцеві “племінні” княжіння і ввела новий адміністративний поділ Русі на області довкола міст, куди київський князь призначав намісників, насамперед своїх синів. Звідси бере початок династичний принцип, що розвинувся пізніше.

 

Фактором, що сприяв об’єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу було, безперечно, введення християнства в 988 році (це був 3-й і останній етап християнізації Русі). Християнство, як світогляд та ідеологія, стало одним із вирішальних факторів зміцнення політичної влади князів, посилення ролі держави, одержавлення місцевого етносу. Як зазначав М.Грушевський, з християнізації почався процес еволюції Київської Русі від збирання держави шляхом збройної боротьби до легітимних державотворчих процесів, від панування князів-наїздників до панування князів-правителів.

 

Релігійною реформою Володимира Русь була прилучена до християнської культури, яка спиралася на величний фундамент античного Середземномор’я; поширювалися писемність, шкільництво, потужний імпульс до розвитку отримали література, образотворче мистецтво, архітектура і будівництво. Хрещення Русі позитивно вплинуло і на міжнародне становище Київської держави, посилення рівноправних родинних зв’язків з пануючими династіями Європи.

 

Крім адміністративної та релігійної Володимир провів ще й військову та судову реформи. Суть військової реформи князя полягала в ліквідації племінних військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир роздавав землі з зобов’язнанням організації їх оборони та військової служби. Це дало змогу досить швидко забезпечити охорону рубежів, створити надійне військо не лише проти зовнішніх, а й проти внутрішніх ворогів. Система бенефіцій (земельних та інших винагород за службу) сприяла створенню навколо Володимира прошарку особисто відданої йому знаті.

 

Судова реформа полягала в створенні та розмежуванні судів єпископського та градського. В прийнятому “Уставі святого князя Володимира, крестившаго руськую землю, о церковных судех” було визначено місце церкви в державі, джерела її матеріального існування, сфери юрисдикції. Матеріальне забезпечення встановлювалось у формі отримання десятої частини від прибутків.

 

Зусилля Володимира по зміцненню держави продовжив Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Як і батько, він піклувався про безпеку кордонів: відвоював у поляків західноруські землі – Белз, Перемишль, Червен; створив потужну систему валів і міст-фортець по р. Рось проти кочівників, в 1036 р. здобув вирішальну перемогу над печенігами, змусивший їх відійти за Дунай – на певний час гострота небезпеки із степу була знята. Однак головну увагу князь приділяв внутрішній розбудові держави. З його ім’ям пов’язано створення першого писемного кодексу законів “Руської правди”, що закріплювала і регламентувала феодальні відносини. Політика Ярослава сприяла успішному розвитку ремесла, торгівлі, бурхливому зростанню економічної могутності і політичного впливу міст. Так, наприклад, площа Києва порівняно з часами Володимира збільшилася у сім разів. Зводилися чисельні монастирі та церкви, деякі з них (як собор святої Софії, Києво-Печерська лавра) стали визначними осредками освіти і культури.

 

Зовнішньополітична діяльність великого київського князя спиралася на зрослу могутність і стабільність держави і проводилась головним чином дипломатичними засобами. Важливе місце в ній займало укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Для середньовіччя це було звичним явищем, але масштаби та спрямованість “сімейної дипломатії” Ярослава свідчать про непересічну роль Русі в політичному житті тогочасної Європи: адже тільки через шлюби своїх синів і дочок київський князь став родичем візантійського і німецького імператорів, французького, польського, угорського й норвезького королів.

 

Роки князювання Ярослава Мпудрого, ХІ ст. загалом стали часом культурно-господарського розквіту і найвищого піднесення Давньоруської ранньофеодальної держави.

 

Становлення феодальних відносин на Русі відбувалося в цілому в європейских рамках, але мало свої особливості. Обминувши рабовласницький лад, східнослов’янське суспільство зберегло сильні общинні зв’язки і мало нерозвинуті традиції приватної власності. Крім того, постійно існувала значна кількість вільних, незайнятих земель. Це обумовило: 1) повільніші, ніж на Заході, темпи утвердження феодальної власності на землю; 2) особливу роль держави в цьому процесі; 3) неоднорідність соціальної структури суспільства.

 

До панівного класу феодалів належали князі, бояри і дружинники.

 

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Господарі окремих феодальних володінь перебували у васальній залежності від великого князя київського. Маючи в надлишку незаймані земельні угіддя, він роздавав їх дружині за вірну службу. Місцеві князі теж мали своїх дружинників, яким надавали землю в умовне володіння. Право умовного володіння землею означало, що у першу – ліпшу хвилину непокірний васал міг втратити наділ. Таке становище до деякої міри забезпечувало систему економічної підпорядкованості. З кінця ХІ ст. все більшого значення набуває спадкове (вотчинне) землеволодіння.

 

Боярство поділялося на земських (старовинного місцевого походження) і княжих мужів – верхівку князівської військової дружини. Найпривілейованішою групою були земські бояри – члени боярської ради (думи), які виконували роль радників князя і посідали високі посади в державі. Верства бояр в Київській Русі, однак, не була замкненою кастою, як, наприклад, шляхта на Заході: боярином могла стати й особа небоярського походження, яка мала значні заслуги перед князем (власне – перед державою).

 

Духовенство поділялося на “чорне” і “біле”. Чорне – ченці й черниці – складалося переважно з представників вищих верств населення: князів, членів їх роду, бояр. У середовищі білого духовенства найбільш привілейованими були митрополит, єпископи, архімандрити.

 

Населення міст складалося:

 

а) із заможних городян (міська аристократія): князі й вище духовенство; бояри, які мешкали в містах, здаючи в найм землю селянам, за що брали частину їхньої продукції, яку продавали на ринку; великі купці, які займалися міжнародною торгівлею; фінансова та чиновницька еліта;

 

б) міських низів – “молодших людей”: - дрібні торговці, крамарі, ремісники, які гуртувалися в ремісничі корпорації та утворювали територіальні об’єднання; рядове духовенство, тощо;

 

в) “черні” – тих, хто нічого не мали й наймалися на будь-яку чорну роботу.

 

Переважна більшість міського населення була особисто вільною. “Молодші люди” сплачували до скарбниці податки.

 

Основною частиною населення Київської Русі були особисто вільні селяни – общинники, або смерди. Вони жили на общинній землі або на землі князя, сплачували данину, виконували натуральні повинності, постачали коней для князівської дружини, а головне – самі брали участь як “вої” в ополченні.

 

Групу напівзалежних людей становили рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на підставі договору – “ряду”, та закупи – людей, які потрапили в боргову кабалу й зобов’язані були своєю працею у господарстві феодала повернути одержану в нього позичку (“купу”). Закуп був суттєво обмежений у своїх правах, однак повністю не втрачав їх. У незначних справах він міг виступати свідком у суді, сам звертатися до суду зі скаргою на хазяїна, який мав право піддати закупа тілесному покаранню, але “за діло”.

 

Людей, які з тих чи інших причин вибули з однієї категорії населення й не потрапили до іншої, називали ізгоями. Вони не мали засобів до існування і, як правило, перебували під захистом церкви.

 

На найнижчому щаблі соціальної драбини перебували невільники – челядь і холопи. Це були раби, які не мали жодних прав і були живою власністю феодала. Однак невільництво в Київській Русі не набуло широкого поширення.

 

Таким чином, населення Київської держави поділялося на дві великі категорії: вільних і невільних людей (до них можна також приєднати і напіввільних). Особливістю тогочасної соціальної структури було те, що будь-яка верства населення не була цілком замкненою, перехід з однієї до іншої був можливим.

 

В добу піднесення Русі, в кінці Х – першій половині ХІ ст. формується відносно централізована монархія: вся повнота законодавчої, виконавчої, військової та судової влади все більше концентрується в руках князя. В своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та на місцеву адміністрацію (удільні князі, намісники, посадники та ін.). Дружина являла собою постійне військо, що формувалося на засадах васалітету і складалося зі старшої (бояри, “мужі”) та молодшої (“отроки”, “гридні”, “діти боярські”) дружин. За службу перші отримували землі, другі – частину військової здобичі або плату.

 

Дорадчим органом при князі була боярська рада (дума). До неї входили старші дружинники, міська знать та вищі церковні ієрархи. Рада обговорювала важливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, певною мірою впливала на дії великих київських князів, однак становища повноцінної державної інституції з визначеними правами так і не набула.

 

Важливим чинником зміцнення централізованої монархії була ідеологічна підтримка церкви. Вона освячувала великокнязівську владу (візантійська ідея божественної основи імператорської влади була пристосована до місцевих умов), співробітничала з нею у виробленні та забезпеченні виконання юридичних норм (особливо у сфері сімейного та карного законодавства), була найпослідовнішою захисницею єдності руських земель. Митрополити і єпископи брали помітну участь в політичному житті, часто виступали миротворцями в конфліктах між князями, фактично виконуючи посольські обов’язки. Церква мала великий вплив на суспільну свідомість, культуру, на міжнародні зв’язки (насамперед з Візантією).

 

Київська Русь була ранньофеодальною монархією з елементами федералізму. Як ранньофеодальна монархія вона була побудована на принципах сюзеренітету-васалітету. Окремі історики (М.Брайчевський) схильні вважати, що Київська держава не набула завершеного монархічного устрою і протягом усієї своєї історії тяжіла до республіканських форм. Окрім того, вона так і не змогла розробити переконливу систему успадкування престолу, що тяжко відбилося на загальному внутрішньому і зовнішньому становищі країни, а надто – на становищі народних мас.

 

Характеризуючи державний лад Київської Русі, треба мати на увазі: по-перше, що самодержавна влада великого князя була лише в періоди централізованої держави (Х – початок ХІІ ст.), зокрема, за правління Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха; по-друге, з ослабленням київського централізму й розпадом держави на князівства та закріпленням в них окремих княжих династій старшинство великого князя втратило реальне значення. Його титул зверхника усієї країни став лише почесною історичною традицією; по-третє, державна організація тих часів не знала чіткого розподілу функцій влади. Різні органи управління конкурували між собою. Ті функції, які виконував князь, мали також боярська рада і частково – віче.

 

Одночасно з політичним відбувався й етнічний розвиток. В Середньому Подніпров’ї склався територіальний етнічний центр українського народу. Він сформувався на політичній основі. Крім русів-праукраїнців, у цьому процесі брали участь також північні слов’яни, переселені на укріплення південних рубежів держави, а також поляки, скандинави й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини.

 

Одним із основних показників існування народності є власна мова. Більшість дослідників вважають, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої точки зору. Так, академік А.Кримський відстоював існування праукраїнської мови принаймні з ХІ ст. З цього приводу він писав на початку ХХ ст., що “жива мова півдня ХІ ст. стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ ст. – це цілком рельєфна, яскрава індивідуальна лінгвістична одиниця. У ній дуже легко взнати прямого предка сучасної української мови…”. Такі висновки підтверджуються практикою етнополітичного формування Київської землі. Територіальна, етнічна й політична консолідація середньодніпровських племен в єдину історичну спільність супроводжувалась аналогічними процесами і у мовному середовищі. Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні процеси, став мовною основою давніх русів-українців. Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говірки полян - русів, яка спочатку синтезувала особливості мов ближчих, а потімі віддалених племен. Подібне відбувалося і в інших регіонах Київської держави. Лінгвістичний аналіз новгородських берестяних грамот ХІ-ХІІ ст. дозволив окремим вченим зробити висновок про відособленість давньоновгородського діалекту від інших східнослов’янських діалектів.

 

У ХІІ ст. стосовно українских земель починає вживатися назва “Україна”. Вперше вона зустрічається в “Іпатіївському літописі” під 1187 р. Розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: “И плакашася по нем всі переяславци.., о нем же Украина много постона”. До останнього часу слово “Україна” тут трактувалося дослідниками як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літопис називає окремо Переяслав і Україну, - ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників (Володимир Глібович прославився боротьбою з половцями). Саме такими були Переяславська, Чернігівська та Київська землі. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава “ко Украйне Галичькой”. “Україною” називали літописці “Червенські міста” Галицько-Волинського князівства у 1213 р. Загалом у ХІІ-ХІІІ ст назва “Україна” стосувалася земель від Середнього Подніпрів’я на сході до Забужжя включно на заході. Під нею розумілися як окраїнні території, так і “край”, “земля”, “країна”. Але основними і загальновживаними ще тривалий час продовжували залишатись назви “Русь” і “Руська земля”. Живучість і утвердження кожної з назв залежали від багатьох факторів і насамперед від внутрішнього та зовнішньополітичного становища українських земель.

 

З середини ХІ ст. в державній організації Русі окреслюються зміни: односібна монархія поступово переростає у федеративну. Основною цієї тенденції був бурхливий розвиток феодалізму, а прискорила її вияв поява удільних князів. Свого часу, прагнучи запобігти суперництву синів за великокняжий престол, Ярослав Мудрий запроводив принцип сеньйорату, тобто влади старшого в роді. Землі Русі були поділені за багатством і престижністю і кожен з синів отримав свою частку – «уділ» відповідно старшинству. Зі смертю батька старший син займав його престол, а всі ініші – «піднімалися» на сходинку вище на шляху до нього.

 

Після смерті Ярослава Мудрого троє його старших синів уклали союз і спільно, триумвіратом, керували державою майже 20 років. Однак далі спалахнули чисельні усобиці, чим відразу ж скористалися кочівники. Завданням тогочасної політичної влади стало, з одного боку, встановлення порядку і згоди між князями, а з другого – об’єднання всіх на боротьбу з зовнішніми ворогами, насамперед з половцями. Ніхто з князів не діяв так чітко і послідовно для здійснення цих цілей і ніхто не досяг таких успіхів, хоча б і тимчасових, як Володимир Мономах (1113-1125 рр.). За його ініціативою та активною участю відбулося три з’їзди князів Київської Русі – Любецький (1097 р.), Витичевський (1100 р.) і Долобський (1103 р.), на яких було домовлено про припинення чвар між князями та організацію спільної відсічі половцям. На Любецькому з’їзді було також відмінено принцип сеньйорату. Володимир Мономах чимало зробив для впровадження в Київський державі пошанування права, законів. Він скликав при собі Раду, що складалася з тисяцьких людей своєї дружини, яка прийняла ряд соціально-економічних законів. (Важливим був закон про холопів, за яким визначились три випадки, коли людина ставала ним; заборонялося віддавати в холопи за борги). Була встановлена юридична рівноправність між заміжньою жінкою та чоловіком, підвищено роль княжого суду. Важливим політичним документом стало укладене Володимиром Мономахом «Поучення дітям», в якому викладено поради по управлінню державою.

 

Після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава (1132 р.) Давньоруська держава розпалася на ряд окремих князівств: Київське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Псковське, Галицько-Волинське, Рязанське, Смоленське, Полоцько-Пінське, Переяславське та інші. У них відбувався розвиток і зміцнення місцевого державного апарату та збройних сил. Влада й управління в деяких з них будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги – “милостники”, які разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівства-землі, у свою чергу, поділялися на менші князівства, або “волості”. Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях - "уділах" - сиділи менші князі - васали великого князя.

 

Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з’їзди своєї землі – “снеми”.

 

Водночас на Русі зберігалася монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква з центром – митрополією у тому ж Києві.

 

Вчені не випадково назвали роздробленість, що охопила Русь у середині ХІІ ст., феодальною. Вона настала не раптово, як вважали її сучасники, а стала логічним і неминучим наслідком соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства. І не лише давньоруського. Майже всі європейські народи пройшли через цей етап власної еволюції.

 

Справа в тому, що з другої половини ХІ – початку ХІІ ст. на Русі починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння. Здобувши землю й залежних селян, феодали стають не лише економічною, а й політичною силою. Відтоді вони турбуються про власні маєтки і долю того князівства, в якому живуть, більше, ніж про державу в цілому. І місцеві князі, вимушені спиратися на оточуюче їх боярство, слухняно проводять політику, вигідну не Київській Русі, а панству Чернігівської, Галицької чи якоїсь іншої землі.

26. Розвиток ремесла Київської Русі

Слов'яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та ін. З розвитком культури ремесла щораз удосконалювалися завдяки місцевим винаходам, а головним чином під впливом культурніших сусідів.

Ремесла і промисли на території України пройшли тривалий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. переважала реміснича промисловість. Найпоширенішими її видами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева і каменю. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне, ювелірне виробництво.

Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним заняттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто виходила на поверхню. Залізо виплавляли у сиродутних горнах.

Провідними галузями були металургія та обробка заліза. У багнистих околицях, головно на Поліссі, була залізна руда, яку з дуже давніх часів почали обробляти на всяке знаряддя. Відбулася спеціалізація ковальської справи. Залізні вироби були дуже різнорідні: сокири, топори, долота, свердла, пили, мотики, рискалі, ножі, цвяхи, шила, голки, вудки, замки, коси, серпи, рала, всякого роду зброя. Кували не тільки залізо, але й інші метали. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, підков, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлення зброї, кольчуг. При виробленні залізних і сталевих речей застосовували зварювання, карбування, різання, обпилювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання сталевих лез і термічна обробка заліза. Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир, Галич і Холм. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбування. Перші вироби цього роду це монети, що появилися в нас за Володимира Великого.

Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства і будівництво церков сприяло розвитку виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли різними способоми. Широко застосовували техніку позолоти, оздоблення срібних виробів черню.