Походження і розселення слов’ян



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Походження і розселення слов’ян



...Слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем – [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов’янські письмена.
Коли ж поляни жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра – волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. ...
...Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати [один] Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на [ріці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом на Оці, од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки „Велика Скіфія”.

Джерела про древніх слов'ян діляться на три категорії: письмові, археологічні та лінгвістичні.
Писемні джерела про стародавніх слов'ян виникли у сусідніх народів. Це - твори візантійців, авторів Заходу і письменників Сходу, самі ж слов'яни у цей час своєї писемності ще не мали. Перші відомості про слов'ян повідомили автори перших століть нової ери: Гай Пліній Старший,. написав "Природну історію"; Публій Корнелій Тацит - автор твору "Про походження і місцях проживання германців"; астроном і географ Клавдій Птолемей, який жив в Олександрії і створив "Географічне керівництво". Ці автори наводять дані про географію розселення слов'ян, називаючи їх "венедами". Більш докладно розповідає про слов'ян Йордан, автор одного з найбільших творів епохи раннього середньовіччя "Гетики", що виник в VI ст.
Найбільш грунтовно описували слов'ян візантійські автори. Найбільш раннім з них є Пріск (ок.410-475 р.), скласти "Історію", від якої до нас дійшли тільки фрагменти, які засвідчили факт проникнення слов'ян на Балкани. Особливе значення для вивчення древніх слов'ян має "Історія війни з готами" Прокопія Кесарійського (бл. 490 - бл. 562 р.). Тут є відомості про зайнятої слов'янами території, про їх вторгнення у володіння Східно-Римській імперії, про їх суспільний устрій, побут і релігії у VI ст. Цінним доповненням служить «Стратегікон» Маврикія, візантійського полководця, а з 582 по 602 р. імператора Візантії. Продовжувачем Прокопія в описі воєн був Агафій Мірінейскій, Який у праці "Про царювання Юстиніана" говорить про війни імперії, в тому числі і зі слов'янами. Важливі відомості про слов'янські племена на Балканах у VI-VII ст. містяться в "Історії" Феофілакта Сімокатта. Самим же великим візантійським істориком був Костянтин Багрянородний (913 - 959 р.), який залишив два найважливіших твори, що складають як би єдине ціле - "Про феми" і "Про народи", звичайно згадуються в літературі під загальною назвою "Про управління імперією ". Тут містяться важливі відомості про західних слов'ян і особливо про південних слов'ян - сербів і хорватів. Автор дає детальний історичний та географічний нарис історії хорватів і сербів з часу їхнього приходу на Балканський півострів в VI ст. і розселення на території колишньої римської провінції Далмації.
Писемні джерела про слов'ян оповідають головним чином про зовнішні події слов'янської історії - про хід їх воєн, тактиці їх ведення, про військовий устрій, про відносини слов'ян з іншими народами.
Що ж стосується внутрішнього життя слов'ян - господарства, побуту, культури, - то про них можна судити на підставі археологічних даних. Слов'яни з'явилися в Європі в результаті тривалого процесу спілкування їх між собою і з іншими народами. До початку епохи середньовіччя склалося близько десятка їхніх культурних утворень. За узагальненими даними археології останнього часу основними слов'янськими культурами цього історичного періоду є: празько-корчаковская, суковско-дзедзінская, пеньковская, іменьковская,. Вивчення цих культур, а також лінгвістичні дані показують, що в останні століття першого тисячоліття створюється кілька слов'янських етнічних груп, а єдиний праслов'янська мова поділяється на окремі слов'янські.

 

16. Проблеми етногенезу у слов’ян в сучасній історіографії.

Етногенез (від грецького «етнос» — плем'я, народ, «генезіс» — походження, виникнення) — процес формування народності. Відомо, що український народ походить від східної групи слов'ян. Історики, етнографи, археологи, мовознавці, що вивчали процес формування слов'янської народності, виявили факти, які підтверджують безперервність культурного розвитку праукраїнців від часів трипільської культури. Тобто деякі племена предків українців жили на теренах сучасної України з часів енеоліту й частково вціліли всупереч численним вторгненням войовничих кочовиків. Етногенез слов'ян проходив у формі змішування і злиття споріднених, сусідніх автохтонних (місцевих) племен і з включенням у цей процес мігрантів — переселенців.

Більшість дослідників визнають за прабатьківщину слов'ян територію між середнім Дніпром, Прип'яттю, Карпатами і Вислою. Отже, до праслов'янських зазвичай відносять більшість археологічних культур, які сформувалися між Дністром, Одером, Прип'яттю і Північним Причорномор'ям від часів енеоліту. Це дає можливість зрозуміти, завдяки чому всередині І тис. н. е., напередодні утворення першої східнослов'янської держави — Київської Русі, на українських землях вже мешкав народ з давніми традиціями, віруваннями, звичаями, з високим рівнем розвитку матеріальної культури (табл. 4).

Таблиця 4

Найвідоміші археологічні культури праслов'ян

Назва Період існування Територія України
Тшинецько-комарівська Близько XVI—X ст. до н. є. Північний захід і Правобережжя
Білогрудівська Близько XIII—XII ст. до н. е. Лісостепова смуга Правобережжя від Збруча до Дніпра
Лужицька Близько XII— XI ст. до н. е. Північне Прикар паття
Голіградська(культура фракійського гальштату) Близько X— VII ст. до н. е. Північне Прикар паття, Буковина, Західне Поділля
Чорноліська   Лісостепова час тина між Дніпром і Дністром
Висоцька Близько X— VI ст. до н. е. Невеликий простір вододілу між Захід ним Бугом, Дніст ром і Стиром
Зарубинецька III ст. до н. е.— II ст. н. е. Лісові райони Верх ньої Наддніпрян щини, Подесення та Поділля
Черняхівська III—V ст. н. е. Лісостепова й част ково степова час тини
Празько-корчацька V—VII ст, н. е. Північно-західна частина
Пеньківська   Середнє Подніп ров'я, Лівобережжя Дніпра, Південне Побужжя
Колочинська   Невеликий простір північно-східної частини

На рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони розселилися на території від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від річки Прут, Карпатських гір, річки Західний Буг на заході до річки Дон і верхів'я річки Волги на сході. Перші письмові згадки про слов'ян містяться у творах римських авторів І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають їх венедами. У середині І тис, н. е. почалося розселення слов'ян на північний схід, південь і південний захід.

Загальнослов'янська спільнота розпалася на три гілки: східну, західну (майбутні поляки, чехи, словаки, лужицькі серби) і південну (майбутні серби, хорвати, словенці, болгари, боснійці, македонці, чорногорці). Східна гілка слов'ян у свою чергу поділилась на три частини: південно-західну, західну і північно-східну — відповідно, майбутні українці, білоруси й росіяни. На сьогодні слов'яни є найчисленнішою групою споріднених за походженням народів Європи.

 

17. Візантійські автори про суспільний устрій та господарство слов'ян в середині І тис.

Найдавніші відомості.
Слов'янські племена, які належали до індоєвропейської групи народів, з найдавніших часів жили на території Європи і були місцевим автохтонним (корінним) населенням. Територія, яку займали давні слов'яни, досі визначається різними вченими неоднаково.
Найбільш поширена думка, підкріплена археологічними і лінгвістичними даними, зводиться до того, що праслов'яни займали територію між Дніпром і Дністром, Прикарпаттям і аж до Повіслення. їх історію можна починати з II тис. до н.е. З праслов'янами пов'язуються вченими ряд археологічних культур І тис. до н.е.— чорноліська, висоцька, підгірцівсько-милоградська та ін., виявлені в басейнах Дніпра, Дністра й Західного Бугу.
У писемних джерелах давньослов'янські племена вперше згадуються під іменем венедів у І—II ст. н.е. Про них говорять римські вчені Пліній Старший (23–79 рр. н. е.), Таціт (близько 55—120 pp. н. е.) і Птолемей (II ст. н. е.).
Таціт, зокрема, зазначав, що венеди численні і займають величезну територію. Про слов'ян подають відомості візантійські автори VI—VII ст.— Прокопій Кесарійський, Псевдо-Маврикій та ін. Вони говорять про склавінів — західних слов'ян і антів — східних слов'ян, які займали територію між Дністром на заході і верхів'ями Дону на сході.
Анти.
Готський історик Йордан у книзі «Про походження і діяння готів» (551 р.) писав, що «анти — найхоробріші між ними [слов'янами], живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра, а ці ріки віддалені одна від одної на багато днів ходу».
Візантійські автори відзначали, що слов'янські, зокрема антські, племена жили при демократії. «Ці племена,— писав у своїй праці «Історія» візантійський історик Прокопій Кесарійський (VI ст.),— не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно... Живуть вони в убогих хатинах... Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні... Більша частина земель за Істром (Дунаєм) належить їм».
Про демократичний устрій і вільнолюбність склавинів І антів писав у своїй книзі «Стратегикон» і візантійський імператор Маврикій Стратег (582—602). «Племена склавинів і антів,— писав він,— живуть спільно, і життя їх однакове: вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити...».
М. С. Грушевський у своїй багатотомній «Історії України-Руси» та інших працях висунув думку, що «порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Христі, коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи...» При цьому найдавнішими предками українського народу Грушевський вважав антські племена IV—VI ст. Думку Грушевського поділяв ряд істориків — І. П. Крип'якевич, Н. Д. Полонська-Василенко та ін.
Але навряд чи можна конкретно вважати давніми предками першого-ліпшого народу, в тому числі й українського, лише якесь одне об'єднання племен — антів чи якесь інше. Очевидно, більш обґрунтовано вважати, що, як і інші, український етнос формувався протягом багатьох віків шляхом інтеграції місцевого, слов'янського населення і прийшлих племен.
Відомості, що їх містять твори римських, візантійських та інших давніх авторів, і матеріали археологічних розкопок дають можливість охарактеризувати господарство й заняття слов'янських племен. Зокрема велике значення мають зарубинецька й черняхівська археологічні культури, які вперше відкрив у 1899 р. український археолог В. В. Хвойка. Зарубинецька культура свою назву дістала від с Зарубинців (тепер Канівського району Черкаської області), де в 1899 р. Хвойка вперше дослідив могильник. Пам'ятки зарубикецької культури виявлено в понад 100 поселеннях по середньому і верхньому Дніпру та верхній Десні. Відносяться вони до часів з середини III ст. до н. е. до І—II ст. н. е. Черняхівська культура названа за назвою с. Черняхова (тепер Кагарлицького району Київської області), поблизу якого в 1899р. розкопав могильник Хвойка. Вона поширена на великій території Придніпров'я, Верхнього Побужжя й Придністров'я. Пам'ятки черняхівської культури досліджені більш ніж у 2 тисячах поселень. Відносяться вони до II—VII ст. н. е.
Господарство слов'ян. Розклад первісного суспільства.
Головним заняттям давніх слов'ян було землеробство. До V — VI ст. застосовували рала із залізним наконечником (наральником), яким розпушували грунт, але не перевертали його. Вирощували слов'яни пшеницю, ячмінь, жито, просо, коноплі, гречку, горох, вику. Займалися вони і скотарством, мисливством, рибальством.
Розвивалися також ремесла, особливо виплавка з болотної руди заліза, виробництво різноманітних металічних знарядь і речей, виготовлення ліпного глиняного посуду, ювелірне виробництво. Посилювався обмін і виникала постійна внутрішня торгівля. Розвивалася також зовнішня торгівля, зокрема з римськими провінціями. Слов'яни вивозили хліб, худобу, лісові вироби, а також рабів. Довозили олію, вина, посуд, художню кераміку та ін.
У IV—VI ст. у слов'ян первіснообщинний, патріархально-родовий лад швидко розкладався. З удосконаленням знарядь і піднесенням продуктивності праці з'являлася можливість обробляти землю силами окремих родин. На місці патріархально-родової общини виростає нова територіальна, халдська, община, яка ґрунтується не на кровній спорідненості, а на спільному володінні землею, на господарському і сусідському інтересах. У територіальну общину входили не тільки кровні родичі, а всі, хто жив на території даного селища. У цій общині землі — поля, ліси,
луки, випаси — були власністю всієї общини, але орні землі виділялися в індивідуальне користування окремих сімей, присадибні земельні ділянки ставали їх власністю. Поступово зростала майнова, соціальна нерівність, з'являлися багаті і бідні, причому багатими були насамперед родини вождів, їхніх дружинників та іншої родоплемінної знаті. Обмін, торгівля, часті війни також сприяли збагаченню окремих знатних родин, які забирали більшу частину воєнної здобичі, а невільників перетворювали на рабів. Але рабство у слов'ян мало патріархальний характер.
З розкладом первіснообщинного ладу і появою класів у слов'ян формувався феодальний лад.
Оскільки в середині І тис. н. е. у східних слов'ян відбувався швидкий розклад первіснообщинного ладу і виникали класи, у них з'являються елементи державності. Так, у писемних джерелах є згадки про виникнення племінних, політичних об'єднань уже в антів. Готський історик Йордан говорить про велике об'єднання антів у IV ст. (східна частина слов'ян-венедів), на чолі якого стояв «цар» Бож (Бус). Спочатку він успішно воював з готами, але в 386 р. разом із синами і сімдесятьма «старшими вельможами» потрапив у полон до готського царя Вінітара, який і Божа, і всіх його наближених стратив..У кінці VI ст. склалося інше військово-політичне об'єднання слов'ян у Прикарпатті, на чолі якого стояло плем'я волинян (дулібів). «Царем» у них був Маджак. Про це пише арабський мандрівник X ст. Аль-Масуді.
Боротьба слов'ян проти готів, гунів, аварів.
У перші століття нашої ери слов'яни мусили протистояти різним народам і племенам, що зазіхали на їхні землі. У II ст. н. е. у Причорномор'ї з'явилися готи — східногерманські племена, які прийшли з пониззя Вісли. Разом з антами та іншими племенами готи в III ст. воювали проти рабовласницької Римської імперії. Відбувалися також війни між готами й слов'янами.
Готи не залишили скільки-небудь істотних слідів у культурі місцевих племен, бо вони були нечисленними, становили невелику частку в морі тодішніх племен та народів поряд із слов'янами, сарматами та ін., стояли на більш низькому рівні суспільного розвитку, ніж слов'яни. Немає підстав говорити й про якесь панування готів над слов'янськими племенами.
У кінці IV ст. н. е. готи були розгромлені гунами і їхнє політичне об'єднання розпалося. Вони були відтиснуті на захід — у Нижнє Подунав'я і Крим. Кочові гунські орди тюркського походження вторглися в Причорноморські степи із Східної Азії. Перейшовши в 375 р. Дон, гуни диким смерчем пронеслися через Подніпров'я, рушили на захід, зайняли Середньодунайську рівнину.
Після смерті царя Аттіли в 453 р. гунська держава поступово занепала. Частина гунських племен пішла на захід і там зазнала поразки, інші осіли й злилися з місцевим населенням.
У VI ст. слов'янам довелося вести запеклі війни проти аварів (обрів), які прийшли з Азії і заснували на Середньому Дунаї свою державу — Аварський каганат. Війни слов'ян з аварами тривали до першої половини VII ст.
Війни з Візантією.
З кінця V ст. слов'янські племена почали численні і тривалі, так звані балканські, війни проти Візантійської імперії. Війни супроводжувалися переселенням частини слов'ян на Балкани. Внаслідок цього північна частина Балканського півострова стала слов'янською, виникли південнослов'янські держави Болгарія, Сербія, Хорватія. Крім того, общинний лад слов'ян справив великий вплив на прискорення занепаду рабовласницької системи у Візантійській імперії і розвиток там феодалізму.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.231.61 (0.01 с.)