ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Галицька земля наприкінці ХІ – ХІІ ст.



Галицьке князівство на заході межувало з Перемишльським, на півночі із Звенигородським, на сході з Теребовельським.

Місто Галич, як показують археологічні дослідження, існувало в кінці IX — на початку X ст., але вперше його назва згадана у Печерському патерику при описі подій 1098 р. Центр Галича знаходився на високій горі на місці сучасного с. Крилос; він був укріплений двома рядами валів і ровів. Тут збудовано княжий двір, соборну церкву Успіння Богородиці та інші храми. На південь і захід від замку простягалося підгороддя, а в дальших околицях ряд укріплених дворищ і монастирів, від яких залишилися руїни або назви урочищ.

З галицьких князів першим згадується Іван Василькович, який помер у Галичі 1141 р. Володимирко Володарович зробив Галич столицею свого князівства. Пізніше тут правили Ярослав Осмомисл, його син Володимир; деякий час Роман Мстиславич, Володимир і Роман Ігоровичі, боярин Володислав, який «вокняжився» в Галичі; угорські королевичі Коломан і Андрій, Мстислав Мстиславич, Михайло Всеволодович. За Галич велася тривала боротьба між різними претендентами, і галицький замок часто знаходився в облозі. Данило декілька разів добував і втрачав Галич, врешті оволодів ним постійно 1238 р. Під час походу Батия 1241 р. Галич був поруйнований і втратив значення столиці на користь Володимира і Холма. В Галичі існувало єпископство, в 1302 — 1303 рр. реорганізоване в митрополію .

У найближчій околиці Галича літопис згадує деякі урочища: Болоння і Бикове Болото — на дорозі до Демешковець, Угольники — на дорозі до Бурштина, Кривавий Брід і Рогожина десь на Дністрі. На північ від Галича розташоване с. Болшів (тепер Бовшів) . Недалеко від Галича згадується Домамиря Печера, яку 1242 р. хитрощами здобув Ростислав Михайлович .

У північній стороні Галицького князівства стояло місто Зудеч, або Зудечів (тепер Жидачів), через яке переходив шлях; яким користувалися торговці сіллю .

 

Монастир ігумена Григорія в Полонині, де 1255 р. перебував литовський князь Войшелк, знаходився, правдоподібно, в c. Задеревачі Стрийського р-ну Львівської обл.

На південь від Галича згадуються Тисмяниця (Тисьмениця), в якій 1144 р. Володимирко перебував на ловах, та Толмач (Товмач).

На Підкарпатті найбільшим містом була Коломия, центр торгівлі сіллю . В цій околиці відомий також Городок на Черемоші . Згаданий в літописі зневажливо Вотьнин , вважають однозначним з Отинією.

В роки правління Ярослава Осмомисла з Галицьким князівством була з’єднана — невідомо точніше, на яких умовах, — територія при гирлі Дунаю. Список «градів всіх руських дальних і ближніх» XIV ст., вміщений у Воскресенському літописі, подає на Дунаї міста Килію, Нове Село, Дичин; при гирлі Дністра Білгород, Берладь і Малий Галич (Галац), відомі як міста Івана Берладника, тут не згадуються. Позначено також міста при шляхах, які вели від Чорного моря до Галичини: при Пруті Аский Торг (Ясси), між Серетом та Карпатами: Романів Торг, Немеч, Корочунів Камінь, Сочаву, Серет, Баню, Нечун, а далі галицькі міста: Коломию, Городок на Черемоші і Хотин . Цей список показує приблизно територію, яка знаходилася під впливом Галицького князівства.


37. Утворення Галицько-волинського князівства. Внутрішня і зовнішня політика Романа Мстиславовича

Об’єднання Галичини і Волині в одне князівство вперше здійснилось за правління волинського князя Романа Мстиславичау 1199р. Початок діяльності Романа був пов’язаний з Новгородом, де короткий час (1168 — 1170) він був князем . Повернувшись після смерті батька на Волинь, як старший, одержав Володимир.

Роман підтримував близькі зв’язки з київським князем Рюриком Ростиславичем, своїм тестем, і від нього одержав міста на Росі . Зважаючи на небезпечний характер цього району, Роман брав діяльну участь у походах на половців. Але водночас він встряв у дрібну феодальну боротьбу, яка руйнувала Київщину, і затрачував на це багато даремних зусиль.

У своїх політичних планах Роман спирався в основному на сили Володимирського князівства. Його брати і племінники, хоч і мали свої уділи, окремої політики не вели, а у всьому підкорювалися Романові.

Найважливішою справою Романа, яка дала йому історичне ім’я, було приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько-Волинського князівства.Заходи до приєднання Галичини Роман розпочав 1188 р. Увійшовши у порозуміння з галичанами, які були незадоволені розгульним життям Володимира Ярославича і примусили його покинути князівство, Роман сів у Галичі. Але він не мав ще достатньої сили і не зміг витримати боротьби з уграми, які загарбали Галич .

1198 р., коли помер Володимир, Роман знову активізував свої зусилля і оволодів Галицькимкнязівством 1199 р. За яких обставин це сталося, точно не відомо. Романа підтримувала значна група галицьких бояр, які навіть пішли за ним на Волинь, коли він мусив залишити Галич . Але проти виступала інша боярська партія, що хотіла мати князями синів Ігоря Святославича. Союзником Романа був польський князь Лешко; але в чому була його допомога і який характер мали відносини між Романом та Лешком, це залишається нез’ясованим .

На початку свого князювання в Галичині Роман вів гостру боротьбу з боярами. Боярство становило тут велику силу. Економічний розвиток князівства сприяв об’єднанню в руках великих землевласників значних територій. Розвиток політичних подій призвів до того, що бояри зосередили також управління.

Якими були причини непорозуміння Романа з боярами, точно не знаємо. Можна здогадуватися, що Роман намагався зміцнити князівську владу та перейняти державні доходи, які захоплювали бояри.

Про хід боротьби дає відомості польський хроніст В. Кадлубек. Але його оповідання повне очевидних перебільшень про жорстокість Романа. З Галицько-Волинського літопису відомий тільки один випадок покарання бояр Романом: він вигнав з Галичини бояр Кормильчичів . Перемога над боярською верхівкою сприяла зміцненню княжої влади, і Роман вільно розпоряджався всією територією над Дністром, Сяном і Бугом.

Маючи значну силу, він міг авторитетніше виступати проти інших князів. З великою увагою ставився Роман до справ Києва. Коли 1202 р. Рюрик Ростиславич почав організовувати похід на Галичину, Роман випередив його і з галицькими та волинськими полками увійшов у Київщину. Його виступ справив велике враження, Рюрикові союзники перейшли на сторону Романа, а сам Рюрик був примушений підкоритись і зректися київського престолу . Коли ж Рюрик не припинив своїх інтриг, Роман схопив його й наказав постригти в ченці .

В той час Роман став наймогутнішим з південноруських князів і більше значення мав лише володимиро-суздальський князь Всеволод Юрійович, якому підкорювалися всі північноруські князі. Характеризуючи Романа, польський хроніст пише, що він «за короткий час так піднявся, що правив майже всіма землями і князями Русі» .

Галицький літописець, відзначаючи могутність Романа, називає його «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі» .

Росту авторитету Романа сприяли його походи проти половців. У той період половці, використовуючи послаблення Києва та княжі усобищ, постійно нападали. Боротьба з половцями була найважливішим питанням тогочасного життя, і князі, які очолювали походи у степ, здобували симпатію громадськості. Роман двічі організував великий наступ на половців. Взимку 1202 р. він вирушив з військом на половецькі кочовища. 1204 р. організовано другий похід під керівництвом Романа, в якому взяли участь найвидатніші князі, це була перемога.

Останнім епізодом діяльності Романа був його похід на Польщу 1205 р. Роман жив у дружбі з головною лінією польської династії — краківським князем Казимиром Справедливим та його синами Лешком і Конрадом, і обидві сторони надавали взаємну допомогу. 1190 р. Роман разом з братом Всеволодом допоміг Казимиру здобути Краків,. 1195 р. він узяв участь у боротьбі, яку Лешко і Конрад вели проти свого дядька Мєшка Старого, і в бою під Мозгавою був поранений . Лешко ж дав Романові допомогу, коли він займав Галичину 1190 р.

Нез’ясованим залишається питання про те, з яких причин ці дружні відносини зіпсувалися. Галицько-Волинський літопис подає звістку, що між Романом та Лешком інтригу повів галицький боярин Володислав Кормильчич — але в чому суть непорозуміння, невідомо .

За оповіданням Суздальського літопису 1205 р. Роман пішов походом на Польщу і здобув два польських міста. Коли ж він з невеликою дружиною від’їхав від табору, поляки несподівано оточили його і вбили у бою . Польські хроніки вказують місце і день битви — під Завихостом 19 червня 1205 р. Романа поховано у Володимирі .


38. Галицькі і волинські землі в період політичної нестабільності (1205-1238 pp)

Тимчасовий розпад єдиної держави (1205-1238 рр.)

Зі смертю Романа розпочинається майже 30-ти річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:

– прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213-1214 рр.);

– безперервні втручання у внутрішні справи західноєвропейських земель сусідніх держав – Угорщини та Польщі, наслідком і проявом якого було проголошення «королем Галичини» та Володимирії Колмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Соломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 р.);

– наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів);

– енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася у 1238 р.

 

Через раптову смерть Романа, у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, а галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніхРомановичів — Данила і Василька. Під приводом захисту синів покійного Романа у справи князівства втрутилися сусіди — Польща й Угорщина.

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича[12] Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 роки, однак через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер про-угорського угрупування галицької знаті. Після його вигнання у 1214 році монархи Угорщини таПольщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них і розділили між собою. Незабаром угорці пересварилися з поляками і заволоділи усією Галичиною.

Війну проти іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний, виходець з дрібних київських князів, який до того владарював у Новгороді. За допомоги половців він розбив угорські війська у вирішальній битві під Галичем 1221 року і, визволивши Галицьке князівство, став панувати у ньому. Задля укріплення свого положення Мстислав уклав союз з молодими Романовичами, але під впливом про-угорської партії галицьких бояр був змушений покинути князівство у 1228, яке заповідав угорському королеві Андрію ІІ. [13]

 

     
     

Тим часом, Волинь по смерті Романа розпалася на дрібні удільні князівства, а її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинське князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі, утримували лише другорядні волості. У 1215 році вони спромоглися повернути собі Володимир, а у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з під польського протекторату через смерть Лешка І Білого, розбили удільних волинських князів і на1230 рік об'єднали у своїх руках Волинь. Таким чином Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні вісім років вони вели війну за свою другу «вотчину» Галичину, яка була окупована угорцями. У 1238 році Данило здобув Галич, вигнав іноземців і відновив Галицько-Волинське князівство.


39. Внутрішня і зовнішня політика Данила Галицького.

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення кня­зівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі від­носини зі своїми колишніми ворогами - Польщею, Угор­щиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого бра­та Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів. Ці зовнішньополітичні кро­ки галицько-волинського князя не привели до утворен­ня антиординської коаліції. По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході, а не на Сході. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галиць­кого, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умо­ви. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коро­нація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хресто­вий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку при­чин (більшість названих країн були втягнуті в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополі­тичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) пла­ни ще одного хрестового походу так і залишилися нездій­сненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у нас­туп проти військ Куремси, який намагався окупувати га­лицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати в кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволен­ня Києва, але саме в цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено зарученами сина Данила - Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію - протягом 1255- 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.

Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не ма­ючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском ви­мог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Дани-лова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

 


40. Галицько-волинське князівство в другій половині ХІІІ – в першій половині XIV ст.: особливості політичного розвитку.

Після смерті Данила(1264р) Галичина і Волинь формально залишалися одним князівством, зв’язаним спільною династією, але всередині його відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював син Василька, Володимир, та Галичиною, де князював Лев Данилович Після смерті Данила розподіл земель був такий: брат Данила, Василько Романович, мав Володимир і Берестя; із синів Данила, Лев одержав Галич, Перемишль і Белз, Мстислав — Луцьк, Шварно — Холм з Дорогичином. Після смерті Василька (близько 1269 р.) його землі перейняв син Володимир. Коли ж помер Володимир Василькович (1288), його заступником став Мстислав Данилович, який об’єднав Володимир, Луцьк і Берестя. Холм після смерті Шварна (близько 1269 р.) перейшов до Льва, який передав цю землю синові Юрієві. 1289 р. Юрій Львович захопив Берестя, Кам’янець (Литовський) і Більськ, але був змушений повернути їх Мстиславу Даниловичу

Найважливішим питанням в тогочасній політиці князів було ставлення до ординського іга. Золота орда в другій половині XIII ст. прийшла до деякого занепаду і її натиск на Галицько-Волинське князівство послабився. Але коли влада перейшла до Ногая, ординці знову почали гостріше пригнічувати князів. Ординські хани не втручалися у справи княжого управління, не призначали своїх баскаків, але вимагали участі князів у своїх походах та сплачування данини. Проти своєї волі галицько-волинські князі разом з ханськими ордами ходили у воєнні походи проти Литви 1277 р., на Угорщину 1285 р., на Польщу у 1286 — 1288 рр.Переходячи через підкорені землі, ординці нещадно грабували безборонні міста і села. Так, 1288 р. війська Телебуги, пограбували Володимирську землю. Те саме було під Львовом.

Безпосередньо після смерті Данила князі навіть не робили спроб організувати боротьбу проти ординців, не почуваючи себе досить міцними, щоб зміритися з ними силою. І тільки своєю мирною політикою намагалися стримувати кочівників від більш гострих виступів.

Обидві лінії Романовичів вели однакову політику проти Литви та Польщі. Син Міндовга, Войшелк, жив в особливій дружбі з Романовичами. 1267 р., ставши ченцем, передав своє князівство Даниловому синові, Шварнові, який доводився йому зятем. Положення Шварна на Литві могло зміцнити становище Галицько-Волинського князівства. Але через два роки Шварно помер, і великим князем литовським став Тройден. Він повів агресивну політику супроти Романовичів, 1275 р. напав на Дорогичин і вирізав населення міста. Лев(1264-1301) з іншими князями організував великий похід на Литву, в якому взяли участь ординці. і війна продовжувалася протягом наступних років.

Боротьба з Литвою не дала Галицько-Волинському князівству ніяких переваг. З даних літопису виходить, що Ятвязька земля, де укріпився Данило, відокремилася від Галицько-Волинського князівства. Чорна Русь частково залишилася при Романовичах, частково ж перейшла під владу Литви. Пінські князі зберегли окреме князівство.

Взаємини з Польщею в цей період були дуже напруженими. Часто виникала прикордонна війна з невеликими походами, які мали метою відвертий грабіж. З польської сторони наступали як краківські, так і мазовецькі князі — проти них виходили Лев, Володимир і Мстислав. 1266 р. поляки напали на Холм, а Шварно і Володимир ходили на Люблін і Білу. Того ж року польське військо напало на Червен і розгромило Шварна на місці, що звалося Ворота Лев і Мстислав ходили на допомогу Болеславу Соромливому під Вроцлав.

Лев хотів захопити Краків. 1280 р., заручившись допомогою ординців, увійшов у Польщу, але у бою під Гозліцами, поблизу Сандомира, військо його було розбито. 1289 р. Лев знову вирядився на Краків, тепер підтримуючи кандидатуру Болеслава Земовитовича, і проти його суперників ходив аж у Сілезію. У цій війні Лев частково досягнув своєї мети — зайняв Люблінську землю, яка до1302 р. залишалася при Галицькому князівстві. За невідомих обставин Лев одержав також деякі землі на Закарпатті. Він був зятем Бели IV, і спочатку взаємини з Угорщиною були дружні. Адже угорський король Стефан, складаючи угоду з чеським королем Оттокаром 1271 р., включив в неї також Льва та інших князів. Та згодом була війна, і війська Льва спустошили Угочанський комітат. Правдоподібно, що під час цієї війни Лев оволодів частиною Закарпаття.

Тогочасні князі протегували міській верхівці. Про це свідчить звістка про надання Львом млина львівському німецькому війтові Бертольду. Після смерті Льва і Мстислава всі галицько-волинські землі з’єдналися знову в одне князівство під владою сина Льва, Юрія(1301-1308). Котрий ще за життя Льва робив спроби поширити свою територію, наступаючи на Люблін і Берестя. Він проявив свою силу тим, що прийняв титул короля Русі. На своїй печатці Юрій зображений сидячи на престолі в короні на голові та з скіпетром в руці.Він також створив окрему митрополію.Після Юрія Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів- Андрія і Льва

На початку свого князювання Юрій брав участь у боротьбі, яка точилася між польськими князями, і серед воєнних подій був змушений відвести свій гарнізон з Любліна (1302). Пізніше з польськими князями встановилися мирні відносини, закріплені шлюбом доньки Юрія з мазовецьким князем Тройденом.Юрій і його сини перебували в мирних відносинах з Німецьким орденом. Основою порозуміння була торгівля галицько-волинських земель з Балтійським морем, але обидві сторони брали до уваги також небезпеку від ординців. Ординці вимагали від князів щорічної данини. Про це згадує Владислав в листі 1323 р. до папи Івана XXII. Андрій і Лев протистояли натискові ординців, спираючись на своїх західних союзників.

Після смерті Юрійовичів Галицько-Волинське князівство одержав Болеслав(1325-1340), син мазовецького князя Тройдена та Марії, дочки Юрія Львовича. Він прийняв ім’я Юрія. Напружені відносини з ординцями він зумів врегулювати так, що хан Узбек визнав його владу в Галицько-Волинському князівстві. Юрій II підтримував дружні взаємовідносини з Литвою і взяв за жінку дочку Гедиміна. Відновив договори з Німецьким орденом, покликаючись на давні зв’язки з орденом Романа, Данила, Льва, Юрія і Андрія.1337 р. відбувся спільний похід Русі і ординців на Люблін. Невідомо, через цей перехід чи з інших причин король Казимир зайняв вороже становище до Юрія і спільно з Угорщиною почав підготовляти наступ на Галицько-Волинське князівство.

Із листів Юрія видно, що при ньому засідала рада, до складу якої входили найвидатніші бояри, представники адміністрації (суддя княжого двору, воєводи, які були начальниками земель), галицький єпископ. Юрій допускав бояр до управління князівством.Найближчим до нього був Дмитро Дядько. Юрій надав магдебурзьке право Сяноку.Населення було незадоволене режимом Юрія.Дорікання Юрієві можна поділити на дві групи. Перша — що князь ламав тогочасне «право» і запровадив суворий режим. Цей докір могла закидати привілейована суспільна верхівка — боярство. Докори другої групи полягають в тому, що Юрій протегував іноземцям, запрошував чехів і німців, надавав допомогу католицькому духовенству. Загальне незадоволення призвело до отруєння 7 квітня 1340 р. Юрія у Володимирі. Після нього Галицько-Волинське князівство втратило незалежність.На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син Гедиміна. Галичину намагався захопити Казимир.1349р. він організував похід на Галицько-Волинське князівство, захопив головні міста, приєднав Галичину та частину Волині до Польської держави. У 1340-1349рр. боярське правління в Галичині очолив Дмитро Дедько. Любарт захищав Волинь. Проте Галичина з Белзькою землею і Холмщиною опинилася під гнітом Польського королівства, Волинь — під владою литовської династії.


41. Особливості соціально-економічного розвитку Галицько-Волинської держави

Наприкінці XII ст. утворилось об'єднане Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів'ях Дністра. На південному заході ця територія мала природну межу - Карпати. Західний кордон Галицько-Волинського князівства не був точно визначеним: тут великі простори відокремлювали Русь від Польщі. Північною межею Галицько-Волинського князівства були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять. На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею й Київським князівством. Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовій смугах. Незаймані ліси зростали не лише в Карпатах і на Поліссі, а й на просторах над Дністром, Сяном та Бугом. У долинах цих рік проживало численне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяло жито, овес, менше ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіра й хутро диких звірів використовувалися для виробництва одягу, бойового спорядження). Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел.У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст -торгово-ремісничих центрів: на Волині — Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуш; у Галичині — Перемишль, Звенигород, Теребовль. Гончарство, обробка хутра і шкіри, ливарництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня. Галицько-Волинська земля вела жваву торгівлю із західноєвропейськими та придунайськими країнами. В Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий "гостинець" з Балтійського моря (з Горуня) пролягав на Холм, Городно, Володимир, інший - на Берестя і Ковель, з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич. Головна торгово-транспортна артерія з'єднувала Володимир-Волинський із Луцьком, Пересопницею і Києвом, з Галича через Теребовлю, Межібіж, Болокове, Василів пролягав "гостинець" на Київ, із Звенигорода — на Городок, Перемишль, Сенок і через перевал "Ворота" - на Закарпаття і в Угорщину.Господарські центри, що до них прилягали навколишні "городки" і села, стали основою численних "волостей"- уділів, на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька землі, в Галичині - Перемишльська, Звенигородська, Теребовлянська й Галицька.

В розглядуваний час посилилась неоднорідність соціального складу міст. В них проживали представники усіх верств феодального суспільства. Міське управління, суд, керівництво міським ополченням зосереджувалися в руках міської феодальної знаті, яка нещадно експлуатувала ремісників, а також дрібних торговців, часто виділяючи з своїх боярських садиб в їхнє користування подвір'я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту.Наступну за феодалами сходинку в становій драбині городян займала торгово-реміснича верхівка міст.Основна маса міського населення була представлена "чорними", "меншими" людьми. Ними були дрібні торговці і ремісники, чисельні підмайстри, "убогі" люди, які не мали визначених занять. В склад міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів.Форми експлуатації нижчих верств міського населення ставали все більш різноманітішиними. Вводилися нові податки, встановлювалися нові багаточисельні повинності, посилювалося гноблення з боку лихварів.Посилення в ХІІ-ХІІІ ст. наступу феодалів на права селян та міських низів вело до подальшого зубожіння селянських мас та поглиблення їх залежності від представників пануючого класу. Літописи згадують про "грабежі нечестивих бояр". В силу цього загострювалися антагоністичні протиріччя. Люди піднімали повстання. Так, у 1144 р. міщани Галича виступили проти князя Володимирка; в 1230 р. галичани повстали проти боярина Судислава; з 1236 по 1255 р. тривав народний рух "болохівців" - жителів землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу й Тетерева. Смерди рятувалися від боярської сваволі втечею на Пониззя; їх звали "берладниками", "вигінцями", "бродниками".

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств - земель, а останні - на волості, центрами яких були міста — городи.У містах Галицько-Волинської землі заправляла боярсько-патриціанська верхівка. З першої половини XIV ст. поширюється Магдебургське право, що забезпечувало містам самоврядування.Найбільші надходження до державної скарбниці йшли за рахунок данини з жителів міст і волостей. Збиралися також побір, татарщина, ловче. На торговельних шляхах існували митниці, де з купців збирали мито. Великі прибутки мали князі від коломийської солі.В грошовому обігу перебували, як і скрізь на Русі, "гривні кун" - зливки срібла певної ваги і форми. Свою монету галицько-волинські князі не карбували, на внутрішньому ринку оберталися монети сусідніх держав (гроші, денарії та ін.).Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-Волинської землі так і не вдалося. Цьому перешкоджало згуртоване й сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-Волинською землею. Хоча князь у Галицько-Волинській землі в окремі періоди вважався «самодержцем», тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя водночас як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захищала їхні земельні володіння. В окремі періоди Галицько-Волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати жодної значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Це дає підставу вважати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-Волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький епископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, але інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без урахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити діяльність князя. У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки посилилася, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській землі, боярська рада, однак, відіграла велику роль у політичному житті цієї землі. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі управління Галицько-Волинською

землею.

Тож, Галицько-Волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи
42. Народи степової зони України в добу середньовіччя: печеніги, половці.

Печеніги.У X—XIII ст. східноєвропейські степи стали ареною дій кочівників. Велика посуха, що перетворила степову зону Азії на пустелю, примусила кочівників просуватися на захід в пошуках нових пасовищ.

До середини IX ст. печеніги жили у заволзьких степах і були частиною племінного об'єднання тюрок-огузів . Згодом під тиском гузів печеніги були вимушені перетнути Волгу й заглибитися в східноєвропейські степи.

Розбивши угорців, печеніги стали повними господарями величезної території. За повідомленням Константина Багрянородного, на середину X ст. територія печенігів поширювалася від нижньої течії Дунаю, навпроти Сілістрії, до міста Саркела на Дону. Печеніги почали відігравати досить помітну роль в історії Візантії й народів Центральної та Східної Європи, їх могутність була такою, що народи сусідніх з ними територій не могли ні воювати, ні торгувати, якщо не були з ними в мирі.

Перші згадки руських літописів про печенігів датуються до 915 р.: "Придоша печенези первое на Рускую землю и створиша мир с Игорем, идоше к Дунаю". У 968 р. напад печенігів був спровокований втручанням Візантії, яка активно використовувала їх у своїх зовнішньополітичних інтригах. Знаходячись на Дунаї, Святослав взяв участь у візантійській міжусобиці, намагаючись посадити на візантійський престол Калокіра. Тому імператор задля послаблення сили наступаючих об'єднаних військ Святослава і Калокіра спонукає печенігів до нападу на Київ, вирішивши в такий спосіб свої внутрішні політичні проблеми 8. Печеніги взяли в облогу Київ, але місто було врятоване воєводою Претичем, дружину якого кочівники прийняли за військо Святослава.

Візантійський імператор Константин Багрянородний у своєму повчанні до сина, яке він назвав "Про управління державою", пише, "що василевс використає силу цього народу (печенігів. — Л. Г.) проти них (русів, угорців, — Л. Г.), коли вони рушать на ромеїв".

Розпочата війна з печенігами тривала до 997 р. В результаті Русь змушена була зміцнювати кордони лісостепу валами та містами. "И нача ставити (Володимир. — А. Г.) городы по Десне, и по Востри, по Трубешеви, и по Суле и по Стугне...".

Останній з описаних літописом нападів на Русь печеніги здійснили у 1036 р. Вони взяли в облогу Київ. Битва відбулася на місці, де пізніше було закладено собор Св. Софії. "И бе сеча зла и одва одолев к вечеру Ярослав. И побегоша печенези розно и не ведахуся камо бежаче и овии бегающе топяху в Ситомле, иней же во инех реках и тако погибоша, а прок их прибегоша и до сего дня".

Зазнавши поразки від Київської Русі, вони почали тероризувати Візантію і протягом 40 років наганяли на неї жах. Це докладно описано дочкою візантійського імператора Олексія КомнІна — Анною. Тиск печенізьких орд на чолі з ханом Тиханом був таким, що у 1051 р. візантійський імператор міг бачити передові загони печенігів зі стін Константинополя.

З 1087 по 1091 рр. військові зіткнення печенігів з Візантією перетворилися на постійну війну, в результаті якої візантійці зазнали кілька великих поразок. Ситуація склалася настільки критична, що Олексій Комнін був змушений звернутися по допомогу до всіх християнських країн Західної Європи, пообіцявши натомість багатства візантійської казни та храмів. У 1091 р. на допомогу прийшли половецькі хани Боняк і Тугоркан.

Спільними зусиллями візантійсько-половецьких військ 29 квітня 1091 р. печеніги були вщент розбиті. Описуючи цю згубну для кочовиків битву, Анна Комніна зазначає, що в той день відбулося щось незвичайне: загинув цілий народ разом з жінками та дітьми, народ, чисельність якого становила не 10 тис. осіб, а виражалася величезними цифрами.

 

Половці.Одночасно з торками на історичній арені з'являються половці давньоруських літописів — народ, що залишив глибокий слід в історії не лише Київської Русі, а й інших держав Східної і Південно-Західної Європи, Африки, Малої Азії. Західні джерела називали їх "кумани", "комани", східні — "кипчаки". У X ст. вони входили до складу кімакського племінного союзу, що проживав у верхній течії р. Іртиш.

На межі X—XI ст. кипчаки відокремлюються від кімакського каганату і з'являються на історичній арені як самостійна політична сила. Вже в середині XI ст. степи, що раніше мали назву "Дешт-і-гуззан", стали називатися Кипчацьким степом — "Дешт-і-кипчак".

Вперше в полі зору давньоруського літопису половці опинилися у 1055 р., коли вони на чолі з ханом Блушем уклали мир з Руссю, авже 1061 р. "придоша половци первоє на Руськую землю воєвати... Се бысть первоє зло на Руськую землю от поганых безбожных враг".

Перші зіткнення з половцями для русичів закінчилися невдачею. Однак кочівники після цього не нападали на Русь майже 20 років. Після такого тривалого терміну перемир'я розпочалася велика русько-половецька війна 1093—1117 рр. Дізнавшись про смерть великого князя Всеволода, половці прийшли укладати дог





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 184.72.102.217 (0.026 с.)