Галицько-волинська держава за нащадків данила галицького (до 1340 Р. )

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).

Після смерті Данила Романовича галицькі й волинські землі формально залишалися єдиною державою, але всередині неї відбувалося суперництво між Волинню, на чолі якої стояв Василько Романович (до 1269 р.), а згодом його син Володимир (1269—1289 рр.) і Галичиною, де княжив Лев Данилович (1264—1301 рр.). Окремі незначні частки мали й сини Данила Галицького — Мстислав (Луцьк) і Шварно (Холм із Дорогочином). Почався поступовий занепад Галицько-волинського князівства. Від нього відходять окремі землі: турово'пінська, ятвязька. Деякою компенсацією було приєднання частини Закарпаття і деяких земель Польщі.

На початку XIV ст. єдність Галицько-волинського князівства буде відновлена. У цей час тут правив син Лева Даниловича Юрій I, головною заслугою якого було утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії. Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Волині. Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії. Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства.

Після смерті Юрія I князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича й Лева II Юрійовича, що проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар у 1308-1323 рр. На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Литви на північні окраїни князівства. Виснажлива боротьба із зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористувалися сусідні держави.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії і мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323—1340 рр. Зумів урегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки з Польщею й Угорщиною. У внутрішній політиці Юрій II

сприяв розвиткові міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали невдоволення його політикою, й у квітні 1340 р. він був отруєний у Володимирі-Волинському.

Після смерті Юрія II у внутрішні справи князівства втрутилися іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг закріпитися в Галичині. Тільки після декількох років правління боярської олігархії на чолі з Д. Детком (1340—1349 рр.) Галицько-волинське князівство перестає існувати; у 1349 р. Казимир III захоплює Галичину, а згодом Холмщину й Белзьку землю. Волинь відійшла до Литовської держави. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт Гедимінович.

В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе правителем Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі - Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства.