Соціально-економічні та політичні передумови виникнення українського козацтва. Утворення Запорізької Січі

Козацтво — військово-промисловий стан, що сформувався на півдні України в XV—XVI ст. Сам термін «козак» — тюркського походження. На землях Русі козаками почали називати вільних людей, що селилися в прикордонних районах Московської держави, Великого князівства Литовського й Польщі. В умовах прикордоння, знаходячись між двома ворожими соціокультурними світами — світом християнства й світом ісламу, козаки від самого початку змушені були об’єднуватися в збройні ватаги на чолі з виборними отаманами, готові в будь-який момент дати відсіч тим, хто зазіхав на їхню незалежність. Свої ряди вони поповнювали за рахунок селян'втікачів, кріпаків і каторжників, людей, переслідуваних за релігійними або політичними мотивами тощо. Співтовариство їх було багатонаціональним. Оскільки основні поселення козаків на території Південної Русі знаходилися в районі Черкас і за Дніпровськими порогами, їх часто називали черкасами або запорожцями.

На межі XV—XVI ст. козацькі поселення — зимівники та слободи — виникли на Південному Бузі, Синюсі, Росі, Тясмину, а також на лівому березі Дніпра — уздовж Трубежа, Сули і Псла. За цією великою козацькою територією на окраїнних, прикордонних землях незабаром міцно закріпилася нова географічна назва — Україна.

Перші документальні згадки про українських козаків датуються 1489 і 1492 рр.

Для захисту прикордонних поселень козаки зводили укріплені городища — так звані «січі». Перша велика козацька фортеця — Запорізька Січ — була побудована між 1553 р. і 1556 р. на острові Мала Хортиця князем Д. Вишневецьким, якого козаки визнали своїм гетьманом (головнокомандувачем). З тих пір Запорізька Січ з її постійним гарнізоном, що жив в окремих куренях, розглядалася козаками як їхнє головне укріплення й притулок; себе ж козаки почали офіційно називати Військом Запорізьким низовим. Жінки й діти сюди не допускалися.

Чисельність запорожців зазвичай не перевищувала 5—6 тис. чоловік. У них не було ані постійних ворогів, ані постійних союзників. В епоху, яка розглядається зараз, Запорізька Січ керувалася не національними, а своїми корпоративними інтересами. З ким їй вигідно було товаришувати в цей конкретний момент, з тими вона і товаришувала; із ким вигідно було воювати, з тими воювала. В історії козацьких походів ми можемо знайти періоди, коли козаки поперемінно воювали то проти татар і турків (часто в союзі з поляками, литовцями або Московською державою), то проти Польщі (часто в союзі з татарами й турками), то проти Москви (часто в союзі з поляками й татарами). Усе залежало від конкретного розміщення політичних сил у регіоні, від принадності пропозицій сусідніх держав, що шукали тимчасового військово-політичного союзу з козаками, від настроїв, що домінували в самому козацькому співтоваристві, і від багатьох інших факторів.

Частим явищем у XVI — першій половині XVII ст. були походи запорожців на Чорне море, до берегів Криму й Туреччини. Подібно до вікінгів або карибських флібустьєрів, вони тероризували населення тих районів, що зазнавали їхніх спустошливих набігів.

Крім вільних запорожців в Україні сформувалися ще два різновиди козаків — городові й реєстрові. Як і січовики, городові козаки ігнорували офіційну владу, підкоряючись тільки своїй виборній старшині. Поневіряючись в додаткових збройних загонах для охорони власних кордонів і ведення воєн проти Османської імперії і Московської держави, і розуміючи марність будь-яких спроб підкорити собі Запорізьку Січ, польський уряд вирішив привернути до себе на службу частину городових козаків. У 1568 р. король Сигізмунд Август направив козакам універсал із пропозицією вступити на військову службу за грошову плату. Організація цього війська велася під керівництвом коронного гетьмана Ю. Язловецького. Оскільки найманих козаків записували в особливі списки — реєстри, їх надалі стали називати реєстровими.

Запорізька Січ — військово-політична організація українського козацтва. Виникла внаслідок стихійної колонізації земель Середнього і Нижнього Подніпров’я в середині XVI ст. Назву свою одержала від способу захисту козацьких поселень від зовнішньої небезпеки — «засіки», «січі» — невеликі укріплені поселення в плавнях і на островах басейну Дніпра. Перша частина назви вказує на місце розташування укріплення за течією Дніпра — за порогами, що у декількох місцях перетинали Дніпро на відрізку між сучасними Дніпропетровськом і Запоріжжям.

До середини XVI ст. історія Запорізької Січі переважно легендарна, тільки приблизно з 1552 р., коли вона розташувалася на о. Мала Хортиця, про неї є достовірні історичні відомості. Причиною виникнення Запорізької Січі як організованого військово-політичного центра була необхідність протидії колонізації вже освоєних козаками земель і постійна турецько'татарська агресія. Поняття Запорізька Січ вживається у двох значеннях: у широкому — це всі землі, що знаходилися в управлінні й володінні козаків, у вузькому — це центральне поселення, де знаходилося адміністративне управління Січі. Під впливом різних обставин Січ часто змінювала своє місцезнаходження. Відомі Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська (Нова Покровська), Задунайська. Таким чином, володіння Запорізької Січі охоплювало землі сучасної Дніпропетровської і Запорізької областей, частково — Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької областей.

На першому етапі існування Січі козацтво поповнювалося переважно за рахунок уходників і військових служивих людей. Вони і православна, переважно українська, шляхта йшли на Подніпров’я в пошуках щастя, багатства і лицарської слави. Після Люблінської унії 1569 р., захоплення українських земель Польщею і різкого посилення соціального і національно'релігійного гніту на українських землях Запорізька Січ перетворилася на місце, куди тікали від гноблення кріпаки і міщани. Січ стала могутнім оплотом соціального захисту для пригноблених, військовою перешкодою для турецько'татарської агресії, що загрожувала не тільки українським землям, але й усій Східній і Центральній Європі. За своїм характером Запорізька Січ була незалежним багатонаціональним чоловічим співтовариством, що керувалося своїми власними законами та звичаями, мало вигляд самоврядної громади з окремими ознаками державності, власну територію і військо, що охороняло його кордони, свій уряд, що виконував законодавчі, виконавчі й судові функції, свою символіку (прапор і герб) і скарбницю. Виникнення військово-політичної організації козацтва на «нічийних», прикордонних землях між християнськими і мусульманськими державами дало можливість запорожцям самим обрати для себе суспільно-політичний уклад. Очолював Запорізьку Січ виборний гетьман (після 1648 р. — кошовий отаман).